Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, Drakula, db4tz, vilgerforc.
Додатковий розділ 2. Смерть Аріель
Моє ім’я – Густав. Скромний торговець інформацією, який проживав в одному з закутків міста Арс, столиці королівства Асура.
Хоча я сказав «скромний», це не означало, що я був низької про себе думки. Як на мене, я був до біса вправний у своїй справі. За відповідну ціну, я міг дізнатися про все, що відбувалося у межах як у столиці, так і королівства Асура.
Якось до мене дійшла одна чутка.
Звучала вона приблизно так: «Друга принцеса королівства Асура, Аріель, була вбита по дорозі до Університету магії Раноа. Зловмисник невідомий».
Як розумний хлопець, я швидко допетрав, що цю «новину» в місті навмисно поширював Ґравель, найзапекліший суперник принцеси Аріель.
Приблизно за місяць до цього Аріель покинула столицю, нібито для того, щоб поїхати навчатися за кордон. Її від’їзд пройшов тихо. Принцеса Аріель була популярною у жителів столиці, тож будь-яка спроба влаштувати великий прощальний парад могла вийти з-під контролю. Ймовірно, з цієї причини вона поїхала з міста таємно.
Її свита, включно з охоронцями і слугами, налічувала лише сімнадцять осіб. Для принцеси це був досить маленький супровід, однак у неї було два видатних охоронці: сумнозвісний бабій Люк Нотос Ґрейрат і вельми примітний «Мовчазний Фітц». Моя інформаційна мережа швидко принесла новини про їхній від’їзд.
Тоді по місту ходили плітки, що принцеса Аріель програла політичну боротьбу і її відправили у вигнання. І вже через кілька тижнів ми отримали нову чутку.
Якби принцесу Аріель справді вбили, то новини про це поширилися б дуже швидко. Це була б інша справа, коли був би свідок, що міг назвати злочинців, але натомість у нас був «невідомий» зловмисник й анонімне джерело.
Той факт, що ненадійна інформація так швидко поширювалася, вказував на те, що хтось стояв за лаштунками цього процесу.
Мені, як професійному торговцю інформацією, дуже хотілося розкрити правду, що ховалася за цим випадком. Однак я не бажав привертати до себе увагу когось з інтриганів, що могли сидіти в королівському палаці та смикали за ниточки.
Тому я вирішив залишити цю таємницю нерозкритою.
Але невдовзі після того, як почали поширюватися плітки про смерть принцеси Аріель, до мене прийшла певна людина.
Цей чоловік знав про мою репутацію першокласного торговця інформацією. Я впізнав його, він був підлеглим Піремона Нотоса Ґрейрата, лідера фракції принцеси Аріель. Цей чоловік в основному відповідав за збір й обробку інформації.
Звичайно, він прийшов до мене переодягнутим і під вигаданим ім’ям, але проти мене ці способи були безглуздими.
Спочатку, здавалося, він сприймав мене за підозрілого типа і говорив дещо зарозуміло. Але коли я зрештою сказав йому, що знаю, хто він насправді такий, чоловік схилив переді мною голову і запропонував роботу.
«Я хочу, щоб ви з’ясували жива чи мертва принцеса Аріель».
Я був до біса здивований почувши це. Я і не думав, що члени фракції принцеси, втратять з нею зв’язок і навіть не знатимуть в безпеці вона чи ні. Хоча я розумний хлопець, але теж іноді попадався на гачок обману.
Спочатку я вирішив триматися від цієї справи подалі… проте все-таки взявся за цю роботу.
Хочете запитати чому?
Бо, звісно, винагорода була до біса хороша.
***
Я почав збирати інформацію, слідуючи за кроками принцеси Аріель.
Її група покинула столицю королівства і вирушила прямо на північ, у королівство Раноа. Я розглядав можливість, що вони, поширивши неправдиву інформацію про те, що принцеса навчатиметься в університеті магії, могли втекти в іншому напрямку, але це було не так.
Коли я йшов по слідах принцеси Аріель, то з’ясував, що їх переслідували. Дехто повідомив, що приблизно в той самий час, коли група Аріель проходила через місто, вони бачили підозрілих людей у чорному. І, схоже, супровід принцеси зменшився на одного-двох охоронців, коли вона доїхала до наступного міста на своєму шляху.
Однак цього і слід було очікувати. Якби подорож проходила гладко, члени фракції Аріель не намагалися б так гарячково дізнатися чи в безпеці вона.
Хоча Аріель втрачала одного охоронця за іншим, вона неухильно рухалася на північ. Коли кількість охоронців скоротилася до десяти, група нарешті прибула до пропускного пункту на північному кордоні.
Прикордонна застава на півночі королівства Асура була міцною спорудою з хорошою охороною, що стежила за великим лісом, який тягнувся на південь від долини під назвою Верхня Щелепа Червоного Змія.
В цьому місці я зміг отримати корисні свідчення від чоловіка, який добре пам’ятав, коли на пропускний пункт прибула принцеса Аріель.
