Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: D. Konarev, Shvaigzam, Misha, vch_m, Y. Tymoshenko, Drakula, Valentyna B., Kirito Kun.
А також щира подяка Андрію С.
У мене є Patreon.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 3. Болото Рудеус. Частина 2
На цьому наша розмова була грубо перервана.
– Нас атакують! – крикнула Сара, кинувши факел і схопившись за лук.
Коли я поглянув вперед, то побачив скупчення чогось чорного, кожна постать була розміром з метр. Зграя швидко наближалася до нас.
– Гігантські кажани!
– Стати у формацію! – негайно крикнула Сюзанна. – Залишаємо їх на бійців задньої лінії!
Патріс ступив переді мною, Сюзанна і Мімір стали на захист Сари і Тімоті.
Цього разу ми зіткнулися з літаючими монстрами. Попри те, що був певний простір для маневру, ми мали враховувати обмеження, особливо те, що неподалік знаходився край скелі. Троє бійців, які стояли першими, діяли як захисна стіна, тоді як ми з Сарою і Тімоті будемо стояти за їхніми спинами і збивати монстрів.
– Ха! – Сара не гаяла часу і зробила перший постріл.
Стріла влучила в одного з кажанів, що швидко летів до нас, і пробила йому голову. Тіло монстра крутнулося і він полетів вздовж скелі на дно. За її роботою завжди було приємно спостерігати. Сара виглядала дуже артистично з луком.
– Нехай цей маленький, тліючий вогонь викличе велике і пекуче благословення! Вогнемет!
Підхід Тімоті був менш артистичним. Він підняв обидві руки вгору і використав магію вогню, щоб атакувати у ширшому радіусі. За мить два гігантських кажани крутнулися і впали в озеро.
– Вибуховий Вітер!
Я вибрав ще більш елементарний метод, просто підняв руку і створив потужний вибух у повітрі. Враховуючи розмір кажанів, я вважав, що ударної хвилі буде достатньо, щоб вивести їх з ладу. Як я і сподівався, вибухова хвиля наробила дірок в їхніх крилах – і вони почали падати.
Побачивши, як величезний кажан повільно спускався до озера, я полегшено зітхнув… і через мить завмер, бо з озера щось з’явилося.
– Ого…
– Фуу…
Чоловіча частина групи дивилася на здоровенну жабу, що вискочила з води й одним ковтком проковтнула кажана, з чимось схожим на здивування, а на обличчі Сари був вираз огиди.
Амфібія мала яскравий синьо-чорний колір і нагадувала отруйну жабу з мого минулого світу. Цілком логічно припустити, що це створіння було небезпечно їсти. З такої відстані було складно визначати точні розміри, але те, як жаба одним махом з’їла гігантського кажана, уже було достатньою підказкою. Я міг припустити, що вона принаймні п’ять метрів завбільшки.
Для свого розміру жаба була доволі енергійною, вона жадібно озиралася навколо, шукаючи, чи не впала ще десь поблизу здобич. Якщо це створіння було таким активним у такий холод, то воно було міцним навіть для монстра.
– Туди краще не падати, га? – пробурмотіла Сюзанна.
Сара палко кивнула на ці слова. Я бачив, що на її шкірі виступили сироти. Можливо, вона не любила жаб. Як на мене, це створіння виглядало досить чарівно… Але кожному своє. Деякі племена на Континенті Демонів мали жаб’ячі голови. Одного дня Сарі доведеться навчитися з цим справлятися.
– Ходімо швидше, – закликав Тімоті. – Дивіться під ноги, щоб не впасти.
Руїни Ґарґау були величезними. Вони справляли неабияке враження, якщо дивитися на них зблизька. Це була масивна п’ятиповерхова споруда, що виглядала як будівля середньої школи. Складно сказати, як далеко вона тягнулася, оскільки частина була похована під скелями. З огляду на це, можна припустити, що руїни були досить довгими.
