Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 5
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Особливу подяку за появу перекладу цієї лайтновели висловіть Alastor.
Розділ 1. Підготовка «Сили в тіні» розпочата!
Минуло близько трьох років з моменту заснування «Саду Тіней». Нам з Альфою – виповнилося по 13 років, а моїй старшій сестрі Клер – 15 років. Нема нічого особливого у досягненні тринадцятилітня, але з п’ятнадцятиліттям зовсім інша історія. Саме так, коли дворянам виповнювалося 15, вони відправлялися на три роки навчатися до столиці королівства. Моя сестра – надія родини Каґено, тож наша мама влаштувала для неї божевільну вечірку, що лише підкреслило її позицію надії.
Все добре. Так, все будо добре, поки моя сестра не зникла в день від’їзду до столиці. Тож у родині Каґено почалася велика метушня.
– Коли я зайшов, кімната вже була такою, – сказав мій батько м’яким голосом. Виглядав він досить непогано. – Слідів боротьби немає. Однак зловмисник зміг відчинити вікно так, що Клер цього не помітила.
Батько, який виглядав як типовий денді, поклав руку на віконну раму і поглянув на небо. Склянка віскі в руці ідеально вписалася б у цю картину.
Ну, це якби в нього було волосся…
– І? – пролунав холодний голос. – Ти хочеш сказати, що ми нічого не можемо зробити, бо негідник виявився вмілим?
Це була моя мама.
– Н-ні, це не так, я просто констатую факт… – відповів батько, на його обличчі виступив холодний піт.
Наступної миті.
– Ах, ти ж лиси-и-и-и-ий!!!
– Ой, ви-вибач, вибач!
До речі, до мене ставилися, як до повітря. Від мене багато не очікували і я не створював жодних проблем. Мене це влаштовувало.
Але справді шкода, що моя сестра зникла. Вона класна людина. Злочин стався вночі, коли я тренувався в покинутому селі, тому я не міг цьому завадити. Я стежив за суперечкою батьків зі збентеженим виразом обличчя і, дочекавшись відповідного моменту, прокрався до своєї кімнати і бухнувся на ліжко.
Я сказав:
– Можеш вийти.
– Слухаюсь, – разом з відповіддю, штора майже беззвучно відхилися і вийшла дівчина у чорному слизовому костюмі.
– Це ти, Бето?
– Так, – ще одна ельфійка, як і Альфа.
Однак на відміну від золотоволосої Альфи, у Бети волосся сріблясте. У неї блакитні котячі очі, а родимка під одним оком чимось нагадувала сльозу. Після мене й Альфи вона третій учасник Саду Тіней. Хоча я сказав, що всьому свій час, Альфа почала приймати людей, ніби підбирала бродячих котів, тому кількість учасників зростала.
– Де Альфа?
– Вона йде по слідах викрадачів пані Клер.
– А вона швидка. Моя сестра ще жива?
– Ймовірно.
– Є можливість її врятувати?
– Така можливість є, але… нам потрібна ваша допомога, пане Тінь.
А так, я лідер Саду Тіней, тому велів називати мене Тінню.
– Це Альфа сказала?
– Так. Враховуючи небезпеку для заручниці, ми повинні вжити всіх можливих заходів.
– Гм, – щиро кажучи, Альфа вже стала досить сильною. Тож якщо вона просить про допомогу, можна сміливо припустити, що вона зіткнулася з кимось сильним. – Моя кров кипить…
Я вивільнив магію, яку накопичував на долоні, примусивши повітря навколо нас тремтіти. В цьому не було якось прихованого сенсу, мені просто подобалося влаштовувати такі вистави.
Це справило враження на Бету, вона навіть пробурмотіла:
– Як і очікувалося…
Останнім часом поряд були Альфа, Бета і Дельта, тож я не відчував брак партнерів для тренувань, але час від часу хотілося чогось новенького. Крім того, я хочу грати «силу в тіні», тож це була чудова можливість.
– Я давно не показував свою справжню силу…
Я звик до цієї атмосфери сірого кардинала. Крім того, нещодавно Альфа і Бета почали створювати ідеальне середовище для цієї гри, це так захоплювало.
– Винуватцем є послідовник культу Діаблоса. Ймовірно, вищий чин.
– Вищий чин…? Що їм потрібно від моєї сестри?
– Гадаю, справа в тому, що вони підозрюють належність пані Клер до нащадків героїв.
– Що ж, припущення цих виродків правильні…
Мені подобалося, як вони діяли.
Крім того, вони навіть зібрали матеріали і говорили «Зрештою ваші слова були правдою…», «Тисячу років тому діти Діаблоса…», а також «Цей кам’яний пам’ятник має сліди культу Діаблоса…», але я не знав чи так це, бо не міг читати стародавні тексти. Гадаю, Альфа теж мало що в них розуміла. Я припускав, що вони знайшли якісь папери, що виглядали досить підозрілими і могли дати відчуття, ніби ми наближалися до правди про культ Діаблоса. Здається, все так і було.
– Погляньте на ці документи. Серед останніх розслідувань, які ми провели, є інформація про схованки, до якоїсь із них привезли викрадену пані Клер…
Бета почала викладати величезну кількість матеріалів, але для мене це був темний ліс. Більшість з них написана стародавніми символами, які я не розумів, а в інших записані цифри і всяке різне, що взагалі не мало сенсу. Вони на голову вище за мене у створенні всяких текстів.
