Оригінальна назва (японська): 無職転生 ～異世界行ったら本気だす～ (Mushoku Tensei: Isekai Ittara Honki Dasu)
Англійська назва: Mushoku Tensei: Jobless Reincarnation
Українська назва: Реінкарнація безробітного ~ В інший світ на повному серйозі ~
Інший варіант назви: Переродження безробітного ~ Я буду серйозним, якщо потраплю в інший світ ~
Автор: Rifujin na Magonote / Ріфуджін-на-Маґоноте
Ілюстратор (дизайн персонажів): Shirotaka / Шіротака
Рік початку видання: 2014
Рік початку видання вебновели: 2012
Рік закінчення видання вебновели: 2016
Кількість томів вебновели: 24
Кількість томів лайтновели: 26
Випуск: основна історія завершена
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Історія людини, яка задля спокути гріхів минулого вирішила безперестанно гарувати над собою й завжди боротися за щастя своїх рідних та близьких. Рудеус Ґрейрат — так звати того, за чиєю історією ми будемо спостерігати. Нам випаде шанс побачити всі етапи життя Рудеуса, від самого малечку та до самої смерті, де б і коли б вона його не настигла, чи то в ліжку в похилому віку в колі дітей та внуків, чи то на полі бою в оточенні союзників й ворогів, де він буде проливати свою й чужу кров. Ми будемо спостерігати за тим, як він знаходить своє щастя, заводячи друзів та знаходить кохання, але разом з цим нам доведеться побачити й темні часи його життя, як плани зазнають краху, як він втрачає близьких та коханих. Що ж за особистість цей Рудеус Ґрейрат, за яким ми будемо спостерігати? Це людина, яка понад усе цінує свою сім’ю, і якщо ви надумаєте нашкодити їм, ось вам моя порада, краще відразу покінчіть зі своїм нікчемним та жалюгідним життям, тому що Рудеус Ґрейрат вас не те що в живих не лишить, він вас не відпустить до тих пір, поки ви не будете благати всіх відомих і невідомих Богів про смерть, та навіть тоді ви не помрете легкою смертю. Тому що, заради своєї сім’ї він піде на будь-які свідомі й несвідомі злочини. У любові до сім’ї й криється його сила та слабкість, а те наскільки він добрий до своїх рідних й близьких, настільки ж і безжалісний до своїх ворогів — горе тим, хто ними стане!
Переклад з англійської. Переклад НЕ з вебновели. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: D. Konarev, Shvaigzam, Misha, vch_m, Y. Tymoshenko, Drakula, Valentyna B., Kirito Kun.
А також щира подяка Андрію С.
У мене є Patreon.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 4. Опівнічний ліс. Частина 3
Чомусь біля основи кригопадного трента було видно тіло Сари. Вона вже мертва чи була ще жива? Тренти зазвичай вбивали свою здобич, перш ніж висмоктати з неї поживні речовини, але іноді вони хапали своїх жертв і повільно випивали їхні життя.
З того, що я бачив, по всьому тілі Сари були синці і набряки, але вона не виглядала так, ніби отримала таку рану, з якої можна було б зрозуміти, що лучниця мертва.
Вона ще жива чи вже ні?
– Хм…? – мені здалося, що щось не так, тому я придивився уважніше.
На тій висоті, на якій знаходилася Сара, були підвішені тіла. Там були скелети і гнилі трупи. Серед них також був майже повністю висушений грізлі Ластер… Але серед усього цього виділялося одне створіння – сніговий буйвіл. Він відчайдушно бився у тенетах, сплетених корінням трента. Хоча буйвіл потрапив у пастку, він з усіх сил намагався вирватися, навіть коли з його рота йшла піна.
Ясна річ, що його міцно обплело коріння, тому шансів вирватися – жодних… Але сніговий буйвіл був доказом того, що кригопадний трент мав звичку захоплювати здобич живою.
Тоді, можливо, Сара досі жива, вона була просто непритомна.
