Оригінальна назва (японською): 継母の連れ子が元カノだった たとえ恋人じゃなくたって (Mamahaha no tsurego ga moto Kanodatta tatoe koibito janakutatte)
Англійська назва: My Stepmom’s Daughter Is My Ex (Even If We Aren’t Dating…)
Інший варіант назви: Донька мачухи – моя колишня (Навіть якщо ми не зустрічаємося…)
Автор: Kyōsuke Kamishiro / 紙城境介 / Камішіро Кьоске
Ілюстратор (дизайн персонажів): Takayaki / たかやKi / ТакаяKi
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 11
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Це те, що зазвичай називають помилками юності, у мене була дівчина у середній школі. Слава Богу, ми розійшлися! Нема дівчини неприємнішої за неї. Не хочу більше ніколи її бачити! Хвилинку, а хто це біля мачухи?! О Боже, це ж вона!
О, старша школа. Чи є ліпше місце, щоб почати знову після жахливих стосунків у середній школі? А якщо колишня дівчина пішла в ту саму школу, що і ти? А якщо ви тепер стали зведеним братом і сестрою? Те, що мало стати святилищем миру, перетворилося на справжній кошмар! Куди не поглянь – вона поряд. Вдома, у школі, у класі. Порятунку нема! Вона навіть стверджує, що є старшою сестрою. Та чорта з два!
Саме так, я не програю. Бо це я старший брат. Ми тепер сім’я, хай там як ми думали, що кохаємо одне одного раніше, ми зрозуміли, що не можемо бути парою. Ось чому, попри те, що ми намагаємося налагодити стосунки заради наших батьків, так, як раніше, вже не буде.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива подяка: Drakula.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, db4tz, vilgerforc.

3.4 Колишня парочка горнеться одне до одного «…Адже я тепер твоя старша сестра…»
Невже цей хлопець не міг просто сказати «дякую»? Навіть у такій дрібниці йому потрібно занурюватися у деталі. Але мамі, схоже, вистачило і цього. З її очей полилися великі сльози.
– Е… Щ-що? Юні-сан?
Мізуто, схоже, занервував і не знав, що робити. А я… очікувала чогось такого. Хоча в неї була така доросла донька, як я, вона залишилися великою плаксійкою.
– Уу… і-і-к…! Д-дуже дякую! – голосно сказала вона, шморгаючи носом і заливаючись сльозами.
Спробувавши витерти сльози з обличчя, вона однією рукою, якою не тримала букет, обійняла Мізуто. Він досі залишався розгубленим, але принаймні йому вистачило кебети мовчки прийняти обійми.
Мама жодного разу не просила Мізуто називати її «мамою», а він, будучи людиною, яка залишалася байдужою до відстані між ним й іншими людьми, ніколи особливо про це не задумувався. Але мама, я впевнена, хвилювалася, чи прийняв її Мізуто, бо вона вже один раз розлучилася і тепер вирішила стати сім’єю з іншою людиною. Саме через це я хотіла, щоб Мізуто теж підніс їй подарунок на День матері.
– І тобі дякую, Юмееее!!
Трохи пообіймавши Мізуто, вона також підійшла до мене.
– Вибач, мамо, але, будь ласка, не брудни мій одяг.
– Я знаюуууу!
Щоб на мій одяг не потрапили сльози і соплі, вона обійняла мене, обпершись головою на моє плече. Для цього мені довелося трохи зігнути коліна і нахилитися. Уже в середній школі, коли в мене почалася активна стадія росту, я мала вищий зріст, ніж у мами, коли вона вперше це побачила, то насупилася і сказала:
– Нечесно! Ти моя донька!
– Юме, Мізуто-кун, ви двоє такі хороші діти-и-и-и-и…!
– Так, дякую, мамо, – сказала я, лагідно поплескавши її по сині.
Якби хтось чужий побачив нас, то у них, мабуть, виникло питання, хто тут дочка, а хто мама.
…Мізуто дивився на нас з нею зі звичним безвиразним обличчям.
Поплакавши на нас з Мізуто, мама кинулася до дядька Мінеакі, який стояв трохи осторонь, з криком:
– Мінеакі-саааан!!
Дядько Мінеакі лагідно усміхнувся і почав втішати її так само, яке робила я раніше. Так, я впевнена, що з нею все буде добре. Коли я подумала про це, то побачила, як Мізуто вислизнув з вітальні.
– …?
