Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут
Особлива подяка: Kiltavik ワィタリ
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Alastor, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, Drakula, db4tz.
Розділ 9. Повільне життя в селі Дордія
У селі Дордія нас зустрічали як героїв, бо ми врятували дітей і захистили село від нападу групи Ґаллуса. Вони хотіли, щоб ми провели у них сезон дощів.
Ґюс офітційно вибачився переді мною за те, що проігнорував наказ вождя, роздягнув мене догола і кинув до камери. А також за крижану воду, якою мене облили. Виявилося, що у звіролюдей унікальний спосіб просити вибачення: лежачи на спині і демонструючи свій живіт. Спочатку я подумав, що він знущається, але всі присутні були дуже серйозні. Побачивши його міцний волохатий прес, я відчув заздрість, а тому швидко прийняв його вибачення.
Але Еріс не прийняла це так просто. Вона розлютилася, коли дізналася, як я провів тиждень, тому виписала йому удар Бореасів у живіт, облила його голову водою і, коли він став схожим на мокрого щура, подивилася на нього:
– Тепер ми квити!
Як і очікувалося від Еріс.
☆☆☆
Зараз ми перебували у будинку Густава. Звичайно, це будинок на дереві, і це найбільший будинок у селі. Триповерхова дерев’яна споруда, яка, здавалося, миттєво завалиться під час землетрусу, але вона виявилася досить міцною, щоб витримати дорослих чоловіків, які бігають усередині.
Нас тут вісім. Я, Еріс і Руїджерд, а також вождь племені Дордія Густав і його син, ватажок воїнів, Ґюс. Одна з врятованих від контрабандистів дівчат була другою донькою Ґюса, її звати Мінітона. Його старша донька, Лініана, схоже, навчається в іншій країні. Також тут була інша врятована дівчина, Терсена, вона – друга донька вождя племені Адордія. Це була дівчина з собачими вушками, добре розвинена для свого віку. Вона планувала повернутися в село Адордія, але цьому завадив початок сезону дощів, тож дівчина залишиться тут на наступні три місяці.
Дівчата жваво, з гавканням і нявканням розповідали про те, як їх мало не викрали з кінцями.
– Я дуже рада, що мене не викрали… Я чула, що в Асурі є збочена дворянська родина, яка сексуально зацікавлена у расі звіролюдів. Хто знає, що могло зі мною статися…
Ґаллус також говорив, що є певна знатна родина, яка щедро платить за звіролюдів з племені Дордія. Діти, яких простіше навчати, коштували ще дорожче.
– Серед дворян Асури нема місця таким покидькам! – і ось Еріс, яка говорить так, ніби це ніяк її не стосується.
Хоча є велика ймовірність, що ця «певна знатна родина» має прізвище пов’язане зі щурами і починається вона на літеру «Ґ»!
Я ніколи не питав про походження служниць у родинному маєтку Еріс, але, можливо, деякі з них були вкрадені. Дід Еріс, Саурос, приємна людина, але його світогляд мав певні особливості. Тож, гадаю, краще промовчати про це. Деякі речі ліпше не говорити вголос.
Поки я думав про це, Еріс раптом ніби щось згадала і показала перстень, який носила на пальці.
– До речі, ви знаєте Ґіслейн? Цей перстень належить їй…
Еріс не знала мову Звіробога, тому говорила з ними мовою людей. Крім нас з Руїджердом, єдиними, хто розумів і розмовляв мовою людей у цьому місці, були Густав і Ґюс.
– Ґіслейн…?
Обличчя Ґюса скривилося.
– Вона… ще жива?
– Га?
Його голос був сповнений огиди. Здавалося, що слова залишали гіркий присмак у його роті.
Все почалося з цих слів:
– Вона – ганьба нашого племені.
Саме з них почалася хвиля критики Ґюса у бік Ґіслейн. Він говорив усе мовою людей, щоб Еріс могла зрозуміти. Його голос був сповнений емоцій, яких немає бути, коли брат говорить про молодшу сестру. Він постійно напирав на те, що Ґіслейн абсолютно нікчемна як особистість.
Мені важко було це слухати. Особливо тому, що Ґіслейн врятувала мені життя. З його слів виходило, що вона зробила чимало жахливих речей у цьому селі. Проте це були розповіді з її дитинства. Ґіслейн, яку знаю я, була незграбною, але працьовитою. Вона змінилася, переробила свою особистість. Ґіслейн не заслуговувала, щоб про неї так говорили. Вона – поважний наставник у мистецтві фехтування, а також вміла учениця, що вивчає таємниці магії. Вона заслуговує на повагу.
