Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут
Особлива подяка: Kiltavik ワィタリ
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Alastor, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, Drakula, db4tz, vilgerforc.
Розділ 4. Возз’єднання з Полом
☆ Пол ☆
Я залишався у корчмі.
Сонце ось-ось мало зайти, тому кількість клієнтів, які не входили до моєї групи, почала збільшуватися, тоді як моїх товаришів ставало менше. Не те щоб це мене хвилювало. Я сидів за одним зі столиків і продовжував глушити випивку.
Очевидно, через те, що я був у поганому настрої, до мене ніхто не наближався.
– Хей! А я тебе шукав.
Принаймні так було, поки мене хтось не покликав.
Коли я підняв очі, то побачив усміхненого чоловіка з мавпячим обличчям. Минув рік з того часу, коли я бачив цю пику востаннє.
– Ґіс…? Хей… Де ти був, га?
– Ойой, який ворожий! Виглядаєш навіть роздратованішим, ніж зазвичай.
– А чого ти хотів?
Клацнувши язиком, я торкнувся до щоки. У місці, куди поцілив Рудеус, досі відчувався біль. Можливо, потрібно було проковтнути свою гордість і дозволити одному з цілителів подбати про рани.
Чорти б його взяли. «На Континенті Демонів складно, але з моєю магією там просто, як на прогулянці», га? Що ж, чудово. Але чому ж ти, маючи таку легку подорож, не нашкріб трохи часу, щоб пошукати власну матір?
О, але він у деталях розповів про найкращі методи приготування великої сухопутної черепахи. «Якби я не додумався робити горщики за допомогою магії землі, то ми могли б цілий рік жерти те смердюче м’ясо». Раз у нього був час на пошуки інгредієнтів для приготування рагу з монстра, то він би міг зайнятися чимось кориснішим.
Ух. Бляха.
І потім він ще посмів сказати, що я зраджую! Брехня собача. За останні півтора року я навіть не думав торкатися до жінок. Сам нічого не зробив, щоб допомогти, і сміє мене в чомусь звинувачувати!
Серйозно? Я нічого не знав, га? Чудове виправдання. Якби він належним чином досліджував Континент Демонів, то, можливо, до цього часу б уже знайшов Зеніт або Лілію!
Та це просто смішно…
– Хе-хе-хе. Судячи з усього, ви ще не зустрілися.
Усміхаючись з якоїсь незрозумілої причини, Ґіс зробив замовлення. Мабуть, це через випивку. Він любить пити навіть більше за Талханда, а Талханд взагалі-то дворф.
– Хей, Поле. Покажися завтра у гільдії шукачів пригод.
– Нащо?
– Можеш зустрітися з цікавою особою.
Цікавою особою? Ґіс з’явився тут сьогодні з цими словами, думаючи, що ця зустріч підвищить мені настрій. Взявши це до уваги, а також те, з ким я «зіткнувся» раніше, не важко здогадатися про кого йшла мова.
– Ти про Руді?
Почувши мої слова, мавпяча морда насупилася і почухала голову.
– Га? Звідки ти знаєш?
– Ми зустрілися.
– Ти не виглядаєш щасливим з цього приводу. Ви побилися, чи що?
Побилися? Ну… так, схоже на те. Хоча це і бійкою назвати не можна.
Бляха. Обличчя заболіло лише від думки про це.
– Що сталося, Поле? Розкажи мені.
Ґіс із приязним виразом на обличчі взяв стілець і підсів ближче до мене. Цей чоловік мав талант слухати інших. Це не вперше, коли він засовував свого носа в мої справи і заохочував розповідати про свої біди.
– Гаразд, слухай…
Тож я розповів Ґісу про те, що сталося раніше.
Звичайно, я був радий бачити Рудеуса. Але здавалося, що ми не на одній хвилі, тому я запитав Рудеуса, чим він займався весь цей час. І він почав весело розповідати про свою подорож Континентом Демонів.
Мені довелося вислухати його нескінченні хвастощі, тож я зазначив, що замість вихваляння він міг зайнятися чимось кориснішим. І він розлютився на мене. Звинуватив у тому, що я сплю з жінками навколо. Ми посварилися і він надер мені дупу. Кінець.
– А-а… розумію…
Ґіс терпляче слухав мою історію, кивав і похитував головою у відповідних місцях. Здавалося, що він погоджувався зі мною. Але коли я закінчив говорити, він поглянув мені в очі і сказав:
– Тобі не здається, що ти очікуєш від свого сина надто багато?
– …Га? – навіть я відчув, що видав якийсь ідіотський звук.
Я очікував надто багато? Я? Від кого?
– Я очікую надто багато? Від Руді?
– Я маю на увазі, подумай про це, – поки я розгублено кліпав, Ґіс вів далі, – безперечно, цей малий – чудовий. Я ніколи не бачив, щоб хтось міг використовувати магію без слів. І в той день, коли я побачив, як він магією бився на рівних зі Святим стилю Бога Півночі Ґаллусом, у мене мурашки пішли по шкірі. Рудеус – геній, якого можна побачити раз на століття.
Саме так. Рудеус – вундеркінд. Геній. Він з маленького віку міг зробити все, що задумав. В якийсь момент у мене виникло враження, що він може мати певні серйозні недоліки, але коли він перебував у Роа, Філіп навіть сказав, що готовий видати за нього свою доньку. Той самий Філіп, який говорив багато недоброго про мене за моєю ж спиною!
– О, це так. Він неймовірний. Коли йому було п’ять років…
– Але він досі дитина.
Ґіс різко перервав мене і я замовк.
– Рудеусу всього одинадцять років, – повільно, наголошуючи на кожному слові, сказав він. – Ти пішов з дому, коли тобі було дванадцять, правильно?
– Так…
– Ти завжди говорив, що всі, хто молодше дванадцяти, це діти, так?
– Ну, так, звичайно. І що?
Та ну. Руді вже сильніший за мене.
Звичайно, я випив зранку, але навіть з урахуванням цього, зрозуміло, що він значно зріс. Хоч я був на підпитку, але я був серйозним. Я опустився до того, що використав «Стійку на чотирьох кінцівках» зі стилю Бога Півночі і навіть скористався «Тихим мечем» зі стилю Бога Меча. Проте мій меч зміг лише зрізати труси, які він мав на обличчі.
