Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 5
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Особливу подяку за появу перекладу цієї лайтновели висловіть Alastor.
Сходження в тіні. Том 1. Розділ 3-1.
Розділ 3. Офіційний старт «сили в тіні»! Частина 2
Місце, вказане у запрошені, знаходилося на стежці у глибині лісу. Тінь з’явився у формі академії неподалік від місця викрадення принцеси Алексії. Бета зникає, ховаючись у лісі неподалік.
Минає якийсь час, коли він відчуває наближення двох людей.
Потім щось летить у Тінь. Він ловить це однією рукою, дивиться і мимрить:
– Це… черевик Алексії?
За мить на лісовій стежці з’являється двоє чоловіків.
– Хей, магніте для дівчат, що ти робиш із черевиком принцеси Алексії?
– Ага, на ньому є сліди магії. Ти винуватець, Сіде Каґено.
Двоє чоловіків у лицарському спорядженні. Жодних сумнівів, це були ті двоє, що допитували Сіда раніше.
– Ясно, то ось, що ви хочете зробити.
– Саме так, – почувши слова Сіда, лицарі широко посміхаються.
– Якби ти зізнався у всьому, нам би не довелося проходити через такі неприємності.
– Ми могли б давно з цим покінчити.
Обидва чоловіки вихоплюють мечі та швидко наближаються до Сіда.
Яка дурість… Бета оніміла від їхньої тупості.
– А тепер, Сіде Каґено, ми арештовуємо тебе за викрадення принцеси.
– Не варто чинити опір, це марно.
Один із лицарів сміється і направляє меч на Сіда.
Але раптом…
– О?
Сід зупинив меч двома пальцями, після чого його права нога зі спалахом торкається шиї чоловіка. З шиї бризкає кров.
На правому черевикові Сіда з’явився смолисто-чорний кинджал.
– А-а… а-а… а!! – лицар хапається за шию і падає. Він скоро помре.
– Що ти в біса зробив?! – інший лицар поспішно напав на Сіда. Але це була невигадлива і незграбна атака.
Сід просто нахилив голову, щоб уникнути її, та завдає свого удару, буквально відрізаючи нападнику ногу нижче коліна.
– А-а-а-а-а-а-а-а! – кричить чоловік, схопившись за закривавлене коліно. – Моя… моя нога-а-а…!
Він починає відповзати від Сіда.
– На-навіть не думай, що тобі минеться напад на лицарів, падло…! Я-якщо ми помремо, ти будеш першим у списку підозрюваних!
Сід повільно наближається до чоловіка, ступаючи по кривавому сліду.
– Х-х-хей…! То-тобі кінець…! Кінець…! – кричить відчайдушно чоловік, відповзаючи.
– Коли зійде сонце… буде знайдено тіла двох лицарів.
– Т-так, коли настане ранок, усе закінчиться…!
Чоловік продовжує відповзати, Сід продовжує іти кривавим слідом.
– Але тобі не потрібно про це хвилюватися. – Раз! Перш ніж лицар устиг усвідомити, Сід опинився за ним.
– І-і-я-а-а!
Сід різко б’є правою ногою.
– Коли настане ранок – все вже буде вирішено.
Голова чоловіка злетіла в повітря. Бета тремтить, побачивши, як Сід озирається у бризках крові.
Проте це більше не Сід у формі академії.
На його місці стояв Тінь, закутаний з ніг до голови у смолисто-чорний костюм. Чорний слизовий костюм, чорні черевики, чорна, як смуга смоли, катана, а його довге чорне пальто погойдується на вітрі. Голову накриває капюшон, який приховує верхню частину обличчя в тіні, відкриваючи для світла лише нижню. Його обличчя також закрите маскою, залишаючи видимими лише рот і чорні очі, що визираються із темряви.
Бета мало не знепритомніла, побачивши цю величну і прекрасну постать. Вона дістала з декольте «Хроніки Пана Тіні» і додала розповідь про сьогоднішні події, а також намалювала ескіз. На це все вона витратила лише п’ять секунд.
