Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 6
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особливу подяку за появу перекладу цієї лайтновели висловіть Alastor.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Сходження в тіні. Том 1. Епілог. Частина 2.
Епілог. Моя ідея «сили в тіні»! Частина 3
– Н-не м-може бути, ти Сі…!
У мить, коли Руслан збирається закінчити речення, смолисто-чорне лезо повертають.
– Ґха… а-а-а… а-а-а-а…!
Коли смолисто-чорний меч витягують, з його грудей рікою ллється кров. Світло в очах Руслана тьмяніє, а сяючі стародавні літери тьмяніють. Зрештою залишається лише худорлявий труп чоловіка середніх років.
У цей момент зазвучало дріботіння чиїхось кроків.
– Прийомний батьку…?
Тінь, з ніг до голови покритий кров’ю, повернувся і… побачив дівчину з персиковим волоссям.
– Прийомний батьку-у-у-у-у-у-у!!
Вона біжить повз Тінь і кидається до тіла Руслана.
Тут буде зображення
– Ні-і-і-і… Прийомний батьку… ч-чому…?!
Вона чіпляється за худорляве тіло і плаче. Але тіло її прийомного батька не рухається. Тінь спостерігає, як сльози дівчини падають на обличчя Руслана, і відвертається.
– Тобі краще не знати…
І після цього зникає у червоному полум’ї, залишаючи її плакати позаду.
Тут буде вставка
Хлопця з важкою травмою спини доставили до намету біля академії.
Коли Роза чує цю новину, то негайно прямує туди.
Будівля академії горить у темряві ночі.
Викладачі та студенти передають одне одному відра з водою.
Лицарі допомагають пораненим і шукають сліди Саду Тіней.
Роза пройшла крізь заклопотаний натовп і нарешті дісталася до намету першої допомоги.
Хлопець, якого там лікують, – чорноволосий студент першого курсу академії чорних лицарів. Вони схожі.
Але він мав померти… хоча вона не перевіряла. У неї не було ні часу, ні можливості.
Тому, можливо, він живий. Можливо, це саме він у наметі.
Роза не могла відмовитися від слабкого проблиску надії.
Її розум відкидає цю можливість, але серце бажає, що це було правдою. Роза розуміє наскільки вона слабка через це.
Усередині намет заповнений запахом крові та спирту. Бригада швидкої допомоги ходили туди-сюди, займаючись пацієнтами. Роза йде наметом, вдивляючись в кожне обличчя.
Нарешті вона бачить хлопця з чорним волоссям.
Він лежав на ліжку обличчям вниз, поки лікували рану на спині.
Лікар розмовляє з ним.
Схоже, він при свідомості.
– А-агов… ви – Сід Каґено? – голос Рози звучить так, ніби вона просить про послугу.
– Так, а…? – він повертається, щоб подивитися на неї. Його обличчя – це обличчя того героїчного хлопця.
– Я така… така рада…
– Поч… га?!
Вона навіть не встигла зрозуміти, як обійняла Сіда, міцно притиснувши його до своїх грудей. Роза клянеться собі, що більше не дозволить собі його втратити.
Щось гаряче наповнює її груди.
– Е-ем… ми зараз у процесі лікування…
– О! Точно.
Почувши нерішучий голос лікаря, Роза отямилася і відпустила Сіда.
– Е, як його рани?
– Поріз на спині глибокий. Але якимось дивом, удар не пошкодив нерви і внутрішні органи. Ця рана не смертельна.
– О боже! Справді?!
– Так, звичайно.
– Добре! Так! – все її тіло тремтить від радості.
– Е, ну, г-гадаю, я несвідомо ухилився від смертельного удару. Ні, я не знаю як, бо втратив свідомість, тому, думаю, якимось дивом мені вдалося вижити. – Сід сказав це так, ніби виправдовувався.
– Мабуть, у цій ситуації спрацювали рефлекси, які ти відточував під час тренування. Це чудово.
– Ем, я думаю, все трохи інакше.
Роза стає на коліна і дивиться в очі Сіда.
– Ні, це так. Твої невтомні зусилля і пристрасні думки створили це диво.
Вона гладить Сіда по щоці та знаходиться так близько, що він майже відчуває на своєму обличчі її подих.
– Е-е…
– Тобі не потрібно нічого говорити. Я повністю приймаю твої почуття. – Очі Рози наповнюються сльозами, коли вона дивиться на Сіда.
Її щоки пофарбовані у яскраво-червоний колір, ніби на них розцвіли троянди.
– Якщо ви згодні з тим, що я дивом вижив, то все добре. Але не кажіть потім, що це була якась аномалія.
– Гаразд. Поки що відпочинь.
– Переговори завершено. Добраніч.
Роза ніжно дивиться на хлопця, що заплющив очі і заснув. Ніколи раніше її серце так не калатало.
Тудум. Тудум. Її серце б’ється дуже швидко.
Раніше вона лише чула про це почуття, але тепер, відчувши його сама, знає, що це таке.
