Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: D. Konarev, Shvaigzam, Misha, vch_m, Y. Tymoshenko, Drakula, Valentyna B., Kirito Kun.
А також щира подяка Андрію С.
У мене є Patreon.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 4. Опівнічний ліс. Частина 2
Проте я все одно відчував смуток. Зрештою прийняти їхню смерть не означало, що ти не будеш горювати за ними. Я не був особливо близьким з кимось із них, і ми не надто добре знали одне одного. Та все ж я не міг не відчувати пригніченості, коли почув, що люди, з якими ми пройшли смертельні небезпеки, померли.
Проте тут не було чим зарадити. Рано чи пізно, але всі шукачі пригод стикалися зі смертю. Великий ризик загинути залишався з нами, поки ми займалися роботою шукачів пригод. Такою була істина.
– Ні, – сказав Тімоті. – Мімір це одна справа, але Сара ще не мертва.
Я вже прийняв їхню смерть, але раптом Тімоті сказав протилежну річ. Його обличчя скривилося, ніби сталася якась біда, і він кинув Сюзанні і Патрісу:
– Ми просто розділилися з нею під час бою, але ми не бачили її тіла. Тому, можливо, якби ми ще трохи пошукали…
– Закінчуй з цим, – сказала Сюзанна. – У тому лісі нічого не було видно, а хуртовина тільки погіршила справу. Нам краще вважати її мертвою.
– Але…
– Я сказала: закінчуй! Якби ми залишилися там і продовжили пошуки, то теж могли загинути! Ми це знали і тому виконали твої вказівки! – крикнула Сюзанна.
Тімоті опустив голову.
Очевидно, що вони відступили за наказом Тімоті. Тепер він шкодував про своє рішення.
Я розумів чому. Коли люди повстають перед серйозним вибором, вони змушені обирати щось одне. Опинившись перед складним вибором, він, хоча і вагався, обрав те, що було кращим з огляду на ситуацію. І тепер шкодував про це. В цей момент, озираючись на ситуацію, неможливо було не подумати про те, чи справді обраний варіант був кращим. Чи, можливо, потрібно було зробити ставку на крихітну надію, навіть якби це призвело до гіршого результату?
– …Тімоті, тобі не потрібно брати всю провину на себе. Тоді ми могли проігнорувати наказ, але ми погодилися і повернулися сюди. Ми однаково відповідальні, – сказав Патріс.
– Саме так, – погодилася Сюзанна. – Ми разом прийняли це рішення. Тому не звинувачуй себе.
Вони намагалися втішити Тімоті, хоча їм самим також було важко. Можливо, вони трималися за крихітну надію, що Сара досі жива, але тримали її при собі через те, наскільки ризикованим був пошук. Вони мали думати про майбутнє, яке їх чекало. Якщо вони імпульсивно наважаться повернутися назад і їм не пощастить, група цілком могла втратити ще одну людину. Або дві. Або вся група буде знищена.
Подумавши про це, я раптом згадав, як кілька місяців тому перед початком зими ми відправилися до печери. І що тоді сталося. Якщо подумати, то Сара була тою людиною, яка першою кинулась мені на допомогу. Озираючись назад, це також був дуже небезпечний крок, який міг призвести до того, що хтось би загинув або була знищена вся група.
– До речі, де ви розділилися? – запитав я.
– На заході… у лісі Трір. Через заметіль видимість була до того поганою, що ми заблукали серед дерев. Коли ми спробували вибратися, на нас напало стадо снігових буйволів.
– То ось що сталося. Це, мабуть, було важко.
Ліс Трір… Якщо я правильно пам’ятав, то він за півдня звідси.
– Що ж, мені потрібно йти, – з цими словами я повернувся на каблуках, щоб піти.
Тімоті й інші нічого більше не сказали і не намагалися мене зупинити.
Я негайно покинув гільдію і попрямував просто до таверни. Щойно я опинився всередині, то, не звертаючи уваги на купу людей, помчав сходами до своєї кімнати. Я не став знімати своє спорядження для холодної погоди, а всього лише струсив краплі води. Взявши великий рюкзак, який стояв у кутку кімнати, я закинув туди запас їжі, що був у кімнаті, і закинув його на спину. Потім я вийшов у коридор, спустився сходами і покинув таверну.
Я прямував до західних воріт міста.
