Оригінальна назва (японською): 継母の連れ子が元カノだった 昔の恋が終わってくれない (Mamahaha no tsurego ga moto Kanodatta mukashi no koi ga owatte kurenai)
Англійська назва: My Stepmom’s Daughter Is My Ex
Інший варіант назви: Донька мачухи – моя колишня (Стара любов не минає?)
Автор: Kyōsuke Kamishiro / 紙城境介 / Камішіро Кьоске
Ілюстратор (дизайн персонажів): Takayaki / たかやＫｉ / ТакаяKi
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 10
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Це те, що зазвичай називають помилками юності, у мене була дівчина у середній школі. Слава Богу, ми розійшлися! Нема дівчини неприємнішої за неї. Не хочу більше ніколи її бачити! Хвилинку, а хто це біля мачухи?! О Боже, це ж вона!
О, старша школа. Чи є ліпше місце, щоб почати знову після жахливих стосунків у середній школі? А якщо колишня дівчина пішла в ту саму школу, що і ти? А якщо ви тепер стали зведеним братом і сестрою? Те, що мало стати святилищем миру, перетворилося на справжній кошмар! Куди не поглянь – вона поряд. Вдома, у школі, у класі. Порятунку нема! Вона навіть стверджує, що є старшою сестрою. Та чорта з два!
Саме так, я не програю. Бо це я старший брат. Ми тепер сім’я, хай там як ми думали, що кохаємо одне одного раніше, ми зрозуміли, що не можемо бути парою. Ось чому, попри те, що ми намагаємося налагодити стосунки заради наших батьків, так, як раніше, вже не буде.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особливу подяку за появу цього перекладу можете висловити Drakula.
3.1 Колишня парочка іде до школи (Сумував?)
Зараз я можу описати це лише як дурість юності, але в мене була так звана дівчина з другого до третього року середньої школи. Говорять, що у кожного є минуле, навіть у такого цинічного, але об’єктивного хлопця, як я, що полюбляє нігілістично розповідати про своє минуле, був період, коли я нічого не знав про цей світ.
Наприклад, візьмемо перший день другого семестру на другому році середньої школи. В той день я не виспався, причиною послугувала подія, яка нині віддається в мені глибоким жалем, і яка сильно збентежила тогочасного мене. Якщо занурюватися в деталі, то причину слід шукати в тому, що сталося напередодні.
Я отримав зізнання від Аяї Юме. Прочитавши любовного листа, який вона мені дала, я прямо на місці дав їй свою відповідь. Хоча, можливо, краще сказати, що на превеликий жаль нинішнього мого я, тогочасний я дав їй відповідь негайно. В той день у мене офіційно з’явилася дівчина.
Перша дівчина в моєму житті.
Тому можна сказати, що моя реакція тієї ночі була абсолютно природною. Неважливо у якому захваті я був, чи яким схвильованим, чи що я катався на ліжку поки не зійшло сонце, – в цьому не було нічого дивного. Це абсолютно нормальна реакція. Я не витав у хмарах, а просто забув поспати. Мій дорогоцінний час на сон забрали звичайні фізіологічні та природні явища.
Хай там що, це перший ранок, коли в мене була дівчина. Крім того, це був перший ранок другого семестру другого року середньої школи, який буває лише раз у житті.
Я швидко зібрався і вийшов з дому.
Я квапився не через те, що спізнюватися на церемонію відкриття погано, а тому, що мав з деким зустрітися.
На розвилці шкільної дороги, це місце пізніше стане тим, де ми вперше поцілуємося, чекала мініатюрна дівчинка з косичками, сумку вона тримала перед собою, і закривала нею коліна.
Аяї Юме. Моя дівчина.
– Ви-вибач, я проспав…!
– В-все добре, ще є час….
Тоді Аяї не вміла добре висловлювати свої думки. Навіть коли вона говорила зі мною, то трохи заїкалася. Я відчуваю лють лише від думки про те, як це обернулося на теперішній потік лихослів’я з її вуст, але поки що забудемо про це.
Аяї поглянула на моє обличчя і ледь помітно усміхнулася:
– Ти… не спав минулої ночі?
– Е, ну… так, типу того…
– О, ясно… – Граючись зі своїм довгим чубчиком, Аяї відвела очі, її щоки почервоніла, і вона прошепотіла так тихо, що її слова могло здути вітром: – Я… я теж… не змогла заснути минулої ночі…
Я був дуже дурним у той час, ці слова мене приголомшили. Моє серце тоді мало не вискочило з грудей, язик заціпенів і рухався повільніше у п’ять разів, ніж в Аяї. Тодішній я нагадував робота, якого забули змастити.
Ми пліч-о-пліч ішли до школи, розмовляючи одне з одним, наша розмова була наповнена «ммм» і «умм». Ми йшли за півкроку одне до одного. Тильна сторона долоні тремтить від кожного кроку, але я не наважуюся торкнутися Аяї.
