Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: D. Konarev, Shvaigzam, Misha, vch_m, Y. Tymoshenko, Drakula, Valentyna B., Kirito Kun.
А також щира подяка Андрію С.
У мене є Patreon.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 3. Болото Рудеус. Частина 3
☆☆☆
Я був тим, хто убив останнього снігового дрейка.
Кам’яна куля влучила монстру прямо в голову, розтрощивши череп і розкидавши навколо те, що у ньому було.
– …Нарешті закінчилося?
Пробурмотівши ці слова, я уважно обвів поглядом територію навколо. По всьому залу лежали трупи снігового дрейка. Більшість з них убила група, що приєдналася посередині цієї ситуації, але тут лежали також і ті, з якими розібралися ми. Що важливіше, жоден сніговий дрейк не рухався. Я оглянув стелю, верхні частини стін і потенційні схованки, але не помітив жодних загроз.
Нарешті мої очі зустрілися з тими, хто з’явився з глибини руїн. Вся група дивилася в наш бік, особливо уважно чоловік, що стояв попереду. Одні мали мечі, інші щити, а деякі посохи… Тут навіть думати не треба було, перед нами стояли шукачі пригод. Одягнутий у темно-синій сюртук чоловік, що стояв попереду, був фехтувальником. І, судячи з того, що він недавно продемонстрував, дуже майстерним.
Поки я дивився на них, фехтувальник відділився від групи і швидко попрямував до нас. Його обличчя не можна було назвати добрим, а похмурий вираз не додавав привітності. Можливо, він був ще розпалений після бою.
Але хай там що, цей чоловік фактично врятував нам життя. Ми мали йому подякувати.
Подумавши так, я відступив. У такі моменти лідер групи зазвичай говорив від імені всіх членів. Звичайно, частина вини в тому, що наші групи зіткнулися, лежала на мені, бо я був надто повільним і не зміг втекти. Але тут у мене не було права говорити.
– Привіт, я Тімоті зі Зустрічної Стріли, – лідер нашої групи з дружньо усмішкою наблизився до чоловіка. – Щиро вдячний за вашу… ґах!
Це сталося раптово.
Все ще розлючено хмурячись, чоловік кинувся вперед і вдарив Тімоті кулаком в обличчя. Наш лідер упав на землю. Розлючено скрикнувши, Сюзанна і Сара вихопили зброю.
– Не
посміхайся мені тут, виродку! – крикнув чоловік. – У тебе є сміливість красти
нашу здобич!
Він зиркнув на Тімоті, а потім кинув на всіх нас лютий погляд. Вся фігура чоловіка випромінювала невдоволення, а погляд був насичений майже вбивчою ворожістю.
– Красти вашу здобич?! – крикнула Сюзанна. – Ти жартуєш? Вони раптом напали на нас нізвідки! Це ви втягнули нас у це!
Але чоловік розреготався і глянув на неї:
– О, та ну?! Ви підкралися ззаду і спробували вкрасти луску, поки ми виконували всю роботу!
– Ми навіть не знали, що ще хтось взявся за цю роботу!
– Ми сказали всьому місту, що будемо тут!
– Ну, ми нічого про це не чули!
Чоловік виглядав розлюченим, а його товариші були не менш невдоволеними.
Однак у мене виникло відчуття, що ми говорили про різні речі.
Але тепер, коли я побачив їх ближче, то впізнав. Це були «Крокові Лідери» група шукачів пригод S рангу. Це були талановиті шукачі пригод, які належали до відомого клану «Громовержців». Я чув, що їхню групу називали найсильнішою у місті Розенбург.
Цей запальний чоловік був лідером Крокових Лідерів. Якщо я правильно пам’ятав, його звали Солдат Геклер. Він вважався видатним фехтувальником, який використовував Стиль Бога Меча.
– А… – тепер, коли я пригадав усе це, в голові нарешті клацнуло.
Почувши мій голос, Сюзанна повернулася. Це була не лише вона, всі інші також дивилися на мене. Я не міг не здригнутися.