Я проігнорував пояснення Бети, дістав метальний ніж і кинув його в мапу на стіні. Я цілився в місце, де, як на мою думку, була відповідна атмосфера або щось подібне.
Бух. Ніж проштрикнув мапу.
– Там.
– Там? Про що ви…?
– Моя сестра там.
– Але там нічого немає… Ні, не може бути…! – Бета, ніби щось усвідомивши, почала гарячково шукати потрібне серед матеріалів.
Ем, цей, я кинув його у випадкову точку. Але Бета – чудова актриса. Гадаю, зараз вона скаже, що в місці, куди я поцілив, є прихована база, еге ж?
– Після перевірки зібраних матеріалів, схоже, в точці, на яку ви вказали, є прихована база.
Я ж казав.
– Однак ви так швидко проаналізували велику кількість матеріалів, і навіть розшифрували приховані деталі… Ви дивовижний.
– Тобі потрібно більше тренуватися, Бето.
– Я постараюся.
Неймовірно. Хоча я знав, що це акторська гра, але вона просто чудесна. Ох, Бето, ти змушуєш мене з нетерпінням чекати, що буде далі.
– Я негайно доповім пані Альфі. Вночі займемося порятунком?
– Ага.
Бета поклонилася і пішла. Її очі сяяли, це справді відчувалося, ніби вона аж переповнена повагою до мене. Оскара цій дівчині.
***
Темний підземним коридором ішов чоловік. На вигляд йому близько тридцяти. Він був у хорошій формі, мав пронизливий погляд та зачесане назад сиве волосся. Його кроки зупинилися перед єдиними дверима в кінці коридору, насторожі стояло двоє бійців.
– Донька барона Каґено тут?
– Так, пане Орбо. – Боєць, до якого звернувся чоловік, вклонився і відімкнув двері: – Будьте обережним, ми прикували її, але вона дуже непокірна.
– Хм, за кого ти мене маєш?
– П-прошу вибачення!
Орба штовхнув двері і зайшов до кімнати. Це кам’яна камера. Дівчина була прикута ланцюгами, що блокували магію, до стіни.
– Ось і ти, Клер Каґено.
Почувши слова Обри, дівчина підняла голову. Клер – красива дівчина. Через те, що її викрали посеред ночі, вона досі залишалася в тонкому пеньюарі, який виразно підкреслював пишні груди та стрункі стегна. Шовковисте чорне волосся стікало на спину, а вольові очі дивилися прямо на Орбу.
– Я бачила твоє лице у столиці. Ти ж віконт Орба?
– Хо, так, колись я був членом королівської охорони… а можливо ти мене бачила на турнірі Бушіно.
– Так, на турнірі. Принцеса Айріс вибила з тебе все лайно. Пхех, – Клер засміялася.
– Гм, це сталося тому, що я дотримувався правил турніру, тож це виняток. У справжній битві я їй не програю.
– Нічого б не змінилося, віконте Орбо, що програв у першому раунді фінального турніру.
– Стулися, дівчисько, яке ніколи не зможе дійти до фіналу, – Орба люто глянув на Клер.
– Я зроблю це через рік.
– Шкода розчаровувати, але в тебе немає року.
Ланцюг, що стримував Клер, задзвенів. Відразу після цього зуби клацнули поряд з шиєю Орба.
Клац.
Якби він трохи не відхилився, вона перегризла б йому сонну артерію.
– Перевіримо, у кого з нас немає року? Хочеш?
– У тебе нічого не вийде, Клер Каґено.
Орба поцілив їй у щелепу, коли вона сміялася, як навіжена. Клер стукнулася об кам’яну стіну, але її погляд нітрохи не змінився.
Другий удар пішов у молоко, тож Орба опустив кулак.
– Ухиляєшся?
Клер безстрашно посміхнулася:
– О, я думала ти мух ловиш.
– Гмм, схоже, ти не втратила голову від своєї потужної магії.
– Мене вчили, що суть полягає не в кількості магічної сили, а в тому, як нею користуватися.
– Батько тебе добре навчав.
– Лисий мене цьому не навчав, я говорю про молодшого брата.
– Брат…?
– О так, він нахабний. Якщо ми б’ємося, я завжди перемагаю. Однак я вчуся з його технік, а він з моїх – ні, тому я знущаюся з нього щодня, – з кривою посмішкою сказала Клер.
– Бідолашний хлопчина. Схоже, я став героєм, що врятував його від жорстокої старшої сестри. Що ж, годі з цими дурницями… – Орба зробив паузу, уважно роздивляючись дівчину. – Клер Каґено, чи відчувала ти останнім часом, що з твоїм тілом щось не так? Важко впоратися з магією, контроль нестабільний, під час використання магії приходить біль, а тіло починає… гнити. Було щось таке?
– Викрав мене, щоб погратися в лікаря? – Клер підняла вгору кутики блискучих губ.
– Колись в мене теж була донька. Я не хочу діяти жорстокіше, ніж уже було. Для нас обох буде краще, якщо ти відповідатимеш чесно.
– Погрожуєш? Я починаю бунтувати, коли мені погрожують, навіть якщо в такій поведінці немає сенсу.
– Упевнена, що не хочеш казати правду?
– Гм, а що ти мені зробиш?
Орба і Клер якийсь час дивилися одне на одного. Дівчина порушила мовчанку першою:
– Що ж, невелика справа, тому я відповім. Що там було, мій фізичний стан і магія? Зараз зі мною все добре. Якби я ще не була прикута, то все було б ще краще.