Руді ж не сприймав бій серйозно. Доказом цього було те, що жоден з моєї групи не отримав якихось серйозних поранень. Я ж бився серйозно, і все одно програв.
Не знаю, наскільки він став сильнішим з моменту, коли я бачив його востаннє. Проте Руді був набагато розумнішим за мене у сім років. Тепер він був і розумнішим, і сильнішим. То хіба це дивно, що я очікую, що він може зробити більше, ніж я? Його вік не мав нічого спільного з цим.
– Поле, що ти робив, коли тобі було одинадцять?
– Га…?
Наскільки я пам’ятаю, то в такому віці я вдома вивчав володіння мечем, а батько щодня розбирав мене на частинки. Він знаходив купу причин, щоб розкритикувати мене, і використовував будь-яку нагоду, щоб відлупцювати.
– Як думаєш, чи зміг би ти в такому віці самостійно вижити на Континенті Демонів?
– Ха, Ґісе, ти забуваєш про важливу деталь. Руді знайшов собі демона-охоронця. Він може говорити мовою людей, мовою Бога Демона і мовою Звіробога, а також він достатньо сильний, щоб самотужки перемогти монстра рангу A. Будь-хто може перетнути Континент Демонів у супроводі сильного охоронця.
– Ти б не зміг цього зробити, – упевнено сказав Ґіс. – У тебе б нічого не вийшло. Без шансів. Навіть якби відправився на Континент Демонів прямо зараз, ти б не вижив там один.
Від цих слів мені краще не стало. Вічна усмішка Ґіса також не допомагала. Серйозно, усмішка цього чоловіка мене дратувала.
– Ха! Гаразд! Хіба це не підтверджує мою думку? Він може зробити те, на що я не здатний. Руді – геній! Вундеркінд! Він уже може вистояти сам. Мені більше нічому його навчити. Хіба це неправильно, очікувати, що він використає свої таланти, га?! Я помиляюся?!
– Помиляєшся. Але тут нічого нового, еге? – Ґіс засміявся й ковтнув пива, яке йому щойно принесли. – О та-а-ак! Це воно. У Великому лісі випивку не купиш.
– Ґісе!
– Добре-добре, не галасуй. – Він з глухим ударом поставив дерев’яний кухоль і, коли Ґіс поглянув мені в очі, його обличчя раптом стало серйозним. – Поле, ти ніколи не був на Континенті Демонів, правильно?
– …І що?
Це правда. Ніколи не мав щастя побувати там. Але, звичайно, до мене доходили чутки. Розповідали, що Континент Демонів – небезпечне місце з ситуацією, де або ти з’їдаєш монстра, або він з’їдає тебе. Однак «багато монстрів» звучало як те, з чим би я міг впоратися.
– Ти ж пам’ятаєш, що я там народився і виріс, так? І, якщо хочеш знати мою думку, Континент Демонів це синонім слова «небезпека».
– Ну, якщо подумати, то ти ніколи не розповідав про нього. Що там такого жахливого?
– Для початку, там немає нормальних шляхів. Є, звичайно, дороги між містами, але чогось подібного до безпечних доріг, як на континенті Міліс або Центральному континенті, з мінімумом монстрів там не знайдеш. Куди б ти не пішов, то можеш очікувати на атаку монстрів рангу C. Або гірше.
Так, гаразд, я чув, що там багато монстрів, але ранг C або гірше? На Центральному континенті, щоб зустрітися з кимось таким небезпечним потрібно забратися вглиб лісу. Багато монстрів подібного рангу або збиваються у великі зграї, або мають якусь смертельну особливість.
– Мені здається, що ти трохи перебільшуєш, Ґісе.
– Ні. Я зараз говорю без краплі брехні. Континент Демонів саме такий. Місце, яке кишить паскудними монстрами.
Ґіс виглядав абсолютно серйозним, але він зазвичай мав такий вигляд, коли комусь брехав. Я не збирався потрапляти на його вудку цього разу.
– А тепер уявімо, що ми викидаємо дитину посеред такого місця. Безперечно, це талановита дитина, але вона не має реального бойового досвіду.
– …Ага.
Не має реального бойового досвіду, га? Схоже, ми знову говорили про Руді. Якщо подумати, я раніше не чув, щоб він брав участь у реальних битвах. Хоча мені відомо, що Руді успішно відбився від викрадачів і навіть Ґіслейн думала, що не змогла б його перемогти, якщо він триматиметься на певній дистанції. Я не знав кращого мечника за Ґіслейн. Якщо вона говорить, що без можливості наблизитися, його не перемогти, то в такому випадку у світі не знайдеться і тисячі осіб, які зможуть розібратися з Руді.
Тож відсутність реального бойового досвіду не така вже велика справа. Говорять, що другий Бог Півночі, Алекс Р. Калман, убив Імператора Меча у першій своїй реальній битві.
– І тут з’являється дорослий, який пропонує дитині допомогу. Це демон і він дуже сильний. Якщо без зайвих слів, то це Суперд. Ти чув про них, так?
– Звісно.
Чесно, я не дуже купився на цю частину з представником племені Суперд. З того, що я чув, навіть на Континенті Демонів їх залишилася лише жменька.
– Отже, є дитина, яка знаходиться у безвихідній ситуації, і є хтось, хто пропонує допомогу. Цей хтось готовий підказати, як зорієнтуватися в абсолютно незнайомому місці. Але це страшний Суперд! Дитина не має ні найменшого уявлення, як цей демон зреагує в разі відмови. Скажемо інакше, немає іншого вибору, як прийняти цю пропозицію, правильно?
– Ну… мабуть, так.
– Але з плином часу маленький розумний Рудеус починає ставити собі запитання: «Чому цей хлопець допомагає мені?».
Точно. Звучить саме так, як подумав би Рудеус. Мені, можливо, це навіть на думку б не спало, але ця дитина завжди була чутлива до таких речей. Я знав, що він проникливий. Руді спритно проявив цей свій талант, коли врятував Лілію від гніву Зеніт.
– Проблема в тому, що він не може зрозуміти причину. Він не знає, чого насправді хоче демон.