Отже, що мені сказати…? Будь ласка, припиніть це?
– Наша мати дала їй цей перстень, щоб вона припинила скаженіти без причини, але це не мало жодної користі. Вона просто нікчема, що вміє лише руйнувати.
– Ви…
– Мовчати! Та що ви взагалі знаєте про Ґіслейн?! – закричала Еріс, перервавши мої слова.
Вона так закричала, що, здалося, будинок розвалиться. Інші були приголомшені емоційним вибухом Еріс. Зрештою серед звіролюдів, лише Густав і Ґюс розуміли мову людей.
Я подумав, що Еріс вдасться до насильства. Однак, хоча вона виглядала сердитою, на її очі навернулися сльози і вона стисла тремтячі кулаки, але вона ні на кого не напала.
– Ґіслейн – моя наставниця! Вона та, кому я довіряю найбільше!
Мені це відомо. Еріс і Ґіслейн дуже близькі. Кому Еріс довіряє найбільше? Звичайно, вона довіряє Ґіслейн набагато більше, ніж мені.
– Ґіслейн чудова! Вона неймовірна! Якщо покликати її на допомогу, вона негайно прийде! Вона така швидка! І дуже сильна!
З губ Еріс зривалися слова, які вона, швидше за все, навіть не встигла обдумати. Навіть якщо хтось не розумів, що вона говорила, але смуток у її голосі добре передавав сенс. Еріс висловлювала також і мої почуття.
– Ґіслейн… і-ік… не та, про кого можна говорити щось подібне… і-і-ік…
Еріс з усіх сил намагалася стримати сльози і нікого не вдарити.
Правильно, вона не повинна бити Ґюса тут. Коли Ґіслейн жила в цьому селі, то поводилася дуже жорстоко. Якщо Еріс почне розмахувати кулаками і вдарить Ґюса, то він скаже: «Бачите? Вони ж одного поля ягоди».
Коли я поглянув на Ґюса, то він виглядав розгубленим.
– Ні, не може бути… Не можу повірити, що Ґіслейн… поважають? Цього просто не може…
Побачивши це, я вгамував свій гнів.
– Припинімо говорити на цю тему, – запропонував я, обійнявши Еріс за плечі.
Почувши мої слова, вона з недовірою поглянула на мене.
– Чому… Рудеусе… ти ненавидиш Ґіслейн?
– Ні, мені теж подобається Ґіслейн. Але Ґіслейн, яку знаємо ми, і Ґіслейн, яку знають вони, – це дві різні особи з однаковим іменем.
Сказавши це, я поглянув на Ґюса. Навіть він би переглянув свою думку, якби зараз зустрівся з Ґіслейн. З часом усі змінюються. Мені добре про це відомо.
– …Гаразд.
Не схоже, що Еріс це переконало, але принаймні вона відчула полегшення від моїх слів.
– Ні, зажди… невже Ґіслейн справді стала такою і заслужила на повагу?
– Принаймні я поважаю її.
Після моїх слів Ґюс глибоко задумався. Що ж, судячи з того, що він розповів, між ним і Ґіслейн багато чого сталося. Він закипав гнівом лише від однієї згадки про неї. Кровний зв’язок лише погіршував ситуацію. Скільки б не минуло років, є речі, які складно пробачити саме тому, що ви з кимось близькі родичі.
– Тож чи не могли б ви вибачитися перед нами?
– …Прошу вибачення.
Можливо, через те, що я примусив Ґюса вибачитися вдруге за день, атмосфера стала дещо дивною.
До речі, про Ґіслейн. За минулий рік я зовсім про неї забув, але вона, мабуть, теж перемістилася, коли стався той вибух. Мені стало цікаво, де вона і що робить. Знаючи її, припускаю, що вона шукає Еріс і мене. Дещо засмучує те, що ми не змогли зібрати інформацію, коли були в порту Зант.
☆☆☆
Минув тиждень. Весь час ішов дощ. Нам дали один із порожніх будинків у селі, тож ми проводили свій час там. Як герої Великого лісу ми щодня отримували їжу, хоча нічого не робили. Попри те, що село переживало наслідки пожежі, нас нічим не обділяли.