– Зараз?
– Ага, зараз. Приблизно рік тому в мене були симптоми, про які ти згадував.
– Що? Хочеш сказати, воно саме пройшло? – наскільки відомо Орбі, немає жодного випадку, щоб це вилікувалося природним шляхом.
– Ага, я нічого особливого не робила… А, так, може брат щось зробив? Не знаю у чому справа, але він попросив зайнятися з ним розтягуванням, і після цього я стала почуватися набагато краще.
– Розтягування? Ніколи про це не чув… але якщо в тебе були симптоми, то ти підходиш.
– Підходжу…? Про що це ти?
– Тобі не потрібно знати. Все одно довго не протримаєшся. О, я також перевірю твого брата…
Щойно Орба це сказав, як йому врізали в ніс.
– Га?! – він відступив до дверей, затиснув ніс, з якого лилася кров, і гнівно подивився на дівчину. – Клер Каґено, ти паскуда…!
Усі кінцівки були прикуті ланцюгами, але їй вдалося вивільнити праву руку.
Кров крапала на підлогу.
– Ти здерла власну шкіру і вивихнула палець…?!
Це незвичайні ланцюги, це ланцюги, що блокували магію. Іншими словами, Клер здерла шкіру, вивихнула палець, зняла кайданки та вдарила Орба лише чистою фізичною силою. Це приголомшило його.
– Якщо з ним щось станеться, я тебе зі світу зживу! Уб’ю тебе, твою сім’ю, твоїх родичів, твоїх друзів, усіх, кого… кха…?!
Орба щосили врізав їй у живіт. З ланцюгами, що блокували магію, вона ніяк не могла захиститися від його атаки, підсиленою магічною силою.
– Поганка…! – сплюнув Орба, коли Клер упала на підлогу.
Кров, що стікала з правої руки, утворила під нею червонувато-чорну пляму.
– Що ж, зараз і дізнаємося… – бурмоче Орба, тягнучись до крові.
У цю мить боєць відчинив двері й випалив:
– Пане Орбо, біда! На нас напали!!!
– Напали? Хто?!
– Не знаю! Ворогів небагато, але ми не можемо їм протистояти!
– Тьху, іду вже! А ви подбайте про охорону! – Орба клацнув язиком, розвернувся і пішов геть з камери.
***
Коли Орба прибув на місце, все навколо вже було вкрите кров’ю. Бійці, що захищали це важливе місце, зовсім не були слабкими, деякі з них навіть могли конкурувати силою з королівською охороною. Тож…
– Як? Чому…!
Світло, що проникало ззовні, освітлювало це підземне приміщення, на підлозі якого валялися незліченні трупи.
На кожного пішов один потужний удар меча.
– Сучі діти…!
Орба побачив постаті, одягнуті в чорне. Судячи з вигинів, це були юні дівчата. Загалом їх сім, але в цьому місці, освітленому лише місячним світлом, вони були настільки непомітні, що якщо не придивлятися, їх легко випустити з поля зору. Дівчата могли приховувати свою присутність завдяки неймовірному рівню контролю над магією. Вони всі талановиті, Орба усвідомив, що вони на одному рівні з ним.
Одна з дівчат, залита з ніг до голови кров’ю, при слабкому місячному світлі поглянула на Орбу.
– Ух…!
У цю мить інстинкт повністю заволодів Орбом. Не було ніякої видимої причини, але він просто волав про небезпеку.
З чорного одягу стікала кров, вона тягнула закривавлений меч за собою, недбало дряпаючи підлогу та малюючи довгий кривавий слід.
– Хто ви такі? Яка ваша мета? – запитав Орба, намагаючись придушити занепокоєння.
На його превеликий жаль, тут семеро людей, які рівні йому по силі. Битися – найгірша ідея. Орба, проклинаючи власне нещастя, шукав вихід.
Проте закривавлена дівчина не зважала на слова Орби. Вона сміялася. Дівчина хихотіла під своєю закривавленою маскою.
Вона полює на мене…!
Щойно Орба про це подумав, як пролунав голос:
– Назад, Дельто.
Закривавлена дівчина зупинилася, а потім тихо відступила. Обра полегшено зітхнув, провівши її очима. Вперед виступила інша дівчина.
– Ми – Сад Тіней, – у такий чарівний голос легко закохатися, якби він почув його в іншому місці. – Я – Альфа.
Дівчина, що вийшла вперед, показала своє обличчя, але він навіть не встиг помітити, коли це сталося. Її біла шкіра сяяла в місячному світлі.
Дівчина зробила крок уперед.
– Кх…!
Ельфійка зі світлим волоссям. Настільки красива дівчина, що від одного погляду перехоплювало подих.
Вона зробила ще один крок.
– Наша мета – знищити культ Діаблоса.
Він не помічав меча в її руці, поки той не розрізав повітря, ніби вона провела лінію шматком нічного неба. Принаймні таку ілюзію створила для Орби чорна лінія. Сила змаху, її сила заворожувала і лякала його.
Він тремтів від заздрощів і страху. Як вона змогла набути подібних здібностей у такому юному віці? Але найбільше приголомшували її слова.
– Звідки… звідки ти дізналася цю назву?
Культ Діаблоса. Навіть серед усіх їхніх послідовників, лише кільком людям була відома ця назва, Орба входив до їхнього числа.
