Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 6
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Особлива подяка: Alastor.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, Drakula, db4tz.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Розділ 3. Коли починає ставати нудно, може статися вибух! Частина 1
Це місце нагадувало руїни.
Чудернацьке відчуття, що пронизувало все навколо і нагадувало сон, зникло, прохолодне повітря повертає мене до реальності.
Висока стеля, все навколо освітлює магічне світло.
– Це має бути центр, – Віолетта обертається, роздивляючись місцевість.
– То що мені потрібно знищити?
Я не бачу поряд нічого схожого на магічне ядро. Проте трохи подалі є величезні двері.
– Воно, мабуть, за тими дверима, – Віолетта ступає по кам’яній підлозі, прямуючи до дверей.
– Має сенс, – я йду за нею.
Двері такі великі, що могли б пропустити відразу сотню людей. Добре, можливо, я трохи перебільшую.
У будь-якому разі, це великі двері.
Старомодні, вкриті темними плямами крові, а на поверхні вирізані стародавні символи. Навколо них були обмотані ланцюги, товщиною з людське тіло, обмотані в кілька разів, тримаючи двері щільно закритими.
– Можливо, ми зайдемо, якщо розірвемо ланцюг.
– Звучить правдоподібно.
Я кладу руку на один ланцюг і намагаюся потягнути його. Навіть не поворухнувся.
– Так, нічого не сталося.
Я достатньо сильний, щоб виграти турнір без магії, але розірвати ці ланцюги фізично неможливо.
А якщо я спробую ударити по ним мечем, то зламаю меч.
– Знаєш, має бути ключ, – говорить Віолетта.
– О-о, тоді подивимося навколо.
Потрібне знайшлося за три секунди.
Біля дверей був постамент з мечем.
– Очевидно, це воно.
– Це воно, очевидно.
Постамент також був покритий стародавніми літерами.
– Цим мечем можна зламати ланцюги, – каже Віолетта, читаючи напис.
Але я вже зрозумів. Меч у постаменті… Не вперше зустрічаю подібне.
– Але я не зможу його витягнути…
– Що…?
– Я знаю…
З цими словами, я кладу руку на меч і намагаюся витягнути його, але, як і очікувалося, нічого не виходить.
– Як я і думав… тепер все ясно… – багатозначно шепочу. – Цим мечем можуть володіти лише обрані…
– Що…?! – скрикує Віолетта. Вона водить пальцем по стародавнім літерам на постаменті.
Я прибираю руку з меча.
– Він… відкидає мене…
Я просто підтримую атмосферу, я не відчуваю, що меч відкидає мене.
Але той факт, що лише обраний герой може витягнути меч з постаменту, це відомий факт. Знайомий сюжетний прийом.
– Священний меч може витягнути лише прямий нащадок героя… Твоя правда, тут все написано. Я вражена, що ти зміг так швидко прочитати зашифрований стародавній текст.
– Хе… мені відомі шаблони…
– Он як, зрозуміло. Ти знаєш шаблони, по яким шифрують стародавні магічні написи.
– Саме так, – гордо киваю.
Що ж, у нас є священний меч, який застряг у постаменті, запечатані двері, які можна відкрити лише цим мечем. Звичайно, це кліше, але мені подобається.
Як гарно! Зараз я справді відчуваю себе у світі фантазій.
– Що ж робити…? – мимрить Віолетта, сідаючи на постамент.
– Є якісь інші варіанти? – сідаю біля неї.
– У тексті жодних підказок.
– Ясно.
Деякий час ми мовчки думали. Можливо, кожен з нас подумки прокручує у голові різноманітні сценарії.
Нарешті я кажу:
– Ти хочеш зникнути?
– Зникнути?
– Якщо знищити ядро, ти зникнеш, так?
– О, так. Хоче це більше схоже на звільнення, ніж на зникнення. – Віолетта усміхається, не дивлячись у мій бік.
– У чому різниця?
