Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 6
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особливу подяку за появу перекладу цієї лайтновели висловіть Alastor.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Розділ 2. Нумо досліджувати Святилище! Частина 1
Роза мружить очі й чекає, коли світло згасне.
Коли світло згасає, на його місці з’являються масивні білі двері.
– Що це…? – шепоче Роза. – Вони відчиняються…?
Саме так, двері, огорнуті слабким сяйвом, повільно відчинилися.
Це було дивне видовище.
– Не може бути… Святилище відповіло…? – приголомшено бурмоче Нельсон.
– Про що ви говорите? – питає Роза.
– Як ви знаєте, сьогодні єдиний день у році, коли відчиняються двері Святилища.
– Але я чула, що вони знаходяться всередині храму.
– Це правда, одні двері розташовані у храмі. Але їх набагато більше. Святилище може відчини різні двері, все залежить від того, хто прийшов постукати в них. Двері для непроханих, двері, що закликають, привітні двері… Ми не дізнаємося, що це за двері, поки не зайдемо всередину, – відповів Розі Нельсон, його погляд не відривався від білих дверей. – Тепер, коли ситуація дійшла до цього, ми не можемо продовжувати Випробування Богині. Виведіть глядачів з арени.
Отримавши вказівку Нельсона, помічники почали виводити людей назовні. Поважні гості також залишили свої місця.
Масивні двері продовжували відчинятися.
– Не підпускайте нікого до дверей! – кричить Нельсон. Коли двері відчиняються достатньо для того, що крізь них пройшла одна людина, він звертається до Рози й інших. – Будь ласка, вийдіть усі.
Щойно він закінчив говорити, як Роза витягнула меч. Теж саме зробила й Алексія. Вони стають одна до одної спинами, готуючись до бою.
– Що ви…?! – кричить знервований Нельсон.
Озирнувшись, він бачить, що їх оточила група людей у чорному. Навіть Роза й Алексія помітили групу за мить до того, як їх побачив Нельсон.
– Перепрошую. Я змушена попросити вас залишатися там, доки двері повністю не зачиняться.
Вони почули прекрасний голос, схожий на передзвін. Говорила жінка, одяг якої помітно відрізнявся від вбрання інших.
– Ви… ви з проклятого Саду Тіней?!
Серед групи людей у чорному, вона єдина, чий одяг нагадує сукню. Жінка граціозно йде до дверей.
На мить її погляд зупиняється на Розі й Алексії.
Їхні плечі затремтіли, вони відчувають, як напружуються спини одне одної.
Вона сильна…!
Від її погляду відчувався величезний тиск. Присутність цієї жінки ніби пригинала до землі, здавалося, що вона керує самою ніччю.
Роза й Алексія вважали Тінь найсильнішим, але ця жінка принаймні досягнула нижнього рівня його сили. Саме таке відчуття у них виникало.
– Іпсилон, решту я залишу на тебе. А ви, принцеси, будьте хорошими дівчатками.
– Зрозуміла, пані Альфа.
– Стій! Не наближайся до дверей Святилища!!
Не звертаючи уваги на крики Нельсона, жінка на ім’я Альфа прослизнула у двері, охоплені слабким світлом.
– О, то це Альфа…
Роза почула бурмотіння Алексії. Ти її знаєш?! Роза стримала бажання запитати.
– І що ви плануєте робити? – питає Алексія.
– Все, що від вас вимагається, залишатися на місці, поки двері не зникнуть. Однак виконавець обов’язків архієпископа Нельсон піде з нами, – відповідає фігуриста жінка на ім’я Іпсилон.
Почувши своє ім’я, Нельсон починає панікувати:
– Що ви плануєте робити зі Святилищем?
– Справа не в тому, що ми плануємо робити з ним, а в тому, що там є. Робіть, як сказано, і ніхто не постраждає, – говорить Іпсилон.
Її прекрасні блакитні, як чисті озера, очі утримують Розу й Алексію.
Вона теж сильна. Не настільки, як Альфа, але ця жінка також володіє тим тиском, який характерний для сильних людей.
Однак якщо справа дійде до…
– Якщо ви поворухнетеся, те, що з нею станеться, буде на вашій совісті, – сказала Іпсилон, чітко вловлюючи їхню ворожість.
Вона кидає погляд на пані Нацуме, яку тримала одна з жінок у чорному.
– М-мені дуже шкода… – пані Нацуме вибачливо опустила погляд.
– Пані Нацуме…!!
Побачивши, як пані Нацуме стримувала сльози, Роза відчула, як стиснулося її серце.