– Ми все знаємо. Про демона Діаблоса, прокляття Діаблоса, нащадків героїв і… правду про одержимих демонами.
– Я-як ти…?
Альфа сказала деякі слова, про які Орба дізнався лише нещодавно. Це надсекретна інформація, яка ніколи не повинна була витекти назовні.
– Думаєш, ви єдині, хто женеться за прокляттям Діаблоса?
– Кх…!
Не можна було допускати витоку інформація, але чи зможе він прикінчити їх, щоб зберегти таємницю?
Ні, це буде дуже складно.
Єдине, що може зробити Орба в такому випадку… вижити. Вижити і доповісти штабу про цю групу дівчат. Тож Орба кинувся вперед.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – Орба дістав меч і напав на Альфу.
– О, як необачно, – вона з легкістю ухилилася й атакувала у відповідь.
На щоці Орби з’явився поріз, з якого бризнула кров. Але це його не зупинило. Він пробував знову і знову, однак вона ухилялася від усіх його атак.
Альфа ж зводила зайві рухи до мінімуму, прораховувала траєкторію й ухилялася від меча противника.
Орба отримав порізи на руках, ногах і плечах. Однак поки жодної смертельної.
Вона не мала наміру його вбивати, поки не отримає інформацію. Обра подумки посміхнувся, усвідомивши це. Перед його очима з’явився шлях до успіху. Вони обмінялися ще кількома ударами, зрештою Орба отримав поріз на грудях і відступив.
– Більше не будемо гаяти час, – каже Альфа.
Орба ніяк на це відповів, він опустився на коліна, тримаючись за розсічені груди, на його губах розповзлася посмішка… він щось проковтнув.
– Що ти… зробив?!
Раптом тіло Орби збільшилося вдвічі. Його шкіра стала темною, мускули випирали, а очі засвітилися червоним. А найголовніше різко зросла кількість магічної сили.
– Кху…!
Альфа змогла заблокувати потужний удар мечем Орби, удар був швидким і без якихось попереджувальних ознак. Вона скривилася від сили удару і відстрибнула, щоб утворити дистанцію між ними.
– Цікавий трюк, – вона потрясла онімілою рукою і нахилила голову. – Як цікаво, ця довжина хвилі – розгул магії… який примусово викликали…
– Пані Альфо, ви в порядку? – запитує дівчина позаду, яка вперше бачить, щоб Альфа відступала.
– Все добре, Бето. Просто буде трохи мороки… гм?
Коли Альфа переводить погляд на Орбу, нікого вже не було. Точніше на місці, де недавно був Орба, з’явився квадратний отвір, що вів на поверх нижче. Це – прихований прохід.
– …Він утік.
– Так, утік… Ходімо за ним.
Проте Альфа зупинила Бету, яка збиралася стрибнути в отвір:
– Не потрібно. Він про це подбає.
– Він…? Якщо подумати, пан Тінь сказав, що піде першим і буде діяти окремо… не може бути…
– Так. Хоча я хвилювалася, що він може заблукати, коли піде іншою дорогою, – Альфа тихо засміялася.
– Він знав, що таке станеться… Як і очікувалося.
Очі дівчат світилися повагою, поки вони дивилися на отвір.
***
– Я загубився, – пробурмотів я в порожньому підземному приміщенні.
Все було добре, коли ми проникли до прихованої бази, але мені набридло розбиратися з дріб’язком і тому я захотів піти вперед і розібратися з їхнім босом, що і привело до цієї ситуації. Облом. Я навіть підготував монолог для зустрічі з босом.
Але це місце – величезне. Схоже, що група бандитів осіла в покинутому військовому об’єкті.
– Гмм?
Раптом я відчув, що хтось біжить з протилежного кінця тунелю. Схоже, минуло кілька секунд, перш ніж противник помітив мене. Він зупинився, тримаючись на певній дистанції.
– То мене чекали попереду…
Чоловік мав неймовірну мускулатуру, а його очі світилися червоним. О, круто. Можу уявити, як він стріляє лазерами з очей або щось таке.
– Але раз ти один, то це просто.
І наступної миті з кривою посмішкою на губах червоноокий чоловік зник. Точніше, він рухався так швидко, що звичайна людина подумала б, що він зник.
Проте я відбив атаку червоноокого однією рукою. Поки я міг відстежити рух, швидкість не мала значення, а сила атаки залежала від того, як її використовували.
– Га?!
Я штовхнув його у плечі і відступив.
У нього було багато магічної сили, більше ніж в Альфи. Та, на жаль, він майже не мав над нею контролю. Всього лише інструмент, наповнений магією.
Я не прихильник людей, які використовували магію лише для прискорення чи для підсилення. Ні, я не відкидав це. Якби переді мною поставили вибір між бойовими навичками і силою, я вибрав би силу. Бойові навички без сили нічого не варті. Проте я не любив половинчасті стратегії, де покладалися тільки на силу чи тільки на швидкість і на реакцію, повністю нехтуючи тоншими елементами бою.
Сила – це подарунок природи, який ти розвиваєш, а навички – це важка робота. Тому я хочу стати силою в тіні, яка ніколи не зазнає поразки, коли мова йде про навички. Мої бойові навички збільшували силу, моя винахідливість підвищувала швидкість, а реакції поліпшували хід битви. Сила важлива, але я ніколи не покладався тільки на неї, щоб не створювати потворних боїв. Це моя бойова естетика.
