Оригінальна назва (японською): 継母の連れ子が元カノだった たとえ恋人じゃなくたって (Mamahaha no tsurego ga moto Kanodatta tatoe koibito janakutatte)
Англійська назва: My Stepmom’s Daughter Is My Ex (Even If We Aren’t Dating…)
Інший варіант назви: Донька мачухи – моя колишня (Навіть якщо ми не зустрічаємося…)
Автор: Kyōsuke Kamishiro / 紙城境介 / Камішіро Кьоске
Ілюстратор (дизайн персонажів): Takayaki / たかやＫｉ / ТакаяKi
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 11
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Це те, що зазвичай називають помилками юності, у мене була дівчина у середній школі. Слава Богу, ми розійшлися! Нема дівчини неприємнішої за неї. Не хочу більше ніколи її бачити! Хвилинку, а хто це біля мачухи?! О Боже, це ж вона!
О, старша школа. Чи є ліпше місце, щоб почати знову після жахливих стосунків у середній школі? А якщо колишня дівчина пішла в ту саму школу, що і ти? А якщо ви тепер стали зведеним братом і сестрою? Те, що мало стати святилищем миру, перетворилося на справжній кошмар! Куди не поглянь – вона поряд. Вдома, у школі, у класі. Порятунку нема! Вона навіть стверджує, що є старшою сестрою. Та чорта з два!
Саме так, я не програю. Бо це я старший брат. Ми тепер сім’я, хай там як ми думали, що кохаємо одне одного раніше, ми зрозуміли, що не можемо бути парою. Ось чому, попри те, що ми намагаємося налагодити стосунки заради наших батьків, так, як раніше, вже не буде.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули сайт тут.
Особлива подяка: Drakula.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, vch_m, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, db4tz, vilgerforc.
4.1 Колишня парочка ночує не вдома (Будь ласка)
Зараз я можу назвати це лише гарячкою юності, але в мене була так звана дівчина з другого року по третій рік середньої школи. Раз я почав говорити про подібні речі, то люди, мабуть, подумали, щось таке: «Гаразд, яка частина темного минулого Мізуто випливе цього разу?». Але почекайте секунду, цього разу не потрібно готуватися до такої історії.
Звичайно, у той час ми з Юме були імпульсивними, недосвідченими дітьми, але ми не робили всього, що роблять парочки. Тоді ми були лише учнями середньої школи – звичайно ми не могли цього зробити. Цей соціальний статус сильно обмежував наші можливості, тому існували межі того, що ми могли зробити – ночівля разом була для нас нездійсненною мрією. Ми ж навіть не сказали своїм батькам, що зустрічалися.
Справа не в тому, чи я не мав сміливості для цього. Серйозно.
…Якщо пригадати, то технічно ми провели ніч разом під час навчального табору на другому році середньої школи. Але тоді ми з Аяї були просто однокласниками – просто хлопець і дівчина з одного класу, які навіть належним чином не спілкувалися одне з одним.
Насправді, враховуючи, те наскільки усамітненими ми були, ми могли здаватися нашим однокласникам чужинцями. Можна навіть подумати, ніби був якийсь епізод, коли ці двоє чужинців робили щось таке, що не мали знати інші. Але ні, нічого подібного не відбувалося. У кращому випадку ми просто проходили повз одне одного, то ж темна історія агонії з’явилася у нас після того, як ми почали зустрічатися.
Ось чому я хотів би цього разу пропустити частину з розповіддю про наше темне і ганебне минуле та швидко перейти до сьогодення, де між нами точилася кривава битва. Проте у нас двох був спогад, про який потрібно поговорити.
Як так вийшло, що двоє абсолютно незнайомих людей, які не проводили часу разом, все-таки змогли створити спільний спогад?
Найбільша наша взаємодія відбувалася, коли ми проходили повз одне одного. Але я досі пам’ятаю той момент. Момент, коли вперше побачив справжнє обличчя Аяї Юме.
Отже, навчальний табір. Мені взагалі була не цікавила ця подія, і, мабуть, тому я не пам’ятаю, чим ми там займалися. Єдине, що я чітко можу пригадати, це назва книжки, яку я читав у вільний час, – «Математичне прощання» Морі Хіроші.