– …
Але, як я мав її врятувати? Щоб подивитися на кригопадного трента доводилося задирати голову, він був такий великий, як хмарочос. Більша частина його стовбура була вкрита крижаною бронею. Чесно кажучи, я не думав, що зможу перемогти цього монстра. Навіть якби я використав потужне заклинання з широкою зоною дії, Сару могло зачепити вибухом.
На щастя, вона не потрапила до місця, що було вкрито крижаною бронею. Але чи справді я міг звільнити її і втекти?
Поки я думав над цим, кригопадний трент наблизився до мене і почав розмахувати гілками.
– Ріжуче Полум’я! – я негайно використав магію, заклинання вирвало шматок дерева з гілки, поки я відступав, ухиляючись від атаки.
Далі гілка атакувала з іншого боку, але я уникнув і її. Потім зверху полетіла брила льоду.
– …кх!
Як і очікувалося, але, звичайно, ухилятися було легше, бо я вже знав, що це станеться.
Далі знову були атаки гілками. З правого боку, з лівого.
– Хм?
Ухиляючись від атак, я відчув, що було в цьому щось дивне, тому уважно стежив за рухами трента. Потім я почув, як у темряві пролунав знайомий звук швидкого замерзання води – він робив нову брилу льоду.
Невже… Невже у цього створіння був лише один шаблон атаки? Скинути крижану брилу, а потім використати гілки, щоб остаточно розібратися з супротивником. Невже він знову і знову повторював одне і те саме?
– …
Після того, як я кілька разів ухилився від атак гілками і крижаних брил, моє припущення підтвердилося. Звісно, існувала також можливість, що монстр ще щось приховував у рукаві… Хоча ні, це був просто трент. Неймовірно величезний, так, але від самого початку це був монстр рангу D. Сумнівно, щоб у нього були ще якісь шаблони атак.
– …Ріжуче Полум’я спрацювало, так?
Тримаючи це в голові, я уважно придивився до монстра. Я побачив, що крижаний обладунок прикривав лише найтовстіші частини стовбура. Якби не темрява, я б негайно це помітив, але на моє сприйняття вплинуло те, що йому вдалося заблокувати «Кам’яну Кулю».
– Чи вийде…?
Величезний розмір суперника трохи налякав мене. І все-таки я знав, що це за істота, у неї було лише два способи атаки. Переді мною був звичайний третн, тільки дуже великий.
– Гаразд, – пробурмотів я, ступаючи вперед.
Я уникнув крижаної брили і використав «Ріжуче Полум’я», щоб розрубати гілки, якими монстр атакував то зліва, то справа. Я міг би використати більш ефективну магію, але не мав упевненості, що у трента не було якогось трюку в рукаві.
Я діяв крок за кроком – і слабкість кригопадного трента поступово стали очевиднішою. Цей монстр був настільки величезним, що лише кілька гілок сягали землі. Щойно я це зрозумів і використав магію, щоб відрізати їх, результат битви був вирішений. Трент не став тікати, він припинив атакувати і завмер на місці, прикидаючись мертвим. Я скористався цією можливість і підійшов ближче. Я проявляв обережність, бо усвідомлював, що він міг спробувати розчавити мене. Дійшовши до Сари, я розрізав коріння, що тримало дівчину, і відтягнув її у безпечне місце.
– Саро…! Саро!
– Ум… – коли я покликав її, повіки лучниці затремтіли і вона ледь-ледь розплющила очі. – Га? Хто це? – тихо сказала Сара.
– Це Рудеус.
– Рудеус…?
– Я прийшов, щоб урятувати тебе, – з цими словами я підняв її на спину і швидко пішов геть з поля бою.
Хоча мені вдалося забрати у трента можливість атакувати гілками, не було жодної гарантії, що він би не скинув нам на голови крижану брилу або не використав якусь іншу атаку.
Проте, хоча я застрягав у снігу, не було жодних ознак того, що він переслідував нас. Я продовжував бігти, поки трент повністю не зник з поля зору.
☆☆☆
Минуло кілька годин, як ми втекли від кригопадного трента.