Але цей червоноокий, який покладався тільки на грубу силу, починав мене дратувати.
Гаразд, я дам тобі кілька уроків того, як правильно використовувати магію.
– Урок перший.
Я легко тримав слизовий меч і йшов вперед. Перший крок, другий, третій.
Водночас з моїм третім кроком червоноокий змахнув мечем. Ось воно, саме в цю мить я прискорився. Я використав мінімальну кількість магії, концентруючи її в ногах, стискуючи і вивільняючи в один момент. Завдяки цьому невелика кількість магічної сили вибухово збільшувала імпульс дії.
Меч супротивника розсік повітря.
Тепер моя черга.
Мені більше не була потрібна швидкість, сила чи магія. Я торкнувся його шиї чорним, як смола мечем, розрізаючи верхній шар шкіри, і, залишивши червону смугу, відступив. У цю ж мить його зброя торкнулася моєї щоки.
– Урок другий.
Коли він розвертався, я знову роблю крок уперед, не використовуючи магію. Тому зараз червоноокий набагато швидший за мене. Але як би швидко чоловік не рухався, він не може рухатися й атакувати одночасно.
Тому я міг наблизитися ще на півкроку.
Це відстань, яка для мене – велика, а для нього надто мала. Момент повного затишшя. Червоноокий вагався.
Я бачив це. Він вирішив відступити. Я знав це. Прочитав з потоку його магії. Тому, хоча червоноокий швидший, я почав рух першим.
Я скоротив дистанцію, перш ніж він устиг відступити, і розітнув кінчиком меча його ногу. Поріз глибший, ніж попередній.
– Кха…! – він болісно застогнав і відступив.
Я не квапився.
– Урок третій.
Це лише початок.
***
Орба думав над тим, чи відчував він колись таку різницю у силі? Його тіло знову і знову отримувало поранення від чорного меча.
Він не відчував такої різниці у силі, коли бився з ельфійкою на ім’я Альфа, чи коли програв принцесі на фестивалі Бушін. Насправді Орба відчував подібне… коли був дитиною. Коли він навчався володіти мечем, коли намагався протистояти наставнику. Дитина і дорослий, майстер і новачок – це навіть поєдинками не можна було назвати.
Саме цю різницю він відчував прямо зараз.
Хлопчина перед ним не виглядав сильним. Принаймні не мав такої моторошної аури, як Альфа. Він тримався природно, його магія, сила, вміння, швидкість – не здавалися видатними. Лише володіння мечем виглядало довершеним. Уже одним цим йому вдалося перевернути різницю в магії з Орбою на свою перевагу.
Ось що викликало таке всепоглинаюче відчуття поразки.
Єдина причина, чому Орба був ще живий і міг стояти, в тому, що хлопчина так вирішив. Щойно у нього виникне таке бажання, життя Орби негайно закінчиться.
Тіло Орби могло відновитися, якщо він не отримає смертельного поранення. Звичайно, були обмеження та побічні ефекти. Однак для відновлення знадобиться більший час, якщо пролилося багато крові, постраждали мускули і кістки.
Але навіть у такій складній ситуації Обра все ще живий.
Ні, його залишили живим.
Орба запитав:
– Чому…?
Чому мене залишають живим?
Чому вони вороги?
Чому ти такий сильний?
Чому?
Хлопець, одягнутий у смолисто-чорне вбрання, дивиться на Орбу.
– Ми ті, хто ховається в тіні, і полює на тіні. Саме для цього ми існуємо.
Його голос глибокий і сумний.
Цього вистачило для Орби, щоб зрозуміти ситуацію.
– Ви виступаєте проти них…
На світі були люди, на яких закон не впливав. Орба знав про це і вважав, що він також входить до їхнього числа. Інтереси, привілеї та приховані обличчя. Світло закону не здатне дотягнутися до них.
Хоча Орба теж мав певні привілеї, його розтоптала особа з вищим статусом. Тому він прагнув більшої влади і… зазнав поразки.
– Хай які ви сильні, ви не зможете перемогти. Темрява світу… набагато глибша, ніж ви думаєте.
Він сказав це не тому, що хотів попередити, а бажаючи побачити хлопця зламаним. Хотів, щоб противник зневірився. Але, охоплений дріб’язковою заздрістю, він боявся, що це бажання було недосяжним.
– Тоді ми зануримося ще глибше, – у голосі хлопця ні запалу, ні амбітності.
У ньому відчутна абсолютна впевненість і непохитна рішучість.
– Це не так вже і просто.
Неприпустимо.
Абсолютно неприйнятно.
Орба цілився у вразливу точку, і був повністю розчавлений.
В цю мить він вирішив перейти останню межу. Орба дістав з кишені таблетки і проковтнув їх усі, розуміючи, що він все дно не виживе. То чому б не показати хлопцю правду, використавши власне життя?
Показати темряву світу.
Тіло Орби змінювалося.
До цього моменту магічна сила вирувала навколо нього, але тепер вона втягувалася всередину, щільно стискаючись. Кровоносні судини лопалися, розбризкуючи кров, рвалися м’язи і ламалися кістки, але його тіло негайно відновлювалося з допомогою незмірної кількості магічної сили.
Культ називав це «пробудженням».
Коли воно відбувалося, дороги назад більше не було. Але… в обмін ти отримуєш величезну силу.
– Ґра-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – Орба зник зі звірячим ревом.