Ну, звісно, звідки йому це знати? Ти ніколи не знаєш, що насправді думає незнайомець. Ось чому такі типчики, як Ґіс, можуть заробляти собі на життя.
– Зараз цей Суперд йому допомагає, але він може легко забути або зрадити їх… принаймні так думає Рудеус. Тому він вирішує націлитися на хорошу сторону демона.
– Га? Такий собі план. У Супердів взагалі є хороша сторона?
– Добре, закінчуй з цим. Але ти зрозумів, про що я, так? Рудеус вирішив зіграти на його емоціях. Він діяв так, щоб демон відчував, що вони товариші.
Гм. Використовував почуття близькості? Це пояснювало, чому Руді витрачав стільки часу на допомогу демону. І це розумні дії. Він не тільки заробляв очки довіри в демона, але і отримав можливість розвинути свої навички на випадок, якщо ситуація почне розвиватися за гіршим сценарієм. Потрібно визнати, що це звучало розумно. Можна навіть сказати, що він обрав найбезпечніший шлях.
Гм… у цього хлопця світла голова на плечах, еге?
– Тц. Але якщо подумати, то він все одно міг зробити більше, чи не так?
Ґіс підняв руку і розчепірив пальці.
– Він на незнайомій території, – сказав Ґіс, загнувши палець. – Це його перша пригода. Тож яким би розумним він не був, є купа речей, про які він нічого не знає. Йому потрібно швидко навчатися, щоб його не обдурили. Він повинен балансувати, що бути на хорошій стороні демона, який може зрадити в будь-який момент. А ще поряд з ним є маленька дівчина, яку потрібно захищати…
Коли Ґіс закінчив говорити, то загнув усі пальці. Легенько знизавши плечима, він підсумував:
– Якби за таких умов йому вдалося прочесати континент у пошуках інших переміщених, то його точно можна було б вважати надлюдиною. Серйозно, цього малого можна було б зарахувати до Семи Великих Сил.
Сім Великих Сил, га? Навіває спогади. Колись я теж хотів бути таким же знаменитим. Я відчував, що в Руді були всі можливості колись потрапити до цього списку. І це в мені говорить не батьківська гордість.
– Малий би так загнав себе до смерті. Хай який він там геніальний, Рудеус людина, а у людей є свої обмеження. Не кажучи вже про те, що він досі дитина.
– Гаразд, послухай, – заговорив я, – якщо там все настільки складно, то чому він так весело розповідав про свої пригоди? Він звучав як один із тих багатеньких розпещених дворян, які нишпорять по першому поверсі лабіринту, щоб мати можливість чимось похвалитися.
Якби подорож була важкою, Руді б не розповідав про неї так весело. Він би мав говорити про важкі та болісні частини подорожі. Але Рудеус про це і слова не сказав.
– Чому? Бо він, очевидно, не хотів тебе турбувати.
– ……Ха?
Мій голос пролунав ще більш по-ідіотському, ніж раніше.
– З якого біса він хвилюється про мене? Невже я такий невдаха як батько?
– Що ж, тут ти не помилився.
– Тц, звісно. Гадаю, ти правду кажеш. Я слабка людина, що тягнеться до випивки через ідіотські причини. Схоже, я виглядаю жалюгідним в очах маленького генія.
– Шкода ламати твою ілюзію, Поле, але не потрібно бути генієм, щоб зараз відчувати до тебе жалість, – Ґіс зітхнув. – Знаю, що ти не бачиш свого обличчя, тому я зараз дещо тобі скажу. Ти виглядаєш жахливо.
– О? Я виглядаю так жахливо, що викликаю жалість у власного сина?
– Ага. Якби він побачив тебе зараз, то не думаю, щоб ви посварилися чи влаштували бійку. Він, мабуть, почувається надто погано через цю ситуацію, тож навіть слова тобі зараз би не сказав.
Я торкнувся до свого обличчя. Щетина, яку я не голив кілька днів, видавала досить чіткий звук під моїми пальцями.
– Слухай, Поле, я повторю це ще раз, – сказав Ґіс, його тон став неймовірно твердим. – Ти надто багато очікуєш від свого сина.
Невже я справді мав щодо нього завищені очікування? Руді з малечку вмів усе. Єдине, що я міг як батько, це ставати на його шляху своїми недолугими спробами виховання. Я ніколи не був потрібен Руді.
– Хей, Поле, чому ти не можеш просто порадіти тому, що знову побачив його? Невже це має якесь значення, що за подорож у нього була? Припустимо, це була легка і безтурботна мандрівка, як прогулянка в сонячний день, і він провів кожну хвилину, фліртуючи з дівчиною. І що? Він зараз тут, живий і в безпеці. Хіба це не те, чому варто радіти?
– …
Так і було. Спочатку я був щасливий.
– Чи ти хотів, щоб він повернувся з пустими очима і без однієї або двох кінцівок? Прокляття, була велика ймовірність, що ти міг би «возз’єднатися» з трупом. Упс, помилився… Якби він загинув на Континенті Демонів, ти б навіть його тіла не зміг знайти.
Руді? Загинув би?
Сьогодні вдень я бачив його живим і повним енергії, тож це здавалося чимось неможливим. Але хіба кілька днів тому я не думав про такий похмурий розвиток подій?
– О, мені його та-а-а-ак шкода! Пережити стільки труднощів під час подорожі, нарешті знову зустріти свого батька, але той виявився п’яним покидьком. Якби я був на його місці, то негайно розірвав би всі зв’язки.
Тц, він знову почав драматизувати.
– Я зрозумів, що ти хочеш сказати, Ґісе. У твоїх словах є сенс. Проте є дещо, чого я не розумію.
– І що це?
– Чому Руді не знав, що сталося з селом Буена? Я впевнений, що залишив повідомлення в порту Зант.
Ґіс відкрив рота, ніби збирався щось сказати, але потім скривився. Я знайомий з цим виразом на його обличчі. Він робить його, коли намагається щось приховати.
– Ну, не знаю. Можливо, йому просто не пощастило і він не побачив твого повідомлення.
– Ґісе… де ти знайшов Руді? Я думав, що ви зіткнулися в порту Зант.
Я не знаю, де Ґіс був останній рік, але Рудеус прийшов з півночі. Єдине велике місто в тій частині континенту, де вони могли б зустрітися, це порт Зант.
