Оригінальна назва (японською): 継母の連れ子が元カノだった たとえ恋人じゃなくたって (Mamahaha no tsurego ga moto Kanodatta tatoe koibito janakutatte)
Англійська назва: My Stepmom’s Daughter Is My Ex (Even If We Aren’t Dating…)
Інший варіант назви: Донька мачухи – моя колишня (Навіть якщо ми не зустрічаємося…)
Автор: Kyōsuke Kamishiro / 紙城境介 / Камішіро Кьоске
Ілюстратор (дизайн персонажів): Takayaki / たかやＫｉ / ТакаяKi
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 11
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Це те, що зазвичай називають помилками юності, у мене була дівчина у середній школі. Слава Богу, ми розійшлися! Нема дівчини неприємнішої за неї. Не хочу більше ніколи її бачити! Хвилинку, а хто це біля мачухи?! О Боже, це ж вона!
О, старша школа. Чи є ліпше місце, щоб почати знову після жахливих стосунків у середній школі? А якщо колишня дівчина пішла в ту саму школу, що і ти? А якщо ви тепер стали зведеним братом і сестрою? Те, що мало стати святилищем миру, перетворилося на справжній кошмар! Куди не поглянь – вона поряд. Вдома, у школі, у класі. Порятунку нема! Вона навіть стверджує, що є старшою сестрою. Та чорта з два!
Саме так, я не програю. Бо це я старший брат. Ми тепер сім’я, хай там як ми думали, що кохаємо одне одного раніше, ми зрозуміли, що не можемо бути парою. Ось чому, попри те, що ми намагаємося налагодити стосунки заради наших батьків, так, як раніше, вже не буде.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива подяка: Drakula.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ , Alastor, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, db4tz, vilgerforc.
3.2 Колишня парочка горнеться одне до одного «…Адже я тепер твоя старша сестра…»
Мої губи скривилися у переможній посмішці.
– Навіть якщо не брати до уваги серцебиття, є ще момент з тим, яким приголомшеним ти виглядаєш. Тобі дуже подобаються такі елегантні вбрання. В отаку надто багато фантазій про подібних дівчат, еге?
– Фантазії? Ти жартуєш, га? У мене не залишилося жодних фантазій після того, як дехто повністю їх зруйнував.
– Уявлення не маю про кого ти говориш. Єдина людина тут – це твоя старша сестричка.
– Бляха… – Мізуто сів, тихо буркнувши собі під ніс. Він намагався не дивитися на мене. – Добре, я піду з тобою купувати подарунок. Цього достатньо, так?
О, він на диво слухняний. Я думала, це буде складніше.
– Тобі вистачило вже цього, га? – з дражливою усмішкою сказала я.
Мізуто у відповідь буркнув:
– Стулися.
– Зажди! Ти збираєшся іти на вулицю в цьому?!
– Ха? Що не так? Світшот уже не годиться?
– Звичайно, ні!!
Після того, як я примусила його переодягнутися і поправити волосся на голові, ми нарешті вийшли на вулицю.
Я думала, що, можливо, Мізуто одягнеться у той одяг, в якому ми з ним ходили до акваріума, але в результаті він обрав звичайну сорочку, звичайну жилетку і звичайні штани. Загалом, він був одягнений цілком звичайно.
Що ж, якби Мізуто доклав надто багато зусиль, щоб вибрати одяг, люди могли б подумати, що ми на побаченні… Я не розчарована, клянуся.
Я поглянула на небо з-під краю свого капелюха. Останнім часом температура підвищувалася. Спека в Кіото така липка, що сукня, яка не затискує тіло в тісних обіймах тканини, була гарним вибором.
– Гаразд, ходімо.
– Ага… – протягнув Мізуто, відвернувшись і швидко пішовши геть.
Очевидно, так він намагався не дивитися на мене. Я захихотіла і прискорилася, щоб іти разом з ним.
Минулого разу, коли цей хлопець доклав стільки зусиль до свого зовнішнього вигляду, це вибило мене з колії, але цього разу, схоже, перевага на моїй стороні. Я почувалася дуже добре.
– То куди ми йдемо? Каварамачі? Чи станція Кіото? Зазвичай, ми їздили туди на велосипедах, тож…
– Невже ти думаєш, що я можу поїхати на велосипеді у сукні? Ти дурний?