– Ти врятував мені життя… тож я віддам тобі своє серце…
Роза гладить Сіда по волоссю і залишається біля нього до самого світанку.
Тут буде вставка
– Вони гарно попрацювали, як думаєш? – каже до мурашок приваблива білява ельфійка, протягуючи аркуш паперу.
Вона, одягнута у смолисто-чорну сукню, що робило її схожою на саму темряву, з’явилася у будівлі Міґоші пізно вночі.
Гамма бере папірець у прекрасної ельфійки і збентежено мимрить:
– Пані Альфо… це… я не знаю, що сказати…
– Вибач. На це питання справді важко відповісти.
Красуня ельфійка на ім’я Альфа хихоче. Папірець, який вона принесла з собою, це оголошення про розшук. На ньому зображення Тіні у чорному плаці.
– Тінь, ворог королівства, розшукується за масові вбивства, підпали, пограбування, викрадення… який поганець, еге?
– Про вас теж згадують, пані Альфо. Хоча вказано лише ваше ім’я.
– Покажи.
Гамма дає Альфі інше оголошення про розшук.
– Сад Тіней… Яка жахлива організація.
Світло каміна освітлювало її профіль, лише підкреслюючи нереальну красу в темряві ночі.
– Але це просто ганьба. Ми так квапилися, а коли з’явилися на місці, то побачили, що все майже закінчено. – Бурмоче Альфа, кидаючи папір у камін і спостерігаючи, як чорні плями розповзаються по краях.
– Можеш скинути на нас усі гріхи світу, ми приймемо їх як свої, але нічого не зміниться. Ми все одно будемо робити те, що маємо. Які красиві слова…
Альфа спостерігає, як оголошення про розшук згорає і перетворюється на попіл.
– Десь у глибині душі я думала, що стою на боці справедливості. Але він так не думав.
На красивому обличчі, освітленому мерехтливим полум’ям, змішується світло і тінь. Вона виглядає, як богиня, і як диявол. Мерехтливе полум’я примхливо змінює ці два образи.
– Ми повинні відповісти на його рішучість.
Альфа повертається і Гамма нервово ковтає.
– Збери всіх, кого можна, із Семи Тіней.
– Так, зроблю це негайно. – Гамма схиляє голову. Холодний піт стікає по її шиї і зникає між грудьми.
Коли відчувається легенький нічний вітерець, Гамма піднімає голову. У кімнаті, крім неї, більше нікого немає.
Лише полум’я в каміні бурхливо мерехтить.
Тут буде вставка
– Зажди…!
Почувши, як хтось гукає до нього перед напівзгорілою академією, звичайний хлопець з чорним волоссям обернувся.
– О, вибач. Я дещо відволікся. Як справи?
– Я чула, що можу зустрітися з тобою, якщо зачекаю тут. Я хочу з тобою про дещо поговорити… – Говорить дівчина з рожево-персиковим волоссям і дивиться на хлопця.
– Гаразд, у мене є трохи часу перед тим, як мені будуть ставити запитання. Та і заняття поки що призупинені.
– Ем… дякую за той день. – Дівчина схилила голову. – Дякую, Сіде, ти дуже мені допоміг.
– Це дрібниця.
– Я б не могла цього зробити без твоєї допомоги.
– Добре, не хвилюйся про це.
– Я хочу ще дещо сказати. Ем, я вирішила навчатися за кордоном.
– О, це пояснює весь цей багаж.
Біля дівчини великі валізи.
– Так. Я поїду каретою до Лаваґаса.
– О, ти збираєшся в академічне місто… Дивовижно.
– Я маю дещо зробити, тому мені потрібно туди. Моїх поточних знань не достатньо для цього.
– Ясно. Бажаю успіхів.
– А також… у мене більше немає причини бути тут. – Дівчина із сумним виразом озирається на академію. – Я б хотіла поговорити з тобою більше, Сіде…
– Так, я теж. Ми колись знову зустрінемося.
– Так, я чекатиму на це. – Дівчина з рожевим волоссям усміхається і йде повз хлопця.
– О, зажди.
– Так? – вона обертається, коли чує його слова.
– Можу я запитати, що ти маєш зробити?
Дівчина неспокійно всміхається:
– Це таємниця.
– Зрозумів.
– Але, коли все закінчиться… вислухаєш мою історію?
– …Звичайно.
Вони усміхаються одне одному, перш ніж розвернутися і розійтися в різні сторони.
Над їхніми головами великі дощові хмари затягують небо, закриваючи літнє сонце. Теплий вітер розносить запах дощу.
– Я обіцяю…
Вітер доносить до хлопця її шепіт.
Хлопець, здається, почув усе, що вона прошепотіла. Все, що інші не мали почути. Він обертається і дивиться на спину дівчини. Її постать повільно зменшується.
З неба падають маленькі краплі води. Вони змочують її рожево-персикове волосся. Хлопець відвертається і продовжує іти так, ніби нічого не сталося.
Жоден із них не озирається.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Дяка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