Оригінальна назва (японською): 継母の連れ子が元カノだった たとえ恋人じゃなくたって (Mamahaha no tsurego ga moto Kanodatta tatoe koibito janakutatte)
Англійська назва: My Stepmom’s Daughter Is My Ex (Even If We Aren’t Dating…)
Інший варіант назви: Донька мачухи – моя колишня (Навіть якщо ми не зустрічаємося…)
Автор: Kyōsuke Kamishiro / 紙城境介 / Камішіро Кьоске
Ілюстратор (дизайн персонажів): Takayaki / たかやＫｉ / ТакаяKi
Рік початку видання: 2018
Кількість томів: наразі 11
Випуск: триває
Перекладачка: Silver Raven
Опис: Це те, що зазвичай називають помилками юності, у мене була дівчина у середній школі. Слава Богу, ми розійшлися! Нема дівчини неприємнішої за неї. Не хочу більше ніколи її бачити! Хвилинку, а хто це біля мачухи?! О Боже, це ж вона!
О, старша школа. Чи є ліпше місце, щоб почати знову після жахливих стосунків у середній школі? А якщо колишня дівчина пішла в ту саму школу, що і ти? А якщо ви тепер стали зведеним братом і сестрою? Те, що мало стати святилищем миру, перетворилося на справжній кошмар! Куди не поглянь – вона поряд. Вдома, у школі, у класі. Порятунку нема! Вона навіть стверджує, що є старшою сестрою. Та чорта з два!
Саме так, я не програю. Бо це я старший брат. Ми тепер сім’я, хай там як ми думали, що кохаємо одне одного раніше, ми зрозуміли, що не можемо бути парою. Ось чому, попри те, що ми намагаємося налагодити стосунки заради наших батьків, так, як раніше, вже не буде.
Переклад з англійської. Переклад з перекладу, тому деякі сенси й особливості будуть втрачені.
Повернись живим тут.
Госпітальєри тут.
Благодійний фонд Сергія Притули тут.
Особлива і безмежна подяка: D. Gromyko.
Щира подяка: P. Shapoval, D. Konarev, Kiltavik ワィタリ, Andrii, Shvaigzam, Misha, Vitaliy, Y. Tymoshenko, HugoLocus, Drakula, db4tz, vilgerforc.
4.5 Колишня парочка ночує не вдома (Будь ласка)
– Я б збрехав, якби сказав, що зовсім нічого не відчуваю. Але, на жаль, це не останній поверх. І не стався так зневажливо до синдрому другого року…
Мені стало цікаво, чи згадка про другий рік нагадала їй про ту ніч, коли вона була зачарована нічним небом. Після того, як я замовк, Юме якийсь час підозріло дивилася на мене, а потім перевела погляд на небо і протягнула «О…».
З ледь помітною усмішкою на губах вона сказала:
– …Місяць прекрасний, чи не так?
– Кхе… – моє обличчя здригнулося.
Вона надто прониклива для власного блага.
Юме перевела погляд з неба на мене і дражливо посміхнулася.
– Ще пам’ятаєш, га? У тебе хороша пам’ять, раз ти запам’ятав ту ніч у навчальному таборі.
– Ти теж… Не можу повірити, що ти так добре запам’ятала мої слова. У тебе повинна бути якась стратегія запам’ятовування…
– Як я могла забути?
Слова, що зірвалися з її губ, здавалися схожими на мрію. Від швидкоплинної усмішки, що нагадувала мерехтіння зірки, у мене перехопило подих.
Тонкі пальці Юме оминули перегородку і повільно потягнулися до мого обличчя… щоб раптом змінити напрямок і вказати на мою руку.
– Математичне прощання.
– Га…?
– Книга, яка тоді була в тебе. Мені вона теж сподобалася, тому я добре запам’ятала. Подякуй за це пану Морі Хіроші.
– О… ясно.
Я знову перевів погляд на нічне небо і сперся на поручні. Я постарався зробити все можливе, щоб не змінити вираз обличчя, але Юме садистськи захихотіла.
– О? Невже тобі так соромно, що люди дізналися про те, що ти, старшокласник, плекаєш тривіальний спогад про середню школу? – запитала вона.
– …Так-так. Це соромно. Так соромно. Вітаю з успішною помстою.
– Ти міг би бути трохи витонченішим невдахою, – Юме підперла підборіддя руками, які поставила на поручні.
Можливо, через те, що її спина згорбилася, або через ведмежу піжаму, але вона виглядала молодшою, ніж зазвичай. Як у часи, коли вона була горошиною на ім’я Аяї Юме.
– Слухай… – заговорила Юме, продовжуючи підпирати підборіддя руками. – Як би ти відреагував, якби я сказала, що ти досі мені подобаєшся?
Я поглянув на профіль Юме. Вона скосила на мене погляд. Не схоже, що це спроба подражнити.
– Як би я відреагував…? Не знаю. Це б змінило щось?
– Мабуть, ні… Все-таки тоді ти мені ще не дуже подобався.
– Ще не дуже?
– Забудь про це, – Юме прикрила рота і відвела погляд.