☆ Свідчення офіцера прикордонного контролю Смайлі Ґетліна ☆
Того дня я був у кепському настрої. Ну, це нічим не відрізнялося від будь-якого іншого дня. Адже я вважав, що ця робота мені не підходить.
Га? Що це за робота?
Що ж, це здебільшого нудна робота. Я повинен перевіряти перепустки мандрівників, які бажали покинути територію Асури. Іноді я міг обшукати їх або їхні речі, щоб перевірити, чи не везуть вони контрабанду. Однак через цей пропускний пункт зазвичай проходять найманці, шукачі пригод або диваки-торговці, які чомусь хочуть торгувати на півночі.
Більшість торговців мали перепустки, а шукачі пригод використовували картки гільдії як перепустки.
Загони найманців і мандрівники, які подорожували вперше, повинні були пройти офіційний процес перевірки для того, щоб отримати перепустки, але це не моя робота. Це робота іншого офіцера. Якщо ти не якийсь відомий злочинець або щось подібне, то перепустку зможеш отримати майже негайно. Ми не надто суворі в цьому плані. Зрештою до королівства Асура приїздить більше людей, ніж їде.
Ну, звичайно, зупиняти злочинців, які намагаються перетнути кордон за фальшивими перепустками, це ніби теж частина моєї, але такі грубі речі не підпадають під мій відділ, тож я залишаю ці проблеми солдатам.
Але, як я вже говорив раніше, якщо це не якийсь відомий злочинець, то людина досить легко може отримати дозвіл на перетин кордону. Зазвичай ті, хто знаходять у розшуку, навіть не наближаються до пропускного пункту, вони звертаються до контрабандистів, щоб перетнути кордон. І, звичайно, це не моя робота – полювати і викорінювати контрабанді організації.
Я вважав свою роботу болісно нудною й абсолютно невигідною. Скільки б зусиль я не докладав, ніхто цього не цінив. Я знав, що ніколи не заслужу тут визнання. Думка про старіння в цьому місці до кінця моїх днів, робила мене зовсім нещасливим.
Я також не дуже добре ладнав із солдатами, з якими разом працював. Я вважав їх недоумками, а вони сприймали мене за типчика, який ріс у теплиці і мав завищену самооцінку. Той факт, що ми були на різних рівнях командування, можливо, також був причиною поганих стосунків.
Після закінчення престижної академії в столиці королівства я щиро вірив, що мої таланти марнуються у такій глушині. Я думав, що для мене була більш відповідна робота… Принаймні я у це щиро вірив.
Наскільки я пам’ятаю, то група принцеси Аріель прибула близько опівдні…
Спочатку я побачив лише розкішну двомісну карету, яку супроводжували сім піших охоронців. Враховуючи кучера і двох потенційних пасажирів усередині, загалом мало бути десять осіб.
Спочатку я подумав, що це був дворянин на екскурсії. Однак це – кордон королівства, за яким лежала інша країна, небезпечні території, відомі як північні землі, сповнені снігу і монстрів.
Дворяни нерідко їздять в інші країни, але зазвичай вони мають щонайменше три карети і двадцять охоронців. Супровід, можливо, міг би бути меншим, якби найняли групу шукачів пригод високого рангу. Але важко було сказати, що ці охоронці сильні. Вони були одягнені в дорожній одяг, проте більшість, здавалося, не звикла до довгих подорожей, а деякі виглядали доволі слабкими, щоб виконувати обов’язки охоронців.
Можливо, це була не екскурсія для огляду місцевих пам’яток. Може в них були якісь справи на цьому пропускному пункті? Ніколи не можна відкидати варіанту перевірки від якогось високопоставленого вельможі, що приїхав інкогніто.
Тому я вирішив діяти як завжди.
– Чи можу я побачити вашу перепустку?
– Ось.
На мої слова відреагував молодий хлопець, який стояв на чолі групи. Він був дуже вродливим, однак я помітив на його обличчі ознаки сильної втоми. Зокрема, виділялися темні кола під очима.
У цей момент я вперше відчув, що відбувалося щось дивне.
Але з перепусткою не було проблем. Це був справжній документ, виданий королівством Асура, з печаткою родини Нотос. Все було в порядку. За звичайних обставин, я б негайно їх пропустив.
Проте щось в обличчі гарного молодого хлопця примусило мене завагатися. Я міг заприсягтися, що вже десь його бачив.
Якщо подумати про це зараз, то він був Люком Нотосом Ґрейратом, лицарем-охоронцем принцеси Аріель. Але оскільки я нікого не бачив його з такої близької відстані, то не зміг одразу згадати.
Через роботу в мене з’явилася звичка зупиняти будь-кого, хто здавався мені знайомим. Зрештою більшість облич, які я пам’ятав, це були портрети розшукуваних злочинців.
– Перепрошую, але чи можу я зазирнути всередину карети?