Їхня здатність дати відсіч була нейтралізована… принаймні вона так думала.
– Ми можемо просто кинути її, – Алексія говорить так тихо, що її може почути лише Роза.
– У жодному разі, – Роза категорична відмовилася від цієї ідеї.
– Якщо чесно, було б краще її кинути. Я їй не довіряю.
– Кажу тобі, ні, ні і ще раз ні.
Поки Алексія і Роза сперечаються, двері до Святилища повністю відчинилися і почали зачинятися. Повільно-повільно.
Група людей у чорному прямує до дверей, вони тягнуть з собою пані Нацуме і виконавця обов’язків архієпископа Нельсона.
Розі й Алексії не залишається нічого іншого, як спостерігати.
Їхні супротивники не показують жодної слабини.
Кожна особа у групі в чорному вбрані сильна сама по собі, але також у них ідеальна гармонія. Вони рухаються трійками, прикриваючи одна одній спини. Навіть якби Роза й Алексія знайшли слабке місце в їхній обороні, очевидно, що група негайно її закриє. Їхня командна робота відшліфована до блиску.
Двері продовжували зачинятися.
– Ні! Будь ласка! Не робіть мені боляче! – коли її штовхають до дверей, пані Нацуме кричить так, що серце крає.
– Пані Нацуме!
– Зі м-мною все добре! Не хвилюйтеся! – вигукує пані Нацуме тремтячим голосом, коли її заштовхали у двері.
Роза дивиться на неї зі сльозами на очах.
– Підозріло…
Роза чує цей шепіт, але ігнорує його.
Іпсилон, озирнувшись навколо і переконавшись, що все нормально, веде Нельсона до дверей. Але він починає пручатися, на якусь мить відволікши її.
Це відбувається блискавично.
Чорна тінь падає вниз й атакує Іпсилон.
– Чудова робота, кат Веном! – Нельсон вибухає сміхом.
У стані надзвичайної зосередженості Іпсилон спостерігає, як її атакують.
Попри те, що її заскочили зненацька, її навички були відточені до такого рівня, що вона змогла відігнути тулуб назад, щоб уникнути удару. Однак це призводить до трагедії.
Минуле проноситься перед Іпсилон, як спалахи світла перед очима.
Вона була ельфійкою благородної вдачі, яка стала одержимою і через це її вигнали та покинули. На неї полювали як на демона.
Далі приходять спогади про день, коли вона отримала нове життя.
У той доленосний день, Іпсилон врятував Тінь. Все, що вона знала до цього, все, у що вона вірила, зруйнувалося, її життя набуло нового сенсу.
Іпсилон з малечку була вольовою. Вона жодного разу не сумнівалася у своїй винятковості, а її особистість тільки підкреслювала переваги.
Вона походила із заможної родини, вона володіла красою, розумом і бойовими мистецтвами на тому рівні, що була на вершині свого покоління.
Вона була гордою і мала здібності, що відповідали цій гордості.
Можливо, саме через це в той день, коли вона стала одержимою, коли все було зруйновано, вона почувалася спустошеною більше, ніж будь-хто інший.
Вона втратила сенс життя, але їй не вистачало мужності померти.
І в той день, коли вона тягнула своє гниле тіло гірською стежкою, перед нею з’явився Тінь.
– Ти прагнеш сили…?
Його голос звучав так, ніби йшов з дна безодні.
Її свідомість була огорнута туманом, тож Іпсилон подумала, що до неї, можливо, з’явився демон.
Але вона жадала сили.
Якщо у неї буде сила, вона зможе помститися тим, хто її покинув. Вона катуватиме їх до смерті. Змусить їх пошкодувати про те, що вони зробили.
– Тоді я дам її тобі…
І після цих слів Іпсилон огорнула м’яка синьо-фіолетова магія.
Вона досі пам’ятає те сяйво і те тепло.
Перш ніж вона усвідомила, Іпсилон заплакала від ностальгічного, теплого і заспокійливого світла.
У той день Іпсилон була слабкою, потворною і жалюгідною. Та все ж Тінь врятував її.
– Це нормально, впадати у божевілля у світі повному брехні. Але якщо ти хочеш пізнати справжній світ… іди за мною.
Іпсилон кинулася за Тінню.
Вона втратила все і була звичайною потворою. І в момент, коли це потворне «я» було врятоване, вона відчула, що він визнав її справжню сутність.
Їй не потрібен сімейний статус.
Не потрібна краса, не потрібно пишатися своїми здібностями.
Були інші речі, важливіші.