В цю ж мить пролунав глухий звук, хлопчину в чорному знесло з місця. Але він відштовхнувся ногами від стіни, змінив положення і приземлився.
Орба продовжував розмахувати мечем, наступаючи на хлопця.
– Повільний, кволий, слабкий! Ось вона – реальність! – реве Орба, переслідуючи його.
Звучить ще один глухий звук, і хлопця знову зносить з місця. Атаки Орба швидкі, важкі та безжальні.
Непереможна сила.
Тигр вбивав кролика без хитрощів. Все, що йому потрібно, це використати силу. Такій силі не можна протистояти чи атакувати у відповідь. Хлопець у чорному буде знищений без жодних хитрощів.
Але все не так.
– Кха?! – з грудей Орби бризнула кров.
Перш ніж він устиг зрозуміти, то отримав поріз від меча, рана була неглибокою. Орба на мить зупинився, а наступної знову атакував хлопця.
– Це не спрацює! Ти не можеш мене перемогти-и-и!
Орба отримував рану за раною, але навіть коли його плоть розрізали аж до кісток, рани починали пузиритися і тіло відновлювалося.
– Це справжня сила! Істина міць!
Орба прискорився.
Бризки крові, що розліталися в повітрі, нагадували червоні спалахи.
Смолисто-чорний і яскраво-червоний – між ними відбувалося зіткнення, чорне відкидали назад, а яскраво-червоне бризкало кров’ю.
Цей бій був надто швидкий, щоб звичайна людина його побачила. Лише по залишковому зображенню, де чорне змітали з місця, а червоного ставало більше, можна було зрозуміти, що щось відбувалося.
Бій тривав недовго, але різниця між ними помітна і легко було передбачити, що смолисто-чорна постать зрештою буде знищена. Це була битва, яку Орба не міг програти. Він багато разів змахував мечем, атакуючи смолисто-чорну постать і використовуючи свою непереможну силу.
Але чому?
Чому хлопчина в чорному стоїть як ні в чому не бувало…?
– Чому… чому я не можу тебе дістати…
Хлопчина в чорному використовував одну й ту саму кількість магії, зміщував тіло у сторону на крихітну відстань, ухиляючись від атак Орби, слідуючи за течією. Ніби листок, що упав у струмок.
Але його не затягнуло у глибину, він використовував інерцію руху Орби, щоб завдавати точних ударів мечем. Жодних зайвих дій. Він рухався природно, ніби все так і мало бути.
– Огидно, – сказав хлопчина у чорному.
Він дивився на Орбу так, ніби бачив наскрізь.
– Ти нічого не знаєш… Нічого!!! – заревів Орба.
Він влив усю магічну силу в тіло і меч, а потім завдав удару. Орба готовий прикінчити цього хлопчину навіть ціною власного життя. Це був його найпотужніший удар, але…
– Гру закінчено.
Меч розітнув його навпіл. Чорне, як смола лезо, пройшло крізь тіло з такою легкістю, ніби розрізало повітря. Зброя Орби, його величезна магічна сила і треноване тіло – все було розітнуто навпіл одним помахом меча.
Орба думав, що чорний меч не підсилений ні магією, ні фізичними здібностями власника, ні швидкістю. Вся сила була лише у відточеному володінні мечем. Але це не так.
– Як так…?
Один удар мечем, який розрізав все.
Орба на порозі смерті бачив, як
чужа зброя розтинала його меч, магію, плоть, кістки. Цей удар мав величезну
магічну силу, міць і неймовірну швидкість. І найголовніше… природний талант.
Це – досконалість.
Хлопець у чорному мав усе. Він просто не використовував усі свої можливості до цього часу. Ніщо не могло протистояти удару, в який вкладено всі сили.
– То ти настіль… ки…
В усі сторони бризнула кров. Верхня частина тіла впала, трохи пізніше гупнулася і нижня. Розділене навпіл тіло Орби намагалося відновитися, але це вже неможливо. Його плоть почала гнити, по тілу розійшлися чорні плями.
Хлопець у чорному дивився вниз на нього, погляд Орби був спрямований вгору.
Схрестивши мечі з хлопцем, він усе зрозумів. Уже за володінням мечем можна судити про характер людини. Навички цього хлопця були здобуті важкою працею, серйозним підходом і чесною наївністю звичайної людини.
Я думав, що це хлопчак, який нічого не знає. Але я помилився.
Його супротивник знав усе і вирішив битися.
Безсилий. Орба все життя був безсилим. Він намагався зробити бодай щось, але нічого так і не зміг. Але цей хлопчина у чорному…
– Міл.. лія… – Орба потягнувся до кинджала із блакитним коштовним каменем і заплющив очі.
В його згасаючій свідомості виринула усмішка любої доньки, яку він втратив.
***
Ось так закінчилася операція знищення бандитів і порятунку сестри. Я знайшов Клер непритомною, тому просто звільнив її від кайданів і залишив там, наступного дня вона повернулася додому в поганому настрої. Але сестра була міцним горішком, рана на її руці за ніч майже зажила. Пройшов хаотичний тиждень з лікуванням і розслідуванням викрадення, і сестра відправилася до столиці. Однак весь цей тиждень вона чіплялася до мене більше, ніж зазвичай.
Альфа з іншими були зайняті розслідуванням, шукали решту бандитів і розбиралися з ними. О, ні, не бандити, ми їх називаємо членами Культу. Неважливо, зрештою, вони всього лише бандити.