Чому я це робив? Я не міг сказати. Чомусь я знав, що це, мабуть, буде марною тратою часу. Але все-таки я хотів піти. Я хотів особисто переконатися, чи справді померла та юна дівчина, що завжди поводилася вульгарно і постійно намагалася імітувати Сюзанну.
Я не знав чому.
Серйозно, я не знав. Та попри це, я ішов крізь хуртовину і майже нічого перед собою не бачив.
– …Ця хуртовина справді заважає, – я, мружачись, поглянув на небо.
Воно нагадувало сіру пляму, що ховалася за сніговою ковдрою. Я спрямував посох до неба. Роксі говорила мені, що краще не втручатися в погоду, тому я, як міг, намагався прислухуватися до її слів.
Я зсунув хмари і створив торнадо, щоб розсіяти їх.
– Ось так, – коли я швидкими кроками пішов по снігу, що хрускотів під ногами, над головою сяяло чисте небо.
☆☆☆
Коли я дістався до лісу Тріт, настала непроглядна ніч. Завдяки моїм маніпуляціям з погодою, мені не довелося пробиватися крізь хуртовину, щоб дійти сюди. Усередині лісу крони дерев переплелися так, що утворювали купол, який закривав небо. Мій смолоскип не давав достатньо світла і заледве освітлював простір навколо мене. Іти тут було набагато важче. Снігу намело стільки, що я просувався вперед майже по пояс крізь снігові кучугури. Тож я ішов дуже повільно.
– Ой! – раптом на мене зверху посипався сніг, ніби намагаючись поховати під собою.
Хвилинку… Він сипався не сам, хтось скидав його на мене.
Я підняв погляд і побачив монстра, який і спричинив цей снігопад: сніговий трент. Влітку це були звичайні третни, але коли приходила зима, на їхніх гілках накопичувався сніг. Як і випливало з їхньої назви, вони скидали велику кількість снігу на тих, хто проходив повз них, і так намагалися поховати їх під снігом. Це був трент нижчого класу, унікальний для цього регіону.
Цей монстр здебільшого скидав на шукачів пригод гору снігу, але інколи траплялися представники, що володіли магією льоду – і тоді на голову летить не сніг, а шматки криги, достатньо великі, щоб одним ударом розчавити людину. Їх називали кригопадними трентами, вони належали до вищого класу монстрів трент. Я поки що з жодним не перетнувся. І за можливості, я б хотів, щоб так залишалося і на далі.
– Вогняне Місце, – я використав магію вогню, щоб розтопити сніг, який падав згори. – Кам’яна Куля.
Далі я скористався магією землі, щоб знищити трента. Монстр припинив рухатися, щойно кам’яна куля пробила діру у стовбурі, на всі сторони полетіли тріски.
У цей момент атака монстра була найменшою з проблем. Справжньою проблемою була велика кількість снігу навколо. Іти було важко, іноді ноги застрягали. Кожного разу, коли це траплялося, я використовував магію вогню, щоб розтопити сніг. Однак моє зимове спорядження було зроблено з хутра снігового їжака – і воно негайно вбирало воду, стаючи дуже важким. Тому мені доводилося використовувати магію вітру, щоб висушити спорядженням. Це також сповільнювало моє просування.
Можливо, у майбутньому потрібно буде потренуватися в орієнтуванні на такій місцевості.
Обдумуючи це, я мовчки просувався вперед. Частина мене ставила запитання, що я тут взагалі робив? Я все одно не міг знайти Сару. Одразу після того, як вона зникла, її шукало троє людей, і все одно не змогли знайти. То які в мене були шанси на успіх, коли вони зазнали невдачі? Я навіть не запитав, де точно вони були перед тим, як розділилися.
Я міг би покликати її, щоб показати, де я, але не став цього робити. Я сказав собі, що якщо я так вчиню, то монстри знатимуть про мою присутність, однак це негайно примусило мене згадати те, що сказав Солдат. Я все роблю наполовину.
Серйозно, чому я взагалі це робив? Такий тип пошук був лише для самозадоволення.
Якщо це було недостатньо добре, то щоб мене задовольнило?
Звісно, знайти Сару. Я був би задоволений, якби знайшов Сару. Неважливо, жива вона чи мертва. Важливим було лише те, що я діяв і бачив результати.
