Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут, сторінка тут.
Особливу подяку за появу перекладу цієї лайтновели та за опис до неї висловіть Kiltavik ワィタリ
Розділ 7. Друзі. Частина 2
Хлопчик перевів на мене боязкий погляд.
– Т-так, я… я в порядку.
Він викликав у мене бажання захищати і піклуватися про нього, як про маленьку тваринку. Якби тут була жінка, що захоплюється шота, вона б не змогла перед ним встояти – е-е, ну, якби змогла проігнорувати те, що він покритий брудом.
Його одяг замазаний, бруд покрив половину обличчя хлопчика. Маківка на голові стала в основному однорідного коричневого кольору. Це можна вважати майже дивом, що йому вдалося уберегти свій кошик.
Я міг зробити лише одне.
– Хей, чому б тобі не поставити її там і не стати на коліна біля зрошувальної канави, – сказав я.
– Ем? Га? – хлопець розгублено кліпав очима, навіть коли почав робити те, що я сказав. Здається, він із тих дітей, які роблять те, що їм кажуть. Якби він був зухвалим типом, то дав би відсіч тим хуліганам раніше.
Він поповз до зрошувальної канави, стоячи навкарачки і вдивляючись у воду. Людина, яка захоплюється шотою, була б у надзвичайному захваті й від цієї ситуації теж.
– Ось, – сказав я. – Заплющ очі. – Я використав вогняну магію, щоб нагріти воду до потрібної температури: не надто гарячої і не надто холодної, а приємної, теплої десь до сорока градусів Цельсія. І облив хлопчику голову.
– Гах!
Я схопив його за комір, коли він смикався і намагався втекти, та почав змивати бруд. Спочатку він пручався, але коли звик до температури води, почав заспокоюватися. Щодо одягу, то його треба буде прати дома.
– Гаразд, цього досить, – сказав я. Змивши бруд, я використав магію вогню, щоб створити гарячий вітер, як повітряна сушарка, а потім взяв хусточку й обережно витер обличчя хлопчика.
При цьому я нарешті міг бачити його загострені, як у ельфа, вуха, а також смарагдово-зелене волосся на голові. Я одразу пригадав те, що казала мені Роксі.
«Якщо ти коли-небудь побачиш когось зі смарагдово-зеленим волоссям, не підходь до них».
Гм? Хвилинку, почекайте. Це не зовсім правильно. Гадаю, це звучало так…
«Якщо ти коли-небудь побачиш когось зі смарагдово-зеленим волоссям і чимось схожим на червоний коштовний камінь на лобі, не підходь до них».
Еге, так воно і звучало! Я трохи забув про червоний коштовний камінь. Однак чоло цієї дитини було гладким і мало гарний білий колір.
Хух. Я у безпеці. Він не один із тих мерзенних Супердів.
– Д-дякую…
Слова вдячності хлопчика повернули мене в реальність. Чорт. У мене від нього мурашки.
Я вирішив дати йому пораду.
– Послухай, знаєш, якщо ти піддаватимешся таким людям, вони ніколи не дадуть тобі спокою.
– Я не можу перемогти тих хлопців…
– Тобі потрібно хотіти дати відсіч, це головне.
– Але з ними завжди є більші діти. А я не хочу постраждати…
А, то он воно що. Якби він дав відсіч, ті діти покликали би своїх друзів, і вони добряче б відлупцювати цього хлопчика. Неважливо у якому світі ти живеш, це залишається незмінним. Роксі доклала чимало зусиль, тому дорослі нібито прийняли демонів, але не діти. Діти можуть бути такими жорстокими.
Це не так вже й далеко від прямої дискримінації.
– Тобі, мабуть, неприємно, коли з тебе знущаються лише тому, що твій колір волосся робить тебе схожим на Суперда.
– Тебе… це не турбує?
– Моїм учителем був демон. До якої раси належиш ти? – запитав я. Роксі сказала мені, що Міґурди і Суперди мають близьку спорідненість. Можливо, його раса теж її має.
Але хлопчик лише похитав головою.
– Не знаю.
Не знає? У його віці? Це дивно.
– Ну, а якої раси твій батько?
– Він напівельф. Він сказав, що друга його половина – людська.
– А твоя мати?
