Розділ 9. Істота, що зветься рабом

Один, два, три…

За два тижні я зумів накопичити лише 40 срібних монет. Виходить, я повернув усі гроші, що жбурнув у того виродка, і ще трохи зверху.

Якось сумно стало.

Доводиться визнати, що з такою атакою далі не підеш.

Шкоду я так само не отримую, але спробував одного разу сходити в ліс.

Як там його звали, Червоний Шар?

Від спроби вдарити його кулаком, рука оніміла як після удару по стіні. Я дубасив його пів години або й більше, але він, як і раніше, не був схожим на вмирущого. З мене вистачило, і я покинув ліс.

Доводиться визнати, монстри за межами полів мені поки що не під силу. До речі, за ці два тижні я дістався 4-го рівня.

Але без поняття, якого рівня досягли решту троє героїв.

Червоний Шар все ще намагався відкусити мені руку. Він так і продовжував її гризти, наче надіявся прогризти кістку чи щось подібне. З того походу в ліс минув десь тиждень. Відтоді я підвищив свій рівень. Я спробував ще раз вдарити по шару.

БАМ!

— Ех…

Моя атака все ще надто низька.

Оскільки її не вистачало, я не міг перемагати ворогів.

Не міг перемагати ворогів — не отримував досвіду.

Не отримував досвіду — не вистачало сили атаки.

Прокляття! Кінця цьому не видно. Я вийшов із таверни в провулок, що вів до полів.

Однак сьогодні все було зовсім по іншому.

— Здається, у вас скрутне становище.

— Га?

У провулку до мене звернувся дивний тип. Він був зодягнений у фрак та носив циліндр. Як би сказати, він був безглуздо огрядним та з відполірованими окулярами. Дуже дивний. Він сильно виділявся на фоні середньовічного світу, і явно був у ньому не до місця. Вирішивши ігнорувати його, я пройшов мимо.

— “У мене не вистачає робочих рук”.

В яблучко! Пряме попадання за хворим місцем.

— “Ось чому ви не можете полювати на сильніших монстрів” — ці слова мене дратували.

Тип продовжив:

— Якщо це про вас, то маю до вас…

— Якщо ти збираєшся запропонувати найманців, то дякую, не треба.

У мене немає часу годувати покидьків, які тільки про те думають, як про гроші.

— Найманців? Хаха, ні. Я пропоную вам дещо більш цінне.

— Наприклад?

Дивак наблизився до мене впритул і запитав:

— Ви зацікавлені?

— Не підходь так близько! Гидко.

— Ха-ха, мені подобаються такі погляди. Добре, я вам скажу! — пишно заявив дивний джентльмен, розмахуючи тростиною.

— Рабів!

— Рабів?

— Так, рабів.

Рабів… я правильно зрозумів? Я чув що раніше вони існували в реальності, але тепер вони час від часу з’являються в іграх і манзі (наприклад, коли когось прикликають в інший світ).

Говорячи прямо, це означало, що ви могли володіти людьми наче речами, і заставляти їх виконувати фізичну роботу замість вас. Я уявив собі, їх як їх б’ють.

У всякому разі, раби були живими істотами.

Чи значить це, що тут можна купувати та продавати рабів?

— Вони не будуть обманювати чи зраджувати своїх власників.

Хм…

— На рабів накладено дуже прокляття. Таке сильне, що вони поплатяться життям, якщо насміляться піти проти вас.

— Хмм…

Тепер історія стала цікавою.

Смерть за непослух. Справді, мені потрібний працівник, який не намагався б скористатися мною, і не мав би противних ідей.

Мені не вистачає сили атаки, тож доводиться шукати союзників. Але всі вони зрадники, тож платити я їм не збираюся.

І тому знайти союзників не вдається.

Але раб не може зрадити, адже зрада означає смерть.

— Яка ваша відповідь?

— Я не проти вислухати.

Він посміхнувся.

— Сюди, пане Герой.

Якийсь час ми йшли по провулках, і досить швидко я помітив велику кількість брудних та небезпечних на вигляд людей. Повітря наповнювали крики. Мало того, запах був жахливий.

Очевидно, що цей світ мав і свою темну сторону.

На вулиці був полудень, але в цьому місці не було світла. Ми повернули за ріг, а там в кінці було щось схоже на цирковий намет.

— Сюди, пане Герой.

— Угу.

Хода работорговця була дещо моторошною. Як мені описати його кроки? Він наче переміщався стрибками, але аж надто довгими.

Як я й гадав, він провів мене всередину.

— Тепер скажу про всяк випадок. Якщо задумуєш мене обманути…

— На мене чекає відоме «Вивільнення Шаров», чи не так? Плануєте втекти в плутанині?