Саме так. Результати. Зараз я хотів отримати результати. Ніщо інше не мало значення. Не те щоб я відчайдушно намагався врятувати Сару чи хотів відплатити за доброту, яку проявили до мене учасники Зустрічної Стріли. Я просто хотів отримати результат, хотів чогось досягнути.
Або, можливо, я просто не хотів кидати інших.
Еріс покинула мене – і тому я впав у сильну депресію. Я не хотів робити те саме з кимось іншим. Я не бажав робити щось таке жахливе, що зробили зі мною.
Можливо, це було все. Я не знав – не розумів – чому прийшов сюди? Навіщо намагався це зробити?
– Ось вони.
Поки мої думки блукали лабіринтом, я помітив попереду зграю монстрів. Це було стадо снігових буйволів. Вони мали сіру шерсть, що чудово маскувала їх під час хуртовини. Користуючись цим, вони могли зненацька атакувати шукачів пригод, але хуртовини навколо більше не було. Хоча вночі їх було складно помітити, крім того, заважали дерева, але це без сумніву були вони.
Снігові буйволи збивалися у стадо й обирали для життя лісові місцевості. Кожне стадо мало свій ліс. Взимку вони зазвичай перебували в одній місцевості, де народжували і вирощували молодняк у снігу. Якщо стадо снігових буйволів нападало, то часто траплялося так, що це люди самі зайшли на територію цих створінь.
Іншими словами, була велика ймовірність того, що саме в цьому районі Тімоті з іншими розділилися з Сарою. Крім того, існувала можливість того, що труп Сари вже був у череві якогось снігового буйвола. Буйволи з мого попереднього світу були травоїдними, але місцеві виявилися м’ясоїдними.
Я почав вливати магію в обидві руки. Можливо, мені не вдасться перемогти їх усіх одразу, але превентивний удар міг зменшити їхню кількість.
– Земляний Їжак!
Магія, яку я випустив з рук, ударила в землю під ногами снігових буйволів. За мить вгору вистрілила величезна кількість шипів товщиною з руку людини, пронизавши і вбивши близько десяти звірів.
– Бууууу! – раптова атака викликала хвилювання стада, яке почало рухатися, остерігаючись того, що їх оточувало.
– Земляний Спис! – цим заклинанням я вбивав тих снігових буйволів, які залишилися.
Це була досить тривіальна робота. Снігові буйволи металися навколо, шукаючи мене, але до того моменту, як мене виявили, більшість уже була мертва. Ті буйволи, що мене знайшли, незабаром приєдналися до своїх мертвих товаришів.
Коли залишилося лише кілька особин, вони спробували втекти. Але вже було надто пізно. Я не мав наміру дозволяти їм утекти.
– Земляний спис!
Я, рухаючись як машина, постійно кидав у них заклинання. Досить скоро живих не залишилося.
Якби вони втекли раніше, можливо, їх би було достатньо, щоб сформувати нове стадо. Той факт, що снігові буйволи не втекли одразу після нападу, свідчив про те, що це були не дикі звірі, а монстри. Вони билися, билися і спробували втекти лише тоді, коли зрозуміли, що не зможуть перемогти. Істоти, які жадали битви, справді були жахливими.
– Хаа… – я думав проявити обережність, щоб не нашкодити Сарі, якби вона була поблизу… але чи був у цьому сенс?
З такими думками я пішов до місця, де лежали тушки буйволів. Оточений нудотним запахом крові, я прямував до центру знищеного стада, до місця, де завдав першого удару.
Там лежала купа кісток. Рештки добичі, яку зжерли снігові буйволи. Більшість кісток належали чотирилапим створінням, серед них також були кістки снігових буйволів. Отже, ці створіння пожирали собі подібних.
Я почав шукати серед купи кісток.
Схоже, вони мали звичку зберігати рештки здобичі серед гори кісток, щоб запах приваблював інших звірів і монстрів. Так вони стабільно отримували їжу. Руїджерд робив щось подібне. Страшно було думати, що сніговим буйволам вистачало клепки робити те саме, що і демон з прізвиськом Заріз, який був найбільшим страхом на Континенті Демонів.
Я сподівався, що зможу знайти рештки тих, кого вони їли на обід. Насправді я помітив кілька гуманоїдних черепів. Подумки відмітивши це, я продовжив перебирати кістки, щоб знайти мету пошуку: труп Сари або принаймні щось, що вона носила на собі. Якби я це знайшов, я був би задоволений.