Як на мене, читання романів – це таке ж проведення дозвілля, як читання манґи чи відеогри, але, схоже, більшість людей мало щось на зразок помилки у програмуванні, бо говорили щось на зразок «Ой, як чудово», коли хтось читав друковані книжки. Дорослі ніколи не скаржилися, коли я мовчки насолоджувався романами.
Однак ті, хто, вважав, що в мене не було інших інтересів, наприклад, читання манґи чи ігри, могли б подумати, що я щось на зразок святого, але це був мій спосіб насолоджуватися навчальним табором. Читання містики в горах додавало особливої атмосфери і мало певну елегантність. Ніби десь у глибині лісу стояв будинок дивної форми збудований у західному стилі.
У навчальному таборі ми не мали такої розкоші як окремі кімнати, тому розклали спальні мішки у приміщенні, схожому на бенкетну залу. Дівчата і хлопці знаходилися в одному просторі, розташувавшись на відповідній відстані одне від одного. Темне приміщення заповнилося шепотінням. Хоча мої однолітки говорили тихо, але коли так говорять десятки голосів, шепіт перетворюється на сильний шум.
Мені було важко заснути, тому я вислизнув зі свого спальника, взяв книгу в м’якій обкладинці та сказавши, що йду до туалету, вийшов з кімнати, заповненої спальними мішками. Коли я йшов, то відчував, що на мене дивляться з питанням «Він серйозно?».
Світло в коридорі також було вимкнено, але місячне світло, що лилося крізь вікно, слабко освітлювало дерев’яну підлогу. Такої яскравості було достатньо, щоб читати текст. Я трохи відійшов від місця ночівлі, підійшов до вікна і подивився на небо.
У книзі, яку я читав, «Математичне прощання» було багато чого пов’язаного з зоряним небом. Можливо тому в мене виникло бажання подивитися на небо, хоча це було не схоже на мене.
Тоді я подумав: «Ого, нічне небо дуже красиве».
Моя реакція була досить типовою для тих, хто справді дивився на зоряне нічне небо. Єдині люди, яких зворушувало подібне видовище, – це актори з телебачення або користувачі YouTube.
– Ого…
Раптом я почув поряд з собою голос, сповнений благоговіння.
О, невже хтось дивиться відео на YouTube? Я зацікавлено повернув голову на джерело звуку і побачив мініатюрну дівчину, що стояла біля сусіднього вікна і дивилася на нічне небо.
Як правило, я не запам’ятовував імен своїх однокласників, але були і винятки. В основному це стосувалося таких самих шкільних самітників, як і я.
Якби двоє самітників стали друзями це б не змінило того факту, що вони були двома самітниками. Однак це не змінювало того факту, що ми інстинктивно відчували дух товариства.
Це була Аяї Юме – принаймні я був впевнений, що це її ім’я.
Вона часто сиділа за своєю партою і читала книжки. Я ніколи не бачив, щоб вона спілкувалася з друзями. Навіть тут, в навчальному таборі, вона ходила одна, як заблукала дитина, так і не приєднавшись до якоїсь групи.
Люди, що мали звичайне шкільне життя, мабуть, цього не знають, але насправді є два типи самітників: хороші і погані. Перші здатні впоратися з кризою самостійно (наприклад, у випадку забутим підручником), не звертаючись по допомогу до інших, тоді як другий тип не здатен вибратися з найменшої халепи без допомоги інших.
Не буду співати собі дифірамби, але я був досить винахідливим, тому можу сказати, що належу до першого типу самітників. Тоді як Аяї Юме належала до другого типу. Я почувався трохи незручно поряд з такими самітниками.
Можливо, я почувався некомфортно поряд з людьми, схожими на мене. Або це було щось на зразок іспанського сорому. Загалом, коли вона опинялася у складній ситуації, я теж почувався так, ніби опинився у складній ситуації, тому не міг не кинути їй рятувальне коло.
Вдень ми готували карі, і я помітив, що в неї не вистачає деяких інгредієнтів, тому я дав їй трохи тих, які залишилися в мене.