Це не була найбільша споруда, яку я бачив у цьому світі… Але вона все одно вражала, особливо завдяки тому факту, що знаходилася під землею. Невже хтось зміг створити щось подібне за допомогою магії землі?
Точка, через яку ми входили, була не парадними воротами. Можливо, це був чорний хід або звичайний отвір у стіні. Проте краєвид з цього місця відкривався гарний. Ліворуч – звивиста скеляста дорога, якою ми спускалися, праворуч – величезний відкритий простір із темним тихим озером на дні.
У моєму минулому світі щось подібне можна було побачити лише в іграх чи на зображеннях фантастичних світів. Проте перебування тут сильно відрізнялося від перегляду картинок. Я чув запахи, що заповнювали повітря, плескіт, коли величезна жаба стрибала по воді внизу. Всі ці деталі були до жахливого реальними і пускали тремтіння по спині.
Я дивився на озера і думав, що б сталося з тим, хто вирішив там скупатися.
– Ти збираєшся стояти і витріщатися цілий день, чи що? – запитала Сара.
– А, ні, уже іду, – сказав я, поспішаючи на своє місце у формації.
– Тобі подобаються великі будівлі, чи що?
– Не зовсім. Я просто не бачив таких місць раніше, розумієш?
– Хмм.
Ми зараз були у розпалі виконання завдання. Якби у мене був фотоапарат, я б зробив кілька знімків, але зараз на це не було часу. Потрібно було якнайшвидше зібрати луску і повернутися до міста.
Так, хутко повернутися до кімнати… порожньої кімнати у таверні…
– … – похитавши головою, я відкинув неприємні думки і поглянув на руїни. – То ця штука з часів Першої війни між людьми і демонами, га…?
Я провів на Континенті Демонів досить тривалий час, тому бачив чимало будівель, які побудували демони. Серед них було багато великих і дивних споруд, в тому числі і замок Кішіріки у місті Лікаріс. Руїни фортеці мали певну схожість, але будівлі були старими, тому справляли дещо інше враження ніж ті, що я бачив до цього часу. Можливо, річ була в тому, що це місце було створено для ведення війни. Загалом споруди були великими, від підлоги до стелі було десь п’ять метрів, проте коридори були досить вузькими, що створювало враження незбалансованості.
Демони мали велику різноманітність фізичних відмінностей, наприклад, існувало багато племен, чиї представники були вищими за людей, тому висоту стель можна пояснити цим. А от щодо вузьких коридорів… можливо, це зробили навмисно, щоб полегшити оборону?
– Хм… Сюз, далі праворуч.
– Зрозуміла.
Я трохи здивувався, коли помітив, що Тімоті ішов, тримаючи у руці мапу руїн. Проте, якщо подумати, в цьому не було нічого дивного, сюди регулярно навідувалися шукачі пригод, схоже, хтось доклав зусиль, щоб зробити мапу цього місця.
– О небо, – зітхнувши, пробурмотів поряд зі мною Тімоті, – про що думали демони, коли будували це місце?
Коли я поглянув на карту, то побачив, що руїни чимось схожі на лабіринт. На перший погляд, це нагадувало каракулі дитини, яка хотіла, щоб лабіринт був дуже заплутаним, бо так крутіше. Враховуючи те, що я знав про демонів, я б не здивувався, якби це також було причиною…
– Ну, вони не такі, як ми. Можливо, так їм було зручніше.
– Що ж, припускаю, ти маєш рацію…
Навіть у цій підземній фортеці, вони, ймовірно, збалансовували свою силу різноманітними племенами демонів, включно з тими, хто міг літати і повзати по стінах. Це могло пояснити як високі стелі, так і вузькі коридори. І навіть неймовірно заплутана побудова набувала сенсу. Наприклад, отвори у стелі, які виглядали як вентиляційні шахти, насправді могли бути проходами для тих демонів, що повзали по стінах… еге?
Якби були проходи, якими могли скористатися демони, а люди – ні, то в надзвичайних ситуаціях це стало б дуже корисним.