– Рудеусе, ти щось знаєш про це?
– Е… Ну, якщо подумати, я щось чув про те, що Крокові Лідери днями взяли завдання S рангу в гільдії.
Точно, тоді Зустрічна Стріла була зайнята іншим завданням, але… Солдат ходив і вихвалявся їхньою наступною місією, обіцяючи розповісти всім про свої героїчні подвиги після того, як повернеться.
З того, що я міг пригадати про їхнє завдання…
– Здається, вони збиралися винищити велику зграю снігових дрейків, що з’явилися в печері Ілброн…
– Печера Ілброн?! Га?! Але ж вона за цілий день шляху звідси! – крикнула Сюзанна.
Солдат люто закричав у відповідь:
– Що за дурня?! Це і є печера Ілброн!
– Га? Ти що, напився?! Ми в руїнах Ґарґау!
– Заспокойся, Сюзанно, – сказав Тімоті, повільно підвівшись.
– Тімоті… з тобою все гаразд?
– Так. Він був достатньо добрий, що не використати на мені всю свою силу… Саро, будь ласка, опусти лук.
Тімоті потирав однією рукою шию, а іншою подав Сарі знак опустити зброю. Вона поклала стрілу на тятиву і була готова будь-якої миті вистрілити.
– Гадаю, я приблизно зрозумів, що сталося, – продовжив Тімоті, поглянувши на Солдата, який щойно врізав йому, з легкою усмішкою і тихо зітхнувши. – Пригадую, кілька днів тому я чув, що у печері Ілброн з’явилася величезна кількість монстрів і група, яка пішла розібратися з ними, була знищена. Єдиний, кому вдалося вижити, сказав, що вони знайшли гніздо снігових дрейків у глибині печери…
Так, я теж запам’ятав цю частину.
Печера Ілброн знаходилася за один день подорожі від міста Розенбург. Більшість монстрів, що там знаходилася, мала ранг E або D. А у глибинах печери знаходилися поклади кам’яної солі, тому шукачі пригод іноді навідувалися туди, щоб дістати солі.
Однак зовсім недавно містом пішла балачка, що в печері з’явилася велика кількість монстрів рангу C. Неподалік було містечко, крім того, до Розенбурга недалеко. Взявши до уваги небезпеку і терміновість ситуації, до гільдії негайно подали запит.
Але, коли перша група, яка відправилася розібратися з монстрами, була знищена, а вцілілий шукач пригод повідомив, що бачив зграю снігових дрейків, гільдія підвищила ранг завдання з B до S. Поки всі інші групи шукачів пригод вагалися, група S рангу Крокові Лідери, яка в основному займалася дослідженнями лабіринтів, сміливо взялася за це завдання…
– Я думав, що це було дивно, – ми зустріли так мало монстрів на шляху сюди, але тепер усе стало зрозумілим… Мабуть, якась недавня природна подія відкрила підземний перехід між руїнами Ґарґау і печерою Ілброн, тож всі монстри звідси кинулися до печери.
Руїни Ґарґау колись були фортецею короля демонів. Вони слугували підземною базою для його армії, крім того, звідси прокладали тунелі всі усі сторони, щоб атакувати людей з-під землі. Якщо печера Ілброн була одним з цих тунелів для атаки, то… в цьому не було б нічого дивного. Можливо, шлях між цими двома місцями перекрили під час війни або це сталося з природних причини, через обвал, який стався дуже давно.
У будь-якому випадку, коли прохід знову відкрився, монстри кинулися ним до печери Ілброн, щоб поласувати слабшою здобиччю. Схоже, саме тому ми майже нікого не зустріли на нашому боці.
– То… ви тут за іншим запитом?
– Саме так. Якщо хочеш, то можеш підтвердити це в гільдії.
Солдат нахмурився на слова Тімоті, хитнув головою і роздратовано сплюнув на землю.