Між іншим, у кімнаті Бети стіни обклеєні малюнками пана Тіні та розповіді про пана Тінь. Одне із незмінних її задоволень – це писати розповіді про пана Тінь перед сном.
Гуркіт віддаленого вибуху повернув Бету до реальності.
– Дельта…? Ноктюрн почався. Ходімо, Бето.
– Та-так! Уже біжу!
Бета засовує записник у декольте і біжить за ним. Тінь уявлення не має про те, чим вона займається.
– Іяа… Чому? Ми ж нічого не зробили, щоб заслужити це!
Море крові.
Місце, в якому кричав чоловік, цілком відповідало цим словам.
Воно прийшло раптово. Без попередження, без пояснення причини Воно прорвалося крізь стіни і почало вбивати. Ще одна людина стала жертвою чорного меча.
Ніхто не хотів вступати у бій з цим, кожен хотів утекти, але вихід був лише один – і Воно блокує його.
– Ми ж нічого не зробили, так?!
Воно перетворюється на людину і розтягує губи в посмішці.
– Хіа…!
На її обличчі чорна маска, вона сміється.
– До-допоможіть…!
Тіло чоловіка розрізали навпіл. По прямій лінії від маківки до промежини. Бризнула кров, дві половини тіла упали на землю: одна – наліво, інша – направо.
Воно має жіночу фігуру, вона купається у крові, що падає на неї, і виглядає як демон.
Воно озирається, бачить, що здобичі залишилося небагато, і її меч витягується. Катана перетворюється на довгу чорну смугу. Без жодних перебільшень, меч виростає так, що проходить крізь стіну.
Воно широко розмахує витягнутим мечем.
– Зу-зупинись…!!!
Воно нищить будівлю з усіма, хто є всередині.
– Почалося.
З вершини вежі з годинником прекрасна ельфійка спостерігала, як ніби у жартівливій манері трощать будівлю і та руйнується. Вітер розвіває її золоте волосся і воно блищить у темряві.
– Дельта… її завжди заносить. – Вона зітхає і хитає головою.
Альфа не могла змінити того, що вже сталося, тому просто обстежує столицю з вершини вежі з годинником.
Місто починає вирувати. Все йде за планом. Найбільше уваги прикуто до Дельти, що рознесла будівлю.
– Потрібно віддати належне Дельті, завдяки їй іншим простіше діяти…
Якщо заплющити очі на жертви, то Дельта виконала свою роботу найкраще.
– Гадаю, мені теж час вирушати. – Тихо говорить Альфа, ховаючи обличчя за чорною маскою.
Надворі щось відбувається.
Алексія вперше за кілька годин розплющує очі.
Єдині люди, що заходили до цієї кімнати, це чоловік у білому халаті та доглядальниця, тому в Алексії, кінцівки якої досі прикріплені до столу, не було іншого вибору, як спати. Тож вона і її товариш по нещастю більшу частину часу проводили у сні. Галас на вулиці поступово посилюється і це говорить про те, що за межами цієї кімнати відбувається якийсь конфлікт.
Алексія сміється, сподіваючись на допомогу.
– Цікаво, чи зможуть вони в один удар знищити стіну? – мимрить вона, не особливо задумуючись над своїми словами. Схоже, напруги назбиралося так багато, що Алексія більше не може себе контролювати. Вона смикає руками і ланцюги на її кайданах дзвенять. – Вибач, що розбудила.
Монстр поряд з нею підняв голову.
– Але в такий час краще не спати, а то можна пропустити веселощі.
Алексія говорить, знаючи, що монстр їй ніколи не відповість. Нудьга зводить людей з розуму.
Через якийсь час вона чує звук відмикання дверей. Він звучить тривожно і метушливо.
– Швидше, прокляття! Прокляття! – чоловік у білому халаті відчиняє двері та вривається всередину.