Коли ми відійшли достатньо далеко, я використав магію зцілення, щоб вилікувати травми Сари. У неї були серйозні рани. Синці по всьому тілу на пару з обмороженням, а також було зламано кілька кісток. Особливо постраждала стегнова кістка правої ноги. Вона була зламана навпіл, тому нога навколо перелому сильно розпухла. Швидше за все, складний перелом чи щось таке.
Магія зцілення вимагала прямого контакту зі шкірою, тому мені довелося зняти з неї сорочку і штани, щоб торкнутися до відповідних місць і вилікувати їх.
– …
Я думав, що вона знову мені щось скаже, але Сара мовчала. Можливо, для неї як для шукачки пригод подібне було буденною ситуацією. Мімір також володів магією зцілення, тому, мабуть, йому також доводилося це робити, щоб лікувати чиїсь рани.
Однак через повзання по снігу її спідня білизна зробилася відволікаюче прозорою. Навіть якщо я намагався не дивитися, у мене не було можливості взагалі цього не помічати.
– На мене напав сніговий буйвол, і я впала зі скелі, – раптом заговорила вона.
– Га? – збентежено випалив я.
– Тому моя нога зламана.
– А…
Я був упевнений, що Сара помітила, як я дивився на її трусики, але вона і словом про це не згадала, пояснивши, як вона розділилася з іншими. Можливо, причина, чому вона не намагалася прикритися, полягала в тому, що це був такий собі спосіб нагородити мене за її порятунок. Справжнє свято для хворих очей. Я не бачив нічого подібного останні кілька місяців.
– Я подумав, що ти мертва, бо побачив твою сережку серед кісток, які зібрало стадо снігових буйволів, – зізнався я.
– Е? О, це? Ця сережка – магічний предмет. Якщо встромити в когось кінчик пір’їнки, то він на короткий час потрапить під вплив ілюзії, – пояснила Сара, торкаючись до вуха. Коли була хуртовина на неї напав сніговий буйвіл і, попри те, що її стегнова кістка була зламана, вона змогла врятуватися, використавши сережку. – Це цілком могло стати правдою, якби я не опинилася на території кригопадного трента.
Стався напад снігових буйволів, їй вдалося відбитися від одного з них, але результатом стала зламана нога. Видимість була поганою через хуртовину, а вона не могла нормально рухатися через травму. Тому, щоб протистояти холоду, вона викопала в снігу печеру і використала стріли як шину, щоб надати собі першу допомогу. Коли вона самотня і пригнічена чекала на допомогу, кригопадний трент брилою льоду знищив її печеру, а Сара опинилася в заручниках.
Якби я опинився на її місці, то замерз би на смерть, бо ідея побудувати снігову печеру могла навіть не прийти в мою голову.
– Агов, уже закінчив? – запитала Сара, вириваючи мене з думок, і прикрилася руками.
– О, так. Дякую.
– Що за? Чому ти мені дякуєш…? – пробурмотіла вона, її обличчя почервоніло і вона відвернулася, щоб одягнути штани.
Коли я торкнувся до Сари, щоб використати магію зцілення, її кістки були зламані, а шкіра синьою і опухлою, але тепер нога виглядала здоровою і пружною. Це викликало в мені бажання подякувати їй. Тому, цілком природно, що я мав це зробити, попри обставини.
– …
Але чомусь мені здалося, що щось пішло не так. Ніби чогось не вистачало. Щоб це могло бути? Я був упевнений, що це не могло бути щось надто велике, та все ж…
– З твоєю ногою все гаразд, чи не так?
– Так, усе добре. Нічого більше не болить, дивися, – Сара нахилилася і потягнулася переді мною.
Якщо магія зцілення не підвела, то в чому була справа?
– Таке дивне відчуття, ніби щось не так… – сказав я. – Чи не здається тобі щось дивним у нашій ситуації? Можливо, справа в тому, де я знайшов твою сережку…?