Я точно залишив повідомлення у місцевій гільдії. Крім того, там також були члени нашого загону. Вони збирали інформацію у мандрівників, які припливали з Континенту Демонів. Раз він зараз шукач пригод, то у нього немає причин не відвідати гільдію, правильно?
– Я зустрів Рудеуса в селі племені Дордія. Маю сказати, це мене дуже здивувало. Його звинуватили у нападі на Священного Звіра, роздягнули наголо і кинули до камери.
– Роздягнули наголо? І кинули до в’язниці звіролюдів? Ти серйозно…?
Я чув про це від Ґіслейн. Для племені Дордія бути роздягнутим догола, ув’язненим у клітці, закутим у ланцюги й облитим холодною водою – це найбільше приниження. Сторонні рідко зазнавали такого, але якщо таке траплялося, то зазвичай подібне закінчувалося смертю в’язня.
Якось я жартома бризнув на Ґіслейн водою, то вона глянула на мене так, ніби я вбив її батьків.
– Т-то… що сталося?
– Га? Рудеус тобі не розповів про це?
– Я чув лише про його подорож Континентом Демонів.
Точно, як так вийшло, що він не розповів мені причину, чому не бачив повідомлення у порту Зант? Це дійсно важливо.
О, так… бо я не питав.
Прокляття. Чому я завжди так гарячкую?
Потрібно заспокоїтися. Руді розумна дитина, але чомусь не зміг побачити повідомлення і навіть не чув нічого про ситуацію з магічним лихом. Треба подумати над цим з холодною головою. Якби Руді провів якийсь час у Порту Зант, то точно почув би якусь інформацію, навіть якби не намагався шукати.
Іншими словами, він певно вліз у щось там. Вліз у щось таке, що його спіймало плем’я Дордія… Це мала бути якась серйозна справа, так? За два-три дні члени групи, що були в порту Зант, мали повернутися з інформацією, тож, можливо, на півночі сталося щось значне.
– Ну, я не знаю всіх подробиць, – почав Ґіс, – але, коли я був у племені Мілдетт у Великому лісі, до мене дійшли чутки про те, що у селі Дордія тримають людську дитину.
– Га? Хвилинку, ти був де?
Плем’я Мілдетт? Хіба це не раса звіролюдей? Це плем’я з кролячими вушками, так?
– У селі Мілдетт. В тому, де живе їхній вождь, тому воно досить велике…
Пояснення Ґіса було болісно довгим і дратівливим. Якщо чесно, виникала спокуса перервати його на півслові. Але я вже пропустив важливу інформацію, коли втратив терпіння й обірвав розповідь Руді. Хоча я рідко вчився на своїх помилках і неодноразово їх повторював, але я не був настільки дурним, що двічі на день вступити в одне і те саме лайно.
Нарешті довга і хаотична розповідь Ґіса закінчилася. У підсумку виходило таке:
– Тобто, ти ходив по всіх племенах у Великому лісі і переконував їх відправляти кожну загублену людину, яку вони знаходили, до Мілішіона?
– Саме так. Хехе. Можеш мені подякувати!
– Ага, я перед тобою в боргу…
Це пояснювало появу переміщених людей з району Великого лісу, які приходили до мене з проханням про допомогу…
– Та все добре.
– Ага…
Поки що залишимо цю частину без уваги, я розпитаю про деталі пізніше.
– Загалом, мене зацікавила інформація про людську дитину в селі Дордія, щось ніби клацнуло і я негайно кинувся туди. Не заради вихваляння, але в мене є багато знайомих. Знайомі в мене є і в селі Дордія. Я звернувся до одного воїна, мого доброго друга, щоб він зробив так, аби мене кинули до камери, де був хлопець.
– Зажди, навіщо тобі було потрібно потрапити до однієї камери з ним?
– Щоб я міг допомогти йому втекти, якщо трапиться найгірше. Набагато простіше втекти з в’язниці звіролюдів, ніж увірватися до неї.
Я знав про талант Ґіса тікати з в’язниці. Щоразу, коли його саджали за якесь шахрайство, він швидко повертався, ніби нічого не сталося.
– Тож, я думав, що побачу там дитину, яка згорнулася в клубочок і ридає, розумієш? Але замість цього… Кехехе!
– Що сталося? З ним було все добре?
– Він невимушено лежав голим і сказав мені: «Ласкаво просимо в кінцевий пункт твого життя»! Як мені було на це реагувати?! Ха-ха-ха!
Ґіс зупинився і голосно засміявся на цьому моменті.
– Це абсолютно не смішно…
– Але це реально смішно! Я з першого погляду міг сказати, що це твій син, Поле.
Я не розумів, що у цьому смішного. А також не розумів, як він так швидко прийшов до висновку, що то був мій син.
– Він точнісінько такий, як ти в минулому, – говорив Ґіс. – До смішного зухвалий! Готовий при першій зустрічі вказувати абсолютному незнайомцю, що робити! А ще він намагався загравати зі звіролюдкою. Вона зиркнула на нього і сказала «Я носом чую твоє збудження», але він не проявив ні найменшого розкаяння і продовжував дивитися на неї! Цей хлопець точно твій син!
Ґіс знову замовк, вибухнувши новою хвилею сміху. Я мимоволі засовався на стільці, згадавши про свою юнацьку нерозсудливість.
– Хоча мені знадобилося трохи більше часу, щоб переконатися, – сказав Ґіс, допиваючи пиво. – Але так, сіль саме в цьому. Ти навряд чи можеш звинувачувати малого в тому, що він не помітив твого повідомлення. Судячи з усього, його перебування у порту Зант було надто коротким.
– Гм? Хвилинку, Ґісе, ти був з ним в одній камері, так? Тоді…
Хіба не можна було відразу все пояснити?
– Що ж, між батьками і дитиною можуть бути певні образи, але зроби своєму старому другу, мені тобто, послугу і помирися з хлопцем, гаразд?
Ґіс сказав це і швидко піднявся.
– Хей, почекай, мені ще потрібно дещо…
– О, точно. Мало не забув, але, схоже Еліналіз разом з іншими вирушила на Континент Демонів заради тебе. Говорили, що в порту Зант була ельфійка, що видоїла половину чоловік. Ми обоє знаємо, що це означає.