– Це місце – в’язниця спогадів, які повторюються вічно. Від цього… мені трохи боляче, – шепоче вона, її голос майже зникає на останньому слові.
– Зрозумів. Тоді зачекаємо ще трохи.
– Зачекати…?
– Якщо трохи почекати, то, можливо, здається спосіб зробити щось з дверима. Але перед цим… схоже, у нас гості.
Перед дверима з’явився промінь світла. Він поступово розширюється, поки з нього не виходить лисий чоловік і красива ельфійка.
– Га…?
– Що сталося?
– Нічого. Ця ельфійка схожа на мого друга.
Однак це хтось інший. У неї інша структура кісток, також відрізняється манера поведінки і хода.
– О… Ти привів з собою Аврору, – говорить лисий, поглянувши на Віолетту.
– Ти знаєш його?
– Уявлення не маю, не впізнаю його. Але мої спогади неповні, можливо, ми зустрічалися раніше.
Ми з Віолеттою спілкувалися пошепки.
– Але як сумно. Таким, як ви, ніколи не відчинити ці двері, – сміється лисий. – Здається, удача відвернулася від тебе, хлопче.
– Від мене? – кажу, показуючи на себе.
– Не знаю, як ти сюди потрапив, але ця відьма обдурила тебе і привела до смерті. Тебе розріже на шматки моя Олів’є.
За наказом лисого чувака красуня-ельфійка виступила вперед. Лисий стариган не загроза, але ельфійка сильна.
– Ми не можемо… вона…
– Я знаю. Вона сильна, еге?
– Потрібно тікати.
– Чому?
Ми знову перешіптуємося.
– Якщо хочеш когось звинувачувати, звинувачуй відьму, – втручається лисий. – Проклинай її і свою власну дурість…! Убий його, Олів’є!
Вона піднімає свій меч, точну копію священного меча.
У відповідь я піднімаю свій дешевий меч з академії. Її очі, ніби скляні намистини, прикуті лише до мене. Я відчуваю, що усміхаюся.
– Стій! Ти не можеш з нею битися!
Чому?
Позаду лунає голос Віолетти.
Битва почалася з того, що Сіда змело.
Він з величезною силою врізався в кам’яну стіну, після чого виплюнув немало крові.
Хоча Сід виглядає так, ніби зараз втратить свідомість, Олів’є не зупиняється. Вона змахує священним мечем у своїх руках і цілиться в шию хлопця.
Це були швидкі рухи, що створювали ілюзію, ніби його голова відвалилася.
Сід згинається і заледве ухиляється від удару Олів’є. На кам’яній стіні з’являється глибока горизонтальна лінія.
Він знає, що незабаром буде нова атака. Тому робить крок уперед, скорочуючи розрив.
Але його опір марний.
Поки Сід робить крок уперед, Олів’є набагато швидше ступає на півкроку назад.
Ще до того, як беззахисний хлопець закінчив крок, вона завдає удару по ньому.
Лунає високий і дзвінкий звук зіткнення мечів, клинок Сіда ламається.
Йому ледве вдалося захиститися, але дешевий меч ламається посередині, а він сам падає і котиться по кам’яній підлозі.
Це не можна назвати боєм. Одна сторона явно домінує над іншою.
Але цього і слід було очікувати.
Це не питання техніки. Її сила, швидкість, фізичні можливості – вона перевершує його у всьому.
Подібно до битви між дорослим і немовлям, результат уже визначений. Очевидно, що так само буде, коли хлопець, який не може користуватися магією, б’ється з героєм, який може.
Дивом уже є те, що він не помер від першого удару.
– Олів’є, прикінчи цього хлопця, – цокає язиком Нельсон з незадоволеним виглядом.
Поки Олів’є завмирає на місці, Сід насилу зводиться на ноги. Його обличчя покрите кров’ю, яка тече з носа, він спльовує червону слину.
Він дивиться на меч, зламаний навпіл, і махає ним, ніби намагається перевірити. Виглядало так, ніби він планував ще раз використати його.
– І що ти робиш?