– Ні, оскільки я впустила її, то не думаю, що було щось дивне в тому, де ти її знайшов… О, але дивно, що ти тут один.
– А, це тому, що я почув від Тімоті й інших, що ти зникла…
– Отже, вони пішли додому, – зрозуміла вона.
– Ні, я мав на увазі…
– Все добре, – сказала Сара. – Я не звинувачую їх. Це – очевидне рішення в такій ситуації… Отже, чи всі в безпеці?
– Ні, Мімір мертвий. Частина його трупа тут, – сказав я, піднявши сумку.
Сара взяла її і зазирнула всередину. Побачивши, що там, вона нахмурилася, а потім вираз на обличчі дівчини став сумним.
– Ясно… Інші про це знають?
– Вони були впевнені у тому, що Мімір мертвий. Я подумав, що принаймні міг би принести його останки, щоб ви мали змогу поховати його десь поблизу міста.
– Так, це, мабуть, порадувало б Міміра… Ем, дозволь мені принаймні понести цю сумку.
– Звичайно, я не проти.
Сара стиснула губи і закинула сумку на спину.
Зрештою я так і не зміг визначити, що це було за дивне відчуття дискомфорту. Навіть якби я зрозумів у чому справа, то, швидше за все, нічого не міг би зробити в цей момент…
– Гаразд, повертаймося.
– Так, – кивнула Сара.
Вона виглядала дуже мило, коли поводилася так. Це нагадувало Ері… Вона нагадала мені одну людину, і я в паніці похитав головою, не даючи думці повністю сформуватися.
– Агов, – зробивши кілька кроків, Сара покликала мене. Коли я озирнувся, то побачив, усмішку на її обличчі, вираз якого говорив, що вона могла розплакатися будь-якої миті. – Дякую, що врятував мене.
Її слова були сповнені вдячності, і мене чомусь полонила ця усмішка. Я хотів дивитися на неї вічно.
Щось ніби клацнуло всередині мене. Це було майже так, ніби все, що я зробив до цього часу, було прощено.
Я був врятований.
Дивно, що я так подумав, оскільки це я врятував її.
☆☆☆
Уже почало світати, коли ми повернулися до міста Розенбург. На півдорозі Сара запропонувала поставити табір і відпочити, але я відхилив цю ідею, прагнучи якнайшвидше повернутися. Чомусь думка про те, щоб залишитися з нею на одинці у таборі мене трохи лякала.
– А!
Перед Розенбургом зібралися знайомі обличчя. Це були Тімоті, Сюзанна і Патріс.
– Рудеусе… Саро?!
– Сюзанно! – щойно Сара побачила їх, як кинулася вперед і стрибнула в обійми Сюзанни.
– Що відбувається? Ми якраз збиралися тебе шукати.
– Рудеус врятував мене!
Вони не могли приховати свого здивування, коли Сара розповідала про те, що сталося. Коли вона закінчила, погляди трійці зосередилися на мені. Їхні очі були широко розплющеними від недовіри.
– То минулого вечора… тобто, після того, як ми поговорили, ти негайно вирушив у дорогу? Сам?
– Ну… це… – спробував я пояснити.
– І як ми мали б почуватися, якби ти пішов туди і також загинув?
Моє тіло здригнулося, коли Сюзанна дорікнула мені.
– Стривай! – Сара стала переді мною. – Сюзанно, нема потреби говорити так!
Вона подивилася на Сару, її очі знову розширилися уже від здивування і вона почухала щоку.
– О, так… твоя правда. Не те щоб я мала право щось таке говорити… Це просто заскочило мене зненацька. Насправді я дуже вдячна. Тож дякую, що врятував Сару. Це те, що я мала сказати з самого початку, – ніяково проговорила Сюзанна.
Можливо, вона думала, що я міг би приєднатися до їхніх пошуків, а не робити це сам. Проте моя подорож пройшла гладко лише тому, що я маніпулював з погодою. У мене були сумніви щодо того, що сніг міг припинитися якось інакше.