На мої слова частина солдатів, які стояли навколо, рушили вперед, щоб перекрити виїзди. Хоча ми не особливо ладнали, але вони в подібних ситуаціях завжди виконували свої обов’язки. Від такого розвитку подій кілька охоронців навколо карети помітно напружилися. Я і сам трохи занервував, подумавши, що, можливо, ми мали справу з якоюсь групою бандитів.
Привабливий хлопець на чолі групи втомлено похитав головою:
– Через певні надзвичайні обставини ми не можемо розкрити справжню особу пасажира.
Звичайно, це не спрацювало.
Коли я дещо грубіше повторив вимогу показати, хто в кареті, вираз на обличчі хлопця став гірким. Кілька його супутників – особливо ті, хто, здавалося, більше звик до подорожей, – з похмурими обличчями поглянули на мене і поклали руки на мечі, що висіли на поясах. З їхніх рухів я зрозумів, що хоча вони і були не майстрами, але мали добру підготовку.
В особливості той, хто стояв прямо за привабливими хлопцем. Це був невисокий хлопчина з білим волоссям – він був дійсно страшним. У його руках був невеликий жезл для початківців, який вручають учням, що опанували основи магії, однак я бачив, що він був смертоносним бійцем, який мав обережність досвідченого воїна. Припускаю, що це був той самий «Мовчазний Фітц». Щиро кажучи, це було вперше, коли я відчув страх перед хлопчиком, який, здавалося, був удвічі молодший за мене.
Мій досвід підказував, що така група могла завдати значної шкоди пропускному пункту. Чи мав я сказати солдатам, щоб вони негайно заарештували їх, чи був якийсь інший варіант?
В мить мого вагання з середини карети почувся голос.
– Припини, Люку.
Цей голос був солодкий, як мед. Він крізь вуха проник до моєї голови і розтопив мозок. Мені здалося, що було у ньому щось майже гіпнотичне. В той момент я хотів слухати його вічно.
Я вже колись чув цей голос. Цей голос… я впізнав його.
Я чув його десять років тому на церемонії випуску з академії у столиці королівства. Тоді одна особа виголошувала вітальну промову нашому випуску. Якою б короткою не була зустріч з тою людиною, я ніколи її не забуду. Ніколи не забуду той голос. Гадаю, тоді, кожен випускник проклинав себе за те, що не вчився сумлінніше.
– Вони просто виконують свою роботу.
В момент, коли відчинилися двері карети, я відчув, як тремтіння пробігло по спині.
Я б не зміг її забути, навіть якби постарався.
Навіть зараз я чітко пам’ятав маленьку принцесу, яка з’явилася на нашій випускній церемонії як почесна гостя. Я згадав радість, яку відчув він можливості служити їй і цьому королівству. Відчув гордість, що розливалася у серці, від думки, що я був одним із жителів цієї країни.
Я ніколи б не зміг її забути.
– П-прошу вибачення, ваша високосте…
Навіть у дитинстві золотокоса принцеса була красивою, але тепер, коли вона з’явилася переді мною, вона була ще чарівнішою, ніж раніше. Я без жодної думки негайно опустився на коліно.
Жодних сумнівів. Це була друга принцеса королівства Асура – Аріель Анемої Асура, найпопулярніша представниця королівської родини, вона регулярно з’являлася на різноманітних заходах у столиці і захищала простолюдинів.
Мабуть, багато солдатів, що тут знаходилися, в минулому бачили її здалеку. Однак це було вперше, коли вони могли побачити принцесу так близько, що навіть могли доторкнутися.
– У цьому немає потреби. Наскільки я пам’ятаю, є закон, який говорить, що при виконанні обов’язків працівникам контрольно-пропускних пунктів на прикордонні не потрібно ставати на коліна.
З цими словами принцеса вийшла з карети.
Майже всі солдати навколо нас наслідували мій приклад й опустилися на коліна. Але, як і сказала принцеса, за винятком особливих ситуацій, ніхто з працівників, що чергували на пропускному пункті, не мав цього робити. Не знаю чому, але так повелося з давніх часів. Насправді це було вперше, коли ми з солдатами опустилися на коліна. Не прозвучало жодних скарг чи якихось дорікань.
Але, звичайно, той факт, що це було необов’язково, не означав, що нам забороняли це робити. Ми стояли на одному коліні, схиливши голову перед принцесою Аріель, бо відчували, що мали це зробити.
– П-принцесо Аріель, я… вважаю своїм обов’язком запитати… чому ви прибули до цього пропускного пункту з такою невеликою кількістю охоронців?
– Вам нічого не сказали заздалегідь?
Звичайно, я знав, що відбувалося щось дивне.
Коли я почав шукати у пам’яті відповідь на це запитання, то у голові раптом спалахнув спогад про подію, яка сталася приблизно місяць тому.
Звичайно, відповідальним за цей контрольно-пропускний пункт був не я і не мій прямий начальник, старший офіцер прикордонного контролю. Цей обов’язок лежав на дворянині, який також був мером найближчого міста, де мандрівники могли знайти житло. Він міг не показуватися тут місяцями, але коли приїжджав, то давав вказівки, коли відчував таку необхідність.