– Нх! – стогін вирвався з мене, коли я відсунув особливу велику кістку.
Я знайшов людську голову, на ній ще залишалася шкіра і плоть, тож я побачив знайоме обличчя.
– Мімір…
Це був цілитель Зустрічної Стріли. Приблизно половину його обличчя з’їли, на його щоках не було ні плоті, ні шкіри. Вцілів лише лоб і частина волосся, чого заледве вистачило, що впізнати Міміра.
– У… хаа… укхаа, – я не міг дихати.
Мімір був мертвий. Тімоті й інші чітко сказали це. Але ця інформація вилетіла з голови, бо вони негайно заговорили про Сару. Тому так, не було нічого дивного, що я знайшов його тут.
Я мало спілкувався з Міміром. Єдине, що я пам’ятав про нього, – це збентежений вираз обличчя, коли ми сиділи у корчмі і пили після того, як повернулися з руїн Ґарґау. Тоді йшла розмова про те, мали вони мене залишати чи ні.
Я дістав із рюкзака складену сумку і засунув усередину його голову. Хоч щось я міг повернути назад.
В очах запекло, я кліпнув і, зціпивши зуби, продовжував перебирати гору кісток. Якщо Мімір був у такому стані, то, можливо, і Сара теж була…
– Хм?
Глибоко в купу кісток упав перстень. Крім нього, там валялося багато інших прикрас, які носили люди. Я ніколи не чув, щоб снігові буйволи збирали блискучі предмети. Цілком можна було припустити, що вони падали зі здобичі, коли ту поїдали монстри…
– А…
Серед купи блискучих речей я знайшов знайомий предмет, прикрасу у формі пір’їни.
Це була сережка Сари.
– Кх… хаа… – видихнув я, відчувши слабкість.
Сара все-таки була мертвою. Після того, як вона відділилася від Тімоті й інших, її переслідували снігові буйволи, поки вона не вибилася з сил, після чого її з’їли. Серед хуртовини, сповнена розпачу, відчайдушно намагаючись залишитися в живих, але не маючи сил на це…
Відчуття безпорадності пробіглося по тілу. Це правда, що ми не були особливо близькими. Сара не була надто привітною людиною. Вона насміхалася з мене чи сварилася зі мною щоразу, коли ми зустрічалися.
Проте, на відміну від Солдата, останнім часом Сара не була вже такою різкою. Я не мав до неї поганих почуттів. Її слова ніколи по-справжньому не ображали мене. Можливо, річ була у тому, що вона ніколи не мала на увазі того, що говорила. Можливо… вона не відчувала до мене ненависті. Я був упевнений, що якби нам випала така можливість, ми з нею могли стати хорошими друзями.
– Укх… – я кусав губи.
Стримуючи бажання заплакати, я встав. Хоча результат був не таким, на який я сподівався, мета була досягнута. Я отримав те, за чим прийшов. Тепер мені залишилося лише прибрати тут і піти додому.
– …Хуу, – я вдихнув, наповнюючи тіло силою.
Після чого взявся за збирання тіл снігових буйволів. Було б важко перетягнути їх, покладаючись лише на фізичну силу, тому я використав магію землі, щоб перетягнути туші і скласти поряд з купою кісток.
Було б зовсім не дивно, якби на запах крові почали збиратися монстри, але ніхто не показався. Можливо, вони знали, що це була територія стада снігових буйволів. Або мені просто пощастило. У будь-якому випадку сюди ніхто не прийшов.
Я використав магію вогню, щоб підпалити трупи снігових буйволів. Запах горілого м’яса наповнив територію навколо. Це був неприємний запах. Я кинув у вогнище кілька випадкових дерев. Вони тріщали і лопалися, випускаючи клуби диму, що вився в нічне небо.
Нехай це дерево стане замінником ароматичних паличок. А полум’я – буде їхнім похоронним багаттям.
Деякий час я дивився на дим. Зазвичай у моїй голові виникала б думка-друга, але чомусь у серці було порожньо. Я просто стояв і байдуже дивився на полум’я і дим.
– Гадаю, час повертатися, так? – коли минув деякий час і вогонь більше не був таким лютим, пробурмотів я собі під ніс.