– …Ні, це я як лідер групи повинен подякувати, – Тімоті схопив мою руку. Він дивився на мене з серйозним обличчям, на якому не було звичної м’якої усмішки. – Якби Сара не повернулася живою, я б дуже пошкодував про своє рішення. Дякую. – Він додав: – Як ми можемо повернути цей борг? Не соромся, можеш назвати будь-що.
Рука Тімоті була гарячою. А, можливо, це просто моє тіло було таким холодним.
– Ні, не треба нічого. Ви допомагали мені стільки разів.
Я говорив щиру правду. Я справді відчував, що учасники Зустрічної Стріли багато в чому мені допомогли. Саме тому, коли я почув, що Сара зникла, то негайно пішов на її пошуки.
– Тому будемо вважати, що ми квити, – сказав я і постарався розтягнути губи в посмішці.
Тімоті знову подивився на мене й усміхнувся так, як він робив завжди.
– Так, добре, ми квити.
– Так.
Ми потисли один одному руки. Аж раптом Тімоті, ніби йому щойно дещо спало на думку, заговорив:
– Точно, Рудеусе…
– Так?
– …Ні, вибач. Не звертай уваги, – Тімоті похитав головою з обличчям, на якому відображався внутрішній конфлікт.
Я здогадувався, що він хотів мені запропонувати, але не планував тиснути. Якби Тімоті сказав мені те, про що я думав, я б, мабуть, вагався, але зрештою відмовив.
– …Що ж, тоді час іти додому.
– Так, ми проведемо тебе.
Учасники Зустрічної Стріли провели мене до таверни, ніби це було цілком природно.
Ранок тільки проникав до міста, тож люди ще навіть не починали займатися своїми справами. Вранішнє світло виблискувало на снігу, а ми п’ятеро йшли без особливих розмов, під ногами поскрипував сніг.
Я був виснажений, як і Сара. Троє інших учасників Зустрічної Стріли, ймовірно, хотіли поставити більше запитань, але вони вирішили надали перевагу тому, щоб я повернувся до таверни.
Незабаром ми дійшли до потрібної будівлі.
– Далі не треба. Дякую, – сказав я, озирнувшись на них.
– Побачимося, Рудеусе! – крикнула Сара, коли я вже заходив до таверни.
Якщо подумати, то вона не спала всю ніч. Крім того, на відміну від мене, який вдень неквапливо допомагав розчищати сніг, вона потрапила до пастки у лісі під час шаленої хуртовини і зламала ногу. Біль був жахливим, тож вона теж була неабияк виснажена.
Можливо, нам слід було таки зупинитися й облаштувати невеликий табір для відпочинку. Але якби ми це зробили, то пропустили б інших членів Зустрічної Стріли, які покинули Розенбруг. Все склалося якнайкраще.
– Так, зустрінемося. Добре відпочинь сьогодні.
– І ти теж!
– Звісно, – я помахав їй рукою і зайшов до таверни.
У головній залі було тепло і приємно пахло. Схоже, господар рано встав і вже готував сніданок. Я покинув перший поверх, де була їдальня, піднявся на третій і розпалив вогонь у своїй кімнаті.
Я відчинив вікно, щоб пустити свіже повітря, поки кімната не почала нагріватися, і побачив як учасники Зустрічної Стріли віддалялися від таверни. Коли мій погляд зупинився на одній з постатей, вона обернулася і подивилася на мене.
Наші з Сарою погляди зустрілися. Її губи ворушилися, ніби вона щось говорила. Я зрозумів, що Сара нічого не сказала вголос, бо інші не озирнулися.
Що вона сказала…? Оскільки я не міг читати по губах, то нічого не зрозумів. Тому я просто помахав рукою у відповідь. Вона виглядала щасливою, коли відвернулася і поквапилася за іншими.
Коли я зачинив вікно, мене раптом охопила сонливість. Я вирішив відпочити. Лягти в ліжко і міцно спати до обіду. Я відчував, що сьогодні вперше за довгий час, буду спати глибоким сном. З цією думкою я ліг на ліжко.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