Зненацька стала принцесою. Розділ 4

Інші варіанти назви: Несподівано стала принцесою / Хто зробив мене принцесою / Одного разу я стала принцесою

Англійська назва: Suddenly Became A Princess One Day / Who Made Me a Princess

Оригінальна назва (Корейська): 어느날 공주가 되어버렸다

Мова оригіналу: корейська

Автор/ка: Plutos ( 플루토스)

Жанри: драма, романтика, фентезі, комедія, шьоджо, slice of life (частина життя , уявлення не маю чи це правильний відповідник, але поки най буде так)

Рік: 2017

Розділів: 219

Випуск: завершений

Переклад: у процесі

Опис: Коли я розплющила очі, то стала принцесою!

Але з усіх персонажів цієї романтичної новели, чому саме принцеса, доля якої загинути від рук власного батька, самого імператора!

Якщо я хочу жити, то маю уникати того батька-імператора.

«Коли ця поганка почала жити в моєму замку?»

Людина безжальна і жорстока, цей холодний імператор Клод! Чи зможе Атанасія, яку спіймав імператор, вижити?

«Я… Що мені робити…?»

Переклад  з англійської. Тобто переклад з перекладу, деякі сенси й особливості будуть втрачені.

Бажаєте зробити мені приємно?

(ノ◕ヮ◕)ノ*:・゚✧ Прогуляйтесь по сайту.

Також у мене є Patreon.

Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.

Зненацька стала принцесою. Розділ 1

Зненацька стала принцесою. Розділ 2

Зненацька стала принцесою. Розділ 3

Розділ 4

Коли історія закінчилась щасливо, ви можете тільки уявити, якою ж розчарованою я була.

– Арх.

Я злилася вже від згадки про це. Я не знаю, про що думав автор, вводячи в сюжет цю другорядну персонажку лише для того, щоб вона даремно померла. Учениця середньої школи, яка була пристрасною шанувальницею книги, палко говорила, що це підкреслювало любов Клода до Дженіт. І вона продовжувала базікати про те, що це було уособленням фентезійних любовних романів, і як чудово воно охоплювало всі жіночі мрії. Звичайно, я не слухала, бо це здавалося повною фігнею.

І це не так, ніби я симпатизувала Атанасії, це було через те, що вона краща за Клода чи Дженіт. Я завжди думала, що люди мають у першу чергу турбуватися про себе, а не про інших, та зараз це окрема справа.  Чому? Бо я відчуваю себе так, ніби стала Атанасією з роману!

– Увааа! – я розплакалася, тому що мені знову стало сумно.

Я намагалася переконати себе, що це неправда, але втечі від реальності обмежені. Є багато схожого з тим романом! Навіть якщо це збіги, як книга і реальність можуть бути такими схожими? Я намагалася ігнорувати це гнітюче відчуття, але це непросто.

– Принцесо! – Лілі відчинила двері та почула мій скорботний плач. – Чому наша принцеса плаче?

Я сховала обличчя в її руках і продовжила плакати. Я була на емоційних гірках у ці дні, а ще мені ставало ще сумніше, коли бачила лице Лілі.

– Ви голодні?

Ліліан Йорк.

Єдина людина, що до самого кінця вірила в невинуватість Атанасії в «Прекрасній Принцесі». В результаті вона померла разом з Атанасією. Ліліан була другою донькою впливової графської родини, тому їй не потрібно було ставати покоївкою принцеси. Та вона з власної ініціативи пішла в Рубіновий Палац і стала нянею Атанасії. Причина була в Діані, яка померла, вона була мамою принцеси.

Діана була чарівною і прекрасною жінкою зі світлим волоссям, схожим на місячне світло, і таємничими червоними очима. До того ж вона була досить талановитою, щоб виконати сольний виступ на королівському балі. Ліліан, яку знудилась від задушливого життя в палаці, поважала і захоплювалась Діаною, що була вільною, як птах.

Але Діана зрештою стала для Клода розвагою на одну ніч і була замкнена в Рубіновому Палаці.

– Ваааааа!

Клоде, ти шматок лайна.

Через те, що я плакала голосніше, Ліліан, здавалося, розгубилася.

– Ох лишенько. Що не так, принцесо?

Я не могла припинити плакати. Скільки б я про це не думала, це точно був світ того роману! Дружба Ліліан та Діани згадувалась у романі лише кілька разів, але це глибоко мене вразило. Прекрасна дружба, схожа на ту, що я бачила в Енн із Зелених Дахів, коли мене запросили на вечірку в честь дня народження.

Так, у мене не було друзів. Тому я милувалася такою прекрасною принцесою! Але в кінці Лілі теж померла, бо була на боці Атанасії!

– Час міняти підгузок?

Чекай! Я сухенька!

– Отже, це їжа або підгузок…

Ні, моя невинність! Я почала крутитись якомога сильніше після того, як мене силою роздягли, та знову почала плакати. Я не вперше переживаю цей досвід, але це все одно викликало у мене психологічний шок.

– Вона сьогодні сильно квилить.

Лілі була розчарованою, тому що не могла зрозуміти, чому я плачу. Але я така ж розчарована, як і вона! Я не можу говорити, навіть якщо хочу говорити в такій ситуації! Я не маю ні мрій, ні надій! Неважливо чи це реінкарнація чи одержимість – це не мало сенсу. Хіба ж це не абсолютна несправедливість!