– Тому я тебе і питаю, що ти плануєш робити. Читай контекст.
– Очевидно, що ми поїдемо потягом. Ти дурний?
– Який новітній спосіб закінчувати речення. Я можу тебе вдарити?
Трохи побоюючись, що він справді виконає свою погрозу, я трималася на певній відстані, поки ми йшли до найближчої станції. Наша мета – станція Кіото. У будівлі вокзалу знаходилася сувенірна крамниця, куди я ходила щороку на День матері.
Від нашого дому дістатися на велосипеді туди трохи складно, проте є коротший шлях – метро. Вартість проїзду була трохи більше 200 єн, але поїздка займе менше десяти хвилин.
Зачекавши, коли Мізуто купить квиток, я пройшла турнікети, скориставшись карткою.
– Чому в тебе немає картки? – запитала я.
– Поповнювати її і не використовувати – це марна трата грошей.
Отже, через те, що ти ні з ким не зависав, то фактично не мав шансу використовувати гроші на картці для проїзду, га? Бідолаха.
Платформа була переповнена людьми. Мізуто, побачивши перед собою лабіринт людей, поміж якими треба було пройти, щоб просунутися бодай на крок, застогнав.
– Тут море людей…
– Ти, мабуть, цього не знаєш, бо постійно сидиш у дома, але більшість людей виходять погуляти на вихідні.
– Я знаю, тому і сиджу дома… – сказав Мізуто втомленим голосом.
Він досі ненавидить натовп. Ну, а хто його любить?
Я схопила за лікоть свого пригніченого молодшого зведеного брата і потягнула за собою зі словами:
– Так, тримайся біля мене, щоб нас не розділили.
– Якщо таке станеться, то я піду додому.
Тягнучи за собою Мізуто, я пішла по платформі, щоб стати серед людей, які чекали на поїзд. Я відчувала, ніби справді піклувалася про свого молодшого брата. Але якби це було так, я б воліла, що він був меншим, милішим і слухнянішим.
Коли поїзд нарешті прибув, Мізуто поруч зі мною видав роздратоване «ух».
– Ми сядемо на цей…? Чому б не зачекати наступного?
– Скільки б ми не чекали, все буде так само.
У поїзді була купа людей, які трималися за лямки на поручнях. Коли ми зайдемо, то вагон буде повністю забитий. Але заповнений поїзд у Кіото це набагато краще, ніж переповнений поїзд у Токіо, де, як я чула, навіть кроку не можна зробити, так багато там людей. Та все ж обличчя в Мізуто було таке, ніби він потрапив у безодню відчаю. Мені здається, що якщо він колись спробує проїхатися потягом у Токіо, то помре.
Дочекавшись, коли з вагона вийдуть люди, пасажири почали заходити, оскільки ми з Мізуто були останніми, то щойно ми зайшли, як двері за нами зачинилися.
Поїзд поволі набирав швидкість, і я відчула, що трохи втратила рівновагу. Саме в цей момент, Мізуто покликав мене.
– Агов…
– Хаа? – я дурнувато пискнула, коли він ззаду потягнув мене за руку.
Мене притисли спиною до дверей.
Що це ще таке?! Роздратована, я підняла очі, щоб сказати пару лагідних слів, – і в мене перехопило подих. Мізуто, помінявшись зі мною місцями і впершись рукою у двері, тепер був дуже близько.
Прямо переді мною була його тонка, як на хлопця, шия з виразно видимим кадиком. Його подих був рівним, але здавалося, ніби кожен видих обертався шепотінням у моїх вухах. Його очі, що до цього моменту були наповнені огидою до натовпу, пильно дивилися на мене.
Якщо подумати, то це виглядало так, ніби Мізуто зробив так званий кабедон.
– …Чи не повинна ти бути ближче до дверей?
З цих слів я зрозуміла, навіщо він це зробив. Він хвилюється… бо мене можуть спробувати обмацати? Хо… справді? Кутики моїх губ піднялися і я уважно поглянула на зведеного брата.
– О, то ти мене захищаєш?
– Ну, так. – А потім, ніби на противагу вже сказаному, саркастично додав: – Це абсолютно нормального для молодшого брата, захищати старшу сестру, еге?
