Розділ 12. Все твоє – моє

Коли я проснувся, сонце було високо у небі. Рафталія чекала на мене.

— Ми збираємось у місто? Кхе…

— Ага.

Вона знову кашляє. Я мовчки простяг їй ліки, і вона з кислим обличчям випила його.

Тепер варто заскочити в аптеку і трохи поторгувати.

— Хм… якість непогана. Герой-сама, ви знайомі з фармакологією? — сказав уже знайомий продавець, перевіривши мої ліки.

— Ні, вчора я робив їх уперше. Якщо порівнювати із продажем трав, що вигідніше?

— Складно сказати. Трави більш універсальні, і тому ними простіше користуватися, але готові ліки теж бувають потрібні.

Фармацевт подивився на Рафталію. Він здавався холодним та спокійним. Говорив прямо й просто, наче розумів що ми будемо сумніватися, якщо його очі бігатимуть по кімнаті.

— У зв’язку із пророцтвом ціна на ліки різко підскочила, зараз на них дуже великий попит.

— Хм…

Якщо врахувати ризики отримання невдалих сумішей, курс купівлі та ціну інструментів, то складно навіть сказати, скільки грошей доведеться викласти.

Але діяти треба за ситуацією, і придбати обладнання не зашкодить.

— У вас не знайдеться непотрібних інструментів?

— …Я ще два тижні тому, коли ти вперше прийшов продавати трави, подумав, що колись ти поставиш це питання.

Фармацевт зрозумів, що я мав на увазі і подивився на мене з ледь помітною усмішкою. Тоді він дав мені старе обладнання і навчив ним користуватися, а взяв із мене травами. Грошима він заплатив за готові ліки.

Крім ступки, я отримав ще кілька інших потрібних інструментів.

Лабораторне обладнання, таке як маточка, ваги, колби, дистилятор і так далі. У мене склалося враження, що якби вони були новими, це обійшлося б дуже дорого.

— Цими пристроями вже користувалися, вони довго припадали пилом на складі й можуть зламатися будь-якої миті.

— Звучить ідеально для новачка на зразок мене.

Так чи інакше, з цим я маю можливість випробувати більше рецептів.

Тепер залишилося лише позбутися шкур Шарів.

Дорогою до того торговця, я краєм ока помітив кількох дітей.

Схоже, кілька тих шкур Шаров, які торговець скуповував, він використав як матеріали для справжніх, придатних для продажу м’ячів. Діти грали з одним із таких м’ячів.

Рафталія із заздрістю дивилася на дітей.

— Гей, це ж…

— Так?

Я вказав на м’яч, із яким грали діти.

— А… Це те, на що йде шкіра шарів — відповів торговець.

— Ясно. Можеш зробити нам один?

Продавець забрав шкіри та передав мені гроші. Слідом за ними він поклав на прилавок переді мною один із м’ячів.

— Лови.

Я кинув Рафталії м’яч. Та з розкритими від подиву очима, дивилася то на мене, то на м’яч.

— Га? Ти хіба не хотіла його?

— Н-ну.. Угу!

Рафталія закивала з радісною усмішкою.

Тоді я вперше побачив її посмішку.

— Коли закінчимо сьогоднішні справи, можеш піти пограти з ним.

— Ура!

Тепер вона пожвавішала. Це дуже добре.

Адже чим вона енергійніша, тим більше грошей я заробляю.

Після цього ми повернулися в ліс і, як учора, почали винищувати почвар, не забуваючи про трави. Високий рівень мого захисту відкривав нам дедалі більше нових місць.

… Далі за лісом має бути село… але я не збираюся слідувати порадам тієї шльондри.

Сьогодні нам відносно щастило, речей траплялося багато, монстри здавались слабкими, тож я вирішив вирушити до гір.

Га? Ми знайшли нову почвару.

Яйцеподібна істота. Схоже, це якийсь біологічний родич Шарів.