– І тобі привіт.
– Ще б трішечки! Я був так близько! – чоловік у білому халаті ігнорує вітання Алексії, яка явно насолоджується ситуацією. – Вони тут… тут! Всьому кінець! Кінець…!
– Здайся. Опір марний. Якщо ти відпустиш мене, я попрошу помилувати твоє життя. – І тихо додає: – Але нічого не обіцяю.
– О, ні… ні, вони нікого не відпускають…! Вони убивають… убивають усіх!
– Лицарі ордену не вбивають без потреби. Якщо ти не чинитимеш опір, вони навіть не подумають позбавляти тебе життя.
«Хоча це не так», – подумки заперечує Алексія.
– Лицарі ордену? Мені начхати на них! Ні, ті мерзотники, це вони всіх убивають, усіх!
– Ти говориш не про лицарів?
Якщо так, тоді про кого він? Хоча у цього типчика давно дах поїхав.
– У будь-якому випадку – це кінець. Здавайся.
– Ні! Ні-ні-ні-ні-ні-ні! Я-якби я міг все завершити! – чоловік у білому халаті хапається за голову, а потім переводить на монстра налиті кров’ю очі. – Я з-зробив прототип. Для т-такого непотребу, як ти, має вистачити.
Сказавши це, чоловік у білому халаті встромляє пристрій з голкою у руку монстра.
– Тобі слід зупинитися. В мене погане передчуття. – Алексія попереджає досить серйозно.
Звичайно, він ігнорує її слова та вводить щось у руку монстра.
– Н-ну, покажи мені проблиск Діаблоса.
– Чекаю з нетерпінням.
Тіло монстра почало збільшуватися. Його м’язи видимо розвивалися і навіть скелет виріс і витягнувся. Його права рука, яка і так була довгою та товстою, набула зловісної форми та отримала довгі кігті завдовжки з людську ногу. Ліва рука, яку монстр притискав до тіла, ніби тримав щось, теж змінилася.
Він пронизливо заревів.
– О, так, це чудово! Чудово!!!
– Який… сюрприз.
Однак, звісно, при такому швидкому зростанні монстра, нашийник не витримує і ламається.
– Ось чому я казала тобі зупинитися.
Хруст. Плеск.
Права рука монстра розчавила чоловіка у білому халаті так швидко, що він навіть скрикнути не встиг.
– Отже, – очі монстра й Алексії зустрілися.
Вона уважно стежила за його рухами. Її кінцівки прикріпленні до столу, тому вона обмежена у своїх діях. У неї надто малий простір для можливості рухатися. І їй стало нестерпно шкода, що вона помре через помилку якогось ідіота.
Монстр змахує правою рукою.
Алексія вигинає тіло, наскільки це можливо, щоб уникнути удару. Якщо вона не отримає смертельну рану, то може вижити…!
– …ух!
Права рука пройшла мимо Алексії та зламала стіл, до якого її прикріпили, через це вона ударилася об стіну, біля якої на мить втратила зв’язок з реальністю від болю.
– Кхуу…!
Кісти цілі, видимих ран не було, і Алексія досі могла рухатися. Оцінивши свій стан, вона швидко піднялася на ноги.
Однак монстра вже не було.
Був лише зламаний стіл і розтрощена стіна.
– Не може бути… він допоміг мені…?
Навіть якби Алексія не вигнулася, монстр би завдав удару не по ній. Тоді… ні, можливо, він всього лише промахнувся.
– Що ж, байдуже.
Алексія дістає ключі з трупа розчавленого чоловіка і знімає обмежувачі магії. Тепер вона може вільно використовувати магію. Потягнувшись, Алексія змиває напруження в тілі та виходить крізь дірку, яку зробив монстр у стіні.
Перед нею довгий темний коридор. Він заповнений розтоптаними бійцями.