Під час свого останнього візиту він сказав нам:
– Протягом наступних кількох місяців до нас може приїхати дуже знатна особа.
Коли я почув слова «дуже знатна особа», то думав, що це буде процесія з десятками екіпажів і величезною зграєю обслуги. Тому я навіть не подумав про той випадок, поки не побачив принцесу Аріель.
– Мені сказали, що може приїхати дуже знатна особа…
– І це все?
Її запитання ще раз освіжило спогад про той момент. Так, той дворянин ще дещо сказав:
– Та особа, швидше за все, спробує перетнути кордон і втекти на північ. Однак ви не повинні їх пропустити. Знайдіть причину, щоб затримати групу в містечку біля кордону на кілька днів.
Мені наказали не пропускати їх. Наказали зупинити її тут.
Іншими словами, саме тут мала померти принцеса Аріель.
Ми не вперше отримували подібний наказ від начальника. Дворяни, які щось накоїли у столиці королівства, зазвичай намагалися втекти через північний кордон і у таких випадках нам щоразу видавали подібні накази. Іноді нам давали вказівки пропускати їх, і вони без пригод їхали на північ. Але якщо нам давали вказівку «не пропускати», то вони неминуче «зникали» десь у лісі за кордоном королівства.
Я народився і виріс у столиці, але за походження я був простолюдином. Я дуже мало знав про королівський двір і аристократичні фракції. Звісно, мені було відомо, що між вельможами у палаці постійно йшла запекла боротьба за владу. Я розумів, що мій начальник прирікав певних втікачів не через гроші чи випадковість. Ті, кому дозволяли втекти, належали до його фракції, тоді як ті, кого прирікали на смерть, були вірними ворожій фракції.
Я зробив висновок, що ця прекрасна принцеса програла бій із союзником фракції, до якої належав начальник контрольно-пропускного пункту, і тепер була змушена тікати.
– …
– У чому справа? Відповідай.
Я задумався.
У цю мить я міг би з посмішкою сказати:
«Нічого особливого, мені просто сказали ставитися до вас максимальною ввічливістю. Однак, схоже, виникла невелика проблема з вашою перепусткою. Знадобиться деякий час для перевірки. Чи не могли ви повернутися завтра?»
Саме так я завжди робив у минулому. Для мене не було проблемою знайти якусь дрібничку, щоб виправдати затримку.
Водночас я замислився над, чи це те, що я мав робити.
З якою метою я працював тут, на цій нудній прикордонній заставі?
Я не міг сказати, що робив це для захисту країни. Це було абсурдно. Така думка навіть не приходила мені в голову під час виконання обов’язків.
Та попри весь нинішній цинізм, в моєму житті був один момент, коли я відчув щирий патріотичний запал. Як я вже говорив раніше, це сталося в день випускної церемонії, де я вперше побачив принцесу Аріель. Того дня я щиро вважав себе маленькою частинкою гордої і великої країни. Думка про служіння цьому королівству і другій принцесі принесла мені радість.
Тепер, пригадавши ці почуття, я запитав себе: чи справді я був готовий відступити і залишити юну принцесу напризволяще?
Відповідь була швидкою і рішучою. Не потрібно було вагатися.
– Мені наказали зупинити дуже знатну особу і примусити її затриматися на кілька днів у сусідньому місті.
Коли я це сказав, охоронці принцеси помітно напружилися. Однак сама принцеса Аріель залишалася абсолютно спокійною. Вона незворушно сказала:
– Зрозуміло. Що ти плануєш робити далі?
– …Я не буду нічого робити.
– Ти не збираєшся виконувати отриманий наказ? Яким би дивним він не був, якщо ти його проігноруєш, тобі можуть відрубати голову.
Я не міг не усміхнутися на відвертість її слів і гідну поведінку.
– Наказ, панночко? Уявлення не маю про що ви говорите. Наскільки мені відомо, жодна «дуже знатна особа» не їхатиме в іншу країну з одним пошарпаним екіпажем і супроводом у якому менше ніж десять охоронців.
– О-о?
– Наразі я маю справу з доволі помпезною дівчиною, імені якої навіть не знаю… До речі, панночко, чи не могли б ви назвати своє ім’я?
Принцеса Аріель у відповідь радісно усміхнулася. Можливо, вона насолоджувалася цим фарсом майже так само сильно, як я.
– Мене звати Аріель Каналуса. Я єдина донька дрібного дворянина.
– Отже, пані Каналусо, мета вашої поїздки на північ?
– Їду до Раноа, щоб вступити до університету магії.
– Зрозумів. Я не бачу проблем з вашою перепусткою. Можете проїжджати. Безпечної дороги.
– Дякую.
З маленьким, елегантним і, безсумнівно, королівським поклоном, принцеса Аріель повернулася до карети. Кучер негайно хльоснув коней, охоронці зі здивованими обличчями рушили разом з екіпажем.