Ми стали парочкою, отже, тепер ми можемо триматися за руки? Це сталося тільки вчора, можливо, сьогодні надто рано для такого?
Що ж, це те про що думав тодішній я. Але триматися за руки було для того дурнуватого незайманця надто рано, він так глибоко запам’ятав той факт, що в той день торкався її руки лише пучками пальців.
Ми не встигли помітити як пройшли всю дорогу, до школи залишилося якихось 50 метрів. Я побачив інших учнів, що поспішали до школи і зрозумів, що наш час закінчився. Тодішній я сумував через швидше закінчення прогулянки з Аяї, але нинішній я лише б засміявся: ха-ха-ха сподіваюся, твоє життя також закінчиться!
– Зу… зупинимося тут…
– Га?
– Со-соромно разом з тобою іти до класу…
В момент, коли Аяї сказала це тихим голосом, а я подумав, що вона мила, моя удача вичерпалася. Саме тоді ми вирішили нікому не розповідати, що зустрічаємося. Якби тоді ми сміливо зайшли до класу, якби зробили голосне оголошення, що почали зустрічатися, я, можливо, міг би уникнути загострення власницьких бажань, а Аяї, можливо, не змогла б висувати мені абсурдні звинувачення. Можливо, ми б не розійшлися.
Однак це лише запізнілі думки.
Ми не Йошіяма Казуко і Субару Нацукі та не можемо повернути час назад і змінити все. Єдине, що тепер ми можемо зробити, це зіграти в уявну гру «а якби?», уявляючи якби могли розвертатися події.
Власне, в неї можна і зіграти.
Що було, якби ми з Аяї разом пішли до школи і зайшли до класу?
…Ніколи не думав, що колись настане день, в який станеться саме така ситуація.
◆
Найжахливіший період мого життя, весняні канікули перед вступом до старшої школи, нарешті завершився. Я хотів тішитися цим фактом, але переді мною виросла нова величезна проблема.
– …
– …
Я побачив свою зведену сестру, Ірідо Юме, що вийшла з ванної кімнати, ми завмерли, мовчки дивлячись одне на одного. Те, що проклало зморшки між нашими бровами, це шкільна форма, яку ми обоє одягнули. Темно-синій колір піджака, стриманий дизайн, який справляв серйозне враження. Червоні краватки зі смугами – доказ того, що ми першокурсники.
Ми з Юме одягнені в однакову шкільну форму.
Це точно якийсь бог трагедії розставив нам пастку, одразу після першої пастки, коли ми з цією дівчиною почали зустрічатися.
Минулого року, десь восени, коли я почав готуватися до вступних іспитів у старшу школу, наші з Юме стосунки були досить напруженими. Ясна річ, що ми навіть не говорили одне з одним про школу, в яку планували піти далі. Тож, щоб уникнути можливості потрапити з нею до одної старшої школи, я вирішив піти у приватну школу, в яку не вступав жоден учень з нашої середньої школи.
Батьку було б важко платити одному за моє навчання, але якби я отримав високі оцінки на вступному іспиті, то міг би отримати стипендію, тоді б це не було проблемою. Я чув, що ця дівчина живе лише з матір’ю, тож вона в одному човні зі мною, однак я думав, що навіть якщо вона захоче вступити до цієї школи, вона не отримає високих оцінок на вступному іспиті.
Тож все склалося чудово і я отримав стипендію.
І Юме також.
…Правильно, ця дівчина думала так само, як і я. Не бажаючи навчатися в тій же школі, що і я, вона вибрала старшу школу, до якої, на її думку, я не зможу вступити, і присвятила всю себе підготовці до вступного іспиту. У результаті випускники нашої середньої школи отримали не одне, а два з небагатьох місць стипендіатів у цій старшій школі.
Тільки уявіть, що ми відчували, коли нас двох викликали в учительську і похвалили «Ви двоє – гордість нашої школи!». Це було дуже гнітюче відчуття. Це шокувало нас набагато більше, ніж якби ми провалилися. Однак у нас не було іншого вибору, як чемно посміхатися.
У світі багато пар, які навчаються, бо хочуть бути разом в одній школі, але ми, мабуть, були єдиними, хто старанно навчався, щоб не ходити в одну і ту саму школу. А в результаті ми вступили до однієї школи. Який шанс, що подібне могло статися? Мабуть, один до мільярда.
Чергова пастка від бога.
…Ні, це наша провина, ми мали розпитати одне одного про подальші плани. Тож у результаті ми отримали це, ситуацію, коли ми обоє носимо одну й ту саму форму.
– …Ця форма тобі не личить. – Сказала Юме крижаним голосом, дивлячись на мене темними очима.