Земля під деревами була вкрита шаром води. Одно разу дитина впала вниз і могла статися біда. Всі були здивовані, коли я скористався магією і допоміг дитині, але були дуже вдячні. Я навіть подумав, щоб використати магію і розвіяти хмари, але відмовився від цієї ідеї.
Роксі говорила мені, що не варто надмірно впливати на погоду. Якби я силоміць припинив цей дощ, з Великим лісом могло б статися щось погане.
Якщо чесно, я хотів якнайшвидше покинути це місце і попрямувати далі. Але знову ж таки, дощ мав припинитися через три місяці. Мені потрібно потерпіти і зачекати до того часу.
Я гуляв селом під дощем. Певно тому, що це село, тут не було зброярень, магазинів з обладунками чи таверни. Здебільшого тут побудовані приватні будинки, склади і хатини для воїнів. Все побудовано на деревах.
Це село справжнє 3D! Дуже цікаве і захопливе. Моє серце калатало лише від простої прогулянки.
Також у селі було одне місце, до якого не можна наближатися. Здається, там було щось важливе. Але, звичайно, я не мав наміру навідуватися туди.
Під час прогулянки я натрапив на місце, де верхній і нижній рівні риштування перетиналися. Я стояв на нижньому рівні і сподівався, що зверху пройде якась дівчина, але на верхньому рівні з’явився Ґіс.
– Агов, новенький! Я бачу, ти теж вийшов!
Коли я звернувся до нього, Ґіс виглядав щасливим і помахав мені рукою. Його теж випустили за допомогу селу.
– Еге. «Ніколи більше так не роби». Які ідіоти. Звичайно, я зроблю це знову.
– Хей-хей! Чули це? Він не засвоїв урок!
– Зажди! Давай без цього. Я не можу втекти звідси, поки не закінчиться сезон дощів.
Іншими словами, він планував зробити це знову. Серйозно, абсолютно безнадійний випадок.
– О, я маю повернути вам жилет.
– Кінчай з зайвою ввічливістю. Можеш залишити його собі.
– Упевнений?
– У цю пору року доволі прохолодно.
Однак він не видається поганим чоловіком. Оця його теплота й одночасна упередженість нагадує мені Пола.
Пол. Цікаво, як у нього справи?
Минуло два тижні. Дощ так і не припинився.
Я дізнався, що плем’я Дордія володіє власною таємною магією. Вона дозволяла їм знаходити ворога за допомогою виття, а коли вони користувалися особливим голосом, то примушували супротивника втрачати відчуття рівноваги. Схоже, те, як Ґюс паралізував мене голосом, один із різновидів цієї магії.
З того, що я почув, схоже, це магія яка керувала звуком.
Коли я звернувся до Густава з проханням, щоб він мене навчив, вождь Дордія погодився.
Він продемонстрував мені магію кілька разів, але в мене не дуже добре вийшло наслідувати її. Схоже, без особливих голосових зв’язок племені Дордія тут не обійтися.
Так я і думав.
Швидше за все, я не зможу використовувати більшість унікальної магії різних племен. Це здавалося трохи несправедливим, адже звіролюди та інші раси могли використовувати магію людей. Я розумів, що ключовим моментом є вливання магічної сили в мій голос, але скільки б разів я не намагався це зробити, бажаного ефекту не було. Найкраще, чого я зміг досягнути, це примусити супротивника на мить здригнутися. Здається, я не можу стати Ваґаном.
Однак Густав був дуже здивований, що я використовую безмовну магію.
– Невже цього нині навчають у магічних школах?
– Це завдяки наставнику, вона чудово мене вчила, – пояснив я, без причини вихваляючи Роксі.
– О? Звідки твій наставник?
– З племені Міґурд, регіон Бієґоя на Континенті Демонів. Гадаю, вона навчалася в університеті магії.
Коли я сказав, що також планую вступити до університету магії, Густав виглядав приголомшеним і сказав:
– Неймовірно, ти досягнув такого рівня, але і далі плануєш вдосконалюватися?
Від цього я став почуватися краще.
☆☆☆
Минуло три тижні.
Монстри з’являлися і в цьому селі. Один із них нагадував комаху, що ковзала по поверхні води, а потім раптово підстрибувала й атакувала. Інший нагадував водяну змію, яка заповзала на дерева.
Село захищає група воїнів-звіролюдей, але під час дощів їхній нюх і можливість визначати виттям розташування ворога втрачали ефективність, тому монстрам вдалося уникати уважних очей і пробиратися до села.