Хех… так ось, як вони це назвали. Що тут сказати, це був досить зручний спосіб покарати ідіотів. Тож його слава цілком логічна.

— Був один клієнт, який виявив бажання мати в якості раба — Героя, і я підійшов до Героя-сама в тому числі тому, що розглядав таку можливість, але потім передумав. О так.

— Га?

— Ви маєте всі якості хорошого клієнта. І в хорошому розумінні, і в поганому.

— Що ти маєш на увазі?

— Хто знає? А як ви вважаєте?

Якийсь цей работоргівець слизький. Чого він від мене чекає?

Тяжкі ворота псевдоцирку з гуркотом відчинилися.

— О…

Тьмяне світло, слабкий запах гнилявого м’яса.

А завдяки різкому звірячому запаху я переконався, що це далеко не чисте місце.

У численних клітинах звивалися і корчилися людиноподібні фігури.

— Отже, я рекомендую вам цього.

Я підійшов до клітки ближче і зазирнув, що там усередині.

— Грррррр… ГРРАР!

— Але ж це не людина!

Істота всередині клітки була схожа на людину, але в неї були гострі ікла і кігті, а зі шкіри росло звіряче хутро… кажучи простою мовою, там біснувався і гарчав вервульф.

— Це звіролюдина. Але все-таки його класифікують як людину.

— Звіролюдина?

Я відразу зрозумів, оскільки цей звіролюди часто з’являються у фентезі.

— Я, як Герой, не дуже добре знаю про цей світ. Розкажи мені докладніше.

На відміну від інших трьох героїв, я про цей світ нічого не знаю. Включаючи загальновідомі факти.

Але, без сумніву, у місті було кількох людей із собачими чи котячими вухами.

Їхній вигляд завжди викликає думки про те, що це і справді фентезійний світ, але таких тут небагато.

— У королівстві Мелромарк культ переваги людей, що робить проживання тут напівлюдей та звіролюдей вкрай важким.

— Хах…

Я, звичайно, іноді помічаю таких індивідуумів, але вони завжди або бродячі торговці, або самовпевнені авантюристи. Іншими словами, через дискримінацію вони не можуть знайти нормальну роботу.

— Добре. А хто такі напівлюди та звіролюди?

— Напівлюди зовні схожі на людей, але мають якийсь орган, який відрізняє їх від людей. Їх вважають підвидом людей. У звіролюдей із людиною ще менше спільного. О так.

— Зрозуміло, вони належать до однієї категорії.

— Правильно. А оскільки вважається, що у напівлюдей тісна спорідненість із монстрами, з життям у цій країні у них проблеми. Тому їх часто використовують як рабів.

У кожному суспільстві своя темрява. Як я зрозумів, якщо переконати себе в тому, що вони не зовсім люди, то іншої настільки ж зручної істоти просто немає.

— А також, раби мають певну особливість…

Работорговець клацнув пальцями. На його руці з’явилося магічне коло, і в тож же момент символ на грудях вервульфа почав світитися.

— ГРААААААРРР! ГХААААА!

Вервульф схопився за груди й скрутився від болю.

Коли работорговець знову клацнув пальцями, магічне коло зникло.

— …Покарати його не складніше ніж клацнути пальцями.

— Як зручно, — прошепотів я, дивлячись, як вервульф перекинувся на спину.

— Я також зможу так зробити?

— Звичайно. Ви можете змінити дію для активації, тому вам не обов’язково клацати пальцями! Також можна настроїти його через магію Статусу.

— Зрозуміло…

Які ж у нього зручні варіанти налаштувань.

— Проте для того, щоб нанести на раба печатку, необхідно провести ритуал та передати їй інформацію про вас.

— Щоб вона не переплутала з командою іншого власника?

— Вашу кмітливість можна високо оцінити.

Работорговець показав страшну посмішку.

Що за дивний тип?

— Гаразд, скільки він коштує?

— Як ви розумієте, цей вервульф є ефективним у бою. Звичайно, це впливає на ціну.

Напевно, чутки про моє ставлення до грошей ще не встигли забути. Що невиразним обманом мене купити не змусиш.

— Як вам ціна у 15 золотих?

— Не знаю, які зараз ринкові ціни… але ціна, сподіваюся, досить скромна?

Одна золота монета рівна сотні срібних.

Король дав нам гроші срібними монетами не просто так. З огляду на їхню високу вартість, золоті монети вкрай складно обміняти.

Міські лавки здебільшого вели справу срібними монетами, оскільки їх поширення як валюти було досить широким.

— Ну звичайно.

Работорговець відповів на мій пильний погляд, усмішкою.

— Ти спеціально показав мені його, знаючи, що я не можу собі його дозволити, правда?