– Ну, бляха. Вибачай, що я раптом вмазав тобі ні з того ні з сього…
– Все нормально. Ти був розпалений битвою, і ми неправильно зрозуміли ситуації, з цим нічого не вдієш. Мені теж шкода.
Я відчував, що нам якраз не було про що шкодувати, але Тімоті все одно вибачився. У нього була власна стратегія успіху, і він її дотримувався.
– Все одно вони були нашою здобиччю. Тож ви можете отримати лише один труп. Ясно?!
– Звісно, – все ще продовжуючи ледь помітно усміхатися, погодився Тімоті.
Але Сюзанна і Сара були не в захваті від цієї пропозиції, вони обидві насупилися. Попри це, ніхто не скаржився. Серед шукачів пригод існувало неписане правило, коли справа доходила до таких ситуацій.
Якщо під час битви з монстрами, втручається інша група, то вони можуть отримати лише один труп. Це був засіб запобігання навмисного втручання в чужі битви з метою отримання частки здобичі.
– Як тільки закінчите збирати луску, залиште все інше на нас і повертайтеся до Розенбурга. Можете не хвилюватися, ми щільно запечатаємо ту дірку в глибинах руїн.
Сказавши це, Солдат розвернувся на каблуках і пішов геть. Інші учасники Крокових Лідерів знизали плечима і зникли разом з ним у глибинах руїн. Схоже, спочатку вони вирішили розібратися з трупами у гнізді снігових дрейків, а вже потім прийдуть сюди, збираючи всі цінні матеріали. Хоча це не можна назвати несправедливістю, проте все одно було неприємно знати, що вони отримають нагороду за тих дрейків, яких змогли вбити ми. Крім того, якби не вони, ми б ніколи не опинилися в небезпеці. Я відчував, що ми заслуговували на певну компенсацію за наші емоційні страждання чи щось подібне.
Проте з ними не варто було сперечатися… Тому в нас не було іншого вибору, як забрати ці змішані почуття з собою. Прекрасно.
– Що ж, ходімо збирати луску, а потім підемо звідси.
Усмішка Тімоті була втомленою, а щока почала розпухати.
Усе, що я міг зробити, це зітхнути і кивнути.
☆☆☆
Коли ми через кілька днів повернулися до гільдії шукачів пригод, то побачили величезну купу пазурів, луски й іклів снігового дрейка, що лежали неподалік будівлі. Члени групи Крокових Лідерів досі перебували всередині споруди, вихваляючись недавніми подвигами.
– …Отже, штука в тому, що печера Ілброн і руїни Ґарґау були з’єднані підземним переходом, що знаходився дуже глибоко. Якби не ми, то була велика ймовірність того, що снігові дрейки б уже вторгнулися в це місто!
Солдат, схоже, дуже захопився, розповідаючи історію. Інші шукачі пригод слухали її з кривими посмішками на губах.
Коли я дивився на Солдата, то чомусь згадував обличчя Пола. Їхні риси обличчя не були вже такими схожими, але… в мене виникало відчуття, що мій батько в молоді роки міг бути схожим на нього.
– Закінчимо з цим, – пробурмотіла Сюзанна, яка виглядала трохи незадоволеною.
Загалом, всі учасники Зустрічної Стріли не хотіли надовго затримуватися в гільдії. Ми з незацікавленими обличчями перетнули приміщення, підійшли до стійки, швидко закінчили справу з завданням і після цього пішли на вулицю.
– Добре, Рудеусе. Ось твоя частка. Переконайся, що все правильно.
– Так. Красно дякую.
Тімоті простягнув мені сумку, набиту лускою снігового дрейка. Ця робота залишила неприємний смак, але принаймні нам вдалося отримати пристойну винагороду. Попри ситуацію, нам вдалося притягнути до міста більше луски, ніж очікувалося.
Враховуючи нинішню ситуацію і кількість недавно вбитих снігових дрейків, була велика ймовірність того, що ціна на луску через деякий час зросте. Тому я планував притримати її замість того, щоб негайно перетворювати на гроші. Можливо, десь через півроку луска стане дорогим товаром. Наразі я не витрачав великих грошей, але ніколи не завадить мати кругленьку суму на чорний день.