Коли ми з Еріс гуляли, прямо перед нами рептилія дуже схожа на хамелеона мало не схопила дитину з села. Я негайно вистрілив у монстра кам’яним ядром, і дитина, чарівно помахуючи хвостиком, подякувала мені.
Мене дуже любили сільські діти. Без сумнівів, це тому, що я був героєм, який врятував їх у скрутній ситуації. Час від часу вони підходили до мене і лизькали в щоку або показували свої колекції жолудів, які зібрали перед сезоном дощів. Я практично був знаменитістю.
Еріс проявляла істину натуру своєї родини і не могла стримати захвату, коли бачила групу милих дітлахів зі звірячими вухами і хвостиками. Вона дратувала дітей, коли з нерівним подихом гладила їх по головах і торкалася хвостів.
Ми не могли стояти осторонь, коли на таких гарненьких діточок нападали монстри. Тому я запропонував Руїджерду допомогти в обороні села, але він був проти цієї ідеї.
– Ці воїни пишаються своєю роллю у селі.
Робота воїнів-звіролюдей – захищати село. Інші не мали права втручатися, поки до них не звертаються з проханням. Принаймні так думає Руїджерд. Я цього взагалі не розумів.
– Хіба безпека дітей не важливіша за це?
Почувши мої слова, Руїджерд на кілька секунд задумався, а потім вирішив запитати у Ґюса.
– О, пане Руїджерде, ви хочете нам допомогти? Ми будемо щиро вдячні! – Ґюс тепло зустрів цю пропозицію.
Через нещодавні події з викраденнями кількість воїнів сильно зменшилася. Ґюс також запропонував компенсувати старання Руїджерда від імені воїнів села.
Так ми почали займатися винищенням монстрів, що пробиралися до села. Руїджерд знаходив їх, а я знищував їх магією. Далі ми забирали їхні тіла, знаходили щось корисне і продавали Ґюсу. Вийшов справді корисний цикл.
Руїджерд все ж мав рацію. Спочатку воїни-звіролюди не надто привітно до нас ставилися. Лише після того, як ми безжально знищили певну кількість монстрів, що пробралися до села, вони зрозуміли, що цей сезон дощів пройде без втрат і нарешті на їхніх обличчях з’явилася радість.
– Я думав, що звіролюди мають набагато гордовитішу вдачу, але… не можу повірити, що вони відчули таке полегшення, довіривши захист села представнику іншої раси…
Руїджерд був єдиним, хто хвилювався через це. Здається, сотні років тому звіролюди сильно відрізнялися від сьогоднішніх представників цієї раси.
Минув місяць.
Здається, що дощ трохи слабшає, але, можливо, це лише моя уява. Еріс, Мінітона і Терсена стали друзями. Хоча вони не розмовляли одною мовою, але швидко налагодили стосунки. Вони разом гуляли по риштуваннях, не зважаючи на дощ.
Мені було цікаво, чим вони займалися.
Виявилося, Еріс навчає їх мови людей. Так, усе правильно. Еріс навчає інших мови людей! Це був не той час і не те місце, щоб я втрутився зі своїми спробами допомогти. Це могло лише знищити її образ. А я та людина, яка вміє читати атмосферу.
Це вперше, коли Еріс мала друзів свого віку. Я відчував тепло від спостереження за тим, як добре вона ладнає з дітьми-однолітками. Руде волосся, котячі і собачі вушка… Мені було більш ніж достатньо просто спостерігати за тим, як вони весело граються.
Але Еріс потрібно бути обережнішою і не обнімати когось так необачно. Її можуть неправильно зрозуміти, так само, як це було зі мною. Ґюс уже спостерігав за ними. Що він, як батько, подумає, коли Еріс з роздутими ніздрями обіймає його дочку?
– О, пані Еріс, я дуже радий, що ви так добре ладнаєте з моєю донькою.
Га? Що за…? Це була зовсім інша реакція, ніж у ситуації зі мною! Він мав відчути збудження, яке в цей момент відчувала Еріс, то чому…? Гадаю, вся суть у різниці між чоловіка і жінками. Так, вся суть у цьому. Саме так.
– Також мені дуже шкода про той випадок з Ґіслейн. Ми давно з нею не бачилися, тому, гадаю, я неправильно її розумів. Схоже, моя молодша сестра трохи підросла за той час, що провела у широкому світі.
Ґюс схилив голову. Здається, він змирився з цим за останній місяць. Це добре.
