Оригінальна назва (японською): 『陰の実力者になりたくて！』(Kage no Jitsuryokusha ni Naritakute!) The Eminence in the Shadow
Англійська назва: The Eminence in the Shadow
Інший варіант назви: Сходження в тіні. Я хочу стати сильною людиною за лаштунками! / Я хочу стати силою в тіні!
Автор: Daisuke Aizawa /逢沢 大介 (Aizawa Daisuke) / Айзава Дайске (Дайсуке)
Ілюстратор (дизайн персонажів): 東西 (Tōzai) / Тозай (Схід і Захід)
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 6
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Він не хоче бути ні головним героєм, ні фінальним босом. Приховати свою силу та злитися з натовпом, а потім втрутитися за лаштунками, показуючи свої вміння. Він жадає бути «сірим кардиналом», або принаймні прикидатися ним.
Хлопчина, який тренувався заради сили, загинув у нещасному випадку та переродився в іншому світі.
Сід, потрапивши в ідеальні умови для втілення своєї мрій, починає збирати (жартома) команду, щоб перемогти вигаданий «темний культ»… який насправді існує.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, HugoLocus, Drakula, db4tz, vilgerforc.
У мене є Patreon і Buymeacoffee.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Розділ 6. Сила в тіні грає на фортепіано під місячним світлом! Частина 3
Роза прослизнула крізь отвір у дверях й опинилася всередині приміщення.
Це був собор, наповнений фантастичним світлом. На стіні – вітраж з зображенням трьох героїв і демона, якого роздирають на частини.
З-за вітража лилися промені світла.
Воно падало на фортепіано.
– Тінь…
У забутому соборі він грав «Місячну сонату».
Роза заплющила очі, слухаючи цю прекрасну мелодію.
«Місячна соната» у виконанні Тіні відрізнялася від усіх інших виконань, які вона коли-небудь чула. Хоча композиція була тою самою, але все змінювалося залежно від інструмента і того, хто виконував мелодію.
«Місячна соната» Тіні – це темрява.
Темрява глибокої ночі, крізь яку пробивається єдиний промінь світла.
Можливо, це світло місяця, а може…
Вона не встигла закінчити думку, виконання мелодії добігло до кінця.
Роза заплескала у долоні, насолоджуючись останніми відгомоном музики, що лунала в соборі.
Її оплески були як сольна мелодія.
Звичайно, Тінь почув їх. Він підвівся зі свого місця і відповів елегантним поклоном.
– Тінь, ти…
Роза зрозуміла, що їй бракувало слів, аби продовжити. Однак вона якимось чином знала, що якби промовчала, Тінь би просто пішов.
– Це, без жодних сумнівів, було найкраще виконання «Місячної сонати», яке я коли-небудь чула. Е…
Роза сама собі дивувалася: чого вона намагалася досягти?
Було щось, що вона повинна запитати у Тіні?
– Що ти намагалася зробити…? – голос Тіні лунав так, ніби йшов з самої безодні.
– Га…? – Роза на мить задумалася, а потім зрозуміла. Він питав про те, що сталося. – Я…
Роза опустила погляд і вичавила слова:
– Я хотіла усіх захистити… Хотіла досягнути щасливішого майбутнього… Але не змогла…!
– На цьому все закінчиться…?
– Що…?
– Твоя боротьба закінчиться на цьому…?
– Н-ні… я не хотіла, щоб все закінчилося так… кх…
Роза стиснула кулаки.
Вона хотіла щось зробити з цією ситуацією. Навіть зараз Роза думала про це. Але вона більше не могла нічого зробити.
– Якщо у тебе є воля до боротьби… я дам її тобі, – сказав Тінь, збираючи в долоні синьо-фіолетову магію. – Я дам тобі свою силу…
– Силу…?
Синьо-фіолетова магія зробилася ще яскравішою, заливаючи собор своїм сяйвом. Від щільності магічної сили тремтіло повітря.
– Чи зможу я, маючи твою силу, змінити майбутнє…?
– Це залежить від тебе.
Роза раптом усвідомила, що її приваблює синьо-фіолетова магія. Якби вона була такою сильною, як Тінь, то… змогла б змінити все.