Вона не належала до того типу людей, що чесно може розповісти про свої невдачі, тому все, що залишалося робити Аяї, це чекати, коли хтось помітить, що їй потрібна допомога. На жаль, в нашому класі єдиною людиною, яка могла поставити себе на місце такої сором’язливої людини, як вона, був я, тому в мене не було іншого вибору, як допомогти їй.
Тож я знав Аяї Юме у двох образах: тиху та самотню у класі, а також збентежену і вдячну мені за допомогу.
Але зараз я бачив її зовсім з іншого боку.
Вона з зачарованим обличчям дивилася на нічне небо, ніби купаючись у променях місячного світла. На її обличчі був такий вираз, який я ніколи раніше не бачив, такий, якого б я не міг зробити.
…Мені потайки стало ніяково. Десь у глибині душі я дивився на неї згори вниз – коли я усвідомив це, то відчув сором. Якби це був нинішній я, то я сказав би, що на таких, як вона, можна дивитися зверхньо завжди. Я не міг похвалити себе з середньої школи за самоаналіз, особливо враховуючи, яким легковажним він зазвичай був.
Можливо, мені не варто було дивитися на неї, поки голова була заповнена цими думками. Аж раптом Аяї поглянула на мене.
– А… Ох… – вона ніяково пискнула і, зіщуливши плечі, замовкла.
…Вона справді безнадійна. Важко повірити, що така дівчина, як Аяї, без причини пішла з бенкетної зали, де всі влаштувалися на ніч. Я подумав, що, мабуть, у неї була до мене якась справа, але не міг прямо запитати про це. Це, ймовірно, ще більше б її налякало.
…Якщо подумати про це зараз, то, можливо, воно не турбувало Аяї так сильно, як мені здавалося. Однак в той момент я з середньої школи перевів погляд на нічне небо за вікном і сказав:
– Місяць прекрасний, чи не так?
– Хах?!
Негайна реакція. Якби це був хтось інший, а не вона, вони промовчали, не вловивши суті, але обличчя Аяї зробилося настільки червоним, що це було помітно навіть у напівтемряві, її очі забігали з боку вбік.
– Е, це-е-е, ну-у… я…
– Я не це мав на увазі, – сказав я, мої плечі легенько тремтіли від сміху.
Серйозно, чому мені захотілося так її подражнити? Що взагалі робилося тоді в моїй голові? Навіть зараз я цього не розумів, тому вирішив думати, що вже тоді зрозумів, в яку нестерпну людину вона перетвориться в майбутньому.
– О… – чомусь Аяї дивилася на мене з відкритим ротом.
Мені було цікаво, чому вона була такою здивованою, однак вона нічого не сказала, а просто подивилася на місяць, який я назвав прекрасним. Стоячи біля двох різних вікон, ми дивилися на один і той самий місяць в оточені зірок. Зрештою, коли його закрили густі хмари, я почув тихий голос:
– Д-дякую… за сьогодні.
Я навіть не встиг обернутися, як вона побігла назад до бенкетного залу. Коли я подивився в ту частину коридору, де зникла її маленька постать, то подумав, що вона пішла за мною тільки заради того, щоб сказати це.
Я б не назвав цю подію нашою першою зустріччю, ні, воно більше відповідало ситуації, коли ми проходили повз одне одного. Не було ні причини, ні наслідку. Не було іскри. Якщо ця розмова, що сталася біля різних вікон, була передвісником того, що сталося через три з половиною місяці, коли ми з Аяї стали парою, тоді Бог читав надто багато містики.
У реальному світі не кожна дрібниця, що відбувається, впливає на майбутнє – це не настільки зручно. Однак тоді, дивлячись на зоряне небо, яке, на мою думку, не було таким вже красивим, я загадав незвичне для себе бажання. Воно не було пов’язане з нами, як з хлопцем і дівчиною, а з нами, як самітниками школи.
Я загадав бажання, щоб це зоряне небо вплинуло на її спогади про навчальний табір, які точно не були добрими, і перетворило їх у щось приємне.
І тут я зрозумів, що забув сказати «Будь ласка». Але все добре, я міг сказати ці слова при нашій наступній зустрічі.