– Звичайно, вона змінилася. Вона – король меча Ґіслейн! А ще вона навіть може користуватися магією, – похвалилася Еріс.
– Ха-ха-ха, Ґіслейн користується магією? А ви вмієте жартувати, пані Еріс.
– Жодних жартів! Рудеус навчив Ґіслейн читати, рахувати і чаклувати.
– Пан Рудеус…?
Після цього Еріс почала агресивно вихвалятися нами з Ґіслейн. Вона розповіла про мої уроки на території Фіттоа. Еріс почала з того, як погано вони з Ґіслейн навчалися, і як сильно вона поважає мене за те, що я навчав їх належним чином до самого кінця. Я почувався ніяково, слухаючи це.
Ґюс не один раз сказав, що він глибоко вражений цим, а коли він нарешті розійшовся з трьома дівчатами, то підійшов до дерев’яного ящика, в якому я переховувався і підслуховував.
– То що такий поважний учитель робить у такому місці?
– М-моє хобі – спостерігати за іншими.
– Що ж, здається, у вас доволі благородне хобі. Як вам вдалося навчити Ґіслейн читати?
– Нічого особливо, я навчив її читати звичайним способом.
– Звичайним способом…? Я навіть уявити собі цього не можу.
– Коли вона була шукачкою пригод, то багато страждала через свою неграмотність. Цілком зрозуміло, що ви не можете цього уявити.
– То он в чому справа. Коли вона була малою, то негайно могла когось ударити, якщо відбувалося щось, що їй не подобається…
Судячи з його слів, Ґіслейн у минулому була дуже схожою на Еріс. Зокрема в тій частині, де постійно влаштовувала з кимось бійки і її важко було зупинити, бо було небагато тих, хто сильніший за неї. Схоже, Ґюс не раз на цьому обпікався. Він не входить до числа крутих старших братів, якщо не здатен позмагатися силою з молодшою сестрою.
Якщо вже говорити про старших братів, то я теж один із них. Цікаво, з Норн та Аїшою все добре? Ось воно. Я хотів написати їм листа, але забував. Коли сезон дощів припиниться, ми поїдемо до столиці Святого Королівства Міліс, і звідки я пошлю лист у село Буена. Якби я послав лист з Континенту Демонів, була велика ймовірність того, що він би не дійшов. Але якщо відправити лист з Міліса, то він точно прийде.
– До речі, пане Рудеусе.
– Так?
– Як довго ви збираєтеся залишатися у цьому дерев’яному ящику?
Звичайно, я буду тут, поки дівчата не прийдуть переодягатися. Вже майже ніч. Зараз вони підуть купатися, а потім їм потрібно буде переодягнутися в одяг для сну.
– Нюх-нюх… я відчуваю ваше збудження.
– Щооо?! Бути не може. Це абсурд. Можливо, десь є дівчина-звіролюдка, що прямо зараз відчуває збудження?
Коли я спробував прикинутися дурнем, брови Ґюса смикнулися і він випалив:
– Пане Рудеусе, я вдячний вам за те, що ви зробили раніше. Мені також шкода через ті події, що сталися через непорозуміння. – Далі його тон різко змінився. – Але якщо ти посмієш протягнути руки до моєї доньки, це буде зовсім інша історія. Якщо ти зараз же не вилізеш з цього ящика, я скину його у воду.
Він був серйозним. Не вагаючись, я швидко вискочив з ящика, як пірат з бочки.
– Я захисник цього села. Я не хочу вам говорити так, але… стримуйтеся трохи.
– Зрозумів.
Так, гаразд, мене трохи занесло. Маю це визнати.
Минуло півтора місяця.
Руїджерд і Густав непогано поладнали. Демон часто відвідував будинок Дердорія, вони разом випивали і розповідали один одному історії про минуле. Це були розповіді, переповнені кров’ю, але їх було дуже цікаво слухати. Це ніби слухати колишнього члена банди байкерів, що перебільшено розповідає про те, яким він був поганцем в юності. Але у випадку Руїджерда і Густава, в їхніх історіях, ймовірно, йшлося про реальні події.
Завдяки цим розповідям, я трохи краще зрозумів, хто такі звіролюди. Раса звіролюдів – це загальний термін для племен, які живуть у Великому лісі. Деякі племена, що перебралися на Континент Демонів, стали називатися демонами. Зовнішньою ознакою цих племен було те, що якась частина їхнього тіла мала тваринний вигляд. Також кожне з племен має одне особливе з п’яти почуттів. У широкому розумінні Нокопара і Блейз також колись були частиною раси звіролюдей.
Дордія посідає особливе місце серед племен звіролюдів. Це плем’я, яке дбає про спокій у лісі та водночас захищає Священного Звіра. Ось хто такі Дордія.
Далі йшли Дердорія з котячими рисами і Адордія з собачими. Це два головних роди, які поділяються на десятки відгалужених родин. Іншими словами, це королівські особи Великого лісу. Хоча вони не робили нічого, щоб відповідало їхньому королівському статусу, а просто брали на себе лідерство, коли виникала така необхідність.
Також у Великому лісі проживають ельфи і гобіти. Вони жили у південній частині лісу, тому не мали особливого контакту зі звіролюдами. Але один раз на рік вони збиралися і приєднувалися до фестивалю, що проводився біля Великого Священного Дерева. За словами Густава, хоча їхні племена мають певні відмінності, вони всі як друзі живуть у Великому лісі.
Гноми ж жили не в самому Великому лісі, а набагато південніше біля підніжжя гір Блакитний Дракон. Блакитні дракони в основному проводять час у небі, літаючи по всьому світі, вони поверталися до гір лише на період гніздування і вирощування дитинчат. Ніби перелітні птахи. Але, на відміну від перелітних птахів, вони прилітали до гір раз на десять років.
З незапам’ятних часів, людей і звіролюдів пов’язує цикл війни і дружби. Одна війна, або радше невелика битва, сталася всього 50 років тому. Густав розповів нам про свою участь і про те, як найсильніший загін воїнів-звіролюдів косив солдатів-людей, які заблукали в лісі. Хоча історія була надто драматизованою, але розповідь про ці події з точки зору раси звіролюдей звучала досить свіжо і цікаво.
У відповідь на це, Руїджерд дістав свій козир – історію про плем’я Суперд за часів війни Лапласа. Вони обмінювалися історіями, ніби змагаючись, але якщо взяти до уваги, що ці двоє доволі старі, то це дедалі більше нагадувало теревені про те, як все добре було в минулому.
– Нинішні воїни не такі хороші, як раніше.
– Повністю згоден, пане Руїджерде. Кількість слабаків зросла.
– О так. Коли я був молодим, чоловіки були суворими і сильними.
Жодних сумнівів, споріднені душі. Хоче це інший світ, але товариські стосунки між старими людьми тут були такими ж.
– Погоджуюся. Хоче Ґюс керує воїнами, але йому бракує мудрості. Він добре вміє керувати, але якби міг краще оцінювати ситуацію, то пан Рудеус не пройшов би через усе це, – сказав Ґустав.
Руїджерд не погодився:
– Ні, Рудеус – воїн. Він мав розуміти, що не можна ослабляти пильність на ворожій території, інакше його схоплять і візьмуть у полон. Але він ослабив пильність. Якби він був серйозним, то міг би перемогти Ґюса. Це була невдача Рудеуса.
Ой, це боляче. Хоча він сказав правду. Руїджерд вірив у мене, тому дозволив піти самому. Проте мене так легко спіймали. У певному сенсі я зрадив його довіру.
– Але, пане Руїджерде, хіба це не трохи бездушно? З вашим товаришем сталося щось жахливе…
– Якщо ти воїн, то повинен брати на себе відповідальність за власні битви. Крім того, Рудеус міг би в будь-який момент втекти сам! Я ціную, що він довіряє мені як своєму товаришу, але він не дитина! Воїни не повинні потрапляти у полон. Воїни не роблять нічого, що може поставити їхніх товаришів у скрутне становище!
Ого, схоже, Руїджерд добряче налигався. Що ж, гадаю, він упевнений, що зможе втекти, коли його впіймають, але не потрібно мати щодо мене великих очікувань. Мої сили не безмежні, гаразд?
☆☆☆
Минуло два місяці.
Щоразу, коли я був у своїй кімнаті, тихо приходив Священний Звір. Він жив углибині села, поряд з квітами і метеликами, але раз на день Звір міг вільно гуляти селом. Наразі до його улюбленого маршруту входило місце, де був я.
– О, це ж сам Священний Звір. Що привело тебе до такого збоченця, як я?
– Вуф!
– Вуф, га?
– Вуф!
Що ж, це не прояснило ситуацію.