— Так. Одного дня ви станете видатною людиною, і нам буде незручно, якщо ви не будете в курсі наших високих стандартів. Ми не можемо собі дозволити, щоб якийсь некомпетентний продавець продав вам товар низької якості.

Так чи інакше він своєрідний тип.

— Ось статус цього раба.

Работорговець показав мені невеликий кристал. Переді мною засвітилася іконка та з’явилися слова.

[Бойовий раб Ур. 75 Раса: вервульф]

Також там було відображено його вміння.

75… Майже у 20 разів вищий за мій рівень.

Наскільки легко піде справа з кимось настільки сильним під моїм командуванням? Зараз він, ймовірно, сильніший за будь-якого героя.

Хоча якби мене запитали, чи він коштує своїх грошей, я б засумнівався. Взагалі-то він виглядав не зовсім здоровим, і навіть якби він слухався моїх наказів, то в кінці він тільки заважав би. Цікаво, може й тому і ціна така низька?

— Раніше його змушували битися у Колізеї. Але він пошкодив ногу, тому від нього вирішили позбутися. Тоді я втрутився і купив його.

— Ось як.

То це і є товар найвищої якості?

Слабий, попри його рівень.

— Тепер, коли ви побачили найкраще, що ми можемо запропонувати, якому раба ви віддаєте перевагу?

— Щось дешеве і не скалічене.

— Не для боїв і не для праці? Значить, зважаючи на чутки…

— Я цього не робив!

— Ху-ху-ху, це мене не стосується. Тож які якості вам потрібні?

— Бажано без нахилів до домашньої роботи. І, звичайно, про секс-рабів й мови не може бути.

— Хм… Схоже, чутки й справді брехали.

— … Я цього не робив.

Та що я намагаюся його переконати? Ну, не робив я цього.

Зараз мені потрібний просто хтось, хто може вбивати для мене монстрів, і не важливо, хто це буде.

— Стать?

— Бажано чоловічого, але це не важливо.

— Хм…

Работорговець почухав підборіддя.

— Якість буде не так високою, щоб бути хорошим для ваших… особистих задоволень.

— Мене це не турбує.

— Рівень не буде особливо високим.

— Якщо мені потрібна сила, я сам його натреную.

— …Цікава відповідь для того, хто не довіряє людям.

— Раби — не люди, чи не так? Навчати раба все одно, що покращувати мій Щит. Якщо він не зрадить мене, то й навчанню піддасться.

— Тут ви мене зловили! — сказав работорговець ледве стримував сміх.

— Сюди, будь ласка.

Декілька хвилин ми йшли по намету серед нескінченних кліток. Згодом крики стихли, і ми ввійшли у тихішу зону.

… Або я так тільки думав. Незабаром зона наповнилась дитячим плачем.

Озирнувшись, я побачив лише змучених дітей та людей похилого віку з нещасними обличчями.

Пройшовши ще трохи, работорговець зупинився.

— Тут найдешевші раби, яких ми можемо тільки запропонувати пану Герою, — сказав він, вказуючи на трьох рабів за ґратами.

Першим був хлопець з кролячими вухами віком близько двадцяти років, його рука була вигнута під дивним кутом.. Він був максимально близьким до поняття “раб”

Другою була дівчинка у віці близько десяти з круглими вухами на зразок собачих і незвичайно товстим хвостом. Вона кашляла, а очі її були наляканими.

Третім був сліпий ящеролюд, очі якого бігали, наче він хотів когось вбити. Проте він найбільше був схожий на людину.

— Зліва направо: представник кролеподібних зі спадковою недугою, хвора представниця єнотоподібних, яка страждає від нападів паніки, та звіролюдина-ящірка.

А, так третій — гібрид.

— Щось вони всі не без проблем.

— Тільки ці відповідають вашим умовам. Все, що дешевше за них, буде… ну…

Работорговець повернувся до клітин спиною. Я зробив те саме.

Навіть з такої відстані я міг сказати одне: сморід смерті. Висококонцентрований запах, як на похороні. Там щось…

Моторошний запах гниття йшов якраз звідти.

Я не наважився дивитися: це могло б досить травмувати психіку.

— До речі, якою є ціна?

— Зліва направо: 25, 30 та 40 срібних монет.

— А їхні рівні?

— 5, 1 і 8.

Якщо я б хотів бійця, то ящеролюд буде найкращим варіантом. Якби турбувала ціна, то найкращий варіант — кролик зі спадковою хворобою.

Хлопець-кролик не може використовувати одну руку, але в іншому з ним все гаразд. Його обличчя було страшенно похмурим… хоча те саме стосується всіх інших.

— А чому вони всі такі тихі?

— Якщо шумітимуть, їх покарають.

— Ясно.

Або їх усіх добре навчили, або продавець просто приховував від мене неприручених. Ящеролюд напевно корисний у бою, але більше ні на що не годиться.

