Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива подяка: Kiltavik ワィタリ
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Andrii, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, Drakula, db4tz, vilgerforc.
Розділ 2. Рис
Коли ми наступного дня снідали у корчмі, я сказав:
– По дорозі заїдемо у королівство Шірон.
Руїджерд й Еріс нахилили голови на бік, але все одно кивнули.
– Ага, добре.
– Зрозуміло.
Вони не питали мене, чому і з якою метою. Я був вдячний за це. Хоча я вже вирішив якомога більше уникати розмов про Бога Людей, але все одно крутив у голові, як пояснити свої дії, не згадуючи про нього.
У Руїджерда, мабуть, виникли якісь думки, коли він побачив, що зі мною відбувалося вночі. Можливо, він уже здогадався, що я щось приховував. Або припустив, що я приховував якусь хворобу. Що ж, він не помилявся. У певному сенсі Бог Людей схожий на носія чуми.
– Шірон – це те місце, де знаходиться твоя наставниця, правильно?
Після слів Еріс у голові з’явився образ дівчини: Роксі Міґурдія. Точно. Вона мала бути у Шіроні. Бог Людей сказав, що мені потрібно буде надіслати лист знайомому. Спочатку я думав, про кого йшла мова, але, схоже, він говорив, що мені доведеться просити Роксі про допомогу.
Бог Людей, схоже, час від часу робив розумні пропозиції.
– Так, це дехто кого я дуже поважаю. Мій… учитель, – я хотів сказати «наставник», але вчасно зупинив себе.
Якщо подумати, Роксі заборонила мені називати її «наставницею». Хоча саме це слово я останнім часом використовував для того, щоб розповідати іншим, наскільки вона чудова… Що ж, нічого не поробиш.
– Раз ти поважаєш цю особу, то ми повинні зупинитися і зустрітися з нею. Можливо, вона зможе нам якось допомогти, – сказала Еріс, задоволено кивнувши.
Хтось такий неймовірний, як Роксі, мабуть, може неабияк нам допомогти. Я був упевнений в цьому. Однак Роксі була придворною чаклункою, в якої купа справ. Тому я не хотів завдавати їй зайвих клопотів. Вона вже стільки для мене зробила.
Але, навіть якщо на мить забути про випадок з переміщенням чи потребу пошуків інших членів моєї родини, я все одно хотів її побачити. Я також хотів подякувати за Словник мови Бога-Демона. Якби не він, я б досі міг залишатися на Континенті Демонів. Я шкодував, що словник був втрачений при переміщенні – він заслуговував на те, щоб з нього зробили копії і продавали по всьому світу.
– Я хочу побачити твого вчителя, – сказала Еріс.
– Гм, мені теж цікаво.
Еріс і Руїджерд були заінтриговані. Мабуть, через те, що під час подорожі я частенько згадував ім’я Роксі та хвалив її. Я пишався тим, що вона була моєю вчителькою і згадував про неї усюди, де б я не був. Це ж природно, чи не так?
– Тоді гаразд. Коли ми прибудемо у королівство Шірон, я познайомлю вас.
З цією обіцянкою ми вирушили в подорож.
☆☆☆
Спочатку ми рушили дорогою, що вела крізь Віверн, столицю Королівства Драконів. За горами Короля Дракона дорога розділялася. Одна вела прямо на північ, а інша – на захід. Як і було заплановано, ми обрали північну дорогу, яка вела до Шірон.
Несподівано ми провели у столиці Віверн цілих сім днів. Спочатку ми планували вирушити в дорогу через три дні, але з екіпажем, який ми недавно купили, виникли певні проблеми. Для його ремонту знадобився деякий час. Якби екіпаж був зроблений з каменю або заліза, я міг би якось над ним почаклувати, але він був з дерева, тож я не міг з ним нічого зробити.
Щоб прискорити ремонт, ми заплатили більше. Термін становив близько семи днів, але не було причин поспішати.
У видінні, яке показав Бог Людей, Аїшу оточили двоє чоловіків. Я хвилювався, але Бог Людей сказав, що я буду поряд. У такому разі, можливо, випадок зі зламаним екіпажем міг бути втручанням долі. Мабуть, якби ми надто поспішали потрапити в Шірон, то не опинилися поблизу сцени, показаної у видінні.
Я постарався залишатися максимально спокійним. З такими думками, я обходив столицю Віверн.
Королівство Драконів – третя за величиною країна в цьому світі і найбільша у північній частині Центрального континенту. Це королівство мало чотири васальних країни. Колись це королівство було однією з багатьох країн у південній частині Центрального континенту, але якось ця країна напала на гори Короля Дракона на північному заході і вбила тамтешнього правителя – Каджакта. Це дало завойовникам доступ до величезних запасів корисних копалин, що негайно збільшило кількість ресурсів і могутність Королівства Драконів.
Це місце народження 48 магічних мечів, які тепер були розкидані по всьому світу, а ще королівство згадувалося в епосі «Розповідь про Бога Півночі».
Попри таке легендарне минуле, країна, схоже, не надавала особливого значення традиціям. Вона більше нагадувала Сполучені Штати Америки з мого минулого світу – неймовірна мішанина різних елементів. Тут було багато кузень і фехтувальних тренувальних залів. Стилі у залах вивчали різноманітні, але з тих, що я бачив, переважали Стиль Бога Півночі і Стиль Бога Води. Я зазирнув в один із залів і побачив, що в основному там навчали дітей. А керували залами здебільшого дорослі мечники просунутого рівня. Еріс також зазирнула і, пирхнувши від сміху, сказала «Нічого особливого». Навіть Руїджерд висловив несхвалення.
Я вирішив, що в такому місті варто спробувати зібрати інформацію про зниклих безвісти. У гільдії шукачів пригод я знайшов одного з підлеглих Пола і він поділився зі мною, що тут було небагато корисної інформації. Через такий відрізок часу нелегко знайти когось зі зниклих безвісти.
Тож після цього я вирушив на звичне дослідження ринку. Віверн був містом, де продавалися як спеціалізовані товари Центрального континенту, так і особливі товари континенту Міліс. На ринку, де продавалися найрізноманітніші продукти, я дещо виявив. Рис. Трохи жовтуватий, але це точно був рис.
Звичайно, я вже знав, що у цій країні був рис. Я їв білий рис, коли був у порту Іст. Тому я хотів поласувати стравами місцевої кухні, але, на жаль, у місцевих корчмах і ресторанчиках подавали лише прості супи, паею і кашу. Всі страви, які легко зачерпнути ложкою. Це трохи відрізнялося від того, що я шукав. Я хотів з’їсти чистий білий рис. Але не судилося.
Однак, коли я побачив, що на ринку продають рис, мене ніби пронизало струмом. Втрачати було нічого. Раз я не міг купити варений білий рис, то міг зробити його сам. Подумавши так, я негайно купив рис.
Через кілька годин я готував рис у саду таверни. Я купив близько 450 грамів рису, за допомогою магії землі дбайливо підготував кухонне начиння, також у саду була вулична піч і рецепт, яким зі мною поділився власник таверни. Також під рукою були яйця і сіль.
Я тримав рецепт в одній руці, поки мив рис і розпалював вогонь у печі. Найважливіше для приготування рису – тепло.
– Що ти робиш?
Поки я з серйозним обличчям підкладав дрова у піч, до мене підійшла Еріс.
– Експеримент, – сказав я.
– Гмм? – Еріс незацікавлено пирхнула і почала гойдатися.
Судячи з кинутих крадькома поглядів, їй було набагато цікавіше, ніж вона показувала.
Я перевернув пісочний годинник, який позичив у власника таверни і збільшив вогонь. Він сказав, що хитрість приготування рису полягала в тому, щоб потроху збільшувати тепло. Я дослухався до його поради й повільно збільшував вогонь. Тричі перевернувши пісочний годинник, я почав зменшувати вогонь. Після цього я ще двічі перевернув пісочний годинник. Загасив вогонь і перевернув пісочний годинник ще два рази.
– Готово.
– Справді? – Еріс припинала розгойдуватися і наблизилася до мене.
Її аромат витав у повітрі. Це був приємний запах, але зараз мій голод був сильніший за сексуальний потяг.
Вона в очікуванні подивилася на горщик. Я також був схвильований, коли підняв кришку. Хвиля тепла донесла до мого носа сильний запах свіжозвареного рису.
– Добре пахне. Гарна робота, Рудеусе.
– Ні. Я маю спершу скуштувати, – пробурмотів я, зачепивши пальцями трохи рису і поклавши його до рота. – Гмм… Сорок п’ять балів зі ста.
Він був далеко від Кошіхікарі і Сасанішікі. Навіть якщо брати сучасні японські сорти рису, то він не дотягнув до рангу C. Цей рис був сухуватим, гіркуватим на смак і злегка жовтуватим. Частково вина лежала на моїх поганих методах приготування їжі, але і якість рису була поганою. Можливо, тому, що він не був основним продуктом харчування у цій країні. Його навіть не можна назвати білим рисом.
Якщо чесно, я мав поставити йому 30 балів, тобто погану оцінку. Але коли я скуштував рис, то ностальгія переповнила моє серце. Саме через це (і дрібку приправ) плюс 15 балів. О, я просто сама доброта.
– Ми вже їли це раніше, правда? Що тоді це за експеримент?
– Це лише початок.
Я поклав рис у миску, яку зробив за допомогою магії землі. Далі взяв сире яйце, до якого про всяк випадок застосував магію детоксикацію, зробив дірку всередині рису і залив збовтане яйце туди. Зверху додав трохи солі, в’язався за палички, які також зробив за допомогою магії землі, і склав руки разом.
– Смачного.
– Га? Агов, Рудеусе, це яйце… сире…!
Я широко відкрив рота і поклав до рота велику кількість уже яскраво-жовтого рису. Хм… запах сумнівний. Я додав сіль, але, схоже, це нічого не змінило.
Скуштувавши рис тепер, я зрозумів, що і смак самого яйця трохи відрізнявся. Мабуть, вони дуже далекі від свіжих, які продавалися в Японії. Можливо, це навіть було небезпечно, тому пізніше потрібно буде ще раз використати магію детоксикації… Крім того, тут був просто необхідний соєвий соус, без нього сирий смак яйця був дуже відчутним.
Цікаво, чи існує у цьому світі соєвий соус? Якщо ні, то, можливо, мені вдасться знайти йому заміну…?
Подібні думки заполонили мою голову, поки я їв рис.
– Це смачно?
У відповідь на запитання Еріс я скористався магією землі, щоб створити ще одну миску. Я поклав туди трохи рису, посипав його сіллю і протягнув їй. Також я зробив ложку, яку теж їй передав – це для зручності новачків, які не вміли користуватися паличками.
– Агов… це все?
Ковтнувши, я мовчки кивнув.
Рис можна їсти без нічого. Бо це основний продукт харчування. Я цим не пишався, але в моєму минулому житті був час, коли гори рису були моєю основною їжею, а рисові кульки – перекусом. Якщо це був рис, я міг їсти його в необмежених кількостях.
– Гмм… – Еріс їла з розгубленим виразом обличчя.
Її смаки були ще дитячими. Але коли я влив в її миску з рисом сире яйце, вона сказала «Так краще, ніж раніше» і швидко доїла порцію, запхавши рис до рота, від чого щоки в неї зробилися як у хом’яка.
Тут буде зображення
Як і очікувалося, найкращим варіантом був зварений рис змішаний з сирим яйцем. Це збалансована їжа. Після цього ми закінчили їсти, вишкребши навіть залишки підгорілого рису на дні горщика.
Руїджед був єдиним, хто не міг розділити з нами їжу, але він не скаржився. Справжній дорослий. Проте я все одно почувався трохи винним. Наступного разу я подбаю про те, щоб і він отримав свою порцію.
☆☆☆
Ми покинули Королівство Драконів і вирушили дорогою на північ.
Перед тим, як потрапити у королівство Шірон, потрібно проїхати дві країни. Королівство Санакія і королівство Кікка. Обидва королівства були васалами Королівства Драконів.
У королівстві Санакія процвітало вирощування рису. Коли ми їхали дорогою, то бачили навколо море рисових полів. У цій місцевості було багато річок, а клімат загалом схожий на японський і східноазійський. Рис тут був, як той, що я їв у Королівстві Драконів. Схоже, його вирощували тут й експортували на ринок Королівства Драконів. Тож я вирішив називати цей сорт рису – рис Санакія.
Страви у тавернах, де ми зупинялися, в основному складалися з вареного рису і морепродуктів. Відколи я потрапив у цей світ, то намагався їсти стримано, але мені просто не вдавалося встояти перед чарівністю рису. Тому я їв так, що мій шлунок мало не лопався. Кожен день був щасливим.
Останнім часом, коли справа доходила до їжі, Еріс дивилася на мене широко розплющеними очима. Можливо, її зацікавило те, що зазвичай я у плані їжі поводився дуже вибагливо, але зараз мовчки їм усе.
– Що не так? – зрештою запитав я.
– Я думала, що ти, Рудеусе, з тих, хто насправді мало їсть.
У моєму попередньому житті я ніколи не їв мало. Тоді мій стиль полягав у тому, щоб їсти стільки, скільки можна, а потім просити добавку. Причина, чому я дотримувався поміркованості відтоді, як переродився у цьому світі, була в тому, що їжа цього світу не відповідала моєму смаку.
Якщо не брати до уваги жорстке м’ясо, яке було основним продуктом у більшості наших страв на Континенті Демонів, навіть у стравах королівства Асура, які в основному зосереджувалися на хлібі, мені чогось бракувало. Зеніт готувала досить непогано, але я не міг подолати тугу за рисом.
О, так. Рис найкращий.
Я витрачав час не тільки їжу, я також навідався у гільдію шукачів пригод. Це був Центральний континент, тому ніхто не здивувався, коли я сказав «Заріз». Іншими словами, це як ситуація, коли якась людина була відома в Америці, то це не означало, що її популярність поширювалася і на Японію. Або коли багато дітей знали, хто такий Супермен, але уявлення не мали, хто такий Капітан Америка.
Проте це все-таки були шукачі пригод, вони вже певно чули десь назву «Заріз». Але особливого галасу ніхто не здійняв. Що ж, навіть якщо іноземна знаменитість приїде до Японії, її не помітить ніхто, крім шанувальників. Якщо вони і знали, хто такі Суперди, то найбільш впізнаваною рисою цього племені демонів був колір волосся. Дискримінація цього світу мало дещо спільне з японськими отаку. Якщо у представника племені Суперд не було зеленого волосся, то він не Суперд. Так само для японських отаку, якщо дівчина входила до клубу легкої атлетики, але не мала чорного кольору волосся і не робила кінський хвіст, то вона не з клубу легкої атлетики.
Однак коли мова зайшла про ранг A, то вони, схоже, були набагато спостережливішими.
– Привіт. Ніколи раніше вас не бачив. Ви маєте ранг A, так? Ви недавно створили групу? – чоловік, який підійшов до нас і заговорив, мав ауру, схожу на аури Нокопари. Зважаючи на наш досвід, я не хотів дружити з особою такого типу.
Однак якщо його розлютити, то він міг завдати нам клопотів, тому краще розійтися мирним шляхом. Якщо це можливо.
– Ми створили групу два роки тому.
– О-о, я про вашу групу не чув. Заріз, так? Схоже, це ім’я якось диявола з Континенту Демонів?
– Так. І ми дісталися сюди з Континенту Демонів.
– Хе-хе-хе, он воно що. Дай вгадаю, отой чоловік і є тим самим дияволом, правильно?
– Так, – сказав я, – але чи не могли б ви не називати його так?
– Чому? Хіба це не той за кого ви троє намагаєтеся його видати?
– Хоча він збрив своє волосся, але він справжній.
Чоловік засміявся, однак я зберігав серйозний вигляд, Еріс виглядала трохи сердитою, а Руїджерду, схоже, було дещо некомфортно.
Коли він побачив нашу реакцію, чоловіка кинуло в холодний піт.
– Хей, ви серйозно?
– Якщо ви мені не вірите, чому б йому не показати вам коштовність на лобі?
– Ні-ні, все добре! Даруйте. Я просто не подумав, що він справжній. Гадаю, плем’я Суперд існує насправді…
Добре, що ми змогли піднятися до рангу A на Континенті Демонів, це додавало більше довіри нашим словам, що Руїджерд – Суперд. Попри те, що на Центральному континенті була дискримінація стосовно демонів, але тут люди не боялися Супердів так сильно, як на Континенті Демонів. Можливо, так було через те, що це загроза з далеких місць. Зрештою, ті, хто стверджував, що бурі ведмеді безпечні, насправді ніколи не зустрічали їх у горах.
Значення імені «Заріз» не важило тут стільки, однак воно все одно було корисним для відновлення репутації Руїджерда. Справа йтиме легше, якщо люди не боятимуться його.
Однак я так і не придумав хорошого плану для цього. Фігурка Руїджерда, яку я зробив, не приноситиме користі, поки ми знаходимося у зоні, де мала вплив релігія Міліса.
Поки я думав про це, Еріс уважно глянула на чоловіка, який підійшов до нас поговорити.
– Еріс, будь ласка, не починай бійки, – попросив я.
– Так, я знаю.
– От і добре.
Останнім часом Еріс припинила битися з іншими шукачами пригод. За останній рік чи біля того її поведінка стала жорсткішою. Вона більше не виглядала як новачок. Лише погляду було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки вона небезпечна, тож навіщо їм наближатися?
Крім того, Еріс почала розуміти гумор шукачів пригод. Навіть коли хтось казав їй щось схоже на образливу фразу, вона залишалася достатньо спокійною, щоб усвідомити, що вже чула ці слова раніше, і дати на них дотепну відповідь. Коли людина сміялася на це, Еріс відповідала широкою усмішкою. Вона справді стала схожою на шукачку пригод.
Однак це не означало, що Еріс відмовлялася від бійки, яку їй пропонували. Були деякі молоді люди, здебільшого рангу C, які, дізнавшись про ранг A у такої юної дівчини, навмисне підходили до неї і говорили щось таке:
«Закладаюся, що ти сама нічого не вмієш. Це хлопці тягнуть всю групу на собі, так?»
І падали від одного удару. Схоже, такі люди були майже в кожній гільдії шукачів пригод.
До речі, до мене теж з цим підходили, але я спокійно відповідав щось на кшталт:
– Саме так! Завдяки нашому майстру ми змогли піднятися так високо!
У мене не було гордості. Крім того, це була правда – ми змогли досягнути такого високого рангу, тільки тому, що покладалися на Руїджерда. Здавалося, Еріс не подобалося моє ставлення, але ми б ніколи не змогли зайти так далеко самі. Потрібно бути скромними.
У королівстві Кікка було популярним вирощування рослини схожої на гірчицю польову. З дороги відкривався вид на безкраї поля білих квіточок. Безумовно, це була процвітаюча галузь. Але це те, до чого їх примушувало Королівство Драконів. Схоже, що і море рисових полів у королівстві Санакія з’явилися через вказівку Королівства Драконів. Бути васальною країною важко.
До речі, рис був основним продуктом харчування і в цій країні. Скуштувавши місцевий рис, я зрозумів, що його якість покращувалася разом з тим, що далі на північ ми їхали. Можливо, вже не за горами був той день, коли я посмакую тим самим ідеальним рисом.
Проте, на жаль, північна частина Центрального континенту на цей момент була поділена на дрібні країни, що постійно конфліктували. Вирощувати смачний рис за таких умов неможливо. Так прикро.
Також була страва під назвою «Нанахошіякі», дуже популярна на території від Королівства Драконів і до королівства Кікка. Це було м’ясо, яке покривали пшеничним або рисовим борошном, а потім обсмажували при високій температурі в олії. Іншими словами – карааґе.
Якийсь час тому ця страва з’явилася у королівстві Асура і стала там дуже популярною, а вже потім потрапила сюди. Для приготування потрібно багато олії, але оскільки в цьому регіоні виробляють велику кількість олії, тут було море можливостей скушувати цю страву.
На жаль, місцеве карааґе не було таким вже смачним. Для приготування страви використовували баранину, свинину або конину. А при смаженні олія не була нагріта до потрібної температури, тому страва виходила жорсткою й іноді липкою.
Також м’ясо не приправляли належним чином. Хоча смак урізноманітнювали завдяки солі, сушеним травам і місцевим соусам. Але в порівняні з цим, страва, яку ми їли в порту Іст уже не здавалася такою поганою. Навіть навпаки.
Я був гурманом, тому міг зрозуміти, що кухарі тут робили все, що могли. І все ж вони не досягнули того смаку, до якого я прагнув. Відсутність соєвого соусу неможливо було не помітити. Якби в мене був соєвий соус, часник та імбир, я міг добитися солодкого і гострого смаку…
– Рудеусе останнім часом, коли ми їмо, у тебе кислий вираз обличчя.
– Він вибагливий до смаку, – сказав Руїджерд. – Мабуть, йому є що про це сказати.
– Мені здається, що це досить смачно… – сказала Еріс.
Ми утрьох сиділи за столом, але лише двоє їли усмак. Вони зовсім не вибагливі до їжі. Я пройшов увесь цей шлях не для того, щоб виступали у ролі кулінарного критика й оцінювати кожну страву, але я не міг не думати, наскільки б кращим був смак з краплею соєвого соусу.
– Але страва має дивовижну текстуру. Вона хрустка ззовні, а коли кусаєш, то сік заповнює рот.
– Так, це смачно, – погодився Руїджерд.
Вони удвох попросили добавки і швидко її з’їли. Як же їм пощастило. Вони могли вважити цю страву смачною, бо куштували вперше. Але я, знаючи, наскільки кращим міг бути смак, не отримував задоволення.
Я не міг вгамувати свою тягу до білого рису і смаженої курки (карааґе) у поєднані з соєвим соусом або тофу і місо-супу. Мої ненаситні пошуки смачної їжі тривали паралельно з пошуками зниклих безвісти. І, звичайно, проходили дні, а я не отримував жодної інформації.
Так минуло чотири місяці нашої подорожі. Нарешті ми прибули до королівства Шірон.
Кошіхікарі /Косіхіка́рі (яп. こしひかり, МФА: [koɕi çikaɾʲi]) — різновид японського рису. Виведений 1956 року в префектурі Фукуй. Має високі смакові якості, але вразливий до хвороб. Вирощується в Японії, на території від Кюсю до регіону Тохоку. Найбільший японський виробник — префектура Ніїґата. Станом на 2005 рік частка косіхікарі на японському ринку рису становить 38%. За межами Японії вирощується в Австаралії та США.
Sasanishiki is a Japanese rice from Sendai, Japan.
Sasanishiki was created as a mixture of Hatsunishiki and Sasashigure at Furukawa Agricultural Experiment Station in Miyagi prefecture in Japan in 1963.[1] The unique feature of this particular kind of Japanese rice is its ability to keep the same taste even when cooling down. This makes it good for sushi, and some sushi restaurants in Japan advertise the use of this rice.
Карааґе /Карааге (яп. から揚げ, 空揚げ, 唐揚げ) — страва японської кухні, що являє собою смажену у фритюрі курку; також слугує загальною назвою для техніки глибокого просмаження у фритюрі інших, окрім курки, продуктів — різноманітного м’яса, риби, морепродуктів і навіть овочів.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