Але коли вона дізналася правду про світ і зустрілася зі своїми чотирма старшими товаришками, то відмовилася від своїх попередніх слів.
Звичайно, сімейний статус неважливий, але здібності потрібні.
Бойові здібності, якими вона колись так пишалася, поставили її на друге місце знизу.
Місця над нею займали істинні монстри, бездоганні надлюди, яких вона не могла перемогти.
Розум, яким вона пишалася не менше, також був на другому місці знизу.
Генії, що були перед нею, зруйнували її самовпевненість.
Навіть коли мова йшла про всебічно розвинених, її переважали зразки ідеальних надлюдей, які ніколи не помилялися.
Тож у неї не було можливості показати себе.
Крім краси.
Зовнішність завжди була важливою для Іпсилон. Адже її обожнюваний володар – чоловік.
Вона об’єктивно оцінила власну привабливість і зрозуміла, що попереду дуже важка боротьба.
Якщо оцінювати лише за обличчям, то Іпсилон нема про що хвилюватися, але вона мала думати про майбутнє. Бо всі жінки з її родини були прокляті плоскими грудьми.
Подібно до того, як чоловіки нарікають на лисіння у своїх предків, так і Іпсилон нарікала на груди своєї родини. Вона знала, що якщо все так триватиме і далі, то в майбутньому вона зазнає нищівної поразки.
Тож коли Іпсилон уперше зіткнулася з певною річчю, в неї ніби блискавка влучила.
Слизовий костюм.
З першого погляду вона зрозуміла всі переваги, які він мав, і її серце прикипіло до цього костюма.
Зазвичай вона слухала все, що говорив Тінь, але не приділяла цьому великої уваги, однак коли він розповідав їй про слизовий костюм, Іпсилон була повністю зосереджена. Вона не могла відвести очей.
І тоді Іпсилон дещо зрозуміла.
Вона може їх збільшити.
Їй знадобилося лише три дні, щоб навчитися керувати слизовим костюмом, як заманеться.
З того дня вона постійно носила слизовий костюм, прикриваючись потребою навчитися контролю, і поступово почала надавати об’єму грудям.
Процес ішов потроху, щоб не викликати підозр, але дещо зухвало, бо вона все ж таки дівчина, що розвивалася.
Однак щойно вони досягнула потрібного розміру, Іпсилон дещо зрозуміла.
Вони неправильно відчуваються.
Зрештою слиз залишається слизом. Її груди відрізнялися від справжніх за відчуттями, за тим, як вони рухалися. Зрозумівши це, вона почала спостерігати за Бетою так, ніби стежила за ворогом, і через кілька днів вона змогла ідеально контролювати слиз, щоб відтворити рух і відчуття справжніх грудей.
В цей момент контроль Іпсилон над магічною силою досягнув такої вершини, що навіть перевершив контроль Альфи.
Її назвали Точною і почали поважати, але це для неї вже давно не мало значення.
Натомість Іпсилон щодня спостерігала за Бетою і відчувала священний трепет.
Її груди стають ще більшими?!
Це – битва. Нерівна битва між природним і штучним.
Зрештою Іпсилон додала ще трохи і перемогла у цій битві. Людство завжди долало загрози природи.
Але ціна цієї перемоги була високою.
В той день, коли Іпсилон подивилася на себе в дзеркало, вона втратила крихту отриманої гордості та дещо зрозуміла.
Її фігура незбалансована.
На жаль, її тіло було мініатюрним і без видатних округлостей.
Однак Іпсилон вклала всі сили, щоб відшукати рішення проблеми. І зрештою дійшла до висновку.
Правильно, щоб збалансувати фігуру, їй також потрібно збільшити сідниці.
Проте на сідницях вона не зупинилися. Вона використала слиз, щоб зробити сідниці об’ємнішими, так само слизом вона підтягнула живіт і створила корсет на талії. Завдяки слизу вона витягнула ноги і досягнула ідеальних пропорцій пісочного годинника… Щоб перерахувати всі подробиці, знадобиться ціла вічність.
Якщо коротко, то завдяки слизовому костюму вона створила собі ідеальну фігуру.
Це вимагало неймовірних зусиль, вона постійно перебувала насторожі, про що ніхто не підозрював, постійна присутність огидно гідної суперниці.
Однак понад усе інше – це був вияв її почуттів до обожнюваного володаря.
Точність контролю Іпсилон над магією – це побічний продукт наполегливої праці. Її справжня сила полягала у дивовижному фізичному захисті, що давали численні шари слизу.
Спалахи спогадів закінчилися.