– Тоді гаразд. Побачимося пізніше.
– …Рудеусе!
Коли я збирався піти, ззаду мене покликали. Ситуація була незвичною, бо це зробила Сара. Вона простягнула руку в моєму напрямку, ніби сильно хотіла щось сказати.
Чесно кажучи, я очікував чогось саркастичного або глузливого на прощання, але…
– Чому б тобі не провести з нами вечір?
– Га…?
– Ну, вечір. Ми просто плануємо піти випити в корчі.
Ні, річ була не в тому, що я не розумів значення її слів. Я просто був здивований, що вона про це запитала.
Коли група шукачів пригод закінчувала завдання, яке тривало кілька днів, вони йшли прямо до корчми, де пили і хвалили одне одного за хоробрі вчинки. Це був спосіб відсвяткувати той факт, що вони повернулися живими.
Зазвичай я пропускав цю частину, натомість я йшов до таверни, де зупинився, молився і відразу лягав спати.
Члени Зустрічної Стріли, звичайно, знали, що я відмовляюся від цього. Я мав повернутися до своєї кімнати і, поклоняючись священній реліквії, розповісти Роксі про важке завдання, яке закінчив сьогодні. Це те, що я робив завжди, і я не планував змінювати свій розклад зараз.
– Добре. Я приєднаюся до вас, – але чомусь я кинув, погоджуючись.
– …Серйозно? – хоча це саме вона запросила мене, Сара виглядала здивованою.
Можливо, вона планувала вистрілити в мене якимось глузливим коментарем, якби я відмовився.
– Що, мені не раді?
– Не говори дурниць. Пішли вже.
Але Сара не виглядала особливо незадоволеною, вона просто похитала головою і пройшла повз мене. Мімір і Патріс, які йшли слідом за нею, легенько поплескали мене по плечах, коли йшли мимо. А Сюзанна і Тімоті, які виглядали трохи щасливішими, ніж зазвичай, підштовхували мене у спину.
У корчмі неподалік гільдії шукачів пригод, ми стукнулися кухлями з випивкою.
– Всі, будьмо!
– Будьмо!
Це очевидно, але ми були в іншій корчмі, а не в тій, де зазвичай проводила час група Зустрічна Стріла. Я припускав, що вони зробили все можливе, аби зменшити шанси зіткнення з Кроковими Лідерами. Ймовірно, незабаром ті влаштують власне свято.
– Що? Ти не п’єш, Рудеусе? – запитала Сара, глянувши на мою чашку.
– …Ну, я не повнолітній.
– Га? І до чого тут це?
Всі навколо пили алкоголь, але я вибрав розбавлений фруктовий сік. По суті, це був єдиний безалкогольний напій, який можна замовити у місцевих корчмах… Звичайно, у випадку, якщо людина не була великим шанувальником козячого молока.
– Хіба це важливо, п’ємо ми чи ні? – сказав Тімоті. Єдина людина, яка обрала той самий напій, що і я. – Головне, що ми розважаємося.
– Пфф. Як скажеш. Ти просто не можеш пити, еге?
– Я не хочу пити. Між «не могти» і «не хотіти» велика різниця.
– Ха-ха-ха! – Мімір розреготався, коли Тімоті незграбно почував шию.
– Ох, лихо…
Схоже, шановний лідер Зустрічної Стріли швидко напивався, а його друзі, очевидно, не збиралися допускати того, щоб він про це забув. Якщо подумати, то він, мабуть, був перший тверезим шукачем пригод, якого я коли-небудь зустрічав.
– Хай там що, будемо святкувати той факт, що ми вибралися з цього безладу, нікого не втративши. Зазвичай у такій ситуації загинула б принаймні одна людина.
– Це так. Тобі пощастило, Рудеусе, – дещо сварливо сказала Сара.