Схоже, ці слова випадково вирвалися. І хоча мені дуже хотілося подражнити її, але я розумів, що зараз не час для цього, тому продовжив розмову.
– Чому ти раптом заговорила про це зараз?
– Нічого особливого… Просто я спостерігала за Акацукі-сан і Каванамі-куном… і думала, чи дійсно час, проведений разом, щось змінює?
– Час проведений разом…? Гм.
Це правда. Між Каванамі і Мінамі-сан існував певний зв’язок, який примушував інших ставити собі запитання «Хто вони одне одному?», але це краще опустити і замінити, наприклад, на накопичені ноу-хау.
…На поверхні у них все добре. Такий результат був досягнутий не тільки тим, що вони такі вправні та тактовні, а ще і тим, що вони знали одне одного з дитинства. Саме завдяки такому глибокому розумінню, вони були здатні розрізняти межі, які не варто переходити і дотримувалися відповідної відстані. Тому на поверхні вони чудово створювали враження, що досі залишалися друзями.
Для таких людей, як ми, що зустрічалися лише півтора року, такий рівень тактовності і розуміння був за межами досяжності. Навіть два додаткових місяці мало б уплинули на ситуацію.
– …Сумніваюся, що два місяці сильно б щось змінили.
Коли я заговорив, Юме, продовжуючи підпирати голову рукою, поглянула на мене.
– Стосовно часу, то його в нас удосталь… принаймні поки тато і Юні-сан залишаються разом.
– …Думаєш, є ймовірність того, що вони розлучаться?
– Я так не думаю.
Якби вони були настільки закоханими, що не могли відвести одне від одного очей, як ми, коли зустрічалися, то я б трохи хвилювався за тривалість їхніх стосунків. Але, як і очікувалося від дорослих, їхні стосунки побудовані на зовсім інших засадах, тому їм не потрібно зайвий раз перейматися через дії партнера. Мій тато і Юні-сан добре дбали одне про одного. Я був майже впевненим, що ми залишимося зведеним братом і сестрою до кінця життя.
– …Тц. То ми застрягли разом?
– Схоже на те.
Це був не жарт, ми до кінця життя мали бути зведеним братом і сестрою. Але… можливо, якщо ми проведемо одне з одним стільки часу, скільки Каванамі і Мінамі-сан, то зможемо мати на поверхні такі самі приязні стосунки. Можливо, ми б не сварилися одне з одним через кожну дрібницю, як робили це зараз. Якщо чесно, це звучало якось…
– …Самотньо?
Я поглянув на Юме, що підперши рукою щоку, посміхалася мені.
– Якщо ти почуваєшся самотнім, я продовжу словесно ображати тебе.
– Ти говориш так, ніби я хочу, щоб ти мене ображала, – я закотив очі. – Я б волів залишити все, як є.
– Дурень. Ідіот. Тупий книжковий хробак.
– …Знаєш що? – я важко зітхнув і поглянув на напівзаплющенні очі Юме. – Сонна, га?
– Так… – тихо підтвердила вона.
– Іди всередину. Не звинувачуй мене, якщо ти втратиш тут свідомість, а вранці ми знайдемо твій замерзлий труп.
– Перед цим я обов’язково вчеплюся нігтями у твій одяг, щоб під ними знайшли волокна…
– Не намагайся зробити щось дивне у напівсонному стані!!
Я відштовхнув руку Юме, яка тягнулася до мене, щоб зробити фальшивий слід. Її руки були маленькими і теплими. Я не здивувався б, якби вона справді заснула на балконі.
Я хотів легенько стукнути її по лобі, але перед цим вирішив дещо запитати. Зараз, коли повіки майже опустилися, а вона, здавалося, от-от засне, Юме перебувала у найвразливішому і найчеснішому стані.
Дивлячись у зоряне небо, не таке саме, що два роки тому, я, ніби говорячи до себе, запитав:
– …Тобі було весело?
Швидше за все, вона вперше ночувала у подруги. Говорити, веселитися і навчатися – ловити момент і насолоджуватися ним. Мені було цікаво, чи подобалося їй робити те, що вона не могла робити два роки тому.
Юме дивилася не на небо, а на мене.
– …Так, – і з ніжною усмішкою додала. – Дякую…
Я перевів погляд на Юме і зробив те, що забув зробити два роки тому.
– Будь ласка.
Тоді я простягнув до неї руку і легенько стукнув по лобі. Ми були набагато ближче, ніж два роки тому, але між нами чіткою перепоною була перегородка. Що ж… у разі надзвичайної ситуації її можна зламати.
Я молився зоряному небу, яке не було таким вже прекрасним, щоб такий час ніколи не настав.
◆
Після обіду я залишив квартиру родини Каванамі, перед якою був у боргу, і повернувся до рідного дому. Схоже, Юме планувала позависати з Мінамі-сан ще десь, тому до будинку я прийшов сам.
Знявши взуття, я зрозумів, що мав сказати «Я вдома». Зазвичай я повертався першим, тому звик, що цього не потрібно робити, але… Байдуже. Не було нічого важливого в тому, щоб повідомляти про своє повернення. Я проігнорував це недбальство і відчинив двері у вітальню.