Якби вона мала силу… тоді було б щось, що Роза ще могла зробити. Те, що вона могла зробити, як принцеса королівства Оріана.
Світло повернулося до її очей.
– Я хочу… я хочу силу…
– Чудово…
Він відпустив синьо-фіолетову магію.
Магічна сила наблизилася до Рози, занурилася прямо в її груди і почала циркулювати всередині тіла.
Ця тепла сила заспокоїла бурхливо-хаотичну магічну силу Рози, усуваючи перешкоди. Ще мить тому її власна магічна сила здавалася чимось важким, але тепер вона могла легко нею керувати.
– Дивовижно…
Голос Рози сповнений щирості.
Це – магія Тіні…
Ось так він бачить світ…
– Борися… І покажи мені… чи гідна ти битися зі мною пліч-о-пліч…
Коли вона отямилася, Тіні вже не було видно.
Лише його голос лунав у соборі.
– Пам’ятай… Справжня сила іде не від самої сили, а від того, як ти живеш…
Разом з цим присутність Тіні зникла.
Роза залишилася у соборі сама.
Вона чула кроки переслідувачів. Відчувала тремтіння повітря.
У її тілі вирувала безпрецедентна кількість магічної сили.
Вона вже була готова дозволити їм зловити себе, але тепер, коли в неї була ця сила… вона все ще могла щось зробити.
Роза дістала рапіру і поглянула на зламані двері.
Далі, за мить, з-за них з’явилася група у чорному… кров бризнула у повітря.
Вони померли, навіть не встигнувши помітити рапіру Рози.
Пофарбувавши собор кров’ю, Роза вклала зброю до піхов і заплющила очі.
Мабуть, так Тінь боровся проти Культу. Невидимо і безперервно.
У голові Рози досі грала «Місячна соната» Тіні.
Їй здалося, що вона нарешті зрозуміла значення променя світла, що сяяв у темряві.
Можливо, те світло – це сам Тінь.
Він не темрява, а промінь світла, що протистоїть їй.
Принаймні так думала Роза.
– Якщо ми продовжуватимемо розгортати так нитку, нам буде легше знайти дорогу назад, – сказала Алексія, продовжуючи крокувати підземним лабіринтом.
– Сподіваюся, що це буде так, – з позіханням відповіла Бета, що йшла позаду.
– Зажди, ти щойно позіхнула?
– Чому б я таке робила? Однак, я маю зазначити, що минуло вже більше ніж половина дня. Чи не слід нам повернутися назад? Здається малоймовірним, що вона десь тут.
– Можливо, ти маєш рацію. Але я була досить упевнена у своєму джерелі…
– Тоді нам слід повернутися і знову почати шукати інформацію.
У підземному тунелі, освітленому магічними лампами, лунали їхні кроки.
Монотонна ходьба продовжувалася.
Раптом Бета відчула величезну магічну силу і зупинилася на місці.
Через мить Алексія також зупинилася й озирнулася.
– Щойно… хтось використав магію. І це була величезна кількість магічної сили…
– Можливо, це принцеса Роза.
– Постривай, ти помітила це раніше за мене?
– Це випадковість. Я можу використовувати лише захисну магію.
– Що ж, якщо ти так кажеш. Швидше.
Вони побігли туди, звідки відчувалася магічна сила.
Пройшовши крізь масивні зламані двері, двійка опинилася у старому соборі.
– Роза…
Роза стояла з заплющеними очима.
Біля її ніг лежали трупи людей в чорному. Алексія зупинилася, коли помітила, що Роза відрізнялася від звичайної себе.
– Це ти, Алексіє…? – Роза повільно розплющила очі.
– Що з твоєю магією…?
– Я здобула силу… і тепер повинна дотримуватися шляху, в який вірю.
З цими словами Роза пройшла повз Алексію.
– По-почекай! Що відбувається?! Чому ти атакувала свого нареченого?!
Роза поглянула на неї через плече:
– Алексіє… Вибач. Я не хочу втягувати тебе у це.
Вона дивилася на Алексію так, ніби бачила щось яскраве.
