Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: D. Konarev, Shvaigzam, Misha, vch_m, Y. Tymoshenko, Drakula, Valentyna B., Kirito Kun.
А також щира подяка Андрію С.
У мене є Patreon.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 3. Болото Рудеус. Частина 1
– Хуу… хуу…
У передсвітанковій темряві я бігав вулицями міста. Щоразу, коли я видихав, у повітрі з’являлася біла хмаринка, дорога під моїми ногами була вкрита ледь помітним шаром інею. Кожний мій крок супроводжувався легким «хрускотом», під підошвами відчувалося приємне потріскування. Поки я біг, здавалося, що місто саме по собі рухалося повз мене.
– Хаа… – наблизившись до таверни, я сповільнився, а потім зупинився. – Як вам сьогоднішня пробіжка? – глибоко вдихнувши, я прошепотів до тремтячих ніг.
Праву ногу я назвав Тіндалос, а ліву – Баскервіль. Це мої дві надійні ноги, тому я хотів, щоб вони були такими ж спритними як гінчі пси.
– Хе-хе, так? О, бачу, бачу. Це добре. Добре!
Перед тим, як зайти до таверни, я зупинився, щоб погладити м’язи, які вигравали ніби цуценята. Після наших прогулянок я завжди робив відповідний масаж. Магія зцілення не годилася. Вона, звичайно, знімала біль у м’язах, але не могла передати мою вдячність.
– Ви і сьогодні чудово попрацювали, – прошепотів я, м’яко розтираючи ниючі литки.
Що більше любові я проявляв до них, то з більшою любов’ю вони відповідали. Принаймні мої м’язи ніколи мене не зрадять. Вони завжди відповідали на мою прихильність. Звичайно, наші стосунки швидко розладяться, якщо я завдаватиму їм сильного болю чи припиню приділяти увагу. Вони були тими, про кого я мав піклуватися з усіх сил. Але якби колись я втрапив у якусь справжню халепу, цей зв’язок, без сумніву, мені знадобився.
– Ой, не хвилюйтеся. Я про вас не забув.
Коли я закінчив з ногами, настав час рук.
Праву руку я назвав Галк, а ліву – Геркулес. Я сподівався, що це спонукатиме їх стати сильними, як парочка м’язистих монстрів. Промасажувавши ноги, я вирішив приділити увагу їм. Мені, як магу, не потрібно було покладатися на велику силу рук, але це не означало, що я взагалі ними не користувався. Люди використовували свої руки для різних ситуацій. Якщо взагалі їх не тренувати, рано чи пізно про це можна пошкодувати.
Галк і Геркулес були дуже ревнивими. Ба більше, вони всі були пов’язані й обмінювалися інформацією одне з одним, тому вони б негайно дізналися, чи планував я ними знехтувати. Мені зовсім не було потрібно, щоб вони дулися.
– Добре, почнемо зі ста відтискань. Вперед…
Я опустився вниз, обличчям до підлоги, та в неквапливому темпі опускав і піднімав тіло. Головною метою, звичайно, було не досягнення певної кількості, а тренування м’язів. Підбадьорюючи Галка і Геркулеса, що поступово затремтіли від радості, я продовжував відтискання.
Мені було нелегко, але і їм теж. Проте спогади про спільне страждання зблизять нас і зроблять сильнішими.
– Хуу… Гаразд, дякую. Добре попрацювали сьогодні…
Коли я закінчив, то помасажував м’язи і подякував їм кількома словами. Галк і Геркулес були задоволеними. Сьогодні я, схоже, заробив ще кілька очок прихильності. Ще одно хороше тренування, яке змусило мене попотіти. Чудово.
Використавши гарячу воду, щоб змити піт, я вимовив свою звичну молитву перед вівтарем, що стояв у кутку кімнати:
– Що ж… наставнице, нагляньте за мною і сьогодні.
Після цього я забрав святу реліквію з вівтаря, акуратно склав і поклав до кишені. Зазвичай, якщо хтось забирав подібний артефакт з вівтаря, то це вважалося богохульством, але я не міг дозволити, щоб реліквію вкрали. Золотим правилом всіх, хто зупинявся в орендованих кімнатах, було: цінні речі завжди носять з собою.
– Гаразд. Сподіваюся, сьогодні знайдеться одна-дві пристойні роботи…
Пробурмотівши ці слова, я переодягнувся у мантію і вийшов з корчми.