Здивувавшись, я залишила маму плакати на плечі дядька Мінеакі та вийшла в коридор. Але Мізуто там не було. Озирнувшись, я побачила, що двері в кінці коридору відчинені. Я навшпиньки підійшла до них і почула тихий звук.
Дзінь. М’який спів дзвоника.
Звук був тихий, але довгий. Здавалося, що поверталися спогади минулого. Колись я вже дзвонила у дзвоник перед буддистським вівтарем у цій кімнаті.
Я тихо зазирнула крізь відчинені двері. Світло було вимкненим, а Мізуто чемно сидів на татамі. Перед ним був буддистський вівтар. Хоча було темно і я не могла чітко бачити… але там виднілася світлина жінки років двадцяти.
Її звали Ірідо Кана – вона рідна мати Мізуто. Це була її святиня.
Мізуто мовчки сидів зі складеними перед собою руками десь секунд десять. Після цього він підняв очі та якийсь час дивився на фотографію. Нарешті, збираючись встати, він озирнувся і побачив мене на порозі.
– …Підглядаєш? – з безвиразним обличчям і голосом пустим, як пустеля, сказав Мізуто.
Я проігнорувала це й увійшла до кімнати в японському стилі. Сівши перед вівтарем, я взяла невелику паличку і стукнула по дзвонику. Дзінь. Він видав тихий і довгий звук. Я склала перед собою руки і на деякий час заплющила очі.
Коли я підняла голову, то побачила, що Мізуто, який уже мав встати, у повній тиші сидів поруч зі мною. На його обличчі не було жодних емоцій.
Ми деякий час просто дивилися на буддистський вівтар, перш ніж я відкрила рота і тихо запитала:
– …Ти не пам’ятаєш, так?
– У неї від самого початку було слабке тіло, – відповів він на моє не дуже чітке запитання.
У його словах було небагато подробиць, але я зрозуміла. Швидше за все, він говорив, що пологи виснажили і без того слабке тіло, тому… він навіть її не бачив.
– Якби в мене не було цієї фотографії, я б навіть не знав, як вона виглядає. Мені не відомо, як вона говорила, що їй подобалося, а що ні. Я нічого про неї не знаю. Тато мало про неї говорить. Все, що мені відомо, що моє ім’я, Мізуто, пішло від неї.
Мізуто і Кана, так? Перше містить канджі води, а друге – річки.
Більше місяця тому, в день, коли ми з мамою переїхали в цей будинок, то перша кімната, куди ми зайшли була не вітальня чи наші спальні, а ця кімната в японському стилі. Ми опустилися перед цим буддистським вівтарем, склали перед собою руки і привіталися.
Мама глибоко схилила голову і сказала:
– Прошу вибачення. Я буду під вашою опікою.
Мама знала, що ця жінка досі мала місце в цьому домі, тому просила вибачення, низько схиливши голову, а також просила дозволу бути тут. Мізуто теж був поряд, коли вона це робила, але і тоді на його обличчі не було жодних емоцій.
В його імені збереглася частинка його матері. Тому дядько Мінеакі і моя мама вшановували її пам’ять. Однак сам Мізуто нічого не мав. У нього не було ні спогадів про неї, ні знань. І попри це він був змушений мати справу з цим, хоча в нього не було матері… Однак як саме він з цим мав впоратися?! Що він мав про це думати? Нічого! Він не міг відреагувати якось інакше, тому на його обличчі не було жодних емоцій.
– Агов…
– Гм? Щ…? – здивовано видав Мізуто.
Я легенько нахилилася і наші плечі торкнулися.
– …Що ти робиш? – без особливих емоцій, бурчить Мізуто мені прямо у вухо.
– Я проявляю доброту до тебе… Все-таки тепер я твоя старша сестра.
– Мені здавалося, це закінчилося вчора?
– Нема такого правила, що все закінчується, коли минає день.
Закохані розходяться. Навіть подружні пари не залишаються назавжди разом. Однак сім’я вічна. Тож якби цей хлопець зник… І якби зникла я… Це залишило б порожнечу в нас обох. Ми б втратити щось, чого спочатку не мали, але це те, що ми повинні були мати.
Сумніваюся, що тепер він зможе сказати, що не розуміє, що таке самотність. Цок. Цок. Цок. Звідкілясь долинуло цокання годинника. У темній кімнаті в японському стилі, я притулилася до молодшого зведеного брата, ніби намагаючись вкарбувати в нього своє існування.
Нарешті я була так близько до нього, що він більше не міг ігнорувати мене, і сповістив про поразку.