– Я не впевнений, що «пощастило» підхоже слово. Я маю на увазі, що ви мене захистили…
– Так, і саме тому тобі пощастило. Більшість груп кинули б тебе помирати.
Гмм. Це був такий тонкий і непрямий спосіб сказати, щоб я подякував? Справедливо. Я перед ними в боргу, правильно? Правильно.
– Я дуже вдячний, – сказав, злегка схиливши голову.
– Не дякуй мені… – відреагувала Сара, злегка надувшись і відпивши свого напою. – Подякуй Тімоті і Сюзанні.
Проте Сюзанна на це усміхнулася і легенько штовхнула Сару ліктем.
– Ой, я навіть не знаю. Хіба ж це не ти кинулася на порятунок першою, га? Мімір сказав, що це безнадійна справа, але ти наполягала, щоб ми повернулися за ним. Це було ого як…
– Хей! Сюзанно, замовкни! – Сара спробувала штовхнути Сюзанну долонею, але та засміялася й ухилилася. – Слухай, ми в боргу перед тобою за минулий раз, правильно? Я не люблю бути в боргу перед іншими, оце і все.
Сара поглянула на мене, я кивнув і відвів погляд. Чисто випадково, я перевів очі на Міміра.
– О, так, до відома, я теж тобі вдячний, – сказав він трохи ніяково. – Не те щоб я хотів залишати тебе позаду чи щось таке, але… ти розумієш, правда?
– Так. Звісно.
Мімір правильно оцінив ситуацію. Крім того, хоч він так сказав, але був одним із тих, хто стрибнув переді мною, щоб зіткнутися зі сніговими дрейками. Це було більше, ніж я міг очікувати.
– Ну, в будь-якому випадку, ми всі повернулися живими, а наші кишені повні грошей. Як на мене, то ось що важливо! – слова Сюзанни повернули усмішки на обличчя членів групи. Принаймні на мить.
– Еге… шкода, що в кінці нам довелося зіткнутися з тими придурками…
– В чому їхня проблема? Я знаю, що вони найсильніша група в цій гільдії, але вони такі зарозумілі.
– Вони весь час повзають по лабіринтах! А зараз поводяться як герої. Якби зграя снігових дрейків справді напала на Розенбург, сюди б прислали армію, щоб розібратися з ними!
– Щодо мене, то я не можу пробачити йому те, що він раптом ударив Тімоті. Що це за лідер групи, який б’є мага ще до того, як розібратися в ситуації?
Коли перша частина розмови закінчилася, всі перейшли до скарг на групу Крокових Лідерів. Схоже, для них було важливо ось так випустити пару. Тімоті якось вдалося зберегти мир, інакше все могло б закінчитися сутичкою між двома групами.
Однак я не дуже хотів приєднуватися до цього. Мені не подобалося говорити погано про людей за їхніми спинами, особливо тому, що я сам був поганою людиною в попередньому житті. Мабуть, у Солдата були свої проблеми. Він був придурком, але принаймні наполегливо працював і виконував завдання. Можливо, саме через це учасники групи лише хитали голова і погоджувалися з його дурницями. Це правда, що Солдат зіпсував цю конкретну ситуацію, але я не був готовий відкинути його як шматок лайна лише тому, що наша зустріч пройшла так паскудно.
Ясна річ, було б нерозумно говорити щось таке прямо зараз. Це не підхожий момент грати в адвоката диявола. В мене була власна думка, але я поки що можу залишити її при собі.
З цими думками, я, замість того, щоб приєднатися до розмови, мовчки зосередився на їжі.
Основною стравою була якась дивна тушкована квасоля. Злегка пряний смак збуджував апетит і досить швидко мій шлунок був наповнений.
– …Що ж, нехай. Сподіваюся, ми скоро зможемо знову попрацювати разом, Рудеусе.
– Так. Гадаю, ти станеш у пригоді.
– О, так. Я буду радий допомогти, якщо я знову буду потрібний.