– Так… Хто там наступний у черзі?
Коли я це сказав, то зрозумів що на мене дивляться. На мені схрестилося багато поглядів. Фактично, майже всі солдати навколо уважно дивилися на мене.
Мені стало цікаво, чи не поквапився я.
Всі солдати тут були людьми, які вірно виконували свої обов’язки. Вони відрізнялися від мене – це були тупі вояки, яких у столиці навчали беззаперечно виконувати накази і без зайвих думок слідувати волі начальника. Хоча технічно вони підпорядковувалися мені на контрольно-пропускному пункті, однак ми належали до різних відділів. Цілком можливо, що вони отримали від власного начальника наказ не пропускати Аріель. А в такому випадку моя непокора матиме наслідки і для них. Оскільки принцеса Аріель була високопріоритетною ціллю, то не було б нічого дивного в тому, що начальство повідомило їм, що вона може приїхати.
І тепер, коли я її пропустив, буде цілком очікувано що всіх, включно зі мною, обезголовлять.
Я приготувався. Здавалося цілком правдоподібним, що ці чоловіки поб’ють мене до напівсмерті, щоб вилити гнів. Зрештою саме я прийняв рішення пропустити принцесу Аріель.
Поки я готувався, один із солдатів повільно підійшов до мене.
Це був капітан. Його плечі, до речі, були приблизно втричі ширші за мої.
Він підняв свою широку і важку, як сковорода, руку… а потім вдарив мене по спині.
Я хитнувся вперед, але, на мій великий подив, болю майже не було.
– Хороша робота.
Як тільки капітан сказав це, солдати навколо підняли кулаки і схвально заревіли. Кілька з них засвистіли, ніби вони вболівали за мене.
Пізніше я дізнався, що більшість солдатів на цій прикордонній заставі були відданими фанатами принцеса Аріель. Схоже, в неї була звичка з’являтися на їхніх церемоніях випуску. Більшість з них чула від неї лише кілька слів, але я навряд чи відрізнявся від них у цьому плані. Я точно міг зрозуміти, що вони відчували.
– Дозвольте говорити вільно, офіцере Смайлі! Ми всі сходили з розуму від розчарування, відколи нас закинули в цю глушину, але вперше за довгий час ви подарували нам гарний настрій! Так, хлопці?!
– До біса, так!
– Приходьте сьогодні ввечері до корчми в місті, добре? Я пригощаю!
Коли капітан солдатів знову ляснув мене по спині, мене охопило дивне відчуття.
Ще кілька хвилин тому я думав, що ці люди відрізнялися від мене. Відрізнялися на якомусь фундаментальному рівні, розумієте? Я переконав себе, що вони були зграєю грубих і неотесаних головорізів, проте це було не так.
Ці хлопці були такими ж, як я. Їх відправили у глухе місце на кордоні під командування якогось жалюгідного виродка. Де вони мусили виконувати нудну роботу.
Коли я це усвідомив… то відчув певну гордість за свою роботу.
З того часу в мене налагодилися стосунки з солдатами я почав насолоджуватися своїми обов’язками.
Безсумнівно, все це завдяки принцесі Аріель. Лише однією своєю появою на контрольно-пропускному пункті, вона принесла сюди мир.
/Після цього офіцер Смайлі Ґетлін почав довгим монолог про глибину свого обожнювання принцеса Аріель, який я вирішив пропустити./
☆☆☆
Отже, як би мені не подобалося слухати хвалебні оди принцесі Аріель у виконанні офіцера Смайлі, це було не те, що я хотів почути.
– Чи пройшла крізь прикордонний пункт група чоловіків у чорному, переслідуючи її?
Почувши моє запитання, офіцер Смайлі спохмурнів.
– Гадаю… це були не переслідувачі.
– Тобто?
– Підозріла група пройшла крізь контрольно-пропускний пункт приблизно за три дні до прибуття принцеси Аріель. Мене тоді не було на службі, тож я про це дізнався пізніше.
Он воно що. Якщо переслідувачі перетнули кордон першими, то вони вже чекали на Аріель в засідці.
– Якби я про це знав, то міг би принаймні попередити її… Тепер усе, що я можу робити, це молитися, щоб вона була у безпеці.
– Розумію. Красно дякую.
Схоже, офіцер Смайлі ще не чув чуток про смерть принцеси Аріель. Виходило, що ця історія зародилася у столиці.
Однак цього було недостатньо, щоб визначити: жива принцеса Аріель чи ні.
Я вирішив продовжувати збирати інформацію. Все тому, що даних на цей момент бракувало для виконання завдання.
Я розмовляв з іншими офіцерами і солдатами, що служили на прикордонному пункті, також їздив до сусіднього міста, щоб поговорити з людьми, які виглядали так, ніби регулярно перетинали кордон.
Мені потрібно було знати, що сталося з Аріель після цього. Чи змогла вона безпечно вибратися з лісу? Чи померла там, як говорилося у чутках? Я бігав по всьому місту в пошуках того, хто міг би дати мені відповідь… і зрештою така талановита людина, як я, знайшла молодого торговця, який поділився інформацією.