— Це нова почвара. Я піду вперед і спробую на зуб. Якщо все буде гаразд, рубай його.

— Так!

Гарна відповідь.

Я кинувся на монстра. Побачивши мене він оголив ікла.

Клац!

І знову жодних пошкоджень. Я відразу ж знерухомив його і повернув, щоб Рафталії було зручніше колоти.

— Ха!

У порівнянні з учорашнім днем ​​колола вона енергійніше.

Яйце, значить.

Отак цей монстр і називається.

Тріснувши, Яйце розірвалося на шматочки, а жовток розлетівся повсюди.

— Буе, гидко як!

Цю шкаралупу взагалі продати можна буде? Дивитись шкода.

Пахне жахливо, сумніваюся, що воно їстівне.

Я дозволив Щиту поглинути шматочки шкаралупи.

Після цього з’явилося ще кілька Яєць, і Рафталія розправилася з ними впевненими рухами.

[Вимоги до Яйцеподібного Щита виконані]

[Яйцеподібний Щит:

Здатність не освоєна… Бонус спорядження: Кулінарія 1]

Ще одна професія.

Цього разу приготування, значить.

Ми продовжили полювання на його колірні варіації.

[Вимоги до Синього Яйцеподібного Щита виконані]

[Вимоги до Небесного Яйцеподібного Щита виконані]

[Синій Яйцеподібний Щит:

Здатність не освоєна… Бонус спорядження: Покращення зору 1]

[Небесний Яйцеподібний Щит:

Здатність не освоєно… Бонус спорядження: Прості кулінарні рецепти]

І чого мені останнім часом лише професійні здібності попадаються?

Можливо це залежить від типу ворога.

Втім, за час полювання я зібрав кілька незнайомих мені трав.

У самі гори йти було пізно. Поки що спорядження Рафталії у мене довіри не викликало.

Сьогоднішні результати:

Я: 8-ий рівень

Рафталія: 7-ий рівень

Вона швидко наздоганяла мене.

Безсумнівно, це завдяки тому, що останній удар, робила саме вона.

Схоже кількість очок досвіду залежить від того, хто наносить завершальний удар, це б пояснювало швидкий ріст Рафталії по рівнях.

Уррр…

— Я зголодніла… — сказала Рафталія з неспокійним обличчям.

— Думаю, ти маєш рацію, повертаємось на вечерю.

На цій ноті ми закінчили нашу вилазку і попрямували назад до міста.

Повернувшись, я продав Шкаралупу Яйця, яка виявилася непридатною для змішування. Сьогодні ми заробили дев’ять срібних з урахуванням ранкових доходів.

Я сумнівався, що з цієї шкаралупи можна щось отримати, але її купили за несподівано високою ціною.

Ліки та трави також принесли гарний дохід. То чим би повечеряти?

І коли я подумав про це, то помітив, як у Рафталії слинки потекли, побачивши намет з їжею. Я не збирався її балувати, але за гарною роботою повинна йти хороша нагорода. То чому б і ні?

— Хочеш спробувати це?

— А? Правда?

— Ти ж хочеш, чи не так?

Рафталія рішуче кивнула у відповідь.

Тепер вона відповідає швидко.

— Кхе…

Вона знову кашляє.

Я знову мовчки простягнув їй ліки, потім замовив в одному з наметів щось схоже на кульки картопляного пюре на паличці.

— Тримай, ти сьогодні добре попрацювала.

Проковтнувши ліки, Рафталія радісно прийняла протягнуту паличку і набила повний рот.

— Спасибі!

— Ох… Ум…

Вона виглядала неймовірно щасливою

Ми продовжили йти, і я оглядався навколо у пошуках дешевого готелю.

— Ми сьогодні тут ночуємо?

— Так.

Мені хотілося втекти від нічних жахів Рафталії, і я втомився відбиватися вночі від шарів.

Ми ввійшли до готелю.