Інші вже деякий час налягали на випивку. Їхні обличчя розчервонілися і вони, здавалося, були щасливі. Я був радий, що прийшов. Це було весело. А мені не завадить трохи розваг у житті, щоб продовжувати існування.
Чесно кажучи, у мене було таке відчуття, що я застряг… але принаймні я був живим. Це вже щось.
– А… – саме момент, коли я про це думав, двері корчми відчинилися і зайшло троє чоловіків.
Я негайно їх впізнав. Один із них особливо добре запам’ятався.
– О, – вони також помітили мене.
Лідер групи попрямував до нашого столу з роздратованим виразом обличчя. Його обличчя було червоним, а кроки не надто впевненими. Схоже, він уже добряче випив в іншому місці.
– Агов! – п’яний чоловік зупинився перед нашим столиком і стукнув по ньому рукою.
Це був наш хороший друг Солдат Геклер.
– …У чому справа? – раптом холодним голосом сказала Сюзанна.
Схоже, інші тільки тепер помітили, що увійшов Солдат. Звичайно, ніхто не виглядав щасливим, коли побачив чоловіка, якого воно деякий час тому обговорювали в не найкращих тонах.
– Слухайте… тоді, в печері, я був у бойовому настрої, розумієте? Тому я подумав… що тре’ поговорити з вами про це, – голос Солдата був трохи різким, а очі не були повністю сфокусованими. – Ну… я теж накосячив тоді. Вибачте за це. Я не розумів… що відбувалося, розумієте?
Але, на превеликий подив, він просив вибачення. Члени Зустрічної Стріли розгублено перезирнулися.
Далі Солдат нахмурився і тицьнув пальцем у Тімоті:
– Але…! Мені не подобається твоє обличчя. Ти, бляха, занадто багато усміхаєшся! Це жалюгідно! Ти просто дозволив вмазати тобі і мовчки відступив, замість того, щоб битися. Ти навіть не скаржився! Ненавиджу подібне лайно. Можливо, ти намагався заспокоїти нас, добре…! Але іноді чоловік повинен битися!
– А… Ну, так, твоя правда. Сюзанна постійно говорить мені щось подібне… Я матиму це на увазі.
– Так! Ти маєш це зробити! Мати це на увазі! – Солдат ляснув Тімоті по плечу трохи сильніше, ніж потрібно, той ніяково посміхнувся і почухав голову.
Сюзанна з іншими приголомшено дивилися на лідера Крокових Лідерів. Не схоже, що хтось з них очікував, що він ось так розрядить ситуацію. Я точно цього не очікував.
Задоволено кивнувши, Солдат різко повернувся в мій бік:
– Болото!
– Е, так?
Я підняв голову, дещо здивований, коли він назвав моє ім’я. Я зробив щось, щоб розлютити його?
– Тімоті одна справа, але ти… я тебе на дух не переношу, – слова, які полилися з нього далі, були нічим іншим, як шквалом образ. – Що з тобою, бляха, не так, га? Чому ти так зациклений на тому, що думають про тебе інші?
На цьому він не зупинився.
– І, прокляття, твоя усмішка до моторошного огидна! Ти серйозно думаєш, що це усмішка? Старайся краще, малий! У твоїх очах чітко видно зневагу!
І далі.
– Що, думаєш, ти найнещадніший хлопчик на світі? Га?!
Його голос дужчав з кожним словом, і незабаром його образи звучали голосніше за всі розмови у корчмі.
– Що таке? Хтось буде битися?
– Ха-ха! Так, вперед!
– Стуліться, йолопи! – заревів Солдат, змусивши натовп замовкнути. – А тепер слухай, Болото. Ти ніщо інше, як…
– Агов, Соле, досить уже, – саме тоді, коли лідер Крокових Лідерів нахилився, щоб сказати мені щось, один із його друзів, який спостерігав ззаду, схопив чоловіка за плече і потягнув назад.