Тінь, що падає на неї, змахує мечем.
Плоди її важких зусиль отримують удар.
Два найм’якші шматки слизового костюма полетіли в повітря.
У цей момент Іпсилон приходить до тями.
Ні! Цього не може бути…!
Не в цьому місці…!
Вона відмовляється від того, щоб її викрилиииииииииии!!
Іпсилон контролює залишки магічної сили у кожній з двох м’яких грудок, що летять у повітрі, змушуючи їх підтримувати форму.
Якби хтось побачив, як вміло вона контролює магію, що покинула її тіло, то у нього б перехопило подих.
Водночас вона притягує магічну силу до себе і дві м’які грудки у мить повертаються на початкове місце.
Неймовірний контроль, що не дозволяє відхилитися від цілі ні на міліметр, і швидкість, з яким вона все це робить, – справжнє диво.
В кінці вона робить так, щоб вони ворухнулися від руху, як це було б зі справжніми грудьми. Це сила Іпсилон Точної.
– Чудова робота, кат Веном… Га? – Нельсон кидає ще один погляд на Іпсилон.
Вона мала бути порізана на шматки, але замість цього вона стояла без жодної подряпини.
Навіть більше.
– Ти щось бачив…?!
– Га…?
Що це за непереборна сила…?!
У Нельсона затремтіли коліна.
– Ти… щось бачив?
– Хіік… Н-ні! Нічого…!
– А ви? – питає Іпсилон у Рози й Алексії. Вони похитали головами. – Добре. Тепер заходь.
Іпсилон хапає Нельсона за шию і тягне його за собою.
– А-а-а! Що ти робиш, кат Веном?! Негайно врятуй мене!!!
– Якщо тобі потрібен кат… – Іпсилон нахиляється і говорить прямо у вухо Нельсона. – То я його вже вбила.
І тут голова ката зі стуком упала на землю.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
Іпсилон тягне за собою Нельсона і зникає за дверима.
Вони майже зачинилися.
За мить до того, як вони мали повністю закритися, до дверей кидається ще одна людина.
– Алексіє?!
Проігнорувавши вигук Рози, Алексія зникає у щілині ще не зачинених дверей.
– О небо!
Роза кидається за нею всередину, двері з клацанням зачиняються за її спиною.
Після цього вони зникають, залишивши після себе слабке світіння.
– Кяа?!
Роза впала на щось м’яке.
Похитавши головою і сівши, вона зрозуміла, що під нею двоє дівчат.
– Ой, вибачте.
– Розо, чи не могли б ви встати якнайшвидше?
– Принцесо Алексіє, прошу вас не торкатися до мене.
Роза приземлилася зверху на Алексію і Нацуме, що дивилися одна на одну.
Як тільки Роза встала, вони негайно звелися на ноги і відвернулися одна від одної.
Усвідомивши, що ці двоє у поганих стосунках, Роза засмутилася.
– Вам справді не варто сваритися… Ой, – коли Роза заговорила до них, то нарешті помітила, що до неї прикуті погляди купи людей.
Вони опинилися у тьмяно освітленому приміщенні, навколо них стояли жінки в чорному. Серед них були Альфа, Іпсилон і полонений Нельсон.
– Хм… ну… е… – Роза піднімає руки, розуміючи, що вона не може нічого зробити у цій ситуації.
З вимушеною посмішкою, вона намагається показати, що не ворожа до них.
Поряд з Розою жалібно зіщулилася пані Нацуме. В момент, коли вона вирішала, що потрібно щось зробити, Алексія раптово виступила вперед.
– Перепрошую, ми спіткнулися і впали. Коли це сталося, то перед нами були двері… тож ми нічого не могли зробити. Це дійсно не наша провина.
Саме в цей момент Роза зрозуміла, що відсутність сорому може бути переконливою сама по собі.
Очевидно, що Алексія бреше, але якщо вона поводиться так, ніби є королем демонів, що захопив світ, ніхто не наважиться вказувати на це.
Та роби, що хочеш. Саме про це подумали всі, дивлячись на неї.
– Якщо ви будете поводитися чемно, то робіть, що хочете. Насправді вам, можливо, не завадить дізнатися кілька речей, – каже Альфа, кидаючи погляд на Алексію.
Далі вона роздає вказівки і жінки в чорному розходяться в різних напрямках.
– Так! – говорить Алексія, змахнувши кулаком.
На місці залишаються лише Альфа, Нельсон, Роза, Алексія, Нацуме і невідома жінка в чорному. Однак це не Іпсилон.