☆ Свідчення торговця Бруно ☆
Того дня, як завжди, я був зайнятий перевезенням товарів на південь, до королівства Асура. Я їхав через Верхню Щелепу Червоного Змія єдиною дорогою, що проходила крізь Вуса Змія… Га? А, це. Так усі навколо говорять про північний ліс. Але я не знаю, хто це придумав.
Отже, я віз товар… Гмм. Не можу пригадати, що я віз. Гадаю, це було якесь хутро, яке можна знайти лише на північних землях.
Скільки було людей? Лише я.
Охоронці? Не було жодного. Хіба я схожий на людину з грошима для найму охоронців? Але я доволі непогано б’юся. Колись я трохи займався фехтуванням у Святій Землі Мечів. Так, про що ми говорили?
А, правильно. Я йшов крізь Вуса Змія. Це був я і мій вірний товариш Робінсон. Га? Де він? Хе. У стайні. Він все-таки віслюк.
Загалом ми з ним ішли собі. Наскільки я пам’ятаю, в мене був гарний настрій. Справи йшли гладко, я майже накопичив достатньо грошей, щоб купити собі віз. Один із тих маленьких возів, які може тягнути віслюк. Так можна перевозити набагато більше товарів за один раз. Я був такий схвильований від цієї думки.
Але раптом я почув, як звідкілясь попереду долинуло постукування металу об метал, мій настрій дуже швидко зіпсувався.
Це був не лише звук. У повітрі витав дивний запах. Я деякий час заробляв на життя як торговець-одинак, тому чутливий до таких знаків.
Звичайно, завжди краще уникати небезпеки. Але, як я вже казав, через Вуса Змія веде лише одна дорога. Я не міг повернутися, тому вирішив разом з Робінсоном обійти лісом. Я знав, що було б розумніше залишити віслюка, але він – мій найкращий товариш. Я не міг залишити його на поталу монстрам.
Загалом, ми з Робінсоном потайки шли лісом. Звук брязкоту металу поступово ставав голоснішим, також було чути голоси людей. Робінсон був трохи наляканим, але ми з ним багато років разом переживали труднощі і радощі, тому він тихо йшов поряд.
Що? «Досить про віслюка, розкажи, що бачив?» Ох, який ти нетерплячий… але як скажеш.
Коли я, ховаючись у кущах, глянув, що робиться, то першим помітив кінний екіпаж. Це була не дуже велика карета. Така перевозила трьох людей, якщо рахувати і кучера. Зазвичай у такі запрягають одного коня, але там було двоє. Мабуть, це було індивідуальне замовлення… О? Цікаво, чому я стільки знаю? Бо я думав, який візок купити для свого віслюка, розумієш? Тому я звернувся до торговця екіпажами й отримав коротке пояснення щодо різних варіантів… Так, я зрозумів, зрозумів. Не треба на мене так дивитися! Гаразд, я повертаємося до теми.
Загалом, я з першого погляду зрозумів, що на карету напали. Екіпаж все-таки лежав на боці, а якісь хлопці, схожі на охоронців, билися з купою людей у чорному.
Було семеро людей у чорному, що билися з четвіркою охоронців. Двоє охоронців або, можливо, слуг уже лежали на землі. О, ще біля карети тремтіло четверо дівчат. Ймовірно, саме на них націлилися нападники.
Однак це не означало, що люди в чорному переважали. Зрештою близько десятка їхніх товаришів лежали на землі. Я був приголомшений, коли це побачив. Хіба це не тупо використовувати таких нездар як нападників?
Проте це була неправильна думка. Коли я придивився уважніше, то зрозумів, що люди в чорному були доволі непоганими. Якщо говорити на чистоту, вони були вправнішими за охоронців. Якби бій проходив сам на сам, то люди в чорному перемогли б.
Га? Як я це зрозумів? Я ж уже говорив раніше. Попри мій вигляд, я доволі непогано володію мечем. Коли я бачу, як хтось б’ється, тому можу сказати, наскільки він сильний.
У всякому разі, це здалося мені дуже дивним, тому я зупинився, щоб подивитися на бій. І через кілька секунд я зрозумів, що серед охоронців був дехто дуже спритний. Це був хлопчина з білим волоссям. Худорлявий, у руках він тримав жезл для початківців. Але серед них він був на зовсім іншому рівні.
У Святій Землі Мечів я бачив кількох типчиків, які мали стати святими або королями меча. Тут я просто повинен сказати, що вони ніби жили у світі, де час біг у десять разів швидше. До того вони були спритними і розсудливими. Хлопчина не був настільки ж чудовим, але я негайно зрозумів, що його вміння оцінювати ситуацію на полі бою було на найвищому рівні. Щоразу, коли хтось із його приятелів опинявся у небезпеці, він кидав у точно вивірений момент заклинання і рятував їхні дупи.