Не знаю, ким є Священний Звір – самцем чи самкою, але хай там як, він примостився біля мене. Я тримав у руках напівготову фігурку. Схоже, пройде ще деякий час перш ніж припиниться дощ, тож я вирішив спробувати зробити фігурку.
За модель я взяв Руїджерда. Хочете запитати, чому його? Просто подумайте про це. Плем’я Суперд – це безликі бабайки. Люди тремтять від страху, коли бачать зелене волосся. Але фігурка, яку я роблю, не мала кольорів. Вона повністю зроблена з попелясто-сірого каменю. Можливо, якщо ця фігурка буде виглядати достатньо приголомшливо, люди будуть адекватніше сприймати Суперда.
Я почав з силуету. Волосся було останнім в черзі.
– Ваф.
Священний Звір притиснувся до моїх стегон і поклав голову мені на коліна. Раніше я ніколи не був так близько до тварини, тому почувався трохи спантеличеним.
– Ваф? – Священний Звір дивився на мої руки, ніби хотів запитати, чим я займаюся. Як на цуценя він досить спокійний.
Я почав гладити його по шиї.
– Мені нічим зайнятися, тож я вирішив зайнятися чимось творчим.
– Вуф! – він лизнув мою руку і помахав хвостом.
Схоже, він не відчуває до мене ненависті.
Надворі йшов дощ, тож йому, мабуть, також нема чим зайнятися. Ймовірно, він хоче трохи попустувати.
– Пограємо?
– Вуф!
Тож я вирішив розслабитися і погратися зі Священним Звіром. Я насолоджувався його м’якою і пухкою шерстю, а він отримав порцію помірних навантажень. Справді безпрограшна ситуація.
Тук-тук. Хтось постукав у двері, поки я грався зі Священним Звіром.
– Гм? Заходьте.
– Прошу вибачення, – до кімнати зайшла жінка в одязі воїна.
Це була Лакрана. Вона охороняла мою камеру, а також вона один з охоронців Священного Звіра, який приходив забирати його, коли прогулянка наближалася до завершення.
– О, радий знову вас бачити.
– Дякую за вашу допомогу, пане Рудеусе. Щодо подій, які сталися раніше…
Щоразу, коли вона бачить моє обличчя, то просить вибачення за той випадок, коли облила мене крижаною водою. Але мені достатньо того, що Лакрана вже раз вибачилася.
– Проте, пане Рудеусе, чи не могли б ви припинити проявляти таку зацікавленість до Священного Звіра?
– У чому справа? Ми просто граємося.
Що це? Ще одне несправедливе звинувачення? Насправді вона ні про що не шкодує, еге? Якщо вона не буде обережна зі своїми словами, то вона буде тою, хто голим опиниться у в’язниці, а я буду тим, хто литиме на неї воду.
– Але я відчуваю запах збудження.
– …Це не з тієї причини, про яку ви подумали.
Справжня причина у тому, що коли Лакрана приходить і схиляє голову, мій внутрішній збоченець починає шепотіти: «Агов, пані, якщо вам так шкода, то поліція нам не потрібна, чи не так? Якщо ви так прагнете мого вибачення, то ви знаєте, що потрібно робити, правда? Проведемо цей час разом у ліжку».
– Священний Звір дуже важливий для Дордії. Я знаю, що ви врятували його, але мати подібні почуття…
– У мене немає до нього таких почуттів.
Священний Звір це вид магічного звіра, який народжувався раз на кілька сотень років. Він не мав належного імені. З давніх-давен Священний Звір з’являється лише тоді, коли світ стикається з кризою, коли він ставав дорослим, то разом з героєм вирушав у подорож і вони разом рятували світ.
Принаймні так говориться у легендах.
Тож углибині села племені Дордія, з великою турботою і дбайливістю ростили Священного Звіра. Він жив у зоні, де росло дерево, яке називають Священним Деревом. Тож, ясна річ, Звір жив під захистом усе життя. Жителі села були обережними і тримали його подалі він суворого зовнішнього світу, про який цуценя мало що знало. Але це все-таки собака, тож йому дозволяли гуляти раз на день.
До речі, для того, щоб Священний Звір став дорослим, знадобиться ще сотня років. Якщо легенда говорить правду, то чи означає це, що через сто років світ зіткнеться з бідою? А робота Лакрани в тому, щоб захищати Священного Звіра. Стосовно Священного Дерева, то воно знаходиться у тій зоні, до якої я не мав права заходити.
– Можливо… пан Рудеус і є героєм?
– Вуф!