Якби я пішов зараз, то повернувся до міста якраз на світанку. Після відкриття гільдії шукачів пригод мені потрібно буде показати останки Міміра і сережку Сари членам Зустрічної Стріли. А далі я пішов би спати. У такі моменти найкраще було піти спати.
Подумавши так, я повернувся на каблуках.
– …Хм?
Раптом мені здалося, що я щось почув. Це нагадувало тріск, ніби вода миттєво замерзала.
Це був монстр? Чи була в цих місцях якась істота, що могла видавати такий звук? Хай там що, шум долітав здалеку. Потріскування слабкого вогню дещо приглушувало інші звуки, але певна відстань все-таки була.
Я підозрював, що цю істоту приманив запах крові снігових буйволів. А якщо це було так, то мені краще негайно піти звідси. Я зробив тут усе, що було потрібно. Тому міг піти без зайвих зволікань.
Проте в мене виникло погане передчуття.
Страх охопив мене, ніби там було щось, чого я не бачив. Немов щось спостерігало за мною, як тигр, що ховався у тіні.
Я озирнувся навколо, але не побачив ні звірів, ні монстрів. Звук також пропав. Я чув лише природні звуки, такі як скрип гілок і шелест вітру серед дерев.
Щоб переконатися, я поглянув угору.
– Ого!
Я миттю відскочив убік. Через частку секунди величезна брила впала поряд зі мною. Величезна маса підняла сніг навколо себе у повітря. Хоча моє поле зору затягнуло сніговою завісою, Око Передбачення точно побачило, що впало: це був лід. Величезна брила криги впала на місце, де я щойно стояв. Що було б, якби я опинився під нею? Я здригнувся й озирнувся назад.
Там була велика, як гора, тінь. Він мав товстий стовбур, який, безсумнівно, ріс протягом сотень років, а крона була такою пишною, що закривало небо. Його коріння таке ж товсте, як мій торс, скрипіло, поки він наближався до мене.
– …Кригопадний трент?
Пройшовши Континент Демонів і Великий ліс, я звик до виду трентів. Проте такого величезного я бачив уперше. Скільки йому було років? З віком тренти ставали все більшими і сильнішими. Цей виглядав надзвичайно давнім, тому мені було цікаво, наскільки він сильний.
Я ковтнув і відступив саме тоді, коли трент змахнув величезними гілками. Я зміг би відреагувати, якби вони не були такими гігантськими. Мене здуло, ніби жука змели віником, і покотився по снігу. Все моє тіло вкрилося білим.
– ..Кх!
Трент на мить зупинився. Коли я підняв очі, то побачив, що на його гілках щось з’явилося. Квітка? Плід? Ні, це була магія! Він формував ще одну брилу льоду.
– Ґах! – я негайно влив магічну силу в посох і, викликавши ударну хвилю, відправив своє тіло в політ.
Немов тріска розколотого дерева, я знову полетів, успішно врятувавшись від брили льоду, що гепнулася на місце, де я був ще мить тому. Стовбур дерева, яке було неподалік, зламався з гучним тріском.
Перекотившись по снігу, я знову влив магію у посох. Я збирався використати Кам’яну Кулю. Вкласти всю магію – і випустити в трента. Ця істота була величезною, тому я не міг промахнутися.
Насправді монстр був надто величезним.
Моя Кам’яна Куля зірвалася з посоха і врізалася чітко в кригопадного трента. Навколо рознісся знайомий звук вибуху, але кригопадний трент не зупинився. Кам’яна Куля, в яку я вклав усі сили, точно влучила в нього. Я був упевнений в цьому. Невже це створіння не отримало жодної шкоди?
Поки думки бігали в голові, я приголомшено дивився на кригопадного трента, якого освітило слабке полум’я. Весь його стовбур замерз. Він був критий крижаною бронею. До біса розумно, як на дерево. Крижана броня фактично ослабила удар Кам’яної Кулі, яка тепер застрягла у стовбурі трента.
Отже, від Кам’яних Куль було мало ефекту, так? Що тоді використовувати натомість? Вогонь? Можливо, вітер? Воду? Чим я міг завдати шкоди цьому тренту? Ні, хвилинку… Якщо я не міг оцінити силу супротивника, то розумним вибором буде відступити.
Як тільки я подумав про це і вже збирався тікати, як дещо побачив. У корінні кригопадного трента щось заплуталося. Це була людська фігурка – і я завмер на місці. Вона виглядала знайомо.
– Сара…?!
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