У будь-якому випадку, виникло відчуття, що ми досить давно не бачили монстрів. З того, що я чув у місті, виходило, що в руїнах повно створінь – різноманітних комах і амфібій, – але з того моменту, як ми зайшли до фортеці, не показалося жодного монстра. То тут, то там валялися кістки, деякі навіть були покриті чимось схожим на кров, але самих монстрів ніде не було видно.
Проте це не означало, що ми могли ослаблювати пильність.
Раптом з моторошним вуууу повз нас пронісся порив вітру. Чомусь від цього звуку волосся на потилиці стало дибки.
– Нас атакують! – негайно вигукнув Мімір.
Почувши його слова, я поглянув вперед, далі назад, кинув погляд в обидва боки, але не помітив нічого загрозливого.
– Де?!
– Біля ніг!
Виявилося, ворог був унизу.
Розкидані кістки, які я помітив по дорозі, повільно піднімалися, постукуючи під час руху. Перед нами з’явилося кілька кістяних хлопців. Інакше кажучи, скелетів.
Потім, ніби приваблене рухом скелетів, у кінці коридору з’явилося щось напівпрозоре… воно повільно пливло до нас. Це щось мало людиноподібну форму, проте без голови і ніг. Воно було одягнуте у пошарпану мантію. І пливло у повітрі, ніби нічого не важило.
Я не був експертом, але це, мабуть, був привид.
– У нас тут скелети і привид!
– Підмани їх ближче, Патрісе!
– Зрозумів!
– Саро, Тімоті, Рудеусе, прикрийте нам спини! Зосередьтеся на скелетах!
– Добре!
Я обернувся і побачив, що ззаду до нас уже наближалося кілька скелетів з іржавими мечами. Рухалися вони напрочуд швидко.
– Геть з дороги! – вигукнула Сара, прослизнувши між нами з Тімоті, і ступила вперед.
Лук був за спиною, замість нього вона вихопила великий ніж.
– Скелети слабкі до ударів тупими предметами, Рудеусе! – крикнув Тімоті.
– Це моя спеціальність! – я вказав руками на скелетів. Якщо достатньо ударити їх тупим предметом, то в мене для них дещо було. – Кам’яна куля!
Мій улюблений смертоносний снаряд врізався у скелета, що біг першим, розбив його – і полетів далі, розтрощивши інших скелетів.
– Боже Невідомого, відгукнися на мій поклик і знищ ворога! Кам’яна куля!
Через мить Тімоті також кинув заклинання, кам’яна куля знищила одного ворога і зупинилася.
Здається, я виграв у цьому раунді… Не те щоб ми змагалися чи щось таке.
– Гаразд, з цим розібралися. Тоді…
– Ще ні!
Я вже збирався повернутися і допомогти Сюзанні з іншими, коли крик Тімоті зупинив мене. На моїх очах скелети з’являлися знову. Ті самі, яких я щойно розбив, поверталися до гуманоїдної форми.
– Поки живий привид, скелети безсмертні!
О, ну, звісно.
Скелети були безсмертними істотами. Їх навіть можна було перетворити на попіл, але щойно догорить полум’я, як вони повстануть знову. Найефективніший спосіб вивести їх з ладу – ударити чимось тупим і важким. Так вони тимчасово стануть нерухомими, за цей час потрібно перемогти привида. Його, як і скелетів, також можна атакувати магією вогню, але це теж матиме тимчасову дію. Через деякий час привиди поверталися.
Найефективнішою проти привида, безсумнівно, була свята магія. Вона могла знищити цей тип істот набагато швидше і ретельніше, ніж магія вогню. Крім того, привид, який потрапив під дію святої магії, більше не міг відродитися, тобто, зникав назавжди.
Скелети, які потрапляли під дію святої магії, перетворювалися на частинку світла і зникали. Але поки привид непереможений, він може викликати нескінченну кількість нових.