– Гм? – Сід схиляє голову на запитання Нельсона.
– Думаєш, що можеш чогось досягнути з цим зламаним шматком брухту?
– Можливо. Варіантів у мене не так багато.
– Що з твоїм обличчям?
– Гм?
– Чому ти усміхаєшся?
У відповідь Сід піднімає руку і торкається до щоки. Звичайно, він усміхався.
– Терпіти не можу людей, які не знають свого місця. Те, що ти досі живий, випадкова удача, – випльовує Нельсон.
Він змахує рукою, Олів’є починає рухатися.
Вона надзвичайно швидко опиняється за спиною Сіда й опускає на нього священний меч.
Було надто пізно ухилятися, оборонятися чи контратакувати.
Єдине, що він може зробити, це нахилитися веред.
Зі спини Сіда полетіли бризки крові.
Удар розрізав шкіру і розірвав плоть, але це був єдиний спосіб уникнути смертельних поранень. Так він лише ненадовго продовжив своє життя.
Олів’є продовжує наступати на беззахисного хлопця.
Її удари нещадні та не залишають місця для контратаки.
Краплі крові продовжують розлітатися в повітря, а на тілі Сіда з’являються нові і нові поранення.
Проте він досі живий.
– Неможливо… – приголомшено бурмоче Нельсон. – Чому ти ще живий?
Сід, переконавшись, що на нього не чекає наступна атака, змінює положення свого закривавленого тіла.
– Бій без діалогу – пустий. Тому я досі живий.
– Що ти мелеш?
– У неї нема душі, тому вона не відповідає на мої запитання, – усмішка Сіда була трохи сумною, його рот – червоний від крові.
– Досить! Убий його!
Нельсон виглядав так, ніби бачив щось моторошне.
Олів’є знову почала рухатися, але в останню мить втручається ще одна постать.
– Зупинися.
Аврора, прекрасна жінка з чорним, як смола, волоссям і фіолетовими очима, обійняла Сіда за плече і підтримує його.
– У чому справа?
– Тобі потрібно зупинитися, – говорить аврора.
Вона з самого початку знала, що це станеться. У той момент, коли Аврора поглянула на Олів’є, вона зрозуміла, наскільки сильна ельфійка.
Пам’ять Аврори не в найкращому стані. Вона пригадує лише частину свого життя. У тих спогадах не було Олів’є, але вона знала, що ельфійка небезпечна. Хоча Аврора не мала про це жодних спогадів, але вона серцем відчувала, що знає її.
Тому Аврора відчайдушно хотіла зупинити Сіда.
Але всупереч її очікуванням, Сід бився.
Можливо, це він… Піддавшись надії, вона не зупинила його вчасно.
Але досить.
Її зневажали все життя, ніхто і ніколи не ризикував власним життям заради неї. Вона отримала незабутні спогади, цього достатньо.
– Тобі не треба вмирати. Я подбаю про решту.
– Що може зробити відьма без магії? – сміється Нельсон.
– Принаймні я можу зробити так, щоб він втік.
Аврора виступає вперед, захищаючи Сіда.
– Відьма захищає людину? Яке неймовірне диво. Але… якщо ти допоможеш мені, я врятую життя хлопця.
– Допоможу?
– Так, допоможеш. Через твоє небажання співпрацювати у нас величезна затримка.
– Про що ти говориш?
– О, справді, ти не все пам’ятаєш. Неважливо. Просто погодься на співпрацю. Не зволікай, а то я вб’ю хлопця.
Аврора кинула короткий погляд на обличчя Сіда.
– Зрозуміла, я…
– Хей, сподіваюся, ви не будете нічого вирішувати самостійно, – перериває їх Сід голосом, у якому не чутно і краплі напруги.
Аврора озирається й уважно дивиться на нього.
– Агов, я роблю це для тебе…
– Все добре.
Сід стає перед Авророю.
– Я оце послухав вас і був би вдячний, якби ви не говорили так, ніби я збираюся програти. Це було дуже неприємно.