З моменту мого прибуття до міста минуло кілька місяців. Окрім відновлення фізичних тренувань, я також працював над тим, щоб прославити себе як шукача пригод, тобто, діяв відповідно до початкового плану.
– Агов, Болото! Дякую, що допоміг нам днями!
– Приємно знати, що на тебе можна покластися, хлопче.
– Еге, твої заклинання підтримки – це справді щось. Гадаю, завдяки цьому я зміг дечого навчитися.
Схоже, початок пройшов досить добре.
– Ні, це я маю подякувати всім. Я просто трохи вам допоміг, але справи йшли так добре лише завдяки таланту кожного.
– Хе-хе, ти занадто скромний, хлопче! Після всіх твоїх старань я очікував, що ти будеш говорити зовсім інакше.
– Прокляття, ми б з радістю прийняли тебе до нашої групи, якби ти захотів.
– Ну, я…
– Хей! Ми не повинні намагатися затягнути його до нашої групи, пам’ятаєш?
– О, вибач.
– Ахаха…
Загалом я працював сам. Але щоразу, коли я бачив групу, що обговорювала, чи варто їм братися за складне завдання, то підходив до них і пропонував послуги найманця. За останні місяці я допоміг чималенькій кількості груп.
Моя винагорода становила приблизно 10% від суми, отриманої за запит. Також я отримував 50% за всяку здобич, яку допоміг отримати і донести до гільдії. Звичайно, гільдія не надто привітно ставилася до таких тимчасових домовленостей, але оскільки я не порушував жодних правил, поки що вони закривали на це очі.
Працівники цього відділення, ймовірно, почули, що я «втратив» свою групу і продовжував відчайдушно шукати матір. Упевнений, що вони ставилися до мене з певним співчуттям. Гадаю, якщо мені доведеться переїхати в інше місто, то я мав би, мабуть, приєднатися до якоїсь групи, з якою я тимчасово працював.
Проте я все ще не хотів, щоб внизу моєї картки шукача пригод з’явилася назва іншої групи – навіть якби це було на кілька днів.
– У будь-якому випадку, я радий, що ми взяли тебе з собою. З нетерпінням чекаю можливості попрацювати з тобою знову!
Моя загальна стратегія полягала в тому, щоб поводитися скромно і приязно, але водночас робити так, щоб мій вклад у бій був відчутним. Поки що це працювало досить добре. Наразі моє ім’я було досить відомим у Розенбурзі.
– Хей, Болото! – покликав хтось, коли я йшов у глибину приміщення.
– О, це ж Болото! – крикнув інший. – Допоможи нам, друже! Ми якраз збиралися вирушати.
– Дякую за пропозицію, але сьогодні я прийшов лише оглядітися.
Але якщо подумати, то широко відомим було не моє справжнє ім’я, а два слова «Болото Рудеус». Схоже, це сталося через те, що я в більшості випадків використовував саме заклинання «Болото». Якщо цього вимагала ситуація, іноді я також використовував заклинання «Густий Туман», тож, як правило, мій арсенал не виходив за межі магії підтримки.
Мабуть, наслідування Тімоті принесло свої плоди, більшість шукачів пригод у цьому відділені гільдії усміхалися мені. Звичайно, тут також зіграло те, що показував себе наївним і покірним юним магом, який не знав ціни власних послуг. Легко бути популярним, коли ти такий зручний.
Проте завсідники гільдії шукачів пригод впізнавали мене і знали моє ім’я. З такою швидкістю не пройде багато часу, як чутки про мене розійдуться по всьому місту.
– Агов, Болото! Ми сьогодні їдемо з міста. Якщо я десь почую про твою матір, то надішлю звістку.
– О, красно дякую за це.
Мені також вдалося переконати кілька груп, що перебиралися до інших міст, тримати вуха відкрити, і якщо вони почують щось про Зеніт, повідомити мені про це. Загалом все проходило досить гладко. Такими темпами, якщо моя мати була десь тут, вона рано чи пізно мала почути про мене.
Також була можливою ситуація, що Зеніт тут не було. Та все ж я не відчував, що витрачав час даремно. Я розібрався з рутиною Розенбурга, тож міг зробити це і в інших містах. Якщо я подорожуватиму північними землями на схід, ідучи від міста до міста і поширюючи своє ім’я, то, мабуть, рано чи пізно зможу зустрітися з Зеніт.