— Чому за середню так дешево?

Представниця єнотовидних, якщо точніше, танукі. Вона худа і дуже налякана, але видно, що дівчинка. Звичайно, її обличчя не було поганим, чи хорошим, просто нормальним.

— Єнотоподібні не дуже популярні. Якби вона була лисицею, можна було б продати за гарною ціною без проблем.

— Ось як…

Знижка за те, що не підходить…

— У неї панічні атаки по ночах, загалом, мені не хочеться возитися.

— Виходить, вона найнормальніша серед цих безнадійних?

— Оце так, це ви дуже точно помітили.

Вона не підходить для праці, на відміну від інших. А ще й рівень був найнижчим.

Важко вирішити, хто з цих трьох найкращий.

Ми зустрілися очима.

І тоді в глибині душі щось з’явилось.

Так. Вона була дівчиною, тієї ж статі як та, що мене зрадила. Дивлячись у її злякані очі, я відчув сильне бажання мати владу над нею. Буде так приємно уявляти, що я перетворив Майн на рабиню. І навіть якщо вона помре, мене це тільки потішить.

— Добре, я купую цього раба по центру.

— Чудовий вибір, який полегшить мені життя.

Работорговець дістав ключ, випустив дівчину-єнота з клітки і пристебнув до повідця. Вона жалібно простогнала.

Дивлячись на перелякану дівчинку, я відчував задоволення. Варто уявити собі ту жінку з таким самим виразом обличчя, як одразу стає набагато приємніше на душі.

Работорговець пішов назад тією ж дорогою, ведучи за собою дівчинку на ланцюгу, і вийшов на відкритий майданчик усередині шатра, де наказав комусь подати йому горщик із чорнилами.

Потім він налив трохи в невелике блюдце і підніс його до мене.

— Пане Герой, будь ласка, поділіться своєю кров’ю. Тоді ритуал буде завершено, і ця рабиня стане вашою.

— Зараз зроблю.

Я взяв робочий ніж і трохи надрізав пальця. Якщо хтось спробує завдати мені удару, Щит відреагує. Але це правило не діє, якщо я наношу собі рану. Очевидно, поза полем бою Щит діє інакше.

Я почекав, поки потече кров, і впустив кілька крапель у блюдце.

Тоді работорговець занурив пензлик у чорнило, спустив одягнене на дівчинку покривало до пояса і підфарбував клеймо, намальоване на її грудях.

— ААААААААААААА!!!

Рабське клеймо почало світитися, а в моєму вікні статусу з’явилася іконка.

[Придбано раб]

З’явилося повідомлення з умовами договору.

Величезна кількість умов.

Я переглянув його, а потім встановив покарання у вигляді гострого болю за провини на кшталт пізнього піднесення, спроби нападу і непокори наказам.

Потім я перевірив іконку налаштувань групи, яка спалахнула разом з іконкою раба, але вела в інший пункт меню.

Оскільки її ім’я було невідоме, там було «Раб А».

— Тепер ваш раб, пане Герой. Тепер прошу оплату.

— Звичайно.

Я передав йому 31-у срібну монету.

— Тут одна зайва.

— Це за ритуал. Ти ж все одно збирався вимагати за нього, або я не правий?

— …Ви дуже проникливі.

Так я можу з чистою совістю сказати, що вже все сплатив, і йому буде складніше обурюватись.

А що мені робити, якщо він вирішить вимагати більше?

— Що ж, тоді це все. До того ж ми трохи підчистили склад.

— До речі, скільки ти збирався взяти за ритуал?

— Ха-ха, ця послуга включена до тих 30 срібних.

— Щось я сумніваюся.

Работорговець засміявся, а я посміхнувся у відповідь.

— До вас, прямо, не підберешся.

— Можеш казати все, що заманеться.

— З нетерпінням чекаємо на ваш наступний візит.

— Ага.

Наказавши рабині, що хитається на ногах, не відставати, я вийшов з циркового намету.

Та з приреченим виглядом підкорилася.

— Ну що, скажи мені своє ім’я.

— Кхе…

Вона відвернулася, відмовляючись відповісти.

Безглуздо з її боку. Раб не підкорився, покарання спіткало її навіть без моєї участі.

— Га… Гаххх …

Мучачись від болю дівчинка стиснулася в грудку.

— Ну, кажи ім’я.

— Р-Рафталія… Кхе-кхе!

— Рафталія? Гаразд, ходімо.

Як тільки вона вимовила своє ім’я, біль припинився, і Рафталія знову могла дихати.

Я взяв її за руку і продовжив іти глухими темними провулками.

— …

Рафталія подивилась на мене, а я тримав її за руку. Вона виглядала наляканою, але ми продовжили йти…