Хлопчина здебільшого використовував заклинання початкового рівня. Гадаю, він стежив за тим, скільки у нього залишалося магії. О, мало хто міг би допомагати на такому божественному рівні. Звичайний чарівник не зробив би цього і за мільйон років. Для такого потрібно користуватися головою і добре тренуватися.
З того місця, де ховався я, не було чути, щоб він читав заклинання. Гадаю, можливо, він чаклував безмовно… ну, це коли магію використовують, не промовляючи заклинання. Я ніколи подібного не бачив, але, припускаю, були люди, що можуть таке робити.
Звісно, це було приголомшливо, однак люди в чорному, схоже, призвичаїлися до стилю хлопця, враховуючи, що він викосив близько половини їхнього загону. Крім того, охоронці були до біса втомлені. Схоже, битва проходила в неймовірно складних умовах, ніж здавалося на перший погляд. Якби хоча б один із них упав, баланс порушився й охоронці зазнали б поразки. Мені здавалося я відчував це в повітрі.
Проте люди в чорному були більш злагодженими. В один момент вони різко змінили стратегію. Можливо, вони якось подали сигнал один одному, але я того не побачив.
До цього моменту вони діяли прямолінійно: по двоє на кожного охоронця й один, що наскакував то тут, то там. Але тепер всі семеро кинулися у напрямку біловолосого хлопця.
Троє мечників-охоронців не встигли зреагувати. Але біловолосий хлопчик зміг. З якоюсь неймовірною концентрацією він негайно випустив заклинання, що прикінчило двох з семи.
В цей момент люди в чорному розділилися. Двоє продовжували рухатися до біловолосого хлопчика, а троє кинулися до дівчат біля карети. Вони знайшли можливість прорватися крізь оборонну лінію й негайно нею скористалися.
Однак біловолосий хлопчик знову встиг зреагувати.
Він не звертав жодної уваги на двох людей, що бігли до нього, і спрямував свій жезл на трійцю, яка кинулася до дівчат. Неймовірно, правда? Зазвичай ти більше приділяв би уваги тим, хто збирався вбити тебе.
Наступної миті низка подій сталася майже одночасно.
Перше, біловолосий хлопчик випустив жахливе заклинання, що вбило двох із трьох убивць, які бігли до дівчат.
Друге, двоє охоронців, що кинулися на захист біловолосого хлопчика, обмінялися ударами з двома нападниками. Всі четверо упали замертво.
Й останнє, людина в чорному, що залишилася в живих, висмикнула одну з тремтячих дівчат, які збилися біля карети, й одним ударом знесла їй голову.
На мить запізнившись, останній з охоронців, ударив убивцю у спину. Чоловік у чорному, який гордо тримав у руках відрубану голову жертви, помер із задоволеним виразом.
Ймовірно, то була якась знатна панянка, яку охоронці намагалися захистити.
П’ятірка тих, хто вижив, приголомшено завмерла на місцях. І зрозуміло, еге? Я про те, що більшість їхніх друзів загинули, і вони також втратили панянку, яку намагалися захистити.
Побачивши закінчення, я негайно пішов звідти, тихо обходячи те місце лісом. З одного боку існувала загроза, що кров приманить монстрів. З іншого, я не дуже хотів погоджуватися на їхнє прохання про допомогу.
Ми з Робінсоном швидко пішли геть.
☆☆☆
На цьому історія торговця Бруно закінчилася.
У поєднані з інформацією, яку я отримав від офіцера Смайлі, виходило, що принцеса Аріель, яка безпечно пройшла прикордонну заставу, потрапила у засідку в лісі і померла від рук убивці під час жорстокої битви.
Зрештою чутка виявилася правдивою. Як і боялися дворяни фракції другої принцеси, Аріель була мертва.
Однак залишилося кілька загадок.
Наприклад, що сталося з вцілілими? Зі слів Бруно, п’ятеро з групи залишилися живими. Про статус Люка Нотоса Ґрейрата нічого не було відомо, але принаймні Мовчазний Фітц вцілів. У цього хлопчини була примітна зовнішність, однак я не чув жодного слова про те, щоб він повертався до столиці.
Існувала можливість, що Фітц ішов іншою дорогою, ніж я, але для початку йому потрібно було перетнути кордон. Ніхто на контрольно-пропускному пункті не згадував про те, що він повернувся. Тому, швидше за все, він продовжив рухатися на північ.
Але це не здалося мені дивним. Потрібно мати неабияку мужність повернутися додому після того, як дозволив убити принцесу Аріель. Можливо, він вирішив, що розумніше буде втекти на північ.
Звичайно, було б неважко з’ясувати, що сталося, якби я перетнув кордон і трохи прогулявся по тих територія… але, на жаль, я торговець інформацією, інтереси якого лежать лише в межах королівства Асура. Я не займаюся справами, що стосуються інших країн.