Мені знадобилося три місяці, щоб досягнути цього результату, але я нарешті відчув, що зробив певний прогрес. Ймовірно, для більш ґрунтовного підходу, мені б знадобилося провести близько року в кожному місті, тобто для втілення плану знадобиться дуже багато часу.
Проте я не мав іншого вибору, як зробити це.
Чи не так, наставнице Роксі?
– Хей, дивіться. Він знову молиться.
– Облиш. Болото просто благочестива дитина. Днями я бачив, як він молився прямо посеред вулиці…
Ой! Це було необережно з мого боку. У якийсь момент я потягнувся до святої реліквії у кишені та схилив голову, молячись. Але поки свята реліквія зі мною, все добре. Я міг витримати будь-що. Я здатен зробити все, для виконання мети. Поки Роксі наглядала за мною, я непереможний. Я був меха-Рудеусом. Ніщо не могло мене знищити!
– Пфф…
– Болото Рудеус? Хто це ще такий?
– Цей малий такий самовпевнений.
Звичайно, також були люди, яким я не подобався. Проте я не збирався перейматися через це. Поки що вони не втручалися активно в мої справи. Я підтримував образ слухняного і чемного хлопця, тому більшість шукачів пригод у цьому відділені були на моєму боці. В ідеальному світі, я б зміг перетягнути на свій бік і тих людей, яким не подобався, але я наразі я вирішив уникати їх. Все-таки моя мета полягала не в тому, щоб дружити з усіма на світі. Потрібно дотримуватися ефективного підходу.
– О… – коли я збирався залишити гільдію шукачів пригод, то зіткнувся зі знайомою людиною.
Це була Сара.
– Хм…
Побачивши мене, вона нахмурилася. Не найкраще відчуття у світі.
– На що дивишся?
– Ні, ні на що.
За останні кілька місяців наші стосунки не сильно змінилися. Схоже, з самого початку я став на її болючий мозоль, тож вона завжди розмовляла зі мною агресивним тоном.
– Ідеш до таверни чи що?
– Так, я зробив свою роботу на сьогодні і планував трохи відпочити.
– Хм, ми якраз планували взяти запит. Хочеш піти з нами?
– Е… хмм…
Можливо, через мої дії під час нашої першої співпраці, група шукачів пригод Зустрічна Стріла часто запрошувала мене приєднатися до них. Я працював з ними частіше, ніж з іншими групами. Зважаючи на мою мету, багаторазове об’єднання з однією групою було не надто ефективним. Як тільки я налагоджував із шукачами пригод хороші стосунки і розповідав їм про свою мету, не було сенсу часто співпрацювати з ними.
– О, ітимете завтра?
Але чомусь мені було важко відмовитися від запрошення Зустрічної Стріли. Я не зовсім розумів чому. Можливо, так я хотів відплатити їм за те, що вони допомогли визначити деякі мої слабкі сторони.
Саме про це я думав, коли поставив запитання. Однак Сара роздратовано насупилася:
– Ти завжди такий неохочий. Якщо не хочеш іти, то можеш просто сказати про це. Не те щоб ми благали про твою допомогу чи щось таке.
Як завжди, вона говорила крижаним тоном. Проте я відчував, що її ставлення було трохи кращим, ніж на самому початку. Принаймні більше не було відкритої ворожості. Та це не означало, що ми стали близькими друзями чи щось подібне…
Це не мало особливого значення. Я не планував подобатися всім у цьому місті.
– Вибач. Я просто трохи нерішучий. Мені потрібен час, щоб прийняти рішення.
– …Чи не міг би припинити вибачатися за кожну дрібницю? Це жалюгідно.
Судячи з дещо роздратованого виразу обличчя, Сара висловлювала свої справжні думки, а не намагалася мене зачепити. Проте навіть якщо хтось вважав, що це «жалюгідно», я не збирався змінювати свою поведінку. Я вже вирішив для себе в найближчому майбутньому дотримуватися болісно ввічливого ставлення.
– Саро, досить, – пролунав голос від входу.
До гільдії зайшли інші члени Зустрічної Стріли. На чолі була жінка з темною шкірою і дредами – Сюзанна, за нею був Тімоті у червоні мантії, а далі Мімір і Патріс.
– Так-так, як скажеш, – відповіла Сара на слова Сюзанни і, надувшись, відвернулася.
– То що скажеш, Рудеусе? – з усмішкою запитала Сюзанна. – Ідеш з нами?
Я на мить замовк, задумавшись. Хоча я назвав себе нерішучим, але насправді я вже прийняв рішення. Чомусь мені хотілося вдавати, ніби я невпевнений.
– Так, звісно, я піду з вами.
– Чудово! Тоді ходімо виберемо запит.
– Добре.
Якщо проігнорувати погане ставлення Сари, працювати з Зустрічною Стрілою було легко. Мені подобалося бути поряд з ними. Сюзанна – турботлива й уважна людина, Тімоті – добродушний і товариський, Мімір і Патріс були трохи відстороненими, але загалом досить привітними. Група була добре збалансованою і вони навчилися включати мене до своєї стратегії бою, тому зазвичай все проходило гладко. Звичайно, також були моменти, коли бійці першої лінії і Сара мали здобути певну частку досвіду в кожній битві, тому я все ж мав дещо обмежувати свої дії, але тепер мені здавалося, що я співпрацював з ними, а не просто допомагав.
Іншими словами, я відчував себе частиною команди.
– Гаразд, що нам вибрати? Цього разу з нами Рудеус, тож…
– Сюзанно, а як щодо цього?
– О, це запит рангу A на збір луски снігового дрейка… Хм, не знаю. Це звучить трохи ризиковано.
– Але цього разу з нами Рудеус, так? Гадаю, можна взятися за роботу, за яку добре платять.
Дивлячись на цих п’ятьох, що стояли перед дошкою оголошень, я відчув ностальгію. Не так давно Еріс і Руїджерд так само стояли перед запитами й обговорювали їх. У той час я був тим, хто приймав рішення…
– …Рудеусе, що думаєш?
– Га? О, так. Як на мене, звучить добре.
Тепер я мав лише висловити свою думку, коли про це просили. Це була зовсім інша роль, ніж у Зарізі. Я не був авторитетом чи лідером у цій групі, по суті, для Зустрічної Стріли я був людиною зі сторони. Я міг просто сказати те, що думав, а вже хтось іншим приймав рішення. Жодного стресу.
– Тоді вирішено, – сказала Сюзанна. – Беремося за це завдання.
Ось так рішення було прийнято. Це завдання не дуже відрізнялося від тих, що ми виконували в минулому, але наполегливе досягнення результатів – це частина вибудовування репутація. Я мав викластися на повну, як і завжди.
☆☆☆
Наступного дня я зібрав речі і разом з групою Зустрічна Стріла покинув Розенбург. Ми прямували до стародавніх руїн, до них було два дні дороги на південь від міста. Там я ще не був.
Минулого вечора я зібрав трохи інформації про наше завдання. Ми мали зібрати луску снігового дрейка – виявилося, що це монстри, які жили лише навколо особливих руїн (принаймні в цій місцевості) і, як витікало з назви, належали вони до нижчого виду драконів, ці створіння мали білосніжну луску. Їхній розмір був близько 3-4 метрів, вони не мали крил, тому не могли літати, жили зграями, зазвичай будуючи гнізда у глибоких печерах і лабіринтах.
Снігові дрейки мали сильну бойову потужність і діяли зграями, тому їх відносили до загрози рангу S. Але вони ненавиділи яскраве світло, тож рідко покидали печери. Крім того, їх можна було назвати відносно спокійними, поки не виникало загрози для гнізда, вони не нападали. Загалом більшість шукачів пригод не вважали їх особливо небезпечними. У найкращому випадку вони були монстрами рангу A.
Цього разу наше завдання полягало в тому, щоб проникнути до руїн Ґарґау, де проживали снігові дрейки, дослідити їх і зібрати всю луску, яку ми зможемо там знайти.
Луска снігового дрейка часто використовувалася в будівництві, бо вона мала чудові ізоляційні характеристики. Жителі північних територій придумали різноманітні способи захиститися від холоду, але особливо якісним матеріалом для утеплення вважалася луска снігових дрейків. Вона була не тільки твердою і довговічною, а також мала дуже гарний колір: на сонці до чисто-білого кольору додавався легкий блакитний відтінок. Тому луску часто використовували як плитку у спальнях місцевих аристократів.
Її також можна було використовувати для виготовлення обладунків і щитів. Гвардія герцогства Башерант носила кольчуги, виготовлені з луски снігового дрейка. Серед шукачів пригод знайдеться небагато тих, хто мав спорядження з луски. Лише ветерани рангу S, мали один два предмети. Говорили, що спорядження, виготовлена з луски снігового дрейка, показувало високу ефективність при боротьбі з навколишніми монстрами. Це був найсильніший монстр тут, який також був міцнішим за інших чудовиськ на континенті, тому легко зрозуміти, чому люди хотіли спорядження високої якості.
А раз ми планували зібрати цю луску, це означало, що ми мали проникнути на територію цих могутніх істот. Звичайно, ми не планували наближатися до гнізда, але в руїнах жило багато інших монстрів… Хоча снігові дрейки зазвичай були спокійними, але все ж вони могли напасти в будь-який момент. Тому всі учасники групи були напруженими.
Діставшись до руїн, ми поставили табір і провели звичну зустріч групи, щоб ретельно обговорити план.
– Цього разу я взяла з собою стріли, наконечники яких виготовлені з кісток вогняного змія, але я не впевнена, що вони проб’ють луску снігового дрейка.
– Хмм. Гадаю, також варто спробувати отруту.
– Вони не люблять яскраве світло? Чи можемо ми відігнати їх магією вогню?
– Якби це було так просто, вони б не вважалися монстрами близькими до рангу S.
Як і завжди, учасники Зустрічної Стріли серйозно підійшли до підготовки. Кожен з них самостійно збирав інформацію і намагався визначити, як йому найкраще діяти. Якби індивідуальні таланти кожного учасника були трохи вищими або якби їхня група складалася з семи осіб, вони, швидше за все, без особливих проблем досягнули рангу A.
Чесно кажучи, рідко можна було знайти групу, яка б так старанно підходила до своєї роботи. Більшість ставилися до цього більш недбало.
– Ти нічого не сказав, Рудеусе. Постарайся не облажатися там, гаразд?
– Звичайно. Зроблю все, що зможу.
– Так, тобі краще це зробити. Мої стріли можуть ніяк не вплинути на них… Якщо ворог наблизиться до тебе, ми не зможемо допомогти…
Цього разу Сара, здавалося, нервувала через це. Вона могла пускати стріли з неймовірною швидкістю і точністю, але це не мало особливого значення проти ворога з таким міцним від природи захистом. Хоча у цих монстрів, звичайно, також були слабкі місця, куди можна поцілити, наприклад, очі чи рот, але необхідність влучити в точно визначене місце поставить її у невигідне становище, особливо при атаці великої групи.
Крім того, було також багато монстрів рангу A, які могли заблокувати стріли Сари або уникнути їх. Снігові дрейки належали до цієї категорії. Інші монстри, що жили в руїнах, не були великою проблемою, але якщо доведеться битися з монстром рангу A чи вище, то важко сказати чи зможе Сара завдати великої шкоди. Це явно її засмучувало.
Але так ішли справи у шукачів пригод. Одна людина мало чого могла досягнути без групи. Мені теж було не дуже добре самому. Як тільки хтось починав думати, що зможе все, як знаходився хтось сильніший. Тільки людина почала думати, що зрозуміла, як влаштований світ, як незабаром все переверталося догори ногами. Тому був лише один шлях – залишатися скромним.
Сара була юною і, ймовірно, не зазнала великої кількості невдач. Тому її більше хвилювало те, що може статися з іншими учасниками, якщо вона не впорається. Тож факт, що їй теж може загрожувати небезпека, Сара, здавалося, випустила з уваги.
Що ж, ми могли завжди втрутитися і непомітно допомогти їй, коли це буде необхідно. Якщо цього виявиться недостатньо… ну, як діяти у цій ситуації стане ясно, коли ми з нею стикнемося.
– Не хвилюйся ти про це так сильно, Саро, – сказав я. – Наше завдання – зібрати луску, а не боротися зі сніговими дрейками. По суті, ми приберемо їхню втрачену луску, і все.
– Він правду каже, – погодився Тімоті з легким кивком. – Спробуємо уникнути бою, наскільки це буде можливо.
– Якщо справа дійде до найгіршого, ми завжди можемо втекти! – додав Патріс.
– У тебе завжди добре виходить тікати, Патрісе. Це я можу відзначити, – сказав Мімір.
– Не потрібно зайвої скромності, – заговорив Тімоті, – Міміре, ти у нас найкращий бігун на довгі дистанції.
Всі засміялися, і напруга, здалося, трохи зменшилася. Тімоті зазвичай був тихим чоловіком, але він знав, коли потрібно використати жарт чи щось запропонувати. Це була ще одна річ, яку я також хотів наслідувати.
– Гаразд, – сказала Сюзанна, плеснувши у долоні. – Тоді ходімо.
Всі піднялися на ноги, обличчя знову стали серйозними.
Вхід до руїн був у кінці берега звивистого гірського потоку. Насправді це була діра у скелі, простір усередині був наполовину вкритий льодом, а на вході звисали товсті бурульки. Згори це місце непросто помітити. Щиро кажучи, це більше нагадувало барліг ведмедя, а не руїни. Здавалося, що ми потрапили не туди.
Проте це відповідало загальному опису входу до руїн Ґарґау, на які близько десяти років тому випадкового натрапив якийсь шукач пригод. Ніхто не міг дати конкретний опис інтер’єру, тому важко було сказати напевно.
– Це справді воно? – з сумнівом пробурмотіла Сюзанна, озвучивши мої думки.
– Гадаю, що так, – сказала Сара, показуючи вниз. – Бачиш? Тут людські сліди.
Коли я примружився на сніг біля входу, то помітив ледь видимі людські сліди. Важко було точно сказати скільки їх було, але це місце явно мало певну популярність.
– Хм. Це свіжі сліди? Сподіваюся це не подвійне бронювання…
– Ні… На вигляд слідам п’ять-шість днів, не думаю, що це так.
– Але є ймовірність, що інша група досі всередині.
– Є також сліди, що ведуть з печери. Закладаюся, що вони вже пішли.
Краєм вуха слухаючи розмову Сари і Сюзанни, я зайнявся підготовкою нашого входу до печери. Я діставав по одному смолоскипи, підготовленні за заздалегідь, і підпалював. Вони були необхідними для дослідження печер. Звичайно, можна було використовувати лампу, але вогонь смолоскипів також можна було використовувати як зброю. Крім того, вони не згасали, якщо відкинути їх під час бою, тож група не залишалася без світла. Звичайно, смолоскипи несли і небезпеки. Наприклад, якщо заблукати і потрапити до печери з горючими газами. Або якщо запалити багато смолоскипів, що зможе вичерпати кисень навколо. Але якщо когось лякали такі ризики, то їм краще було триматися подалі від печер.
Якщо чесно, я хотів мати щось яскравіше і надійніше. Щось, що можна було б використовувати замість факела. Наприклад, світлодіодний ліхтар.
– Земля місцями промерзла, тому стежте за тим, куди ступаєте.
Спочатку я дав смолоскип Сюзанні, а потім всім іншим. Деякі групи вибирали схему, коли лише кілька членів несли смолоскипи, але у Зустрічній Стрілі кожен ніс по одному. Серед нас не було нікого, хто міг би добре бачити у темряві, крім того, Сара – лучниця, тож що більше світла, то краще.
Нас шестеро, тож світла виходило достатньо, щоб не нервувати, хоча воно і не було таким яскравим, як денне.
Коли ми зайшли до печери, порожні балачки закінчилися. Ми мовчки йшли печерою, що нагадувала пряму стежку, яка потроху спускалася вниз.
Поки що ми зустріли лише невелику кількість монстрів. Час від часу з’являлися істоти схожі на гігантських стоніжок, вони були досить слабкими, тож Сюзанна, яка була в першій лінії швидко з ними розбиралася. Ці зіткнення не можна було навіть назвати справжнім боєм.
Не те щоб я скаржився. Якби велика кількість монстрів з’явилася на цьому вузькому шляху, яким ми йшли, то це стало б справжньою проблемою. Якщо частота атак монстрів зростатиме, нам, можливо, доведеться подумати про відступ… Навіть якщо супротивники зосереджені лише в кількох частинах печери.
Латки льоду під ногами не допомагали. Ми мали проявляти увагу до кожного кроку, щоб не впасти. Наше взуття мало шипи на підошвах, проте цього виявилося недостатньо і ноги іноді ковзали на кризі.
– А!
– Ой…
Сара, яка йшла прямо переді мною, похитнулася і почала падати, тож я негайно протягнув руку, щоб її зловити. У такі моменти Око Передбачення було дуже корисним. Хоча були і ситуації, коли воно не допомагало.
– …Ти мене мацаєш?
– Е, ні.
Коли я поставив Сару на чисту ділянку землі, вона, прикривши груди рукою, озирнулася і зиркнула на мене.