Минуло два роки, як я подумав про це.
◆
У нас, в Японії, є таке поняття як «травнева хвороба». Це явище, коли по закінченню першого місяця навчання, яке починається у квітні, відбувається звикання, погода стає теплішою і це призводить до загального зниження мотивації і млявості. Я заздрив усім, хто міг звикнути до нового навчального семестру всього за місяць, бо я досі не міг звикнути до того, що ми з колишньою дівчиною живемо під одним дахом.
Але на вихідні другого тижня травня, через тиждень після Дня матері, я нарешті звільнюся від цього стресового середовища. Як я міг цьому не радіти?
– Дякую, Каванамі. Я підтримаю тебе на проміжних іспитах.
– О-о-о, ти допоможеш мені з навчанням?
– Я вболіватиму за те, щоб ти зробив все можливе.
– І все?!
Граючись з кінчиками свого волосся, пробурчав Каванамі Коґуре, хлопець з зовнішністю бунтівника, що також ходить до нашої підготовчої школи.
Який жадібний. Він повинен знати наскільки рідко я підтримую когось.
Ми йшли додому Каванамі.
З певних причин я мав провести ці вихідні в однокласника. Мій біологічний батько і мачуха – молодята, однак вони настільки зосереджені на дітях, що їм просто не вистачало часу на себе як на подружню пару. Тому ми – я і Юме – вирішили проявити уважність і подарувати їм час для самих себе на ці вихідні.
Ось чому Юме проведе суботу і неділю у своєї подруги Мінамі Акацукі, а я залишуся у Каванамі Коґуре. Вперше за півтора місяця ми з нею спатимемо не під одним дахом.
– Ми на місці, моя хата тут.
Каванамі зупинився перед будинком, який виглядав трохи старим. Це був звичайний для Кіото будинок, поверхів приблизно на 10. Ми пройшли крізь двері з автоматичним замком. Схоже, сім’я Каванамі жила на верхніх поверхах, бо ми попрямували до ліфта.
Але…
– Кхух…
– А…
Я побачив обличчя, яке не хотів бачити.
Перед ліфтом чекали дві старшокласниці. Одна – мініатюрна енергійна дівчина, волосся якої було зібраного у хвіст. Вона була одягнена в широку футболку, навколо талії був зав’язаний кардиган, а короткі шорти оголювали стрункі ноги. Це була Мінамі Акацукі.
Поряд з нею стояла дівчина з довгим чорним волоссям, чим нагадувала привида з фільму жахів. Вона була у білій сукні, яка надавала їй охайного й акуратного вигляду. Цікаво, чи була це частина її стратегія дебюту у старшій школі, заради якого вона прикидалася молодою пані, хоча насправді була звичайною простолюдинкою? Іншою дівчиною, звісно, була Ірідо Юме.
Я кинув на неї погляд сповнений ворожості, гніву і роздратування. У відповідь отримав від Юме вбивчий погляд, сповнений ворожості, гніву і роздратування.
«Забирайся».
«Чому б тобі не забратися?»
«У тебе ж є інші друзі, чи не так?»
«О, вибач. Я мала подумати про те, що в тебе лише один друг».
Звичайно, жодне з цих слів не прозвучало вголос, ми лише обмінювалися поглядами. Зупинилися ми лише тоді, коли веселий голос Мінамі-сан поклав край цій безрезультатній битві.
– О, це ж Ірідо-кун! Що це? Невже ти теж будеш ночувати тут? – Мінамі-сан стала переді мною і подивилася на моє обличчя.
Вона мене вб’є! Я інстинктивно відступив.
– Т-так, типу того…
Морі Хіроші – японський письменник та інженер.
Hiroshi Mori (森 博嗣, Mori Hiroshi, born December 7, 1957) is a Japanese writer and engineer. He is known for writing mystery novels – particularly his debut work The Perfect Insider, which won him the first Mephisto Prize in 1996[1] – but he considers himself to be a researcher as well as craftsman. He insists his name to be written and called “MORI Hiroshi,” family name first and uppercased, regardless of the language when romanized.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