Крім того, моє завдання полягало в тому, щоб з’ясувати ситуацію другої принцеси Аріель Анемої Асури. Дізнаватися інформацію про її охорону не входило до моїх обов’язків. Тому я вирішив повернутися до столиці. Я в душі міський хлопець, мені було абсолютно некомфортно на кордоні.
А ще мені вдалося купити рідкісну випивку з північних земель у мого нового друга Бруно. Як тільки з цією роботою буде закінчено, я влаштую собі невеликий відпочинок.
☆☆☆
Розчарування на обличчі людини Піремона, коли я розповідав отриману інформацію, потрібно було бачити. Справді приємно спостерігати, як обличчя людини, що займалася обробкою інформації на найвищому рівні, побіліло після того, як я розповів кілька фактів, що зібрав разом.
У будь-якому випадку, я отримав плату і на цьому моя робота завершилася.
Я вирішив влаштувати собі приємну святкову вечерю з кругленькою сумою у кишені, випивкою, купленою у Бруно, і спогадами про обличчя клієнта. З цим я пішов до улюбленої корчми, замовив їжу і зручніше вмостився на улюбленому місці. Звідси відкривався чудовий вид на все, що відбувалося всередині корчми. Загалом, це була моя регулярна точка.
Коли я зосереджувався, то міг почути кожну розмову, що тут відбувалася. Це була одна з найбільш корисних моїх навичок. Завдяки цьому я не пропускав жодного ласого шматочка інформації і заробляв на життя як досвідчений торговець інформацією.
– То, я чув, що навколо ходили чутки, буцімто принцесу Аріель убили на півночі, так?
– Ага. Як шкода. Я був її шанувальником…
– Що? Тільки не говори мені, що ти справді віриш у це лайно?
– Ні, я теж не хочу в це вірити, але…
Хтось говорив про гарячу новину і я негайно глянув у той бік.
Статурний парубок розпивав алкоголь на пару зі старшим чоловіком. Очевидно, що жоден з них не знав правди. Вони були просто травинками, що хилилися туди, куди віяв вітер останніх чуток. Ця думка ще більше підняла мій настрій. Іноді приємно бути людиною, яка знала все.
– Слухай, я працюю на пропускному пункті, так?
– Звичайно, я це знаю, дядьку. Ви зовсім недавно досягнули двадцяти років служби. Тому отримали таку довгу відпустку та приїхали сюди.
– Хе, то ти багато знаєш. Тобі відомо, чим я займаюся на пропускному пункті? Га?
– Е, ні…
Тема змінилася і мій інтерес ослабнув. Я помітив, що хазяїн закінчував готувати моє замовлення. Досить з цим, робота зроблена. Наступне завдання – знайти найкращий спосіб насолодитися купленою випивкою.
– Я працюю на сторожовій вежі.
Але наступні слова старшого чоловіка привернули мою увагу.
– На самій вершині контрольно-пропускного пункту є магічний предмет, що дозволяє нам бачити дуже далеко. Ми використовуємо його, щоб стежити за виходом з лісу на півночі, зрозумів? Я там головний.
– Серйозно?
– Загалом, звістка про те, що принцеса Аріель пройшла через пропускний пункт, розійшлася, як пожежа. Всі мої хлопці хотіли хоч краєм ока побачити її, тому ми стежили за нею, поки наші очі не налилися кров’ю.
– Т-то що? Ви бачили, як вона покинула ліс?
– Так, бачили. Це точно була принцеса Аріель.
Та це просто неможливо. Старий солдат брехав? Чи, можливо, брехав Бруно?
Ні, я так не думав. Можливо, Бруно помилився. Можливо, дівчина, яку убив чоловік у чорному, насправді не була принцесою Аріель. Я чув, що королівська родина Асури мала якісь магічні знаряддя, завдяки яким могли перетворити когось на ідеального двійника. Ймовірно, вона скористалася чимось таким, щоб пережити атаку.
Іншими словами, я зробив неправильний висновок. І передав клієнту неправдиву інформацію. Це було погано. Я мав негайно отримати підтвердження цієї історії, а потім повідомити клієнту правду…
– Смачного, – хазяїн постав на стіл тарілку з їжею.
Переді мною парувала гаряча страва, поряд з якою стояла пляшка рідкісної випивки, яку майже неможливо знайти у столиці.
– …Ай, до біса.
Я наполовину підвівся з місця, але вирішив сісти назад. Якщо принцеса справді була жива і вступила до університету магії Раноа, то правда рано чи пізно пошириться світом. Останнє, що мені зараз було потрібно, щоб клієнт попросив повернути гроші. Через трохи мені доведеться на деякий час покинути столицю.
Однак… тільки подумати, що на сторожовій вежі могли побачити її з такої відстані. Що ж, навіть такий розумний хлопець, як я, дечого не знав.
Зрештою торговець інформацією Густав передав клієнту неправдиву інформацію.
У результаті Піремону Нотосу Ґрейрату, видатному представнику фракції Аріель довелося зробити важкий вибір, що поставив його у скрутне становище… але ця історія для пізнішого часу.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