– Відвали! Це хлопець думає, що йому гірше за всіх на всьому світі! Я не знаю, що з тобою сталося, Болото, але ти чіпляєшся за минуле! У тебе нема сміливості зіткнутися зі своїми проблемами! Поводишся як самотній вовк-одинак? Думаєш, що правила тебе не стосуються, га? Ну, ти мене бісиш! Аж до нудоти!
Його слова здавалися справжніми кинджалами, які він встромляв мені прямо в серце. В якийсь момент мої ноги почали тремтіти, я міцно стиснув кулаки на колінах. Тремтіло тіло. Тремтіло горло. Проте, коли я заговорив, мій голос звучав на диво спокійно:
– Прошу вибачення за це. Я не знав, що турбував вас своєю присутністю. Відтепер я робитиму все можливе, щоб не потрапляти в ваше поле зору.
Чомусь ці слова розпалили Солдата ще більше, він врізав по нашому столу. В усі боки полетіло розтрощене дерево і недоїдена їжа. Миска з тушкованою квасолею перевернулася мені на коліна.
– І що це, бляха, означає? Ти намагаєшся мене розлютити, малий? Ти завжди такий! Все, що ти робиш, це рекламуєш себе, а потім демонструєш, ніби тебе не цікавлять гроші! Розважаєшся, граючись у мученика, га?! Нам усім потрібні гроші, щоб вижити, бляха!
Я нічого не відповів на його крики. Мовчання здавалося єдиним вибором. Не було сенсу намагатися говорити з кимось таким.
– Прокляття. Вибачте, він забагато випив… Соле, ходімо!
– Стулися! Пусти! Агов, Болото! Удар мене, га? Ти ж розлютився, правда? То вдар мене! Припини сидіти у своєму багні і хрюкати про те, який ти нещасний! Хоч раз покажи себе як чоловіка, ну!
Я дивився вниз і чекав, поки мине бурю. Не було сенсу лізти в бійку. Дозволивши Солдату мене спровокувати, я нічого не досягну. Єдиний спосіб впоратися з п’яницею – повністю ігнорувати його. Я мав зібратися з силами і терпіти це. Все просто, терпіти, так.
– Соле, ходімо! Ти зайшов надто далеко!
– Відпусти мене, бляха! Агов, Болото! Тобі весело, га? Якщо ти так ненавидиш життя, то піди помри десь! Принаймні ти більше не будеш мозолити мені очі!
Я не дивився на Солдата, коли друзі тягнули його геть. Я зосередився на плямі від тушкованої квасолі на колінах, стискаючи священний предмет у лівій кишені і тримаючи розум порожнім. Я намагався ні про що не думати, поки він не пішов, а Сара, яка сиділа поруч зі мною, не витерла пляму з моїх колін.
– Він – найгірший, – пробурмотіла вона.
Я лише кивнув на її слова.
☆Сара☆
Я палала від злості, коли поверталася до своєї кімнати. Зайшовши всередину, я скинула лук і стріли на стіл, безладно зняла одяг і впала на ліжко.
– Він найгірший!
Тільки я подумала про того типа на ім’я Солдат, як відчувала, що моє обличчя почервоніло від злості. Іноді чоловік повинен битися, га? Повне лайно! Він навіть не підозрював, як Тімоті доводилося «битися» за нас кожного дня! Якось Сюзанна розказала мені, що усмішка Тімоті – це його зброя. Але той чоловік не міг цього зрозуміти. Яке в нього було право говорити щось про це?
Можливо, були моменти, коли чоловік мав битися, але лідер групи відповідав за збереження своїх людей та уникнення непотрібних бійок. Проте Солдат, безсумнівно, не дуже добре з цим справлявся. Що б він робив, якби ми справді зчепилися в руїнах? Невже він справді думав, що зможе легко вбити нас і йому все зійде з рук? Те місце – фортеця, яка нагадувала лабіринт, а його група не заблокувала жодного виходу.
Якщо він справді так думав, то був занадто зарозумілим. Саме Солдату, а не Тімоті, потрібно було попрацювати над своїми навичками лідера.