– Я візьму це. – Алексія позичає мітриловий меч у трупа. Він не дуже якісний, але впорається зі своїм завданням.
Вона прямує довгим коридором, завертає за ріг і бачить перед собою людину.
– Не можна тікати без дозволу.
– Т-ти… Чому ти тут…? – Алексія приголомшено розширила очі.
Що в біса відбувається?
Айріс мчить по нічній столиці, її вогнисто-руде волосся розвівається на вітрі.
Спочатку вона не повірила, коли їй сказали, що будівлю розрізали і зруйнували. Однак повідомлення від її підлеглих з’являються одне за одним, поки вона мчить на місце подій.
На столицю відбувається масштабна атака.
Їй не знадобилося багато часу, щоб прийти до такого висновку. Однак немає нічого, щоб пов’язувало місця атаки: фірми, склади, ресторани, особняки вельмож… Жодних сумнівів, що це добре спланована атака, але її мета незрозуміла.
Але столиця королівства здригалася.
Лицарський орден негайно мобілізували через надзвичайну ситуацію, і почалася евакуація важливих осіб. Однак попри пізній час, містяни спостерігали за ситуацією крізь вікна. А на тих, хто хотів вийти, Айріс прикрикувала, щоб вони повернулися додому.
Відбувається щось дивне. Безсумнівно, це незвичайний інцидент.
Так говорила інтуїція Айріс.
Раптом до її вух долинув крик.
– М-монстр! Допоможіть…!!!
Це голоси лицарів. Вони недалеко. Айріс змінює напрямок і біжить на крик. Вона завертає за ріг, біжить пустим провулком і вибігає на головну вулицю, де і бачить монстра.
Це велика і жахлива почвара.
Помахами величезних кігтів, заляпаних кров’ю, монстр перетворює лицарів на шматки плоті.
– Що це? – бурмочучи, Айріс продовжує рухатися. – Назад!
Одним плавним рухом вона оголює меч, його лезо виблискує в темряві ночі та пронизує груди почвари.
Айріс одним ударом розділяє величезне тіло монстра навпіл.
– Цілі? – вона звертається до лицарів, поки дивиться, як почвара падає на землю.
– Принцесо Айріс, ви врятували нас!
– Як і очікувалося від принцеси! Вона вбила монстра одним ударом!
Вони були цілими. Більшість лицарів майже не постраждали. Але це стосувалося лише тих, кому вдалося вижити.
– Воно убило вісьмох наших.
Монстр убив їх одним ударом.
Побачивши трупи лицарів, червоно-винні очі затремтіли від смутку.
– Заберіть тіла та повідомте капітану…
– Принцесо Айріс! – раптом закричав один із лицарів, вказуючи на щось за її спиною. Інші теж приглушено закричали.
– Що…?! – Айріс озирається та негайно змахує мечем.
Її зброя стикається з правою рукою монстра.
– Кх…!
Здавалося, що Айріс от-от зазнає поразки, але вона негайно випускає величезну кількість магічної сили, завдяки чому відкидає руку, пірнає вниз, відрізає ногу почварі та відскакує.
Монстр завдає удару правою рукою по тому місці, де ще мить назад була Айріс, і чіпляє кілька пасом її довгого рудого волосся.
– Відновлюється…?
Від розрізу, який вона зробила зовсім недавно, і сліду не залишилося, а нога почала відростати.
– Не можу повірити… він відновився після того, як принцеса Айріс розрізала його навпіл…
– Очам своїм не вірю…
– Відступайте. – Говорить Айріс приголомшеним лицарям, блокуючи наступну атаку.
Удар був швидкий, потужний і важкий, але без якихось хитрощів.
– Зрештою це всього лише монстр.
Відповідь Айріс була безжальною. Вона ріже на шматки його руки, відрізає ноги та зносить голову. Її атаки, ніби говорять: спробуй тепер відновитися.
Вона не дозволить йому напасти знову. Атакувати зможе лише Айріс.