– Вона людина, але в ній також є трохи крові звіролюдей.
Дитина напівельфа і на чверть звіролюдини? Тоді, чи пояснює це колір його волосся?
На очах хлопчика виступили сльози.
– І вони – м-мій тато, він… він каже мені, що я не демон, а-але… мій колір волосся не такий як у нього чи у мами…
Він почав схлипувати, і я підійшов, щоб підбадьорливо погладити його по голові. Але якщо колір волосся не збігався з кольором волосся батьків, то це велика проблема. Мені спало на думку, що, можливо, його матір могла мати роман на стороні.
– Тільки твій колір волосся відрізняється?
– Мої… мої вуха теж довші за татові.
– Зрозуміло. – Раса демонів із довгими вухами та зеленим волоссям звучить досить правдоподібно. Маю на увазі, що я не хотів би надто сильно втручатися в домашні справи незнайомої людини, але я сам був дитиною, з якої знущалися, тому хотів зробити щось для нього. Крім того, мені було його так шкода, знущаються тільки за те, що волосся зеленого кольору.
Частина знущань, які я зазнав, була результатом моїх дурних дій. Але у цієї дитини інша справа. Ніякі зусилля з його боку не могли змінити те, яким він народився. Йому від народження судилося отримувати грязьові кульки, йдучи дорогою, тільки тому, що його волосся було трохи зеленим. Тьфу. Просто думки про це достатньо, щоб розлютити мене знову.
– Твій тато добре до тебе ставиться? – запитав я.
– Так. Він страшний, коли злиться, але він не гнівається, коли я добре поводжусь.
– А як щодо до твоєї мами?
– Вона мила.
Гм. Тон його голосу показував, що він говорить правду. Знову ж таки, я не можу знати напевно, не побачивши на власні очі.
– Гаразд, – сказав я. – Ходімо?
– К-куди?
– Туди, куди ти йшов. – Хей, тримайся дитини, і її батьки обов’язково з’являться. Це ніби закон природи.
– Чо-чому ти йдеш зі мною?
– Ну, ті хлопці, що були тут раніше, можуть повернутися. Я їх прожену. Ти йдеш додому? Чи кудись несеш той кошик?
– Я, е, несу обід таткові…
Його батько напівельф, так? Коли ельфи з’являються в історіях, вони завжди довгожителі й ізоляціоністи з гордовитими вдачами, та зверхньо дивляться на інші раси. Вони вправно володіли луками, а також магією. Магія води і вітру їхня сильна сторона. О, і в них, звичайно, довгі вуха.
Роксі сказала: «Це здебільшого правильний опис, хоча вони не особливо ізолюють себе від інших».
Чи була більшість ельфійських чоловіків і жінок супер-красивими і в цьому світі також? Ні-ні. Думати про ельфів як про супер-красивих людей – це цілком японське упередження. Обличчя ельфів у західних іграх були надто кутастими та загостреними, і вони взагалі не виглядали особливо красивими. Здається, японські отаку та пересічні іноземці мали різне сприйняття.
Проте у випадку з цим хлопчиком, його батьки точно були вродливими.
– То, ем… чому… чому ти… захищаєш мене? – запитав він, затинаючись, його манери пробудили в мені ще більше бажання захищати.
– Мій батько сказав мені, що я повинен бути захисником слабких.
– Але… інші діти можуть не прийняти тебе через це…
Може і так. Це звична історія: стати жертвою цькування через допомогу іншій жертві цькувань.
– Якщо таке станеться, я буду грати з тобою, – кажу. – Бо від сьогодні ми друзі.
– Що?!
Тепер ми в одному човні. Ланцюжок знущань зростав, коли людина, якій допомогли, замість того, щоби бути вдячним і відплатити за цю доброту, відверталася від помічника. Щоправда, причина того, чому цей хлопчик став жертвою, криється в чомусь глибшому, тому я сумніваюся, що він стане на бік хуліганів.
– О, ти зазвичай надто зайнятий, допомагаючи вдома? – я запитав.
– Н-ні, не дуже… – на його обличчі з’явився боязкий вираз і він похитав головою.
– О, точно. Я не дізнався твого імені. Я – Рудеус.
– Я… Я – Сільф… – його голос зробився таким тихим, що далі було важко розібрати. Сільф, так?