– Ти себе в дзеркало бачила? Плісирована сукня погано на тобі виглядає. – Відповідаю не менш холодним голосом, похмуро зиркаючи на неї.
– До шкільної форми зазвичай входить плісирована спідниця.
– Неправильно сказав. Ти не виглядаєш як старшокласниця в ній.
– Невже? А ти не виглядаєш як людина.
– Ти не підходиш для Землі!
– А ти не підходиш для Сонячної системи!
– А ти не підходиш для Чумацького Шляху…!
Наша суперечка, яка зачепила поняття простору і тривимірності, була перервана жінкою, що вийшла з вітальні.
– О! Ви двоє чудово виглядаєте у цій формі! – це моя мачуха Юні-сан. Вона, у надзвичайно жвавому настрої, змусила нас стати одне біля одно, радісно киваючи своїм молодим обличчям. – Шкільна форма різних навчальних закладів дійсно відрізняється. Ви двоє просто неймовірні! Вступити у старшу школу з таким суворим відбором! Як і очікувалося від наших дітей!
…Є причина, чому ми ніколи не говоримо одне одному піти в іншу старшу школу, попри те, що всіляко насміхаємося, коли бачимо одне одного у шкільній формі.
Наші батьки були дуже раді, що ми склали іспит.
Ми з Юме маємо схожу сімейну ситуацію, тому чудово розуміємо, що не можна порушувати їхню радість.
– О так, нумо фотографуватися! Ну ж бо, ви двоє, станьте ближче!
Ви жартуєте? Я дуже багато хочу сказати, але коли справа доходить до щасливого обличчя Юні-сан, яка тримала смартфон, це не мені, її пасинку, щось говорити. Але, здається, Юме, її біологічна донька, думала схожим чином.
Ми стали поряд, розправили плечі та посміхнулися, коли нас фотографували. Моє вміння фальшиво посміхатися стало набагато кращим. Людина до всього звикає.
– Хе-хе-хе, ви двоє виглядаєте, як парочка.
Моє серце шалено забилося. Її слова заскочили мене зненацька. Який вираз на моєму обличчі…?
– Мамо, про що ти говориш? Ми ж тільки познайомилися, так? – каже Юме, штовхаючи мене ногою в литку.
Невже на моєму обличчі щось видно?
– Але тільки гляньте. Ти, Юме, схожа на мене, а Мізуто-кун схожий на Міне-куна, чи не так? Мабуть, ми виглядали точно так, як ви двоє, коли були старшокласниками…
– Не використовуй нас, щоб поговорити про ваше любовне життя. І я не думаю, що я дуже на тебе схожа, мамо.
– Хе-хе, вибач, вибач.
Міне-кун це мій батько. Його повне ім’я: Ірідо Мінеакі.
– Ви не проти першими сісти в авто? Ми закінчимо справи і негайно до вас приєднаємося. – Сказала Юні-сан і повернулася до вітальні.
Сьогодні церемонія вступу. До школи прийдемо не лише ми, першокурсники, але і наші опікуни, тобто мій батько і Юні-сан. Ми обоє розуміли, що це означає.
– Хаа…
– Не зітхай, а то це змусить зітхати і мене.
– А як тут не зітхати? Якби ми не були зведеним братом і сестрою, то раз нас прийняли до одної школи, ми могли б прикинутися, що не знаємо одне одного…
Ніхто у цій старшій школі нас не знає. Однак у нас не вийде прикинутися незнайомцями. Нас привезуть на одній машині, наші батьки будуть поряд, у такій ситуації це неможливо зробити.
– Гаразд, побачимося пізніше!
– Мізуто, заведи друзів, добре?
Прибувши до школи і заверши всі відповідні ритуали, такі як фотографування перед воротами школи, ми розділилися з батьками. Потрібно зайти до класу, щоб зустрітися зі своїми однокласниками і класним керівником.
Нам заздалегідь оголосили про клас, ясна річ, ми з Юме опинилися в одному класі (1-7). Схоже, класи формували, враховуючи оцінки зі вступного іспиту, а сімейну ситуацію взагалі не брали до уваги. Я навіть зітхнути через це не можу.
Коли батьки пішли, Юме потягнулася, видаючи звук «уум», а потім говорить:
– Книжковий хробак.
– Детективна маніячка.
– Кволий паросток квасолі.
– Горошина.
– Що?! Я вже виросла!
– Для мене ти завжди будеш горошиною.
Ми вивільняємо напруженість, яку накопичували весь цей час. Це необхідно робити час від часу, інакше вибуху не уникнути.
~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~
Йошіяма Казуко – головна героїня роману «Toki Wo Kakeru Shojo» також відома як Йошікава Томоко, тітка Макото Конно.
Субару Нацукі – головний герой серії легких романів Re:Zero – почати життя в іншому світі.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