Але той червоноокий бандит мав неабиякий талант. Він навіть підштовхнув мене сказати «Тоді ми зануримося ще глибше», слова, які може сказати могутня постать в тіні. У мене майже виникло бажання взяти його на місце допоміжного актора.
Цей виступ потрібно було бачити. Я, виконавець ролі «сили в тіні», був здатен негайно реагувати на зміну ситуації. Шкода, що не було глядачів, але потрібно почекати ще два роки. Через два роки я відправлюся до столиці. Столиця – одне з найбільших міст світу, єдине місто у нашому королівстві, де проживав мільйон людей. Жодних сумнівів, там знайдуться люди на позицію головного героя, а також ті, хто займе позицію головного боса. Там будуть змови, конфлікти, сутички і події, які не відбувалися у такому віддаленому регіоні, тож коли до всього долучиться сірий кардинал… о, якщо подумати, то я просто нахаба, якому подобається перемагати бандитів, а в моїй історії ще навіть пролог не з’явився.
Одного разу переді мною зібралося разом з Альфою всі семеро дівчат, якраз в той час, коли я прагнув посилити себе перед в’їздом до школи, а це аж через два роки. Вони хотіли поділитися звітами про дослідження Культу і результатами досліджень прокляття.
Останнім часом всі зайняті різними справами, я подумав, що не було потреби всім збиратися і так старатися, щоб читати звіти і ділитися результатами досліджень.
Якщо підбити підсумок.
Герої, що билися з демоном Діаблосом, були жінками. Тому прокляття Діаблоса проявлялося лише у жінках.
Свіжа ідея. Найпоширеніша ідея, зазвичай, така: всі герої були чоловіками. Проте раз, окрім мене, у Саду Тіней всі були дівчатами, то все добре.
Далі зайшла мова про «прокляття Діаблоса». Найчастіше воно проявлялося в ельфів, за ними ішли звіролюди, і останніми були люди. Пов’язано це з тривалістю життя. Оскільки люди жили недовго, в порівняні з іншими расами, то кров героїв у них розбавлена і прокляття проявлялося нечасто. Тоді як ельфи жили найдовше, а кров героїв у них густіша, тому і прокляття проявлялося частіше. Звіролюди знаходилися посередині між ельфами і людьми.
Якщо подумати, то я – єдина людина у Саду Тіней, я також ніколи не був «одержимий демоном». Крім мене, учасниками були двоє звіролюдей і п’ятеро ельфів. Усі вони раніше відчули на собі «одержимість демоном».
Дівчата непогано попрацювали над передісторією.
Були ще звіти від Альфи та інших, я вдав, що уважно їх слухав.
З їхніх звітів виходило, що Культ – це величезна організація світового масштабу. Ого, неймовірно.
Хай там як інші називали їх – «одержимими демонами» чи «проклятими Діаблосом», Культ називав таких людей «сумісними», вони розшукували їх і вбивали на ранній стадії. Тому у Саду Тіней не було іншого вибору, як розійтися по всьому світу, залишаючи біля мене одну людину, яка через якийсь час буде замінена іншою. Вони будуть захищати «одержимих демонами», досліджувати культ і саботувати його діяльність.
Почувши це, я здогадався: вони зрозуміли, що не існує ніякого культу Діаблоса.
Дівчата більше не хотіли підтримувати цей фарс і бажали стати вільними. Ось чому вони хотіли розійтися по світу. Але дівчата відчували себе у боргу переді мною, бо я вилікував їх від «одержимості демоном», тому вони планували по черзі залишатися біля мене. Я мав витримати це. Я розумів, що вони хотіли сказати.
Мені стало трохи сумно. У минулому житті, коли я був дитиною, всі захоплювалися героями, а я обожнював сірих кардиналів. Але коли інші діти дорослішали, вони забули про існування героїв, якими колись захоплювалися, і я залишився один. Схоже, дівчата теж виросли.
Хоча я відчував смуток, але я був готовий їх відпустити. Від самого початку я не мав наміру збирати навколо себе сімох людей. Якщо поряд зі мною залишиться один підлеглий, цього достатньо.
Я провів їх і ми неохоче попрощалися.
Я поклявся собі, що продовжу прагнути бути силою в тіні, навіть якщо мені доведеться бути одним проти всього світу.
***
Вона більше не боялася вбивати людей.
Бета розмахувала чорним мечем, розбризкуючи кров на сірій землі, на поверхні вималювалася червона лінія з кривими бризками. Вони знаходилися у темному закутку, де вночі майже нічого не було видно. На землі лежало кілька охоронців.
– Убити, – наказала Бета.
Дівчата в чорних костюмах проштрикнули охоронців мечами. Руки однієї з них тремтіли, але це не зупинило її, вона проколола життєво важливу точку.
– Кха…ааа! – видав на останньому подиху передсмертний крик охоронець.
Меч дівчини зупинився. Поки вона не звикне вбивати, цей крик переслідуватиме її у снах.
Бета поклала руку на долоню дівчини на руків’ї та різко повернула меч. Вони разом відчули, як життя покинуло охоронця.
– А, а-а-а… – видихнула тремтяча дівчина.
Бета тримала її за плечі і віддала наступний наказ:
– Захищати ціль.
Група дівчат зірвалася з місця і пробралася до карети. Пролунав звук, схожий на звук розриву ланцюга, а через деякий час звідти виносять шматок гнилої плоті. Воно ще дихало.