– Що? Еліналіз?
Я думав, що вона ненавидить мене чи не більше за інших.
– Хе-хе, гадаю, вони ненавидять тебе не так сильно, як про це говорять.
Сказавши це наостанок, Ґіс вийшов з корчми. Звичайно, він не заплатив за свою випивку. Він ніколи не платив. Але цього разу будемо вважати, що це я його пригостив.
Що ж, я випив сьогодні більше ніж достатньо. Потрібно йти спати.
Потрібно поговорити з Руді. Можливо, навіть завтра…
– На сьогодні закінчуй з випивкою, – сказав Ґіс, визирнувши з-за вхідних дверей. – Завтра ти тверезим підеш до таверни «Світло Світанку», ясно?
– Так, так! Я зрозумів! – роздратовано зітхнувши, я поставив кухоль.
Якщо подумати, то останнім часом я надто багато пив. Чому я намагався втекти від реальності таким способом? У мене ще є багато речей, над якими потрібно працювати.
– Ем… Капітане Поле, ви закінчили розмову зі своїм другом?
Поки я думав над цим, до мого столика нерішуче підійшла жінка. На її обличчі був вибачливий вираз. Моя голова була недостатньо ясною, тому знадобилося кілька секунд на розглядання її обличчя, щоб зрозуміти, це Віра, одна з учасниць мого загону.
– Хей, що це? Ти раптом відчула бажання одягнутися скромно, га?
– Ну, так… – Віра невиразно кивнула і сіла на місце, де раніше сидів Ґіс.
Цього вечора вона чомусь не одягла своє звичне провокаційне вбрання. Віра одягнулася як звичайна міська дівчина, яку можна зустріти будь-де.
– Я подумала, що можливо у бійці, яка сталася між вами з сином, є моя провина.
– Твоя провина? Чому ти так думаєш?
– Е-е, ну, можливо… через те, як я одягаюся, ваш син неправильно зрозумів природу наших стосунків…
– Це тут ні до чого. Цей поганець просто побачив твої груди і сам прийшов до неправильного висновку.
Була причина, чому Віра одягалася так провокативно. Колись вона була звичайною шукачкою пригод у Фіттоа, але коли сталося магічне лихо, її перемістило на континент Міліс без спорядження і вона швидко опинилася в руках бандитів, що ставилися до неї, як до своєї іграшки. Вона зіткнулася зі справжнім кошмаром, який би зламав багатьох людей, але Віра змогла подолати це завдяки силі волі.
Проте не всі здатні пережити подібне пекло.
Ми також прийняли Шеру, молодшу сестру Віри. Шера навіть зараз тремтіла щоразу, коли на неї дивився чоловік. У нашому загону було ще кілька подібних випадків.
Щоб захистити їх від небажаної уваги, Віра навмисно одягалася так провокативно, перетягуючи увагу чоловіків на себе. Вона також найкраще вміла втішати і піклуватися про інших жінок, що пережили подібні жахливі ситуації. Для мене, людини, яка не розуміла особливостей цього болю, вона незамінна частина команди.
Звичайно, у нас немає сексуальних стосунків. Це просто неможливо.
– Це не твоя провина. Зрозуміла?
– …Так.
Віра піднялася і, виглядаючи ще трохи пригніченою, повернулася до столу, де сиділи інші жінки.
– Тц… – Коли я уважно озирнувся навколо, то побачив, що багато очей навколо мене дивляться з помітною тривогою в очах. – О, не дивіться на мене так! Завтра ми з ним помиримося, добре?!
Сказавши це, я підвівся зі стільця і покинув корчму.
Коли я повернувся до кімнати в таверні, то побачив, що Норн уже спала.
Я взяв зі стола глечик, налив склянку води і швидко її випив. Тепла вода полилася у мій бурхливий шлунок.
Я поступово ставав тверезим. Я мав стійкість до алкоголю і хоча я легко п’янів, але навіть коли мені доводилося пити багато, сп’яніння не трималося довго. Коли туман у голові почав повільно розсіюватися, я поглянув на доньку, що згорнулася калачиком на ліжку і стискала ковдру, та ніжно погладив її по голові.
Мені стало шкода Норн. Серйозно. З таким батьком, як я, у неї повинно бути багато скарг, але вона ніколи не говорить про них і зажди намагається усміхатися. Якби я її колись втратив, то не зміг би жити далі.
– М… тату…
Норн поворухнулася на ліжку. Не схоже, що я її розбудив. Мабуть, вона просто розмовляла уві сні.
Вона не така, як Руді. Норн звичайна дитина. Я повинен її захищати…
– …
Я раптом про дещо подумав. Якби Руді був звичайною дитиною, то чи не спав би він зараз поряд з Норн? Він би залишився з нами вдома, замість того, щоб бути у когось домашнім учителем, і, можливо, в момент переміщення, смикав би мене за рукав, кажучи, щоб він теж хоче обійняти Норн.
Таким би був звичайний Руді. Звичайний одинадцятирічний хлопчик, до якого б я ставився так само, як і до Норн, правильно? Він би був тим, кого я мав захищати…
У мене затремтіли ноги. Нарешті я зрозумів, чому Ґіс сказав мені: «Він ще дитина».
Все так. Яка різниця, Руді звичайна дитина чи геній? Хіба це мало значення? Якби Норн була генієм, то я б говорив з нею так само? Якби вона повернулася до мене після подорожі, нічого не знаючи про те, що сталося… чи сказав би я, що очікував від неї більшого?
Щойно я подумав про це, то не міг заснути. Мені навіть не захотілося лягати в ліжко. Я вийшов з таверни, знайшов відро з водою, яке стояло на випадок пожежі, набрав повний глек і вилив собі на голову.
Я згадав обличчя Руді, коли він пішов з корчми, і мене вирвало.
Пригадай, хто зробив йому так боляче?
Я поглянув на відро з водою, на поверхні було видно відображення повного телепня. Хто б не був цей довбень, він, очевидно, був останнім чоловіком, який міг називати себе батьком.
– От лайно. Це може бути важко…
Якби я був на місці дитини цього ідіота, то розірвав би з ним стосунки.
☆ Рудеус ☆
Наступного ранку я снідав і почувався навіть трохи бадьорим.
Ми обрали корчму неподалік таверни. Їжа у Мілішіоні була дуже смачна. Страви, якими ми смакували, ставали все кращими і кращими, поки ми їхали від Великого Лісу до цього міста. Сьогодні ми снідали свіжоспеченим хлібом, прозорим супом з легким ароматом, простеньким салатом з сирих овочів і товстими скибками бекону. Доволі непогано.
Минулої ночі я нічого не їв, але, схоже, вчора на вечерю був справжній десерт. Це було солодке желе, яке мало неабияку популярність серед юних шукачів пригод завдяки згадці у відомій баладі про пригоди юного мага.
Принаймні було щось, на що можна очікувати. Насолоджуватися смачною їжею завжди приємно. Голод викликає роздратування. Коли ти роздратований, то втрачаєш апетит. А втративши апетит, ти ще сильніше відчуваєш голод. Класичне порочне коло. Навіть андроїди в такому випадку матимуть поганий настрій.
– …Заходьте.
Поки я думав про це і пив щось на зразок кави після їжі, власник корчми звернув увагу на людину біля входу. На порозі стояв стомлений блідий чоловік. Коли я побачив його обличчя, то мимоволі смикнувся.
Він обвів поглядом приміщення і нарешті помітив мене.
Як тільки це сталося, емоції, що я пережив учора, знову піднялися на поверхню. Хоча він ще нічого мені не сказав, але я опустив погляд вниз.
Побачивши мою реакцію, двоє супутників, з якими я сидів, здавалося, зрозуміли, ким був чоловік, який зайшов до корчми. Руїджерд нахмурився, Еріс ногою штовхнула стілець і підвелася.
– Хто такий?
Чоловік ішов до нас, але Еріс стала на його шляху. Вона схрестила руки, широко розставила ноги і, піднявши підборіддя, суворо глянула на чоловіка, який був вищим за неї на дві голови.
– Пол Ґрейрат… його батько.
– Я це знаю!
Коли я дивився на спину Еріс, зверху, над її головою, пролунав голос, сповнений здивування й іронії.
– Що таке, Руді? Ховаєшся за спиною дівчини? А ти часу не гаєш, еге?
Від цих слів чи, можливо, від його тону, мені стало трохи легше. Це нагадало мені минуле, коли Пол таким чином дражнив мене. Приємні спогади.
Я вирішив, що Пол таким чином намагається налагодити стосунки між нами. Він з самого ранку пішов шукати мене, я ж тепер був достатньо спокійним, щоб спробувати поговорити знову.
– Рудеус не ховається за мною! Це я його ховаю! Від такого невдахи-батька!
Звична Еріс. Вона міцно стиснула кулаки і тремтіла від люті. Здавалося, вона ось-ось розмахнеться і вмаже Полу по щелепі.
Я кинув погляд на Руїджерда. Мабуть, зрозумівши, що я хотів, він схопив Еріс за комір і підняв її.
– Агов! Руїджерде! Пусти!
– Нам слід залишити цих двох наодинці.
– Ти ж бачив Рудеуса вчора ввечері, так?! Цей чоловік не має права називати себе батьком!
– Не будь такою суворою. Більшість батьків далекі від ідеальності.
Сказавши це, він попрямував до виходу і ніс Еріс, що продовжувала пручатися. Але коли Руїджерд проходив повз Пола, він на мить зупинився.
– Ти маєш повне право висловити свою думку. Але це працює лише тоді, коли твій син ще живий.
– Е… так…
Слова Руїджерда важкі. Схоже, він вважав себе найгіршим батьком у світі. Можливо, він відчував певну симпатію до товариша, який теж облажався.
– Руді, тобі не слід підборіддям давати команди старшим.
– Ні, ти все неправильно зрозумів, – запротестував я. – Це був лише зоровий контакт. Жодних рухів підборіддям.
– Не впевнений, що це має якесь значення, – сказав Пол, сівши навпроти мене. – Отже, це той демон, про якого ти говорив учора…?
– Так, це Руїджерд з племені Суперд.
– Суперд, так? Він виглядає як хороший хлопець. Можливо, чутки про них трохи перебільшені.
– Ти не боїшся його?
– Не говори дурниць. Він чоловік, який врятував мого сина.
Здається, вчора Пол думав зовсім інакше, але… не думаю, що це принесе якусь користь, якщо озвучити це вголос.
Що ж, гаразд…
– Отже, чому ти тут?
Мій голос прозвучав трохи жорсткіше, ніж я очікував. Пол смикнувся на своєму місці.
– Е… ну, я тут, щоб вибачитися.
– За що?
– За те, що сталося вчора.
– Не потрібно вибачатися. – Приємно, що він готовий просити вибачення, але після гарного сну на грудях Еріс я був готовий визнати свої помилки. – Чесно кажучи, це справді була легка подорож.
Якщо не брати до уваги початок, то загалом подорож пройшла гладко і я мав достатньо часу, щоб відволікатися на різні еротичні моменти. Жодних сумнівів, це моя провина, що я не зібрав інформацію про регіон Фіттоа. У мене не було на це часу в порту Зант, але ми провели деякий час у порту Вінд. Якби я там знайшов когось, хто володіє інформацією, то міг дізнатися про ситуацію більше.
Я не намагався розібратися з тим, що насправді мав зробити. Це була помилка з мого боку.
– Зрозуміло, чому ти розгнівався на мене, батьку. Мені також дуже шкода… Навіть уявити не можу, як важко тобі було весь цей час.
Весь регіон Фіттоа «перемістило», а нашу родину розкидало вітром. Якщо подумати про те, як почувався Пол весь цей час, то я не міг примусити себе звинувачувати його за суворе ставлення. Я нічого не знав, а тому був спокійним. Я подорожував у щасливому незнанні про трагедію, що сталася.
– Не кажи так, Руді. Я впевнений, що тобі теж було важко.
– Ні, зовсім, ні. Це справді була легка прогулянка.
Тому що поряд був Руїджерд. Після нашого невдалого старту в місті Лікаріс все інше проходило досить гладко. Руїджерд дбав про те, щоб монстри не дісталися до нас. Без зайвих прохань приносив нам здобич для приготування їжі та навіть втручався, коли ми з Еріс сварилися. Тож ця подорож проходила без зайвого стресу. Слова «легка прогулянка» звучали майже ідеально.