– Будь ласка, скажи мені чому! Хоч це! Якщо ти цього не зробиш, я не знатиму, що відбувається!
– Якщо я скажу, ти станеш частиною цього.
Алексія у відповідь зиркнула на Розу.
– У Святилищі… ми нічого не могли зробити. Ми були глядачами, які просто спостерігали, не знаючи, хто правий, а хто ні. Нам було відомо лише те, що якщо ми залишимося в темряві, то зрештою втратимо все, що нам дороге… Тому ми зібралися разом і поговорили. Ми домовилися, що будемо разом, утрьох, захищати те, що для нас важливе.
Слухаючи слова Алексії, Роза виглядала так, ніби дивилася на щось далеке і туманне.
– Я вірила в те, що ми сказали того дня. Але чому ти так дивишся на мене? Ти теж думаєш, що я просто глядач?
– Вибач…
– Відповідай!
Роза сумно засміялася.
– Я більше не можу повернутися. Ось чому… я тобі заздрю.
– Я не розумію. Ти заздриш глядачеві, який нічого не знає?
– Я говорила не про це. Я вже стільки втратила і впевнена, що втрачу ще більше. Люди зрікатимуться мене, називаючи злом.
– Що ти збираєшся робити…?
– Вибач… Мені треба йти.
Алексія клацнула язиком, завадивши Розі піти.
– Стій на місці.
З цими словами Алексія дістала меч.
– Досить, я не глядач, тому силою примушу тебе слухати мене.
Роза також дістала рапіру і підготувалася.
Їхні погляди зустрічаються. У червоних очах Алексії – гнів, у медових очах Рози – глибокий смуток.
Кінчик рапіри смикнувся.
Наступної миті вони почали рухатися одночасно.
Їхні реакції – одночасні, швидкість – однакова, а навички були на одному рівні.
На мить здивування показалося на обличчі Рози. Саме вона була найсильнішим темним лицарем академії. Між ними з Алексією мала бути певна різниця в майстерності. Принаймні так було, коли вона вступила.
Однак за короткий проміжок часу, фехтування Алексії зросло майже до непізнаваності. І її стиль декого нагадував.
Так, стиль Алексії – це… стиль Тіні.
Зіткнулися два леза.
Магічна сила виливалася назовні, заповнюючи собор.
Вони були майже рівними, але результат був очевидним.
Меч Алексії злетів у повітря, Роза ефесом рапіри ударила її в підборіддя.
Алексія упала.
Вся суть у тому, що Роза мала більше магії.
Якби магічна сила Алексії була на такому ж рівні… невідомо, яким би був результат.
– Вибач.
Роза в останнє попросила вибачення в Алексії і спробувала піти.
Саме в цей момент вона помітила Нацуме.
Дивно, але до цього Нацуме залишалася поза увагою Рози.
– Пані Нацуме… Прошу вибачення, але я маю йти.
– Я не буду тебе зупиняти. Не маю права тебе зупиняти.
Коли Нацуме сказала ці слова, на її обличчі не було жодних емоцій.
У пам’яті Рози Нацуме завжди мала м’який вираз обличчя.
– Однак… це дещо дивує. Схоже, навіть в ідіотів є свої клопоти. У нас можуть бути різні країни, організації, характери і переконання. Однак ми можемо прагнути до однієї мети. Можливо, цей наш союз був не таким вже і поганим…
– Пані Нацуме…?
– Успіхів у твоїх починаннях. Сподіваюся, що колись наші шляхи знову перетнуться… А до того часу я ще деякий час побуду нянькою.
Сказавши це, Нацуме стала на коліна, щоб подбати про Алексію.
– Пані Нацуме, ви…
– Іди. Вона лише не надовго втратила свідомість, тому прийде до тями будь-якої секунди.
Нацуме показала коротку усмішку.
Роза багато про що хотіла її запитати.
Однак очевидно, що ніхто з них не мав наміру говорити більше.
– Бувайте…
Роза повернулася і зникла в підземному лабіринті.
Нацуме поклала голову Алексії собі на коліна і зітхає:
– То такий ваш вибір, володарю Тінь…?
Троє героїв і жахливий демон, зображені на вітражі, ніби на щось натякали.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