І це була найбільша помилка в моєму житті.
– А-ам ♥! Ну як, смачно, Міне-кун?
– Дуже смачно, Юні-сан. Можеш дати мені ще?
– О-о, а ти любитель поїсти ♥. Добре, а-ам!
Я повільно зачинив двері. Повернувся і затремтів всім тілом. Щ-що це було?! О боже, я не міг це розбачити! Я був свідком цієї сцени! Вони не були схожими на самих себе. Батьки поводилися, як парочка з середньої школи! Вони неприховано загравали одне з одним, як школярі!
– …Укхууууууу!!!
Ух… Мене зараз вирве!
На щастя, у вітальні за моєю спиною не відбулося жодної реакції. Схоже, вони настільки зосереджені одне на одному, що не помітили, як я повернувся.
…Я негайно надіслав Юме повідомлення у Line.
Мізуто: Терміновий виклик. Тато і Юні-сан, вони… О боже. Прошу негайно повернутися додому.
Не минуло і десяти хвилин, як додому повернулася Юме.
– Що з ними?!
– Тсс! – я приклав палець до рота, закликаючи її поводитися тихо, а потім безмовно показав на вітальню.
– Гм? – Юме збентежено глянула на мене і відчинила двері, не підозрюючи про те, що всередині, а потім негайно зачинала. Вона обернулася і схопилася за голову. – У-а-а-ах!
Її тіло, як це було зі мною, почало сильно тремтіти.
Так, я розумію, добре?!
– Щ-що ти щойно змусив мене побачити…?!
– Ми – сім’я, тому повинні ділитися одне з одним інформацією, правильно?
– Ти просто хотів, щоб я страждала так само, як і ти!
Можна сказати, що так.
Ми присіли в коридорі перед вітальнею і шепотілися про батьків.
– Л-лише тому, що вони одні, це не означає… Вони просто стримувалися перед нами?!
– Подібно до того, як ми вдавали з себе брата і сестру, що ладнають між собою, вони, ймовірно, також вдавали надійних батьків, якими ми їх вважали.
– Сьогодні так не поводяться навіть старшокласники! Скільки їм років?
– Припини. Ні слова про це. Бо мене вирве.
– …Що нам робити?
– …Що ми можемо тут зробити? Просто вдамо, що нічого не бачили.
– …Твоя правда. Гаразд, тоді…
Саме в момент, коли ми закінчили з розмовою, позаду почулося клацання і двері до вітальні відчинилися! Ми з острахом озирнулися назад. У дверях вітальні з’явилася Юні-сан з широкою усмішкою на молодому обличчі.
– Ви двоє… бачили?
Ми щойно домовилися, що забудемо побачене, але випадково відвели очі. В момент, коли атмосфера зробилася важкою і мені захотілося негайно втекти, молоде обличчя Юні-сан змінилося.
– Ви-вибачте-е-е-е-е! – вона закрила обличчя руками і заплакала.
Ми, діти, були абсолютно приголомшені, спостерігаючи за тим, як плакав один з наших батьків.
– Я та-а-а-ак сильно працювала, щоб бути справжньою мамою-у-у-у, але… увааааааа! Вибачте! Вибачте, що ця стара жінка не поводиться відповідно до свого віку, увааааааа!!
Зараз ти справді не поводишся на свій вік. Бачити, як батьки плачуть так само бентежно, як бачити їхній флірт. Це було нове відкриття.
У всякому разі, ми з Юме бажали вирватися з цією ситуації, тому встали і почали втішати Юні-сан.
– В-все добре! Не потрібно плакати! Ви ще така молода!
– Саме так, мамо! Ти поводишся на свій вік, бо досі молода! Я думаю, що це добре! Серйозно!
– С-справді…? – сльози Юні-сан сповільнилися, коли вона подивилася на нас.
Ми люто закивали на знак згоди.
– Он як… то я молода… Звісно, люди мені часто таке говорять.
– Так! Люди так говорять, правда?! – Юме несамовито погодилося.
– Тоді все гаразд, якщо ми будемо фліртувати перед вами двома… так?
Ми відвели очі.
– Увааааааа!! Міне-кууун! Наші діти вдають, ніби згодні з нашим фліртом!
Юні-сан кинулася до вітальні і плакала в обіймах тата. Він поплескав її по спині, втішаючи, але на його обличчі був вираз максимальної незручності.
Говорять, що з давніх часів діти росли, спостерігаючи за батьками. Хоча я гадки не мав, яке на нас чекало майбутнє, але наразі я знав, що не хочу бути такими, як вони. Однак… коли я спостерігав за ними, в мене виникло відчуття, що вони ніколи не розлучаться. Цікаво, в чому була різниця?
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
Переклад з англійської, а не з мови оригіналу, тому можуть і будуть втрачені деякі сенси, особливості тощо. Переклад непрофесійний, як помітите помилку – вкажіть, виправлю. Можете написати про них на пошту sribnaptaha@ukr.net або на сторінці Facebook. Телеграм.
У мене є Patreon і Buymeacoffee. Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