– І тепер відновлюється?
Однак монстр досі живий. Щойно Айріс зупинилися на мить, як він відновлюється та змахує правою рукою, щоб відштовхнути її.
Затим монстр випускає пронизливий рев у нічне небо.
Ніби у відповідь з безмісячного неба починає лити дощ. Спочатку це рідкі краплі, але потім він дужчає. Коли вода потрапляє на кров монстра, піднімається біла пара.
– Це займе деякий час…
Айріс готується до тривалого бою. Вона не думає, що програє, але бій займе якийсь час. Айріс стискує меч і кидається до монстра, який майже повністю відновився.
Миттю пізніше меч Айріс вилітає з рук. Її руки німіють від потужного удару.
Айріс дивиться на несподіваного зловмисника, не звертаючи уваги на те, що її улюблений меч, обертаючись, відлетів дуже далеко. Зловмисник теж дивиться на неї.
Їхні очі зустрічаються. Першим говорить зловмисник:
– Невже ти не розумієш, що це боляче?
Зловмисником виявилася дівчина у чорному костюмі. Її обличчя приховане, але голос був досить молодим.
– Хто ти? – Айріс тримає в полі зору і дівчину в чорному костюмі, і монстра.
– Альфа, – сказавши це, дівчина повернулася до принцеси спиною, наче втратила інтерес.
– Зажди, що ти хочеш зробити? Якщо ти плануєш напасти на лицарів, то не думай…
– Напасти…? – Альфа обриває слова Айріс, стоячи до неї спиною і сміється.
– Що смішного?
– Напасти… Не думаєш, що це звучить кумедно? Дурні, які нічого не знають, говорять про напад.
– Що ти…! – магія Айріс вибухає, її магічна сила нагадує величезну хвилю, що розганяє дощ і утворює сильний вітер.
Однак Альфа навіть оком не змигнула на таку демонстрацію. Вона все ще стола спиною до Айріс, коли сказала:
– Покірно виконуй свою роль глядача та стеж за сценою. Не заважай нам. – І вона пішла до монстра. Її дії ніби наповнені якимось таємним сенсом. Здавалося, вона повністю забула про Айріс.
– Глядача…? – Айріс дивиться на спину Альфи, стискаючи онімілі руки.
– Бідолаха. Мабуть, боляче. – Альфа наближається до монстра і говорить з ним. – Більше не буде болю. Не буде смутку.
Її чорний меч витягується і перевищує зріст Альфи.
– Тому не плач більше.
А далі вона робить крок уперед і одним ударом розтинає монстра навпіл.
Ніхто не встиг зреагувати.
Ні Айріс, ні почвара, їм залишалося лише спостерігати, як Альфа розрізає тіло монстра навпіл. Це виглядало так природно. Не відчувалося жадоби крові, це був ніби акт співчуття.
Величезне тіло монстра впало. Воно зменшилося, випускаючи білий дим, поки не досягнуло розмірів юної дівчини. З лівої руки випав кинджал.
Це кинджал із червоним коштовним каменем. На руків’ї був напис: улюбленій доньці Міллії.
– Сподіваюся, в наступному житті ти житимеш мирно.
Після цих слів Альфа зникає у білому димові.
Здалеку лунає грім. Айріс приголомшено стояла на місці. Проливний дощ стікає по її волоссю та обличчю.
Вона тремтить, але не розуміє чому.
– Алексіє… – шепоче Айріс. Вона відчуває, що в центрі цього хаосу знаходиться молодша сестра. – Алексіє, будь у безпеці…
Айріс хапає свого меча і починає бігти. Сильний дощ не припиняється ні на мить.
– Чо-чому ти тут…?
Коли Алексія завернула за ріг, то побачила знайоме обличчя.
– Бо це моя територія. Я вклав сюди багато зені. Оце і все.
Блондинисте волосся, виразні риси обличчя і впевнена посмішка. Там стояв інструктор Зенон.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