– … – її обличчя почервоніло, а в очах блищала жага вбивства.
Невже вона справді була розсерджена тим, що я торкнувся до її грудей? Чесно кажучи, я майже нічого не відчув, окрім жорсткої шкіри її нагрудного захисту. Можливо, у минулому це викликало б у мене прискорене серцебиття. Але я більше не був невинним хлопчиком. Якщо ви розумієте про що я.
Проте я все одно вирішив, що найкраще буде перепросити за це.
– Вибач.
Через те, що печера була такою вузькою, рухатися було дуже незручно, крім того, відстань між нами була невеликою. Зараз ми рухалися тісним шляхом по двоє. Першими йшли Сюзанна і Патріс, далі Мімір і Сара, останніми були ми з Тімоті.
Я міг кидати погляд поверх голови Сари, але оскільки вона була трохи нижчою, а перед нею ішов Патріс, їй навряд чи вдавалося щось побачити. Середній ряд групи потрібно було поміняти місцями, щоб Сара мала кращу видимість і могла прицілюватися, але для цього, на жаль, бракувало місця. Тому наразі ми не мали іншого вибору, як продовжувати іти так.
Якщо ситуація почне розвертатися у гірший бік, то, можливо, мені доведеться підняти земляну стіну перед нашими бійцями першої лінії.
– …О.
Поки я думав над цим, вузька печера раптово закінчилася. Ми вийшли на великий яскраво освітлений простір, здалося, що ми вийшли на вулицю.
– Ого…
Я підняв очі і побачив, що вся стела вкрита незліченною кількістю чогось, що випромінювало блакитно-біле світло. З такої відстані я не міг визначити був це мох чи якийсь мінерал. Ясним було лише одне, світла, що воно випромінювало, було достатньо, щоб наші смолоскипи здалися майже непотрібними.
Дорога також стала ширшою. Вузький шлях, що дозволяв раніше пройти лише двом, тепер розширився настільки, що ми легко могли іти в п’ятьох. Попереду з одного краю дороги йшла вертикальна скеля. Нижня її частина тонула в темряві, тому важко було побачити, що знаходилося на дні. Здавалося, що це підземне озеро або річка. У мене було погане передчуття щодо того, що там могло ховатися. Краще туди не падати.
Ще далі біля дороги розташувалося місце, заради якого ми сюди прийшли. Масивна споруда, схожа на форт, вона досі зберігала форму, попри руйнування.
Це були руїни Ґарґау.
– Це місце служило фортецею під час Першої війни людей і демонів, – тихо сказав Тімоті. – Вочевидь, її побудував один із п’яти найбільших королів демонів тієї епохи. Його називали Підземний Ларґон-Харґон.
Харґон? Цікаво, чи викликав він Бога Руйнування, коли його вбили?
– За всіма ознаками він був магом землі божественного рівня. Він постійно зводив подібні фортеці у недоступних для людей місцях, а також проводив під землею тунелі, щоб його армія могла здійснювати раптові атаки.
– Е, без жартів? Ви багато знаєте, Тімоті.
– Ну, ці землі були полем жорстокої битви між Підземним королем демонів і людьми, тому тут збереглося багато розповідей про ті події, які передавалися з покоління в покоління. У дитинстві я чув чимало таких історій.
А, то це були лише народні перекази. Проте це здавалося правдоподібним. Я уявлення не мав, як інакше можна було побудувати таку величезну фортецю глибоко під землею. Якщо все сказане Тімоті правда, то цей Ларґон-Харґон міг робити тунелі в землі і здійснювати раптові атаки в будь-якому місці і в будь-який час. У такому випадку захисні стіни замків перетворювалися на непотріб. А солдати не мали ні хвилинку спокою, постійно перебуваючи в напрузі, думаючи, чи не нападуть на них… Навіть дивно, що людству вдалося виграти цю війну.
– Тімоті, ти говорив, що ріс у королівстві Раноа, так? – з цими словами Сюзанна озирнулася, на її обличчі виднівся проблиск цікавості.
– Це так. Я народився у безіменному селі королівства Раноа, а ріс у місті Шарія, де знаходиться знаменитий університет магії. Далі я вирушив у королівства Асура, щоб здійснити мрію і стати великим шукачем пригод. І ось так я опинився тут, набагато скромніший, ніж мені того хотілося.
Королівство Раноа? Гадаю, колись я теж туди поїду…
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Банка, Конверт. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