– Справді? Легка прогулянка, га…?
Я не знав про що у цей момент думав Пол, але чомусь його голос злегка тремтів.
– Мені також дуже шкода, що я не побачив твого повідомлення. Що там написано?
– …Я написав, що зі мною все добре, і просив обшукати північну частину Центрального континенту.
– Зрозумів. Що ж, я зможу відправитися туди для пошуків, коли доведу Еріс до території Фіттоа.
Чому я говорив як робот? Слова, які я щойно сказав, звучали дуже напружено. Я нервував? Але чому? Я пробачив Полові, а він пробачив мені. Справи йдуть, звичайно, не так, як раніше, але це надзвичайна ситуація, правильно? Всі відчувають напругу в надзвичайній ситуації. Так. Це мало сенс, правда?
– До речі, чи міг би ти розповісти мені детальніше про поточну ситуацію у регіоні Фіттоа?
– …Так, звісно.
Голос Пола звучав напружено, як і мій, і тремтів щоразу, коли він говорив. Теж нервує?
Ні, я відчував, що щось не так, тому мав зрозуміти причину. Здавалося, я більше не міг поводитися так, як зазвичай.
Як ми з Полом розмовляли до цього? Раніше у наших стосунках була легкість, ми вільно говорили один з одним, чи не так?
– Так, з чого ж почати…?
Пол все тим же напруженим голосом розповів мені про те, що сталося у Фіттоа. Всі будівлі зникли, а кожен житель був переміщений в якийсь з куточків цього світу. Надходили відомості про підтвердження багатьох смертей, також багато людей вважаються зниклими безвісти.
Пол розповів, як зібрав групу добровольців й організував пошуково-рятувальний загін. Він вирішив обрати за базу Мілішіон, бо тут розмістилося головне відділення гільдії шукачів пригод і це полегшувало збір інформації.
До речі, група також мала іншу базу, яка знаходилася у столиці королівства Асура, там нею керував колишній дворецький Альфонс. Він також був головним лідером цієї організації й активно допомагав переміщеним, які повернулися до регіону Фіттоа.
Пол розповів, що залишав повідомлення у всіх містах, де тільки міг. Він сподівався, що я побачу повідомлення, і тоді ми розділимо зони пошуки й окремо шукатимемо зниклих членів нашої родини.
Як найстарший і найнезалежніший з його дітей, я, мабуть, повинен з цим допомогти. Можливо, за віком фізичного тіла, я ще дитина, але я мав розум дорослого. Якби я справді побачив повідомлення Пола, то це б спонукало мене до дій.
Зеніт, Лілія й Аїша зникли безвісти. Цілком можливо, я розминувся з ними десь на Континенті Демонів. Подумавши про це, я пошкодував про те, що там робив. Я так поспішав, що ми рідко залишалися в якомусь місті довше кількох днів.
– Але з Норн усе добре, так?
– Так, тут нам пощастило. Коли це сталося, вона якраз торкалася до мене.
За словами Пола, загалом магія телепортації працювала за такою схемою: якщо в момент переміщення з людиною хтось має фізичний контакт, ця особа телепортується разом з нею.
– Вона почувається добре?
– Так. Спочатку вона була трохи неспокійною через переїзд у незнайоме місце, але тепер вона стала талісманом загону.
– Справді? Радий це чути.
Принаймні Норн була в безпеці і щаслива. Це справді єдине благословення у цій паскудній ситуації. Безсумнівно, це те, чому потрібно радіти.
Але на серці чомусь легше не стало.
– …
– …
Розмова припинилася. Це було на дивно… незручно. Раніше наші стосунки з Полом не були такими, правильно? Що сталося з тією легкістю і жартами? Щось не так.
Через деякий час Пол сказав ще щось, але я не міг дати на це нормальної відповіді. Мої слова звучали напружено, коротко і мляво.
У якийсь момент інші клієнти покинули корчму. Невдовзі нас, ймовірно, мали попросити піти, щоб підготуватися до обіду.
Мабуть, Пол теж це зрозумів. Тому він перейшов до останньої важливої теми.
– Руді, що ти плануєш робити далі?
– …Для початку я відведу Еріс назад у регіон Фіттоа.
– Але там нічого немає, розумієш?
– Так. Але ми все одно підемо.
Нам потрібно повернутися. Попри те, що ми не зустрінемося там з іншими, включно з Філіпом, Сауросом і Ґіслейн. Коли ми повернемося, то, ймовірно, не побачимо жодного знайомого обличчя. Але нам потрібно повернутися. Така мета нашої подорожі. Спочатку виповнити початкову мету. Коли ми прибудемо на територію Фіттоа, то зможемо побачити все на власні очі.
Вже звідти можна буде вирушити в північну частину Центрального континенту… або, можливо, попросити Руїджерда допомогти з поверненням на Континент Демонів і шукати там. Та хай йому грець, я навіть міг би ризикнути і поїхати на континент Беґарітт. Я більш-менш знав місцеву мову.
– Після цього я можу почати пошуки в інших місцях.
– …Гаразд.
Розмова знову завмерла. Я не мав уявлення, що ще можна сказати.
– Ось, – в цей момент до нас підійшов власник корчми і поставив перед нами дві дерев’яні чашки. Над ними піднімався пар. – Коштом закладу.
– О, дякую, – лише тепер я зрозумів, що в мене пересохло у горлі.
Також було ще кілька деталей. Я міцно стискав руки, а мої долоні були липкими від поту. Тоді як на спині і під пахвами відчувався дивний холод, а чуб приклеївся до лоба.
– Хей, хлопче, не знаю, що тут відбувається, але…
– Гм…?
– Принаймні дивися на його обличчя.
Я зрозумів це тільки в момент, коли почув ці слова. Я весь цей час уникав дивитися на обличчя Пола. З того моменту, коли він увійшов і я відвів погляд, я не подивився в його лице. Жодного разу.
З тривогою ковтнувши слину, я поглянув на обличчя батька. Воно було сповненим невпевненості та страху. Він виглядав так, ніби збирався розплакатися.
– Чому в тебе таке обличчя?