– Який нещасний хлопчина. Навіть думати боляче, наскільки ти не звертаєш уваги на власну ситуацію. Якби ти мовчав і слухняно підкорився ситуації, то я б відпустив тебе.
– Я ж сказав: все добре. – Сід обернувся й поглянув на Аврору. – Стій там і дивися.
– Досить. Убий його.
– Ні!!
Аврора простягає руку, але не встигає зупинити його.
Сід уже кинувся вперед і сходиться з Олів’є.
Ельфійка різко вступає вперед і перехоплює його священним мечем.
Її удар потужний.
Дуже швидкий удар розрізав повітря, меч безжально проткнув його живіт.
– Попалася, – засміявся Сід із закривавленим лицем, коли його проткнули наскрізь.
Він хапає Олів’є за руку і щосили тягне її на себе. Його м’язи роздуваються і просто кричать від того, що він виходить за межі власних можливостей.
На мить Олів’є завмирає.
Вона на ідеальній відстані для зламаного меча.
Сід цілиться в артерію на її шиї, Олів’є вигинається, щоб уникнути удару.
Але це впливає на центр її рівноваги.
Сід відкидає меч, хапає Олів’є і штовхає її вниз.
Він вчепився зубами в її сонну артерію.
Вганяє зуби в точку шию, щоб перекусити артерію.
Сід міцно стикає її, тримає руки, що смикаються, і гризе. Щоразу, коли його зуби впиваються в її тонку шию, тіло Олів’є здригається в конвульсіях.
Нарешті тіло ельфійки тріскається, розлітається на шматки, ніби розбите дзеркало, і зникає.
Залишається лише закривавлений Сід.
– Я-як таке можливо… Олів’є не може…! Прокляття! Чому ти досі живий, отримавши такий удар у живіт?!
Як не дивись, а рана у животі Сіда – смертельна.
Дивно, що він досі живий, але те, що він зміг перемогти з такими ранами, на межі з неймовірним.
– Люди легко вмирають. У більшості випадків достатньо лише невеликого удару в потилицю. І я нічим не відрізняюся. Один легенький удар по голові – і кінець. – Сід піднявся і торкнувся до рани, ніби намагаючись переконатися, що його тіло досі ціле. – Але поки ти захищаєш життєво важливі органи, то стаєш на диво міцним. Навіть якщо тобі проткнули живіт або груди, поки артерії і життєво важливі органи захищені, ти не помреш. Чудово, чи не так?
– Чудово…?
– Саме так. Більше не потрібно ухилятися, щоб контратакувати. Бий обличчя суперника, поки він б’є тебе. Перегризай йому шию, поки він протикає твій живіт. Напад і захист зливаються, а темп твоїх контратак зростає до максимуму. Вони стають майже неминучими.
– З тобою… щось не так… – обличчя Нельсона спотворюється, ніби він бачить щось огидно-страшне.
– Ти точно в порядку…?
Сід киває у відповідь Аврорі, яка виглядає стурбованою.
– Тепер, коли ельфійка зникла, ти будеш наступним, старий?
Нельсон знервовано ковтає.
– Я… я зрозумів. Ніколи не думав, що Олів’є зазнає поразки! Ти дуже сильний. Я помилився. Прошу вибачення!!
Нельсон схиляє голову, але незабаром з його губ зривається сміх.
– …Справді думаєш, що я скажу щось подібне? Звичайно, я здивований, що дитина без магії змогла перемоги Олів’є. Ти хлопчина, якому просто пощастило. Але перемога це перемога. Вітаю.
Нельсон піднімає голову й аплодує.
– Але не будь зухвалим, ти всього лише переміг одну низькоякісну копію. У Святилищі дрімає незмірна магічна сила. Тому можна зробити щось таке.
Нельсон змахує рукою і все навколо заливає світло.
Коли воно згасає, поряд з’являється Олів’є.
Не одна.
З’явилася незліченна кількість Олів’є, їх достатньо, щоб повністю заповнити руїни.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