…Точно. Тепер він був моїм молодшим братом.
Я трохи надулася:
– …Тобі не здається, що ти надто зухвалий для молодшого брата?
– На світі існують зухвалі молодші брати… увах!
– Хія-а…?!
Поїзд почав повертати, і всіх пасажирів хитнуло. Мізуто втратив рівновагу і хитнувся вперед. Наступної миті я зрозуміла, що моє обличчя ткнулося в його плече, а моє тіло міцно притисли до дверей.
– …В-вибач… – його тихий голос лоскотав моє праве вухо.
Попри те, що я виросла у порівняні з тим часом, коли була у середній школі, я все ж була нижча за цього хлопця. Різниця у зрості між нами така, що він може торкнутися губами мого чола. Коли він упав на мене, то певно повністю відчув, яка я струна, ніжна і…
– Зараз я відійду.
– А, з-зажди. Стоп…!
Коли Мізуто спробував відсторонитися, я поспішно схопила його за сорочку. Звичайно, справа не в тому, що я хотіла залишитися так трохи довше. Просто… якби він зараз побачив моє лице, то цього разу я мала би бути молодшою сестрою.
– Т-ти знову впадеш, коли поїзд хитатиметься, бо в тебе палиці замість ніг. – Звичайно, я не могла сказати справжню причину, тому швидко вичавила правдоподібне виправдання. – П-просто залишайся у зручній для себе позі. Ми скоро будемо на місці.
– Добре… – коли він сказав це, його голос торкнувся мого вуха.
Ми замовкли.
Після цього поїзд більше не гойдався.
Коли ми нарешті зійшли з поїзда – здавалося, минула ціла вічність, – то попрямували в підземний торговий центр, який був безпосередньо з’єднаний зі станцією. Змішавшись із хвилею людей, ми йшли вперед, минаючи крамниці жіночої моди, в кінці дороги був сувенірний магазин, де я завжди купувала подарунки.
Можливо, це було через величезну кількість людей навколо або через блискучу атмосферу крамниць жіночої моди, Мізуто, здавалося, почув себе дуже незручно. Ось чому від отаку жодної користі.
– Отже, подарунок… – він раптом заговорив. Можливо, він намагався вдати, що навколишня атмосфера на нього ніяк не впливає. – Що ти збираєшся купити? Ти ж уже щось придумала, так?
– Можливо, букет? Або рамку для фото… Чи може сковорідку? Мама справді любить готувати.
– Але ти так і не навчилася, га?
– …Стулися. Те, що я дівчина, не означає, що я повинна вміти готувати. Іти в ногу з часом.
– Ха. Пригадую, як одна дівчина готувала мені обіди, хоча я не просив… Ой!
Я розлютилася і вдарила його по литці… Почекай трохи, я обов’язково помщуся, приготувавши щось дивовижне.
Незабаром ми прийшли до сувенірного магазину. Поряд, через дорогу, стояла квіткова крамниця, яку я примітила як запасний варіант, якщо надумаю купити маленький букетик квітів. Але спочатку потрібно подивитися, що було у сувенірному магазині.
Здається, мій молодший зведений брат намагався триматися подалі від жіночої атмосфери, але я потягнула його за собою.
Вулиця Каварамачі проходить паралельно західному берегу річки Камо на східній стороні Кіото, Японія. Перехрестя Каварамачі з вулицею Шідзьо називається Шідзьо Каварамачі і є провідним торговим районом міста.
Kawaramachi Street (河原町通, Kawaramachi-dōri) runs parallel to the west bank of the Kamo River on the eastern side of Kyoto, Japan. Its intersection with Shijō Street is called Shijō Kawaramachi and is a leading shopping district of the city.
Кабе-дон (яп. 壁ドン, Стіна + «дон» (звук хлопка)) — сильний удар по стіні рукою на знак протесту. У багатоквартирних японських будинках цей хлопок чутно в сусідніх і не тільки кімнатах.
Інше значення поняття Кабе-дон — це ситуація, яка часто використовується в японських фільмах, аніме та манґи, коли чоловік силоміць притискає дівчину або молоду жінку до стіни, не даючи їй можливості утекти, і при ударі долоні об стіну звучить звук «дон». Кабе-дон став популярним «вправним способом зізнання та освідчення».
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