– Яке обличчя? – на губах Пола слабка кривенька посмішка.
У цій посмішці ні краплі енергії. В поєднанні з блідою шкірою і запалими щоками, він виглядає зовсім не так, як чоловік, якого я знав раніше. Проте мені чомусь здавалося, що я вже десь бачив подібне обличчя. Де і коли? Здається, це було дуже давно…
…Я згадав.
У моєму минулому житті я бачив таке лице у дзеркалі ванної кімнати.
Це було через рік чи два після того, як я зазнав знущань і став самітником. У той момент я думав, що в мене ще є час змінити ситуацію, але також почав усвідомлювати, що між мною і всіма іншими існує прірва, яку мені, можливо, ніколи не подолати.
Проте я боявся знову вийти на вулицю. А тому постійно відчував тривогу і розчарування, вони повільно накопичувалися всередині мене. Це, мабуть, був найбільш емоційно-нестабільний період у моєму житті.
Ясно, то ось у чому справа…
Зараз Пол у стані емоційної нестабільності.
Він відчайдушно і безрезультатно шукав свою родину. Попри всі зусилля, за такий довгий час він не отримав жодної звістки. Він постійно хвилювався за нас. І в якийсь момент почав запитувати себе: можливо, вони постраждали? А якщо вони захворіли? А може, вони вже мертві…? Що більше він про це думав, то сильніше хвилювався. І коли нарешті з’явився я, то він побачив мене з веселою усмішкою на обличчі. Це так сильно відрізнялося від того, що Пол собі уявляв, що він роздратувався.
Я колись вже переживав подібний епізод. Це сталося невдовзі після того, як я став самітником. До мене у гості зайшов знайомий з молодших класів і він почав розповідати про все, що відбувалося у школі. Я був таким розбитим і пригніченим, але попри це, він розповідав про своє шкільне життя так легко, ніби не мав жодних складнощів у світі. Від цього в мене аж живіт закрутило. Зрештою я сказав йому щось різке й образив.
Наступного дня я сказав собі, що попрошу вибачення, коли він прийде наступного разу. Але він більше не приходив. А я не намагався з ним зв’язатися. Я дозволив своєму дивному почуттю гордості стримати мене.
Тепер я згадав. Саме таке обличчя я бачив тоді у дзеркалі.
– У мене є пропозиція, батьку.
– Руді…?
– У такій ситуації ми повинні поводитися як дорослі.
– Так, звісно, ну, я думаю, що поводив себе не надто зрілим, але… що ти маєш на увазі?
На серці враз стало легше. Нарешті я зрозумів, що зараз відчував Пол. Розібравшись з цим, усе інше стало набагато простішим.
Я згадав минуле. Про той день, коли Пол сварив мене через бійку, а я відповів йому різкими словами. Тоді я подумав, що він безнадійний як батько. Але йому було лише 24 роки. Він був дуже молодим батьком, тому я вирішив не судити його надто суворо.
З того часу минуло шість років, тепер Полу тридцять. Він все ще молодший за мене з минулого життя, але він досягнув набагато більше, ніж той я з іншого світу. Коли я посварився з другом, то навіть не спробував налагодити стосунки. Замість цього я всіляко переконував себе, що це його провина. Якщо порівнювати з цим, то Пол доклав набагато більше зусиль.
Я вже не та людина, якою був тоді. Я поклявся собі, що змінюся. Останнім часом я забув про це, але тепер мав зробити все, щоб більше не повторювати одних і тих самих помилок.
Я поклявся, що буду жити в цьому світі всерйоз.
Вчорашня бійка була більшою, ніж та, що в минулому. Я поводився так само, як і шість років тому. Ми обидва повторюємо ті самі помилки. Я думав, що відтоді виріс і пройшов довгий шлях, але замість цього, здається, просто топтався на місці. Я мав це визнати.
І що важливіше, мав зробити реальний крок уперед.
– Уявімо, що вчорашнього дня не було.
Моя пропозиція була простою. Я був дуже ображений тим, що сказав Пол у корчмі. Мені здавалося, що моє серце от-от розірветься від болю. Упевнений, що мій друг прийшов тоді до мене, бо хвилювався, а коли я його відштовхнув, він відчував схожі емоції. І на цьому все закінчилося. Більше ми ніколи не бачилися.
Цього разу подібного не станеться. Я не дозволю розірвати свій зв’язок з Полом.
– Вчора ми не сварилися. Прямо зараз, у цей момент, ми бачимося вперше за стільки років… Зрозумів?
– Руді? Про що ти говориш?
– Не думай про це надто багато. Просто широко розведи руки. Ну!
– Е… гаразд…
Пол з невпевненим виразом розвів руки.
Я негайно кинувся йому на груди.
– Батьку! Я так сумував за тобою!
Від його тіла відчувався запах алкоголю. Зараз він виглядав тверезим, але, можливо, у нього сьогодні похмілля. Коли він почав так сильно пити? Я не пригадую, щоб він балувався випивкою…
– Ру-Руді?
Пол здавався розгубленим.
Спершись підборіддям на його плече, я повільно пробурмотів маленьку пораду.
– Слухай, ти щойно возз’єднався зі своїм сином. Невже тобі немає чого сказати?
Це було трохи смішно, згоден. Але навіть так, я ще сильніше обійняв міцне тіло Пола. Схудло не тільки його обличчя. Схоже, його тіло також зменшилося. Можливо, справа в тому, що я трохи виріс за останні кілька років, але, швидше за все, справа в тому, що йому було набагато важче, ніж мені.
Все ще розгублено Пол пробурмотів:
– Я… я теж сумував за тобою…
Ці слова ніби прорвали перепону:
– Я так сумував за тобою, Руді… Так сумував!.. Я так довго шукав, але нікого не міг знайти… Я почав думати, що ти помер… Я почав… уявляти тебе…
Коли я поглянув на Пола, то побачив, що по його щоках текли сльози. Це анітрохи некрасиво. Дорослий чоловік ридав, як дитина.
– Мені шкода… мені так шкода, Руді…
Ну, чудово. Я теж почав плакати.
Я погладив Пола по голові і деякий час ми просто разом плакали.
Ось так у перше за приблизно п’ять років я нарешті возз’єднався з батьком.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