– Що ви плануєте робити? – Нельсон, якого тримала жінка в чорному, уважно дивився на Альфу.
Здавалося, що вона усміхнулася під маскою:
– Говорять, що колись великий герой Олів’є відрубав ліву руку демона Діаблоса і запечатав її тут.
– І що? Ви прийшли шукати руку? – Нельсон засміявся.
– Звучить доволі весело, але… ми тут не для того, щоб шукати руку. Ми хочемо більше дізнатися про Культ Діаблоса.
Роза помічає, як видимо смикається Алексія, коли чує слова «Культ Діаблоса», вона кидає на неї уважний погляд і помічає, яким суворим став її погляд.
– Про що ти говориш…?
– Я знаю, що ти не можеш нам нічого сказати. Ось чому ми прийшли сюди, щоб побачити все на власні очі. Щоб відшукати правду, яку від самого початку поховали у темних глибинах історії.
Альфа повертається до них спиною і йде до великої кам’яної статуї. Стукіт її каблуків розходиться луною по просторій кімнаті.
– Це статуя великого героя Олів’є.
Почувши слова Альфи, Роза схиляє набік голову.
– Герой Олів’є…? Але хіба це не мав бути чоловік?
Саме так, статуя, яку Альфа назвала статуєю героя, зображувала жінку, що тримала священний меч. Вона мала прекрасну, люту божественність і виглядала як істинна валькірія.
– Ми маємо загальне розуміння того, що сталося, однак залишилися деякі темні плями: історична правда, справжня мета культу і… – Альфа простягнула руку до статуї героя і ніжно гладить кам’яну щоку. – Чому в Олів’є таке ж обличчя, як і в мене?
Вона обертається. Маска, яка приховувала її обличчя, зникла.
– Ельф…? – мимрить хтось.
Однак милуючись її красою, від якої перехоплює подих, вони раптом дещо усвідомлюють. Обличчя Альфи і героя Олів’є схожі, як дві краплі води.
– Неможливо! Ти та ельфійка, що… Але ти мала померти від одержимості…
– Бачиш. Ти все-таки знаєш, про що я.
– Ух…! – Нельсон поспішно стулив рота.
– Ми також знаємо правду про «одержимих демонами». Для культу, який прагне контролювати все суспільство, це має бути справжньою бідою, чи не так?
Нельсон дивився вниз, відмовляючись відповідати.
Роза не розуміла, про що вони говорять. Однак Алексія, здавалося, розуміла про що йшла мова. Схоже, слова Альфи це не якась там дурниця.
Повинна бути вагома причина, щоб дві такі могутні організації займалися археологією та історією. Для Саду Тіней це одна причина, а для Культу Діаблоса – інша.
Роза негайно згадує про нещодавній напад на академію. Ймовірно, це якось пов’язано.
Між двома організаціями розгортається конфлікт. Вона затремтіла від цього факту.
Якщо конфлікт між ними в майбутньому тільки зростатиме, Роза сумнівається, що непоінформовані уряди королівств зможуть з цим впоратися.
– Ми також підозрюємо, що мета культу не настільки проста, як воскресіння демона. Проте ми не впевнені, тому маємо поглянути на все особисто, – говорить Альфа, вливаючи магію в кам’яну статую. Зі зростанням магічної сили, повітря навколо починає вібрувати.
– Ця магічна сила… Ти одна з «одержимих демонами». Ти змогла прокинутися сама…?
Від тої кількості неймовірної магічної сили, яку Роза бачить перед собою, по її спині пробігає холодок. Якщо ця ельфійка націлиться на якусь країну, знадобиться величезна військова сила, щоб зупинити її.
– Колись на цих землях пройшла велика битва. Герой запечатав демона, і багато доблесних життів було втрачено. Магічна сила демона і магічна сила воїнів переплелися, захоплюючі спогади, що втратили своє призначення. Це місце – кладовище, де спочивають древні спогади і гнів демона.
Кам’яна статуя починає світитися, реагуючи на магію. На поверхні з’являються стародавні літери, і статуя поволі набуває кольорів.
– Олів’є, славетний герою, я знала, що ти відгукнешся на мій поклик.
Перед ними з’являється Олів’є, схожа на Альфу, як дві краплі води.
– Н-ні… цього не може бути… – ноги Нельсона тремтять.
Олів’є повертається до них спиною і йде вперед. Дорога перед нею наливається світлом, яке швидко поширюється усюди.
– А тепер ми вирушимо у невелику подорож до світу казок.
Голос Альфи, останнє, що вони чують перед тим, як все навколо заливає світлом.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