Крім того… якого демона він вчепився до Рудеуса? Рудеус був тим, хто мужньо бився, коли це було потрібно. Він один стояв проти всіх ворогів, щоб виграти час для нашої втечі. Солдат нічого про це не знав. Він не бачив Рудеуса в дії. То яке у Солдата було право ображати його?
Звісно, Рудеус міг іноді діяти на нерви. На відміну від Тімоті, він ніколи не стояв за себе, а ця фальшива усмішка на його обличчі примушувала мене кривитися щоразу, коли я її бачила. Але навіть так…
Раптом я подумала, що чомусь стала на бік Рудеуса. Чому я це робила? Хіба я не відчувала до нього ненависті?
Можливо, це не так.
– Е, ні…
Ні, це не мало сенсу. Можливо… насправді я ненавиділа Солдата більше, ніж Рудеуса. Так, точно. Ось у чому справа. Рудеус був не таким поганим як Солдат, ось чому я стала на його бік. Все просто.
Принаймні Рудеус ніколи не принижував нас так. Він завжди ставився з повагою як до Тімоті, так і до інших членів нашої групи. Попри те, що Рудеус талановитий маг, але він ніколи не поводився так, ніби стояв набагато вище за нас. Коли ми запрошували приєднатися до якось завдання, він погоджувався, виконував накази і навіть виграв час для втечі, коли ситуація стала небезпечною…
– …Так, стій. Це неправильно.
Рудеус був дитиною знатного роду. Він, звичайно, не поводився як аристократ, але це не мало значення. Проблема в тому, що він народився зі срібною ложкою в роті. Тобто, в його жилах текла кров аристократів. Мені не подобалися дітки знатного роду, що вдавали з себе шукачів пригод. Але я також ненавиділа і самих аристократів.
Моє рідне місто було зруйновне через недбалість знаті. Вони навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти, коли стався наплив монстрів з лісу. Дворяни не послали лицарів, щоб врятувати нас.
Це була їхня вина, що мої мама і тато загинули. Дворяни, які повинні були нас захищати, просто… залишили нас помирати.
Я досі не могла забути почуття відчуваю, що відчула тоді. І ніколи не забуду.
Так. Правильно. Це воно.
У мене була вагома причина ненавидіти аристократів. Рудеус був одним із них, тому я також ненавиділа його.
– …Але Рудеус бився за нас, так?
Він бився проти грізлі Ластер. А також проти снігових дрейків. Він ніколи не тікав, щоб врятуватися, навіть коли міг це зробити. Рудеус не був зобов’язаний захищати нас. Він навіть не входив до Зустрічної Стріли. Та попри це, він намагався нас врятувати. Став щитом, щоб виграти нам час для втечі.
І коли я побачила це, то… кинулася назад, щоб врятувати його. Я не хотіла бачити його смерть.
Я не бажала Рудеусу смерті. Звичайно, ні. В жодному разі. Але… я все одно була здивована, що кинулася назад, аби врятувати його.
Якби я ненавиділа його, то чи не розумніше було б залишити його в такій ситуації?
– …Ух. Відстій.
Останнім часом, коли я дивилася на Рудеуса, мені здавалося, що земля провалювалася під ногами. Попри те, що я ненавиділа дворян, я не могла примусити себе ненавидіти його надто сильно. Я не знала, як з цим впоратися. Я навіть не була впевнена, що насправді його ненавиділа. Нічого не мало сенсу.
Тож так, гаразд. Добре. Я мала визнати це. Я не відчувала ненависті до Рудеуса.
Він був дитиною якось довбаного аристократа, але сам Рудеус був кимось іншим. Я не ненавиділа його. Але на цьому все. Це все, нащо я здатна. Він мені не подобався чи щось таке.
Якщо ти не відчував ненависті, то це не означало, що людина тобі подобалася. Все просто.
– Мені анітрохи не подобається Рудеус.
Переконавшись у цьому факті, я занурилася в сон.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
дуже дякую за переклад !