Цуценя голосно гавкнуло, Лакрана виглядала здивованою.
– Що?! Що ви кажете?
Гм? Про що це вона?
– Ваф!
– Зрозуміла, але…
– Вуф!
– …Я розумію.
Чому ти говориш з собакою так, ніби ведеш звичайну розмову? Я чув лише гавкання. Це точно не мова Звіробога. Тоді як вона його розуміє? Користується чимось на зразок BowLingual, щоб перекладати гавкання на зрозумілу мову?
– Священний Звір сказав, що це не ви.
– Я так і подумав.
Але я хотів, щоб вона розповіла більше.
– Однак, здається, Священний Звір дуже вам вдячний.
– О? Коли мене кинули до камери, то я думав, що про мене всі забули.
– Вуф!
– Перепрошую, Священний Звір сказав годувати вас смачною їжею. Пане Рудеусе, вам же сподобалися приготовані страви, правда?
Справді, їжа була хорошою і я навіть отримав додаткову порцію. Я думав, що така щедрість дивна для в’язниці. Отже, Священний Звір подбав про це? Їжа як форма вдячності, дуже по-собачому.
– Он як, але я б волів, щоб мене принаймні випустили з камери.
– Вуф! (Очевидно, він питає: «Що таке камера?»)
– Це місце, де тримають поганих хлопців під замком.
– Вуф! («Але мене також тримають під замком».)
Після цього ми ще трохи поспілкувалися, Лакрана виступала у ролі перекладачки. Схоже, Священний Звір не знав усіх подробиць того, що сталося. Це також стосувалося запаху збудження, який нібито йшов від мене, а також причини, чому Ґюс схопив мене. Також він мало розумів події, які сталися особисто з ним, викрадення для нього було жахливим досвідом. Іншими словами, він ще дитина. Недобре вимагати компенсації від дитини. Тож я припинив з цим.
– Завдяки вам мені було комфортно жити, щиро дякую.
На мої слова Священний Звір замахав хвостом і почав лизати моє обличчя.
«Хе-хе, такий милий, – подумав я і погладив його по шиї, але він штовхнув мене на землю. – Ой, ні, не можна! На нас же дивляться…!»
– …Пане Рудеусе, це спосіб Священного Звіра показати приязнь. Чи не могли б ви стримувати своє збудження через це?
– Ви не розумієте, цей запах збудження з’являється через вас.
– Що?!
– Це було грубо з мого боку, забудьте про це.
Прокляття-а-а-а. Я дозволив справжнім думкам вирватися назовні.
– Кхем… Священний Звіре, настав час повертатися до Священного Дерева.
– Вуф!
Коли йому говорять, що пора йти, він слухається та йде без жодних нарікань.
І так щодня.
Але збережімо у таємниці те, що через кілька днів я намагався навчити Священного Звіра дати лапу і Лакрана дуже розлютилася на мене.
Три місяці минули без серйозних подій. Дощ нарешті припинився.
Ваґан (Ваґян) – ігровий персонаж з гри Ваґан Ленд (Wagan Land / ワギャンランド / Wagyan Rando), він має здібність тимчасово приголомшувати ворогів звуковими хвилями, які звучать як «Ваа» і «Ґяа».
Wagan Land is a 1989 platform video game developed and published for the Family Computer by Namco. A port for the Game Gear was released in 1991.
The player character, Wagan, has the ability to temporarily stun his enemies with sound waves shaped like the noises “Wah” (ワッ) and “Gyah” (ギャー, Gyā). Enemies cannot be destroyed with Wagan’s sound waves, but the player can stand over one while it is stunned.
Пірат з бочки – популярна дитяча гра на удачу, зроблена компанією Tomy.
Pop-up Pirate is a popular luck-based game for children manufactured by Tomy. It originated in Japan in 1975 under the name One Shot Blackbeard Crisis (Japanese: 黒ひげ危機一発, Hepburn: Kurohige Kiki Ippatsu) and has seen many iterations over the years.
BowLingual (バウリンガル), or “Bow-Lingual” as the North American version is spelled, is a computer-based dog language-to-human language translation device developed by Japanese toy company Takara and first sold in Japan in 2002. Versions for South Korea and the United States were launched in 2003. The device was named by Time magazine as one of the “Best Inventions of 2002.” The inventors of BowLingual, Keita Satoh, Matsumi Suzuki and Norio Kogure were awarded the 2002 Ig Nobel Prize for “promoting peace and harmony between the species.”
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