– …Ну, раз такі правила, то тут нічого не поробиш.
Я відчула як він обперся на моє плече.
– Назвався грибом – лізь у кошик, га?
– Хто тут гриб?
– Хі-хі, – захихотіла я, коли ми прихилилися одне до одного.
Можу заприсягтися, що бачила, як Ірідо Мізуто ледь помітно усміхнувся.
◆
Офіційний подарунок до Дня матерів ми змогли вручити без пригод. Однак залишався ще таємний подарунок.
– Агов, Ми справді збираємося це зробити? – з притиском запитала я.
Наші батьки продовжували фліртувати у вітальні, тож ми і далі сидіти в тьмяно освітленій кімнаті в японському стилі. Ясна річ, що ми відсіли одне від одного на відповідну дистанцію.
– Звичайно. Було б добре, якби зараз була шкільна екскурсія або щось подібне, але до цього ще далеко. Крім того, якщо ми покладатимемося на шкільні події, то у нас може і нічого не вийти, бо у них можуть не зійтися графіки.
– Га? Скільки разів ти плануєш це робити?!
– Хіба не буде краще час від часу створювати для них ситуації, коли їм не потрібно стримуватися, бо ми поряд? Якщо ми хочемо досягнути цього, нам краще бути не вдома.
Так… Це ідея, яку ми придумали. Виходи з дому на деякий час і навіть ночувати десь, щоб у них була можливість провести час, як подружній пара.
– Що ж, нам доведеться трохи потерпіти. Настане день, коли вони довірятимуть нам настільки, що просто будуть казати нам піти кудись поїсти або щось таке.
– Це так, але…
– Чого ти така сором’язлива? Є якісь проблеми?
– Та їх повно! Я знаю, що погодилася, але хлопець і дівчина… проведуть разом ніч у тісній кабінці в інтернет-кафе це якось…
– Га? – у тьмяно освітленій кімнаті обличчя Мізуто сповнилося розгубленості. – Тільки не кажи, що ти думала, буцімто ми проведемо ніч разом в інтернет-кафе?
– Х-хаа? – мій розум в мить опустів.
Га? Що? То це не так?!
– Ти ідіотка…?
Га?!
Мізуто повільно видихнув і заговорив:
– Правилами заборонено особам молодше 18 залишатися на ніч в інтернет-кафе. Якби ми спробували таке зробити, то нам би відмовили, викликали поліцію, а потім подзвонили нашим батькам. Це б лише зіграло проти нас.
– Га?! Я ніколи не чула про таке правило!
– Готелі й акваріуми теж не варіант. Щоб неповнолітні залишилися там на ніч, потрібна згода батьків. Проте є місце, де старшокласники можуть зупинятися без проблем…
– Справді? І що це за місце?
– Любовний готель.
Лю… що?
Коли я напружилася, Мізуто повторив.
– Любовний готель. Поки на камерах спостереження не зафіксують, що ти старшокласник, то все добре… мабуть.
– Щ… га?!
– Хочеш піти?
– Чорта з два!!!
Я стукнула його по плечу, але це на нього ніяк не вплинуло.
– З того, що я бачив, коли займався дослідженням, любовні готелі нам не по кишені, тому це теж не варіант.
– …Навіщо ти проводив таке дослідження? Думав, що ми могли там зупинилися, якщо це буде дешево?!
– У найгіршому випадку.
– Найгіршому випадку…
Це хлопець щойно сказав, що найгірший випадок це залишитися разом зі мною у любовному готелі?! Коли я зиркнула на нього, він пирхнув і засміявся. Як же дратує.
– Тому в нас немає іншого вибору, як обрати нормальне місце для ночівлі.
– Не тягни кота за хвіст, що це за «нормальне місце»?
– Напроситися до друзів, – сказав він з незмінним виразом обличчя.
– Друзів? Тобто…?
Мізуто показав мені екран смартфона з відкритим LINE, де можна було прочитати розмову з нашим однокласником Каванамі-куном.
Каванамі: Звичайно. Раз таке діло, я дозволю тобі залишитися на ніч.
Каванамі: Закладаюся, якщо Ірідо-сан попросить про це, що Мінамі радісно погодиться!
Каванамі: Вона живе поруч, тож гадаю, так ти почуватимешся спокійніше, еге?
– Га?
Коли я кинула здивований погляд на Мізуто, він кивнув з незрозумілим виразом обличчя:
– Я теж був здивований. Схоже, ці двоє – сусіди.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