Побачивши нас власник готелю відверто насупився, проте через мить перемкнувся на типову для своєї професії ввічливу усмішку.

— Є ймовірність, що вночі моя супутниця плакатиме, все гаразд? — запитав я, показавши, хто знаходиться під плащем.

— А… це трохи…

— Я можу на вас розраховувати, правда? Ми обіцяємо сильно не шуміти.

— Т-так.

Відколи я потрапив у цей світ, я дізнався, що шантаж тут — важлива частина бізнесу.

Всі жителі цієї країни тільки й робили, що глузували з мене, а мені не можна було навіть поскаржитися королю.

І навіть якби я поскаржився, він завжди міг сказати, що йому не залишалося нічого іншого, як пустити цю справу на самоплив.

От вже й справді, той ще паралельний світ.

Я заплатив за ніч, після чого ми розташувалися в орендованій кімнаті.

Рафталія не відривала палкого погляду від м’яча.

— Повертайся до темряви. І тримайся ближче до готелю.

— Урааа!

Боже, вона і справді поводиться як нормальна дитина її віку.

Напівлюди зазвичай виявляються об’єктом зневаги, але якщо її розглядали як авантюриста, проблем бути не повинно.

Виглянувши у вікно, я побачив, як Рафталія грає зі своїм м’ячем. Тоді я взявся досліджувати більш просунуті методи змішування.

Пройшло… близько 20 хвилин.

І тоді я почув гучні крики дітей.

— Чому напівлюдина грає на нашому подвір’ї?

Що це було? Я визирнув у вікно.

Внизу на вулиці, була група хуліганів, що тицяли у Рафталію пальцями і всіляко до неї докопуються.

Чорт забирай, куди не підеш, скрізь знайдуться такі ось недоростки, що несуть всюди ніс.

— А в неї гарна іграшка. Ану віддавай.

— Я… ем…

Очевидно, Рафталія знала про безправ’я напівлюдей, тому й не особливо намагалась їм противитись.

Ех… Я вийшов із кімнати та попрямував униз.

— Віддавай! Ти чуєш мене?!

— Але я… ем…

Рафталія виглядала слабкою й наляканою, але сопляки відразу оточили її, маючи намір відібрати м’яч силою.

— Ану стійте, малі засранці.

— Що треба, старий чудику?

Гх, старий чудик?! Начхати, мені тільки двадцять, і мене не хвилюють місцеві вікові стандарти.

Побуду старим чудиком.

— Чому ви намагаєтесь забрати іграшку у неї?

— А чому вас це турбує? Вона ж не ваша?

— Моя. Я позичив його цій дівчинці. Якщо ви крадете її в неї, значить, крадете в мене.

— Та що ти несеш, проклятий дідок?

Я не збираюся робити їм поступки лише тому, що вони діти. Той, хто намагається забрати чужу річ, заслуговує на покарання.

— Гаразд, гаразд, тоді я дам вам інший м’ячик.

Помітивши мою поведінку, Рафталія перелякалась, подивилася на дітей, а потім абияк видавила з себе:

— Тікайте!

Але сопляки продовжували з викликом дивитись на мене.

Злорадно посміхнувшись, я дістав Шар, що причепився до руки.

ХАМ!

— А-а-а-а-а!

Дозволивши Шару вкусити засранця, я знову сховав його.

— Так, дітлахи, це справжній м’ячик, хтось ще хоче?

— Аййййййй!

— Це не смішно, ідіот!

— Здохни!

— Твій ніс на черзі, малий засранець!

Діти втекли, а я спину прокричав їм, перш ніж повернутися до готелю.

— Ем… Я…

Рафталія трималася за мій плащ.

— Гей, ти ж знаєш, у мене там Шар.

Злякавшись, вона швидко відсмикнула руку, але потім несміливо підняла погляд і посміхнулася.

— Дякую.

Про що це вона?

— Ох…

Я погладив Рафталію, і коли вона відвернулась, її лице почервоніло.