О Ліліан. Чому ти Ліліан? Чому Діана – Діана, а Клод – Клод? І чому це я Атанасія? Чому? Я хочу бути Дженіт! Я не хочу бути Атанасією.

– Усе добре, принцесо. Я тут.

Я продовжувала плакати, слухаючи втішливий голос Ліліан. Єдине рішення – покинути цей проклятий палац. Час, будь ласка, йди швидше!

***

Був яскравий і сонячний весняний день. За квітами в саду Рубінового Палацу взагалі не доглядали,  вони розростались природним шляхом і відцвітали. Я пробігла по стежці між квітами і схопила за спідницю одну з покоївок.

– Унні. Унні.

Сьогодні був день, коли в палац привозили різні овочі, м’ясо та рибу, тож вона, очевидно, закінчила перевіряти це та йшла робити щось інше. Почувши мій голос онні поглянула на мене. Я зробила гарненьке личко в комплекті з очима цуцика.

– Чи може Аті, будь ласка, отримати трохи шоколяду?

Мені п’ять. Мені п’ять. Я анітрохи не соромлюсь. Анітрохи… фігня. Як ніяково.

– Мила принцесо, ви хочете шоколаду?

– Так! Я леблю шоколяд. Будь ласка, дай-дай мені дюже багато.

І покоївка-унні сплеснула руками, наче її переконала моя краса, та почала щось шукати в своєму фартуху. Її ім’я Ханна, і вона завжди давала мені шоколад або цукерки.

– Вам так подобається шоколад?

– Так! Я леблю шоколяд! Я леблю дюже сильно!

Я намалювала велике коло над головою. Це дуже ніяково, але якщо я зможу швидко перекусити, то це нічого.

– Я також леблю Ханну!

– Ох.

Дай мені! Дай мені шоколад!

– Ханно, що ти робиш?

Мої плани отримати шоколад від покоївки-унні були порушені.

– Сес!

– Ти не чула, що сказала міс Ліліан? Що ми не можемо давати принцесі смаколики, коли нам хочеться.

Покоївка, що з’явилась у кінці коридору, була прекрасною міс із холодним виразом обличчя. Її звали Сес, і це був не перший раз, коли вона зривала мої плани по отриманню смаколиків.

– Але це лише один раз.

– Але це проблема, тому що так думаєш не лише ти.

Ні! Не ставай між мною і моїм шоколадом! Сес відрізнялася від Ханни тим, що випромінювала крижану ауру, та я не здавалася.

– Унні. – Цього разу я схопилася за сукню Сес і атакувала її своїми блискучими оченятами. – Аті хоче з’їсти шоколяд.

Коли я поглянула на неї жалібними очима, покоївка почала вагатися.

– Ви не можете, принцесо.

Але я знаю! Що твій розум вагається!

– Ви справді не можете…

Врешті-решт я перемогла.

Миттю пізніше покоївка стала на коліна, щоби бути зі мною на одному рівні та поклала мені в руку жменьку шоколаду.

– Це секрет від міс Ліліан, добре?

Лілі, що переживала за мої зуби, перешкоджала мені їсти солодощі, тому той факт, що я отримую їх од покоївок, був таємницею.

– Дяк’, онні!

Я широко всміхнулась, поцілувавши її у щоку. Я бачила, як вона розслабляється від того, що я така гарненька.

Бачите. Ця покоївка тільки видається холодною. Насправді у неї тепле серце. Хей! Крижана красуня, яка лагідна тільки до мене. Це мило.

– Гей! Сес, це несправедливо! Ти зробила це навмисно, так?

– Хмф. Про що ти говориш? Гадаєш, що я схожа на тебе та маю таємні мотиви для своїх дій?

– Тоді чому ти даєш це принцесі? Її поцілунок був моїм.

Ці двоє почали боротися позаду мене. Я почала тікати ще до того, як Лілі побачить мене. Це як поїсти та втекти, не заплативши, та найважливіше не попастися Лілі!

Час швидко спливає, і мені вже п’ять років.

Лілі завжди бурчала на мене, щоб я не говорила надто ввічливо з робітниками і не була з ними доброзичливою, але це мій спосіб виживання.

І що власне було елегантністю для принцеси-парії.

Унні-покоївки, що ігнорували мої зусилля, зараз давали мені перекуси й починали розмови зі мною, тому я можу сказати, що це успіх. Зазвичай, якщо служниця розпочинала розмову першою, це неповага до королівської родини, та в моєму палаці таких правил не було.

Я вирішила купити їхню доброзичливість, коли зможу ходити. До цього вони так дратували, що я «випадково» проливала на них воду або неприємно жартувала, та зрозуміла, що для мене буде вигіднішим бути милою. Я й так на пташиних правах через Клода, тому не було жодної причини слухати, як вони патякають за моєю спиною. Якби це тривало, то нічим би не відрізнялось від оригінальної історії!

Вирішальним фактом бути до них милою стало те, що я виявила – речі справді зникають з мого палацу. Всі, хто тут працює, зі шляхетних родин, але вони всі безсила знать, такі як барони чи віконти.

Спочатку, коли їх сюди призначили, вони всі боялись Клода, та коли вони усвідомили, що Клод анітрохи не турбується про мене, то почали потроху брати речі, один предмет за іншим.

>>Розділ 5<<

~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~

Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.

Переклад з англійської (зирк), а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. У Фейсбуці реагую трохи швидше.

У мене є Patreon. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.

Або можете поблукати по сайту. Вам неважко, мені приємно.