– Я звертаюся до Бога, що благословляє землю, яка годує нас! Нехай Кара Божа спіткає тих нерозумних, що кидають виклик природному перебігу речей! Вигнання! (Екзорцистрейт)
І, очевидно, Мімір пройшов навчання у цій школі магії.
Коли я озирнувся на незнайоме заклинання, то побачив, як куля світла, викликана Міміром, врізалася прямо у привида.
– Ґіяаааааа! – з пронизливим вереском привид зник.
Напівпрозоре тіло було розірване на шматки і зникло в часниках світла. В одну мить скелети розсипалися, ніби втратили опору.
– Чудово, ми впоралися! – крикнула Сюзанна. – Повертаймося у формацію!
Сара прослизнула повз мене і повернулася до свого місця посередині групи. Мімір також повернувся на місце – і ми продовжили іти так, як і раніше.
Я відчував певну цікавість, оскільки побачив нове заклинання.
– Я вперше побачив святу магію… а також привида, – тихо сказав, поглянувши на Тімоті.
– Для мене це другий раз, коли я бачу привида, – відповів він. – Перший раз ми нічого не знали і це призвело до загибелі нашого товариша. Це був дуже болючий урок.
– Міміра з вами тоді не було?
– Ні, це сталося ще до того, як ми була створена Зустрічна Стріла. Але після того випадку я поставив собі за мету підготуватися до подібних ситуацій. Дуже радий, що все вийшло.
Сара глянула на нас через плече і приклала палець до губ. Ймовірно, ми все-таки говорили досить голосно, тому їй складно було почути, чи було навколо щось загрозливе.
– Вибач, – прошепотів я.
Це точно не було місцем для невимушеної розмови. Якщо проявити тут необережність, то, без сумніву, це могло призвести до смерті.
…Проте це було досить моторошне місце; руїни, де з’являлися привиди. Той привид нагадував воїна, але… чи міг це бути воїн з часів Першої війни між людьми і демонами… Ні, навряд чи це було так. Ймовірно, привид з такого далекого минулого не бродив би у місці, яке люди відвідували регулярно. Мабуть, це був шукач пригод, який помер тут за останні кілька років.
Мої співчуття. Спочивай з миром.
– О, добре. Ми прийшли!
Слова Сюзанни повернули мене до реальності. Коли я озирнувся навколо, то побачив, що ми вийшли зі звивистого, схожого на лабіринт, коридору й опинилися у просторому приміщенні. Щось на зразок широкого залу, він приблизно був сто метрів завдовжки. Зруйновані сходи посередині раніше вели на наступний поверх. По обидва боки залу стояли величезні кам’яні статуї. Це явно було місце, яке вказувало, що попереду була якась важлива частина фортеці.
– Ого…
Погляд упав на підлогу.
Вона була вкрита величезною кількістю білих лусочок, ніби це лежали пелюстки квітів вишні, які щойно опали. Це було те, що ми шукали – луска снігового дрейка. Досить цінна річ, але тут вона валялася буквально на кожному кроці.
Згідно з інформацією, яку ми зібрали, цей зал був частиною маршруту, яким снігові дрейки поверталися до гнізда після полювання. Саме тут вони часто зупинялися, щоб почистити себе. Тому це місце було відомим як найкраще місце для збирання луски в усіх руїнах.
– За цим залом – територія снігових дрейків, – заговорила Сюзанна. – Будьте уважні і не заходьте далі останньої статуї. Це зрозуміло?
– Так! – в один голос крикнули Мімір і Патріс, після чого вони зайнялися збиранням луски.
Як і було сплановано раніше, ми з Сарою і Тімоті стояли на варті, обравши позиції так, щоб стежити за всіма сторонами. Згідно з зібраною інформацією, снігові дрейки з’являлися з дальнього кінця залу, але інші монстри, такі як гігантські кажани, червоноокі кроти, міконіди і привиди, могли вискочити з другого поверху чи з коридору, яким ми сюди прийшли.