– Негайно повертаємося до пані Альфи.
Дівчата почали бігти, обережно тримаючи на руках шматок плоті. Навіть дівчина, що раніше тремтіла в обіймах Бети, вперто біжить за ними.
Бета трохи мружилася, дивлячись на них.
Вони добре росли.
Донедавна ці дівчата нічого не знали, не володіли мечем і, звичайно, нікого не вбивали. Але тепер вони невпинно зростали. Це навівало Беті спогади про минуле.
Вона досі пам’ятала почуття, що виникли при першому вбивстві.
Катана Бети проткнула серце супротивника, але навіть смертельно поранений ворог міцно схопив її за руку. Вона не могла повірити, що людина у такій ситуації могла діяти з подібною силою.
– Навіть якщо завдати удару в серце, людина деякий час рухатиметься. Не знижуй пильність. Агов, ти слухаєш, Бето?
Вона чула спокійний голос Альфи. Чула, але не могла зрозуміти.
Вона заціпеніла. Бета не могла ні рухатися, ні думати.
– Нічого не поробиш.
Голова ворога відлетіла.
Альфа обезголовила його.
Бризнула кров, а труп упав на землю. Обличчя Бети заляпало кров’ю, з її очей покотилися сльози.
– Знайди причину для боротьби.
Ці слова прозвучали так холодно.
Бета була дитиною, яка не вміла діяти самостійно.
Коли вона приєдналася до Саду Тіней, то завжди слідувала за Альфою. Зрештою, Бета давно її знала, тому розуміла, що все буде добре, якщо вона йтиме за нею.
Однак Бета не могла знайти причину, щоб битися. Вона просто йшла за Альфою, не розуміючи, в чому сенс вбивати людей.
Тоді Бета так і не звикла вбивати людей. Щоразу, коли їй доводилося вбивати когось на завданні, вона блювала і засинала в обіймах страху. Нерідко прокидаючись з криками посеред ночі.
Якоїсь ночі Тінь покликав її.
– Шукаєш мудрості?
– Т-так? – Бета нахилила голову, трохи злякавшись.
Для неї Тінь був дуже могутньою особистістю, вона мало що про нього знала.
– Раз ти хочеш мудрості… то я дам її тобі.
Може, це буде мудрість, яка полегшить біль у серці від убивства людей? З такими очікуваннями Бета кивнула.
– Я хо-хочу мудрості, – голос трохи тремтів, коли вона це говорила.
– Тоді я дам її тобі…
Тінь почав свою розповідь:
– Жили собі в одному місці старий і стара…
Це була звичайна казка, а не якась там мудрість чи щось таке.
Вона не зрозуміла для чого це.
Бета не знала, що сказати, точніше їй не вистачило сміливості сказати щось Тіні, якого так обожнювала Альфа. Тому вона мовчки слухала. Але розповідь Тіні виявилася цікавішою, ніж вона думала. Бета настільки занурилася у казку, що забула про час.
Забула про все.
Тієї ночі вона спала спокійно, без кошмарів.
Відтоді щоночі перед сном Тінь розповідав їй казку.
Навіть Бета, яка любила читати, ніколи раніше про них не чула. Історії були свіжими і цікавими. Вона забувала про все, слухаючи їх. Спала спокійно, більше не прокидаючись посеред ночі. Її улюбленими казками були «Попелюшка» і «Білосніжка».
Можливо, саме тоді Бета почала стежити за Тінню.
Спочатку вона лише дивилася на Тінь. Потайки стежила очима. Але через рік приклеїлася до нього намертво.
Тінь абсолютно незамінний для Саду Тіней. Абсолютна сила, абсолютні знання, абсолютна воля. Він утішив її і в якийсь момент став для неї всім.
Усі сумніви Бети розвіялися.
Без Тіні її убили б як «одержиму демоном». Сім’я зреклася Бети, її вигнали з країни, сталося так багато речей, яких вона не встигла обдумати. Бета так багато втратила, що не помітила здобутків.
Але в мить, коли її сумніви зникли, вона зрозуміла – Тінь дав їй нове життя і нову силу.
Почуття наповнило серце Бети.
Вона знайшла причину для боротьби.
Бета почала робити щоденні записи про Тінь. Щоб її спогади і думки нікуди не щезли. Щоб більше не сумніватися. Бета знайшла сенс життя.
Спочатку це був короткий перелік слів, згодом з’явилися речення, а потім розцвіли розповіді.
Раптовий тихий звук вирвав Бету зі спогадів. Вона дістала чорний меч і наблизилася до карети, щоб зазирнути під неї.
– Хі-і!
Вона зустрілася очима з молодим охоронцем, приблизно одного з нею віку.
Він у паніці виповз з-під карети і спробував втекти.
Він нічого не знав, коли став охоронцем карети, де перевозили «одержимого демоном», і нічого не дізнається після смерті.
– Зу-зупинись…!
Бета без вагань змахнула мечем. Кров бризнула із шиї втікача. Він зробив ще кілька кроків і впав.
Витираючи кров зі щік, Бета подивилася на місяць. Гарний повний місяць визирав крізь хмари. Місячне світло падало на її невинну усмішку. Здавалося, ніби прекрасна і небезпечна квітка розцвіла у темряві ночі.
Бета не сумнівалася.
Якщо це зробить його щасливим, то вона готова піти дорогою зла.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Buymeacoffee.Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Можете поблукати кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно.