Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 6
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Особлива подяка: Alastor.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, S. Babak, Drakula, db4tz.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Розділ 2. Нумо досліджувати Святилище! Частина 2
Перемігши Віолетту, я негайно кинувся навтьоки, що позбутися від переслідувачів, і про всяк випадок втік з Ліндблюма і сховався у горах.
Почекавши трохи, я вирішив, що цього достатньо, повернувся до свого звичайного виду і полегшено зітхнув.
Схоже, мені якось вдалося це зробити. Глядачі на арені будуть зайняті розмови про таємничого нахабу на ім’я Тінь і повністю забудуть про якось невідомого хлопця з академії темних лицарів.
Сьогодні я добре попрацював, тому збирався скупатися у гарячих джерелах і лягти спати. Щойно я подумав про це і піднявся, як переді мною раптово з’явилися дивні двері.
Брудні, пошарпані двері плавають посеред гір. Ха. Тільки погляньте. Вони вкриті плямами. Чітко видно, що це засохла кров.
– Що це?
Ця річ підозріла. Я точно знаю, що з таким краще не мати справи.
Я повертаюся на п’ятках.
– Хей!
Знову повертаюся.
– Не може бути.
Я відстрибнув.
– Серйозно?
Двері слідували за мною!
Неважливо, яка це відстань. Неважливо, в який бік я повернуся. Неважливо, сотню сальто назад я зроблю чи більше. Двері постійно з’являються переді мною.
Що ж, тоді в мене лише один вибір.
– Настав час дещо порізати.
Щойно ці слова злетіли з моїх губ, як я вихопив меч і розрізав двері навпіл.
Однак, як тільки я це зробив, вони негайно повернулися до нормального стану. Прибираю катану і починаю думати.
Очевидно, що я не можу повернутися до міста з цими брудними дверима на буксирі. Як не подивися, а вони привертають увагу.
І що це за двері такі? Я не відчуваю, щоб поряд хтось був, тому сумніваюся, що це якась чудернацька витівка. Це не чийсь хитрий задум.
– Це версія Дверей Куди-Небудь цього світу?
Ці двері так відчайдушно слідують за мною, тож, здається, якщо я зайду в них, проблема буде вирішена. Хоча насправді мені зараз хочеться поніжитися в гарячих джерелах і поспати.
Я даю собі 30 секунд на роздуми, а потім приймаю рішення. Гаразд, покінчимо з цим якнайшвидше.
Коли я відчиняю двері, мене зустрічає темна безодня, яка ніби засмоктує в себе. Молячись, щоб це не був смертельний прапорець, я застрибую всередину.
Я опиняюся у кам’яній кімнаті. Це пустка і похмура кімната. У ній лише двері та жінка прикута до стіни. О, це Віолетта.
– Привітики, – кажу їй. Вона дивиться на мене і її очі розширюються від здивування.
– …Привітики, – відповідає вона, ніби передражнює мене. – Рада знову тебе бачити.
– Ага. Це ти покликала мене сюди?
– Покликала…? Я точно не збиралася цього робити. Хоча тоді я непогано розважилася.
– Еге, я також.
– Мої спогади неповні, але я впевнена, що ти серед них найсильніший. Якби ти був у мій час..
– Честь для мене.
– То як ти тут опинився? – вона з цікавістю поглянула на мене.
– Раптово з’явилися двері, я зайшов і опинився тут.
– Не впевнена, що розумію.
– Так, я теж. До речі, знаєш, як вибратися звідси?
– Не впевнена. Не можу пригадати, чи виходила я звідси.
– Але зовсім недавно ти вийшла і билася зі мною.
– Коли я це усвідомила, то уже була там. Це перший раз, коли щось подібне відбувається зі мною. Наскільки я можу пригадати.
– Он як, сумно.
Я помудрував трохи над тим, що робити далі. Тут є двері, але коли я вирішив підійти до них Віолетта, на мить стиснувши губи, сказала:
– Перед тобою прекрасна зв’язана жінка.
Я дивлюся на неї, вона прив’язана до хреста. Киваю.
– Еге.
– Чому б тобі не допомогти мені?
Я трохи нахиляю голову, а потім до мене доходить, що я трохи неправильно зрозумів ситуацію.
– О, даруй. Я думав, ти тренуєшся.
– Га?
– Я колись так тренувався.
– …як по-новому.
Я звільнив Віолетту з допомогою меча, отриманого в академії. Використовувати слизовий меч – не найкращий варіант.
Вона потягується, абсолютно задоволена, і на її губах з’являється ностальгічна усмішка.
– Дякую. Вперше за тисячу років почуваюся такою вільною.
– Справді?
– Не знаю чи точно, але відчувається саме так.
Вона поправила свій тонкий одяг і заправляє шовковисте чорне пасмо за праве вухо. Гадаю, це у неї такий стиль.
– А тепер поговоримо про наші цілі, – зі спокійним лицем говорить Віолетта.
– Гм?
– Моя мета свобода, а твоя – втеча, правильно?
– А, так.
– Отже, будемо працювати разом?
– Гаразд, але ти знаєш, де вихід?
– Ні. Але я знаю спосіб звільнитися. Святилище – це в’язниця для спогадів. У центрі знаходиться ядро магічної сили. Якщо знищити його, я буду вільною.
– Лише ти?
Вона глянула на мене краєм ока й усміхнулася.
– Усе буде звільнено. Ти теж зможеш вийти.
– Хіба це не знищиться Святилище?
– Я на це сподіваюся. Ти проти?
Я обдумав запитання Віолетти.
– Якщо подумати, то ні. Звучить непогано.
– Тоді вирішено. Гадаю, ти вже помітив, що тут не можливо використовувати магію. Ми близько до серця Святилища. Як тільки ми спробуємо використати магічні силу, її негайно поглине ядро.
– Зрозумів.
Ядро Святилища набагато потужніше за артефакт, який використовували терористи під час нападу. Щойно я спробував скористатися магічною силою, як вона зникла. Я спробував кілька різних варіантів, але, схоже, знадобиться деякий час для пошуку рішення.
– Нестрашно, я добре вмію ламати речі.
– О, ти такий надійний. До речі, без магії, я слабка і тендітна панянка. Завжди хотіла, щоб мене захищав мужній лицар.
Вона знову усміхнулася, але ця посмішка ніяк не відповідала слабкій і тендітній панянці. Вона взяла лідерство на себе і без вагань відчинила двері.
– До речі, що з тобою буде, коли ти звільнишся? – питаю Віолетту.
– Я зникну. Все-таки я лише спогад.
Вона не озирається.
За дверима був освітлений ранковим сонцем ліс. Промені лилися у щілини між гілок дерев, від чого роса на траві сяяла. Я не впізнав це місце, тому озирнувся навколо.
– Це спогад, – пояснює Віолетта.
– Твій?
– Схоже на те, я пригадую щось таке.
Сказавши це, вона закрокувала вперед, я йду слідом, щоб не залишитися позаду. Ми йшли деякий час по лісу, аж раптом вийшли на галявину. На ній сиділа маленька дівчина, вона обнімала свої коліна, а ранкове сонце омивало світлом її постать.
Це чорноволоса дівчинка.
– Здається, вона плаче.
– Схоже на те.
Ми підходимо до дівчинки.
Я присідаю і зазираю в її обличчя. Фіолетові очі дівчинки заповнені слізьми.
– Вона схожа не тебе.
– Просто збіг.
– Цікаво, чому плаче?
– Можливо, вона обпісялася, – байдуже говорить Віолетта.
Дівчинка продовжує тихо плакати. На її тілі були помітні синці.
– То що нам робити?
– Якщо ми хочемо йти далі, потрібно покінчити з цим спогадом.
– Тобто?
Віолетта піднімає обличчя заплаканої дівчинки.
– Навіть якщо ти будеш плакати, нічого не зміниться, – говорить вона і б’є дівчинку по щоці.
– Це занадто.
– Все добре. Це все-таки я.
– Отже, ти визнаєш це.
Світ розділився на шматки. Ранковий ліс розколюється, як розбите дзеркало, на крихітні осколки і зникає у густій темряві.
Навколо нас знову суцільна темнота.
Я заледве бачу Віолетту.
– Ходімо далі.
– Зрозумів.
Ми йдемо крізь порожню темряву до місця, куди висмоктувалася наша магічна сила.
Ніщо інше так чітко не відчувалося.
Я ледве відчуваю землю під ногами, тому навіть почав втрачати усвідомлення де низ, а де верх. Щоб перевірити це, я спробував іти догори ногами. Це схоже на стійку на руках: голова вниз, а ноги вгору.
Це спрацювало.
Віолетта кинула на мене лінивий погляд.
– Не зазирай під мою спідницю.
– Не хвилюйся, я нічого не побачу.
Через деякий час нас огорнуло темно-червоне світло.
– Ой! – я мало не розбив собі голову, але в останню хвилину зміг уникнути цього неприємного результату.
– Ось, що отримуєш, коли балуєшся.
Віолетта поглянула на мене, лежачого на землі, і простягнула руку.
– Дякую.
Хапаюся за її холодну руку і піднімаюся.
Ми знаходимося на полі бою, воно залите червоним світлом призахідного сонця. Криваво-червоне коло завмерло прямо над горизонтом.
– Вони всі мертві.
Земля вкрита полеглими воїнами, а темна кров, що просякнула ґрунт, тягнулася аж до обрію.
– Ходімо.
Віолетта йде так, ніби вже знає, куди нам потрібно потрапити.
Навколо повно трупів.
Ми йдемо сутінковим полем бою, наступаючи на мертві тіла.
Я теж хотів би відірватися на повну на такому великому полі битви.
Пройшовши трохи далі, ми побачили в центрі битви залиту кров’ю дівчину в сльозах. Ми зупиняємо перед нею.
Вона стоїть на колінах над трупами і плаче.
Навіть не бачачи її обличчя, я можу сказати, що це Віолетта.
– Ти знову плачеш.
– Я була плаксійкою. Позич меч.
– Тримай.
Я передав меч Віолетті.
Вона стоїть перед дівчиною з мечем напоготові. На її обличчі не відображаються почуття, ніби Віолета витіснила всі свої емоції.
Вона піднімає меч.
У цей момент я хапаю її і відтягую назад.
– Труп?!
Схоже, Віолетта теж помітила.
Один із трупів почав рухатися і спробував атакувати її. Якби я не втрутився, Віолетта б постраждала.
– Святилище не приймає це, гм…? Як неприємно.
– Щось на зразок антивірусної програми, яка реагує на віруси? – питаю, відштовхуючи зомбі.
– Я не розумію це порівняння.
– Так, вибач. Я теж мало що про це знаю. До речі, що з тобою буде, якщо ти тут помреш?
– Гадаю, я повернуся в кайдани в тій кімнаті, де ти мене знайшов.
– Це буде неприємно. Як добре ти володієш мечем?
– Так собі.
– Тоді буде краще, якщо я ним користуватися.
Віолетта повертає мені меч і я рубаю солдата неподалік.
Розрізаю його навпіл одним ударом, але солдати продовжують вставати один за одним і оточують нас. Я відмовляюся від ідеї їхнього знищення і замість цього прориваюся вперед.
Віолетта топчеться по одному з зомбі на землі своїми підборами.
– Здається, тобі складно без магії.
– Я вже казала тобі, я тендітна панянка. Схоже, у тебе все добре.
– Я вже казав, не хвилюйся.
Я широко змахую мечем і розсікаю найближчого зомбі.
– Я навчився користуватися магією з малечку, тому зміцнював себе відповідно до розвитку. Моє тіло стало більш придатним для боротьби. М’язи, нерви, кістки… я використав магію, щоб надати їм найкращої форми.
Я вибиваю трьох одним ударом, а далі ногою відкидаю того, хто намагається напасти збоку.
Зомбі рухаються повільно. Однак їх багато, що перекриває недолік зі швидкістю. Проте я ще якось можу з ними боротися.
– Як нечесно. Ти ніби дорослий, що б’є дітей.
– Я б волів почути щось крутіше.
– Якби був турнір, де ніхто б не міг використовувати магію, упевнена, ти був би переможцем.
– Оце вже краще, – відповідаю.
Однак якщо так триватиме і далі, в якийсь момент моє тіло вичерпає всі фізичні сили. А натовп зомбі, що тягнеться до самого обрію, неможливо знищити без магії.
Ох, я хотів би використати магію і зробити це так яскраво, як тільки можна.
Я прориваюся крізь натовп і б’ю заплакану дівчину.
– Вибач.
З рота дівчини полилася кров, на нас з Віолеттою накидається орда зомбі, коли світ знову розколюється.
Все навколо розсипається шматками і ми знову опиняємося у темряві.
– Все в порядку?
– Завдяки тобі, – відповідає Віолетта, коли я повертаю меч у піхви.
Ми знову починаємо іти у суцільній темряві, аж раптом через деякий час нас огортає світло.
Нарешті ми дісталися до центру Святилища.
Двері Куди-Небудь (Dokodemo Door японською мовою, Anywhere Door – англійською) — найпопулярніший і часто використовуваний гаджет у Дораемон. Виглядають, як рожеві двері, і виконують роль зручного порталу.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