Якщо з’являться снігові дрейки, то ми б пірнули назад у коридор або сховалися десь за укриттям. Але якщо покажуться інші монстри, то ми мали повідомити про це Сюзанну, Мімір і Патріса, а потім знищити монстрів. Водночас решта групи мала зібрати стільки луски, скільки може понести людина. Як тільки будуть наповнені шість мішків, що ми взяли з собою, то група могла негайно повернутися до міста.
Ситуація могла стати справді небезпечною, якщо якимось чином нам все-таки доведеться битися зі сніговими дрейками… але за винятком цього, це завдання було досить простим, що навіть не дотягувало до рангу A.
Я очікував, що на шляху сюди ми зустрінемо багато монстрів, але кількість супротивників, з якими ми зустрілися, була на диво малою. Єдиною реальною загрозою, з якою ми зустрілися, був той привид.
Чомусь це викликало в мене неспокій. Потрібно бути пильним…
Тримаючи це в голові, я зосередив увагу в напрямку гнізда снігових дрейків. Воно було за останньою статуєю в залі. Статуя зображувала хтиву жінку, що широко розставила ноги. Вона була одягнена у короткі шорти, нагрудник і плащ. Руки, сковані ланцюгами, жінка впирала у стегна. Шкода, що за минулі століття голова статуї відпала.
Між розставленими ногами жінки був прохід. Трохи далі, очевидно, лежала територія снігових дрейків. Тож, якби вони вирішили з’явитися, то, швидше за все, прийшли звідти.
Це було не надто важливо, але одяг статуї здався мені знайомим…
О! Невже це статуя Кішіріки Кішірісу?!
Востаннє, коли я її бачив, вона виглядала як маленька дівчинка, а не як зріла жінка… Але, можливо…? Ні-ні, це не могло бути правдою… Хоча, хм.
Статуї зазвичай дещо перебільшували наскільки видатною була особа, яку зображували, чи не так? Не було нічого дивного, що скульптор вирішив додати трішечки художньої вигадки. Хоча тут, як на мене, було занадто багато перебільшення. Особливо у плані зросту і грудей.
Хмм… передня харизма була надто великою…
– Ой. Щось мене знову занесло…
Зосередься, Рудеусе. Зо-се-редь-ся. Я мав бути готовим і чекати, що ворог будь-якої миті міг з’явитися прямо з повітря. Або щось таке.
У всякому разі, вид цих великих грудей більше не викликав у мене такого збудження, як колись. Можливо, річ у тому, що я торкнувся до справжніх. Моя невинність зникла назавжди…
– …Що це за звук?! – крикнув Тімоті.
Через мить далекий пронизливий вереск долинув до моїх вух.
– У мене погане передчуття щодо цього…
– Всім приготуватися до бою! – крикнула Сюзанна. – Відсунути мішки вбік!
На жаль, погане передчуття Міміра було виправданим. Ми шестеро збилися у щільну формацію, озираючись навколо, шукаючи ворога. Крик, який долинав з глибини руїн, поступово ставав голоснішим.
Напружені і невпевнені, ми перезиралися одне з одним.
Судячи зі звуку, там кричало багато монстрів. Якщо на нас насувалася велика орда, то нам було б розумніше взяти ту луску, яку ми встигли зібрати, і поспішно відступити. Мімір, Патріс і Сюзанна – уже назбирали по мішку. Цього, мабуть, мало вистачити, щоб досягнути мінімальної кількості для виконання завдання.
Кілька довгих хвилин Сюзанна прислухалася до криків, а потім поглянула на мішки з лускою.
– …Не схоже, що вони ідуть сюди, – нарешті сказала вона. – Я думаю, що нам потрібно наповнити всі мішки, і зробити це швидко.
Звучало досить розумно. Крики справді були ще далеко і, не схоже, що вони прямували до нас. Можливо, хтось інших розлютив сніжний дрейків, тож один із варіантів – скористатися можливістю і зібрати луску.
Проте це лише один варіант. Також була ймовірність, що ми теж могли вплутатися у те, що там відбувалося. Що буде розумнішим, перестрахуватися і скоротити нашу винагороду чи піти на ризик, щоб отримати більшу винагороду?
У будь-якому випадку, кожна секунда, яку ми проводили у ваганні, лише наражала нас на більшу небезпеку. Звичайно, також була можливість, що нічого не станеться. Але попри те, який варіант дій ми оберемо, нас слід було вирішувати швидше.
– Я також думаю, що потрібно наповнити всі мішки, – сказала Сара.
– Підтримую, – сказав Мімір.
– Ми все одно майже закінчили, еге? – додав Патріс.
Більша частина групи підтримала ідею Сюзанни. Якщо чесно, я думав, що нам потрібно тікати. Але, на відміну від інших, я не понесу жодних наслідків за провал цього завдання. Оскільки я не був членом їхньої групи, то не мав сплачувати штраф гільдії за невиконане завдання. Тож тут я не мав права голосу.
– Гаразд, – тихо сказав Тімоті, – зберемо ще трохи луски, але покваптеся.
Після цих слів всі похапцем повернулися до своїх попередніх завдань. Тепер ми були уважнішими, ніж раніше. Однак я не міг позбутися відчуття, що крики ставали все голоснішими і лютішими. Міцно стиснувши посох, я дивився на кам’яну статую в кінці залу.
Голоси все ще були досить далеко. Гадаю, якби зграя рухалася, то вони б прийшли звідки… але мені чомусь здавалося, що звук також ішов ззаду. Можливо, крики просто відлунювали всередині руїн.
Чи можу я використати магію землі, щоб заблокувати всі проходи, крім того, яким прийшли ми? Ні, це була погана ідея. Якби монстри прийшли з того коридору, ми б опинилися у халепі.
Заспокойся. Ви навіть не знаєте, що відбувається. Будь-яка твоя дія в цей момент, може зіграти проти вас.
На щастя, група ще не втомилася. Навіть якби сталася якась халепа, у нас було достатньо енергії, щоб вибратися з неї Мабуть, це і була причина, чому Сюзанна вирішила піти на ризик і продовжити збирання луски. Єдине, про що я мав хвилюватися, це про те, як розібратися з монстрами, що могли з’явитися. Все просто.
Я чекав, поки інші закінчать збирати луску. Просто чекав, слухаючи моторошні крики, від яких мурашки повзли по спині.
– …Гм?
Коли збирання лусочок наближалося до кінця, крики монстрів поступово ставали все слабшими і слабшими. Сюзанна підняла голову і підозріло поглянула в той бік, звідки долинав звук.
Можливо, ми всі даремно хвилювалися. Можливо, снігові дрейки просто кричали під час сезону спарювання або щось таке? Деякі тварини були дуже галасливими в цей період. Можливо, ми прийшли сюди прямо в розпал їхніх ритуалів залицяння.
Трохи розслабившись, я почав розтискати хвату на посохові…
– Прокляття! Нас атакують!
У цю мить з-під статуї вирвався потік білих постатей. Вони мчали між її ніг і спускалися з місця, де була голова. На перший погляд, ці створіння нагадували величезних чисто-білих геконів.
Це були снігові дрейки. За кілька секунд у залі опинилася така кількість, що я не міг їх порахувати.
Вони мчали вперед, аж раптом їхні налиті кров’ю очі натрапили на нашу маленьку групу – і перші дрейки раптом зупинилися. Я нарахував шість. Але, звичайно, їх було набагато більше, проте я міг бачити лише стільки.
Це сталося так раптово, що Тімоті також завмер на місці, як і всі ми. Він навіть не крикнув слово «відступ».
Але, схоже, наші лускаті друзі відреагували так само. Я ніколи раніше не бачив перелякану ящірку, тож, припускаю, вони мали виглядати саме так. Очі широко розплющені, лапи завмерли на місці, а пащі наполовину відкрили, щоб продемонструвати грізні ікла.
Здавалося, що час зупинився, поки ми зі сніговими дрейками витріщалися одне на одного.
Нарешті мені вдалося крикнути:
– Біжіть!
Щойно пролунало це слово, як Тімоті з іншими розвернувся і помчав до виходу.
– Ґаааах! Знову це!
Крик Патріса ніби став сигналом – снігові дрейки також почали рухатися.
– Земляна фортеця!
Я створив величезну земляну стіну на шляху монстрів, щоб зупинити. Це був міцний і товстий бар’єр, який сягав аж до плеча найближчої статуї. Подумавши, що виграв нам усім трохи часу, я розвернувся і попрямував до виходу.
Через мить, коли я озирнувся, я мало не закричав від страху. Снігові дрейки по суті були ящірками – проста стіна, навіть висока, не була для них перепоною. Вони один за одним прослизали крізь маленькі щілинки з обох боків.
Це було погано. З такою швидкістю вони могли наздогнати й оточити мене. Завдяки щоденним пробіжкам я не відчував задишки, але це не означало, що я був найшвидшим на світі бігуном.
– Тц!
Я розвернувся і вказав руками на снігових дрейків. Вони ящірки, так? Як убити ящірку? Холод? Чи спрацює він на них? Можливо, холод їх сповільнить!
– Хуртовина крижаних списів! (Блізард Сторм)
Діючи здебільшого на рефлексах, я використав магію льоду. Потужний порив холодного вітру помчав уперед, здіймаючи у повітря розкидану по землі луску. Через мить списи товщиною у людське стегно полетіли у снігових дрейків, що подолали мою стіну.
Відстань була не такою вже великою, а місця для маневру небагато, проте монстри, швидко рухаючись, змогли уникнути більшості списів. Ті кілька, що влучили, не завдали шкоди – вони не змогли пробити луску і відскочили.
Це була помилка. Луска снігового дрейка – природний ізолятор. Навряд чи закляття льоду могло вплинути на монстрів, що жили в холодному регіоні. Звичайно, це не спрацювало.
Земляна стіна розвалилася. Ще більше снігових дрейкій рушило вперед. У першій хвилі рухалося принаймні десяток. Вони мчали до мене у великій кількості. Раніше я бачив кількох, але моя стіна заблокувала їм шлях, тож їхня кількість швидко зросла. Попри великі тіла, снігові дрейки рухалися швидко і спритно, як маленькі ящірки.
Це було дуже погано. Я більше не мав можливості втекти. Тому в мене не залишалося іншого вибору, як битися. Я мав битися і відступати. Чи міг я це зробити? Швидше за все, ні.
Чи змогли інші втекти?
Я залишив у таверні листа на випадок смерті. Коли шукач пригод помирав, хтось вцілілий з його групи зазвичай розбирав речі загиблого. Звісно, я не був членом Зустрічної Стріли, але, можливо, вони зможуть відправити листа…
Я засунув ліву руку в кишеню і міцно стиснув складену тканину. З наближенням снігових дрейків, я намагався підготуватися до неминучого.
– Ха!
В цей момент я почув позаду крик.
Стріла пролетіла повз мене і влучила око найближчого снігового дрейка.
– Ґраааааа!
Сніговий дрейк моторошно завив, він скочив убік, врізався в одну з кам’яних статуй у залі, і, щільно притиснувшись тілом до стіни, помчав далі.
– …Нехай цей маленький, тліючий вогонь викличе велике і пекуче благословення! Вогнемет!
Ліворуч від мене промчала лінія полум’я. Сніговий дрейк, що біг з усіх сил, раптово зупинився, побачивши яскравий вогонь.
– Ходімо, Патрісе!
– Так!
Сюзанна, обабіч якої були Патріс і Мімір, вийшла вперед. Троє спереду, троє ззаду. Я знаходився у центрі формації.
– Ми їх не цікавимо! Просто атакуйте так, щоб вони змінили курс!
– Зрозумів!
– Ідуть зліва!
Авангард, обмінюючись фразами, зустрічав снігових дрейків. Сара пускала стріли, Тімоті використовував полум’я, щоб підтримати їх.
Вони справді повернулися за мною? Чому? Я навіть не був членом їхньої групи.
Я був приголомшений і стояв на місці, Тімоті глянув на мене і ляснув по спині.
Вони справді повернулися, щоб врятувати мене. У той момент, коли я це усвідомив, щось тепле наповнило моє серце.
– …Ух!
Але я негайно придушив це тепле почуття. Я не знав точно чому. Однак я відчув, що не зможу впоратися з цим зараз. Я не був до цього готовим.
– Не стій на місці, придурку! – крикнула Сара, повертаючи мене на землю. – Ти теж повинен битися!
– Т-так!
Я спрямував посох на снігових дрейків і наповнив його магічною силою. Завдяки авангарду, який дав мені час, я зміг заспокоїтися. Як і сказала Сюзанна, снігові дрейки не намагалися напасти на нас. Хоча була частина монстрів, що бачила нас як небезпечну перешкоду і намагалася атакувати, але більшість обрала уникати нашу групу, тікаючи по стінах і стелі.
Іншими словами, нам не потрібно було битися з ордою. Все, що ми мали зробити, це відбити напад тих двох чи трьох, які опинялися прямо перед нами. Ба більше, щойно вони отримували шкоду, як негайно відступали в бік і тікали. Попри те, що деякі створіння ставали небезпечними й агресивними, коли отримували поранення, снігові дрейки вирішували втекти.
Стріли Сари не могли пробити їхню луску, а магія Тімоті не була достатньо сильною, щоб завдати смертельної шкоди. Атаки Сюзанни і Патріса також не були надто ефективними. Проте, якщо нам потрібно було лише відігнати їх, у нас був шанс пережити цей натиск.
– Кам’яна куля!
Я використав заклинання, щоб змінити траєкторію руху снігових дрейків. Прямий удар «Кам’яною кулею» був достатньо сильним, щоб пробити захист луски монстрів і розідрати плоть. Але сили було недостатньо, щоб убити їх. Я не був упевнений, в чому причина: у відстані чи в тому, що сніговим дрейкам в останню хвилину вдавалося якось вивертати тіло, щоб зменшити шкоду?
Проте це не мало значення. Єдине, що було важливим в цей момент, – змінити курс їхнього руху. Тому я запускав «Кам’яну кулю» знову і знову, відганяючи монстрі убік. Це все, що ми мали зробити для виживання.
– Добре! – крикнула Сюзанна. – Починаємо потроху рухатися до стіни!
Крок за кроком ми почали відходити до стіни. Щойно наша група дійде туди, то кількість напрямків з яких на нас могли налетіти снігові дрейки, зменшиться. А якщо ми будемо відступати вздовж стіни, то зможемо дістатися до виходу.
Ми уявлення не мали, як триватимуть хвилі снігових дрейків, але принаймні зможемо втекти.
З цими думками, я разом з групою потроху наближався до стіни.
– Ґроаа!
Раптом я побачив, як із глибини хвилі снігових дрейків полетіла велика кількість бризок крові. Щось, точніше хтось на величезній швидкості мчав по полю бою і вбивав монстрів.
Він був не один. В кінці залу з’явилася ще одна маленька фігурка й атакувала магією вогню. Оскаженілі від страху снігові дрейки кинулися тікати з фортеці ще дужче, ніж раніше.
– Що, це все, на що ви здатні?! – чоловік, який з’явився першим, знищував снігових дрейків пачками, люди, які прийшли за ним, негайно кинулися йому на допомогу.
Схоже, прийшло підкріплення.
Я поглянув на Тімоті. Він, здається, подумав те саме і кинув.
– Добре! Всі разом, в атаку!
– О, залиште це на мене!
Сюзанна з усмішкою ступила вперед – і почалася наша контратака.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Банка, Конверт. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