– Гарне ім’я. Як назва духа вітру.
Від цих слів обличчя Сільфа почервоніло, і він кивнув.
– Ага.
***
Батько Сільфа дуже привабливий чоловік. У нього загострені вуха та світле волосся, що майже блищало, він стрункий, але без виразних м’язів. Звичайно, він повністю відповідав слову напівельф, успадкувавши найкращі риси як від ельфа, так і від людини.
Він стояв на варті у сторожовій вежі на узліссі, тримаючи лук в одній руці.
– Батьку, – покликав Сільф. – Я приніс тобі обід.
– А, дякую, Фі, як і завжди. Тебе знову цькували сьогодні?
– Я в порядку. Дехто допоміг мені.
Сільф повернувся, щоб поглянути в мій бік, і я злегка вклонився.
– Приємно познайомитися, – сказав. – Я Рудеус Ґрейрат.
– Ґрейрат? Як Пол Ґрейрат?
– Так, сер. Це мій батько.
– А, так, я чув про тебе! Боже, який же ти ввічливий. О, вибач мені. Я – Лос. Я зазвичай полюю в цих лісах.
Судячи з того, що я чув, ця сторожова вежа створена як спостережний пункт, щоб не дати монстрам вийти з лісу, тут і день, і ніч патрулювали люди з села. Звичайно, Пол також був у списку, що пояснювало, чому Лос знав його. Упевнений, що вони говорили один з одним про своїх дітей.
– Я знаю, як виглядає моя дитина, але це всього лиш спадок від якось з наших предків. – сказав Лос. – Сподіваюся, ви будете друзями.
– Звичайно, сер. І навіть якби Сільф був Супердом, це анітрохи не змінило б мого ставлення. Ставлю на це честь свого батька.
Лос видав здивований звук.
– Це приголомшливі слова для хлопчика твого віку, – сказав він. – Я трохи заздрю, що у Пола така розумна дитина.
– Бути в дитинстві вправним у чомусь, не означає, що і в дорослому віці буде те саме. – Сказав я. – Вам не потрібно заздрити зараз, коли Сільфу ще є куди рости. – Я подумав, що варто сказати приємні слова.
– Хех. Тепер я розумію, про що говорив Пол.
– Що казав мій батько?
– Те, що розмова з тобою змушує почуватися некваліфікованим батьком.
Поки ми говорили, я відчув, як смикають низ моєї сорочки. Я глянув, це Сільф стискав її, опустивши голову. Гадаю, така доросла розмова звучить нудно для дітей.
– Містере Лос, – заговорив я, – чи можемо ми удвох трохи пограти?
– О, так, звичайно. Тільки не наближайтеся до лісу.
Ну, це і так зрозуміло. Мені здалося, що повинно бути більше правил, ніж це.
– По дорозі сюди є пагорб з великим деревом на вершині. Думаю, ми підемо гратися туди. Обіцяю, що Сільф повернеться додому до темноти. І коли ваша дитина повернеться додому, чи не могли б ви поглянути у напрямку того пагорбу? Якщо здаватиметься, що я не пішов додому, то, швидше за все, щось не так. Чи могли б ви організувати пошук, якщо це трапиться?
Адже в цьому світі немає мобільних телефонів. Важливо налагодити належне спілкування. Неможливо уникнути всіх потенційних неприємностей, але швидко вибратися із халепи теж важливо. Це королівство здається досить безпечним, але ніхто не може сказати, де може ховатися небезпека.
Поглянувши на Лоса, який виглядав трохи приголомшеним, ми з Сільфом повернулися до дерева на вершині пагорба.
– То у що ти хочеш пограти? – запитав я.
– Не знаю. Я… ніколи раніше не грався з др… другом. – Сільф насилу вимовив слово «друг». Гадаю, у нього справді раніше не було жодного. Мені так його шкода… але я теж не мав друзів.
– Ага, – сказав, – донедавна я ніколи сам не виходив з дому. Та все ж, у що б ти хотів пограти?
Сільф склав руки і подивився на мене. Ми приблизно одного зросту, але оскільки він трохи горбився, йому довелося дивитися на мене вгору.
– То, ем, чому ти постійно змінюєш те, як розмовляєш?
– Гм? О! Все залежить від того, з ким ти розмовляєш, це грубо не говорити належним чином. Потрібно проявляти повагу до старших.
– По-ва-гу?
– Так, як я раніше говорив з твоїм батьком.
– Хмм… – звучало так, наче він не зовсім розумів, але колись зрозуміє. Це частина дорослішання.
– Що важливіше, – сказав Сільф, – чи не міг би ти навчити мене того, що робив раніше?
– Чого?
Очі Сільфа жваво заблищали. Він став у позу і розмахував руками, пояснюючи:
– Як коли ти змусив теплу воду литися з рук, і коли ти зробив оцей приємний теплий вітерець схожий на вууш.
– А, так. Це. – Магія, яку я використав, щоб прибрати бруд.
– Це складно?
– Це складно, але після тренувань кожен може це зробити. Мабуть. – Останнім часом мої магічні резерви настільки зросли, що я навіть не впевнений, скільки я використовую, не кажучи вже про те, якою тут є базова кількість для людей. Та все ж, це було всього лише використання вогню, щоб нагріти воду. Ймовірно, люди не могли викликати гарячу воду без магічної формули, але за допомогою комбінованої магії будь-хто міг відтворити цей ефект. Тому, напевно, все добре. Мабуть.
– Тоді добре! – оголосив я. – Сьогодні ми почнемо твоє навчання!
І так ми з Сільфом грали, поки не зайшло сонце.
***
Коли я повернувся до дому, Пол був розлюченим.
Він імпозантно стояв на вході, поклавши руки на стегна, виражаючи гнів. Я одразу спробував подумати про те, що зробив не так. Перше, що спало на думку, це те, що він знайшов дорогоцінні трусики, які я приховав.
– Батьку, я вдома, – сказав.
– Ти знаєш, чому я засмучений?
– Ні. – Для початку зіграю дурня. Я не хотів завдати собі непотрібних клопотів, якщо моє цінне майно не знайшли.
– Дружина містера Ето приходила раніше і сказала мені, що ти вдарив їхнього хлопчика, Сомала.
Хто в біса такий містер Ето і Сомал? Імена ніяк не відгукнулися, тож мені довелося подумати. Я мало спілкувався з місцевими, окрім базового знайомства. Я назвав їм своє ім’я і натомість отримав їхнє, але я не міг пригадати чи був серед них «Ето» чи ні.
Хвилинку. Почекайте.
– Це було сьогодні? – запитав я.
– Так.
Єдині, з ким я сьогодні зустрічався, це Сільф, Лос і ті троє хуліганів. Сомал був одним із тих трьох хлопців?
– Я не бив його. Все, що я зробив, це кинув у нього трохи бруду.
– Ти пам’ятаєш, що я говорив тобі раніше?
– Що чоловіки стають сильними не для того, щоб цим вихвалятися?
– Саме так.
Ага. Тепер я зрозумів. Якщо подумати, той хлопець сказав щось про те, як він збирається розповісти всім, що я любитель демонів. Не знаю, як це обернулося тим, що він збрехав нібито я його вдарив, але в будь-якому випадку він був сповнений рішучості очорнити мене.
– Я не впевнений, що ти почув, батьку, але…
– О, ні, не знаєш! – різко обірвав Пол. – Коли зробив щось не так, перше, що треба зробити – це вибачитися!
Хай яку брехню сказав той хлопець, мій тато явно купився на це. Лайно. У такому випадку, навіть якби я сказав правду про те, що врятував Сільфа від тих хуліганів, це прозвучало б як відверта брехня.
Та все, що я міг зробити, це пояснити, що сталося з самого початку.
– Гаразд, я йшов дорогою, коли…
– Жодних виправдань! – Пол ще більше розлютився. Він не мав наміру вислухати мене.
Я міг просто сказати «вибач», але відчував, що це також буде несправедливо щодо Пола. Я не хотів, щоб у нього була звичка поводитися так з молодшим братом чи сестрою, яких він міг подарувати мені.
Такий спосіб покарання не був справедливим. Я мовчав.
– Чому ти нічого не кажеш? – вимогливо запитав Пол.
– Бо якщо я скажу, ти будеш кричати на мене, щоб я не виправдовувався.
Очі Пола звузилися:
– Що?
– Перш ніж дитина встигла щось сказати, ти кричиш на неї та змушуєш вибачатися. У вас, дорослих, все так швидко і легко. Мабуть, добре так.
– Руді!
Лясь! Гарячий спалах болю пронизав мою щоку.
Він мене вдарив.
Я маю на увазі, що очікував цього. Говориш дурню, отримаєш удар.
Тому я твердо стояв на своєму. Мабуть, мене не били десь років двадцять. Ні… мене побили, коли вигнали з дому, тож гадаю, цього не відбувалося років п’ять.
– Батьку, я завжди докладав усіх зусиль, щоби бути хорошим сином. Жодного разу я не огризався ні на тебе, ні матір, і я завжди робив усе можливе, щоб виконати все, що ви обоє говорите мені.
– Це… це ніяк з цим не пов’язано! – не схоже, що Пол мав намір ударити мене. В його очах був чіткий вираз збентеження.
Нехай. Це добре для мене.
– Так, пов’язано. Я завжди робив усе можливе, щоб ти був спокійним і довіряв мені, батьку. Ти не вислухав жодного мого слова, та не тільки повірив словам когось, кого я не знаю, ти ще накричав на мене і підняв руку.
– Але той хлопчик, Сомал, постраждав…
Постраждав? Для мене це новина. Невже я це зробив? Якщо я і зробив, можливо, він використав це, щоб продати свою історію. Що ж, дуже погано. Я мав виправдання того, що зробив. У будь-якому разі, припустимо, що слова про те, що він постраждав не були дурнуватою брехнею.
– Навіть якщо виявиться, що він постраждав через мене, я не збираюся за це вибачатися, – кажу. – Я не пішов проти того, чому ти мене навчив, і пишаюся тим, що зробив.
– Так, почекай. Що сталося?
О, тепер йому раптом стало цікаво? Гей, він сам винен, що вирішив не слухати мене.
– Що сталося з тим, що ти не хотів чути виправдань?
На обличчі Пола з’явився похмурий вираз. Здається, я вже близько.
– Будь ласка, не хвилюйся, батьку. Наступного разу, коли я побачу трьох людей, що переслідують когось, хто не може відбиватися, то проігнорую це. Ба більше, я доєднаюся, щоби було чотири на одного. Я подбаю про те, щоб всі навколо знали, що Ґрейрати пишаються тим, що знущаються і чіпляються до слабких. Але як тільки я виросту і покину дім, я ніколи більше не використовуватиму ім’я Ґрейрат. Мені буде соромно показувати іншим, що я належу до такої огидної сім’ї, що ігнорує справжнє насильство та підтримує словесні образи.
Пол мовчав. Його обличчя почервоніло, потім зблідло, а у виразі чітко виднівся конфлікт. Він ще сильніше розлютиться? Чи я ще не штовхнув його через край?
Ліпше відступити, поки в тебе є можливість, Поле. Я знаю, що не виглядаю так, але я витратив більше двадцяти років опрацьовуючи свій вихід із суперечок, в яких я не можу перемогти. Якби в тебе був би хоча б один твердий аргумент, це могло б закінчитися нічиєю, але цього разу справедливість на моєму боці. У тебе жодних шансів виграти цього разу.
– Вибач, – сказав Пол, опустивши голову. – Я помилявся. Розкажи мені, що сталося.
Так, бачите? Уперто стояння на своєму тільки погіршить ситуацію для нас обох.
Пам’ятай, коли щось робиш не так, перше, що треба зробити, це вибачитися.
З полегшення я пояснив деталі ситуації якомога об’єктивніше. Я піднімався на пагорб, коли почув голоси. На пустому полі було троє хлопчиків, які кидалися брудом в іншого хлопця, що йшов дорогою. Я поцілив у них брудом раз чи двічі, поки вони не відступили, після чого пішли, лаючись на мене. Потім я використав магію, щоб очистити хлопчика від бруду, і ми гралися разом.
– Тож, так, – сказав, – якщо я буду вибачатися, то цей хлопець Сомал спочатку повинен вибачитися перед Сільфом. Коли ти фізично постраждав, то рани загоюються досить швидко, але емоційна рана не зникає так швидко.
Плечі Пола сумовито опустилися.
– Твоя правда. Я все неправильно зрозумів. Вибач мені.
Побачивши це, я згадав, що Лос сказав мені раніше: «Розмова з тобою змушує почуватися некваліфікованим батьком». Чи була спроба Пола насварити мене спробою продемонструвати більше батьківської влади?
Ну, якщо так, то він програв цей раунд.
– Тобі не потрібно вибачатися. У майбутньому, якщо ти думаєш, що я зробив щось неправильно, свари мене так, як тобі хочеться. Все, про що я прошу, це, щоб ти вислухав мене спочатку. Будуть моменти, коли слова будуть недоречні, або коли це звучатиме, ніби я виправдовуюся, але якщо мені є що сказати, будь ласка, просто спробуй поглянути на ситуацію з мого боку.
– Я запам’ятаю. Тобто я маю на увазі, що не очікую, що ти помилишся, але…
– Коли таке буде, використовуй це як можливість навчитися дисциплінувати молодшого брата чи сестру, яких ти подаруєш мені в майбутньому.
– Ага. Так і робитиму, – сказав Пол, не схвалюючи сам себе. Чоловік явно був у поганому настрої.
Я зайшов надто далеко? Я маю на увазі, пограти суперечку своєму п’ятирічному синові? Це точно приспустило б мої вітрила. Гадаю, він трохи молодий, щоби бути батьком.
– До речі, батьку, скільки тобі років?
– Гм? Мені двадцять чотири.
– Зрозуміло. – Отже, йому було дев’ятнадцять, коли він одружився і народився я? Не знаю, який середній вік вступу до шлюбу в цьому світі, але з огляду що такі речі, як монстри, війна тощо – є повсякденними явищами, це звучить досить відповідно.
Чоловік, молодший за мене більше ніж на десять років, одружився, має дитину і тепер борсається, намагаючись виховати її. Враховуючи мою тридцяти чотирирічну історію биття байдиків і безробіття, ніхто не подумає, що я зможу перевершити його в чомусь.
А, добре.
– Батьку, чи можу я привести Сільфа погратися?
– Гм? О, звісно.
Задоволений цією відповіддю, я попрямував до будинку з батьком. Я був радий, що він не має упередженого ставлення до демонів.
Пол
Мій син розлютився. Хлопчик ніколи не виявляв яскравих емоцій, але ось він, безмовно кипить. Як до цього дійшло?
Все почалося в день, коли місіс Ето прийшла до нашого дому, лютуючи. Вона привела з собою сина Сомала, який вважався одним із сусідніх розбишак.
Навколо його ока був синяк. Як мечник, що бачив немало боїв, я відразу зрозумів, що його вдарили.
Розповідь його матері була довгою і безладною, але суть полягала в тому, що мій син вдарив її. Почувши це, я відчув душевне полегшення.
Я припустив, що мій син грався на вулиці, побачив Сомала і його друзів, які гралися собі, і спробував приєднатися до них. Але мій хлопчик не такий, як інші діти; у своєму віці він уже Святий маг води. Він, мабуть, сказав щось зарозуміле і хвалькувате, інші діти відповіли, а потім всі побилися. Мій хлопчик досить розумний і зрілий для свого віку, але врешті-решт він іще дитина.
Місіс Ето продовжувала червоніти на обличчі, а потім зблідла, намагаючись видати це за серйозну сварку, хоча зрештою це була звичайнісінька сварка між дітьми. І просто поглянувши, можна зрозуміти, що травма на її сині не залишить і сліду. Я насварю свого сина, і на цьому все закінчиться.
Діти завжди вступають у суперечки, що в якийсь момент переходить у бійку, але Рудеус набагато сильніший за інших дітей. Мало того, що він був учнем Святої Води, Роксі, я навчав його з трьох років. Будь-яка бійка, в яку він вступав, обов’язково перетворюється на односторонню.
Цього разу все обійшлося, але якщо він колись втратить голову, то може переборщити. Такий розумний хлопець, як Рудеус, повинен розбиратися з такими, як Сомал, без жодного удару. Мені потрібно навчити його, що бити когось – необдуманий крок, і йому потрібно подумати, перш ніж вдаватися до такого.
Мені потрібно різко його насварити.
У будь-якому разі, таким був план. Яким чином все пішло не так?
Мій син не мав жодного наміру вибачатися переді мною чи щось таке. Навіть більше, він дивився на мене, як на комаху.
Я впевнений, що з точки зору мого сина вони билися на рівних. Але коли хтось має сили, як у нього, то повинен усвідомлювати, наскільки сильний. Крім того, він поранив когось. Мені потрібно було, щоб він вибачився. Він розумна дитина. Можливо, зараз він не розуміє, але я впевнений, що він своєчасно дасть правильну відповідь.
Думаючи про це, я рішучим тоном запитав, що сталося, та отримав відповідь повну поблажливості та сарказму. Це розлютило мене, і в запалі я вдарив його. І ось він я, намагаюся навчити його тому, що люди, які мають силу, не повинні вдаватися до насильства проти людей слабших за них.
Я ударив його. Я знав, що вчинив неправильно, але не міг цього сказати, коли намагався прочитати лекцію своєму сину. Я не міг сказати йому не робити того, що я зробив кілька секунд тому сам. Поки я борсався у своїх сплутаних емоціях, мій син натякнув, що не зробив нічого поганого, і навіть сказав, що якщо у мене з цим виникнуть проблеми, він піде з дому.
Я мало не сказав йому, щоб ішов собі, але мені вдалося стримати це бажання. Я мусив. Я сам був із суворої сім’ї, з владним батьком, який роздирав мене, не маючи до мене ні проблиску довіри. Моя образа виросла до того, що ми сильно посварилися, після чого я пішов з дому.
У моїх жилах тече кров мого батька – кров упертого, непохитного скнари. І вона також текла у жилах Рудеуса. Тільки подивіться, яким упертим він може бути. Він точно моя дитина.
Коли мені сказали йти геть, я відплатив своєму старому зубом за зуб і зробив саме так, як він сказав. Я міг би так само вигнати Рудеуса. Він сказав, що почекає, доки виросте, перш ніж піде з дому, але якби я сказав йому піти зараз же, б’юся об заклад, він би це зробив. Упевнений, що це в його характері.
Я чув, що невдовзі після того, як я пішов, батько захворів і помер. І ще чув, що він шкодував про нашу грандіозну сварку до самого кінця. І мені було приємно це почути.
Ні, якщо чесно, я також про це шкодував. Зважаючи на це, якби я сказав Рудеусу забиратися, а він би справді пішов, то я б про це пошкодував.
Я маю бути терплячим. Зрештою, хіба я не вивчив дещо з того досвіду? Крім того, в день, коли народилася моя дитина, я вирішив, що ніколи не стану таким батьком, яким був мій.
– Твоя правда. Я все неправильно зрозумів. Вибач мені. – Вибачення вийшло саме собою.
Вираз Рудеуса пом’якшав, і він почав пояснювати, що сталося. Він сказав мені, як побачив, що дитину Лоса цькують, і прийшов на допомогу. Замість того, щоб ударити когось, він просто кидав кульки бруду. Навряд чи можна назвати це справжньою бійкою.
Якщо сказане Рудеус правда, то те, що він зробив, заслуговувало похвали, було тим, чим він мав би пишатися. Але замість того, щоб отримати похвалу за свої вчинки, він отримав тільки батька, який не вислухав його і навіть ударив.
Коли я був молодим, мій батько стільки разів робив зі мною те саме, ніколи не слухаючи, як все було з мого боку, і завжди звинувачував мене в тому, що я неідеальний син. Щоразу, коли таке відбувалося, я почувався таким нещасним і безпорадним.
Що ж, чому б я не намагався його навчити, я зазнав невдачі. Ух.
Але Рудеус через це мене не звинувачував. Зрештою він навіть мене розрадив. Він – хороша дитина. Майже занадто хороша. Я справді його батько? Ні – Зеніт не з тих, хто має романи на стороні, і, крім того, не існувало такого хорошого батька, щоб народити таку дитину. Боже, я не очікував, що моє насіння дасть такі сильні плоди.
Проте більше за гордість, я відчував біль у животі.
– Батьку, чи можу я привести Сільфа погратися?
– Гм? О, звісно.
Поки що я можу принаймні радіти, що мій син знайшов свого першого друга.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.