Орочімару дивився на чоловіка, що працював за письмовим столом. Коротке біле волосся, спокійне обличчя, на якому іноді з’являвся похмурий вираз. Він підтискав губи, коли був чимось незадоволений.
Повернись живим тут. | Госпітальєри тут. | Благодійний фонд Сергія Притули тут.
У мене є Patreon, Buymeacoffee і Банка.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 3
Орочімару дивився на чоловіка, що працював за письмовим столом. Коротке біле волосся, спокійне обличчя, на якому іноді з’являвся похмурий вираз. Він підтискав губи, коли був чимось незадоволений.
Незнайомі вирази на знайомому обличчі.
Чоловік носив класичний чорний костюм у білу смужку. Він ідеально поєднувався з білою сорочкою і яскраво-червоною краваткою.
Орочімару не міг пригадати, чи бачив він колись цю людину в такому одязі у своєму світі.
Перед ним був незнайомець зі знайомим обличчям.
Людина, яку він добре знав. Людина, яка, на його думку, ніколи б не змогла стати справжнім лиходієм.
Хоча у сценарії були згадки про головного лиходія, роль чийого посіпаки пропонували Орочімару, але ніде не згадувалося імені. Жодних натяків на зовнішність чи стиль одягу. Скільки б він не копався у спогадах, але не міг вихопити хоч якоїсь крихти інформації. Це був великий безликий негідник і все. Нічого більше.
Орочімару був впевнений у цьому. Бо якби були деталі, він би точно запам’ятав.
Тому що… за столом сидів Джірайя.
Головним негідником був Джірайя. Сміх та й годі.
Той розхристаний телепень з великим ротом? Пристрасний любитель гавайських сорочок і кольорів, які можна назвати лише «вирви собі очі»? Його найкращий друг, що постійно вляпувався у халепи через свою надмірну любов до еротики?
Такого просто не могло статися.
Не могло. Ні. Абсолютно.
Реальність говорила йому інше. Перед Орочімару був Джірайя. Але зовсім, зовсім незнайомий. Настільки, що легко було припустити ніби це хтось інший.
Чоловік раптом підняв голову. Джірайя, нагадав собі Орочімару, це – Джірайя. Але позбутися від почуття, що це абсолютний незнайомець, не міг.
– Як справи в академії, Орочімару? – запитав Джірайя.
Його голос був низьким. Стриманим. Знайомий голос із незнайомими інтонаціями.
– Досить непогано. Мені вдалося поговорити з Наруто сам на сам.
Орочімару стало цікаво, якою буде реакція? Джірайя, коли послав його в академію як викладача біології, наголосив, що потрібно налагодити зв’язок з Наруто.
– Справді? Це добре.
Він, звичайно, не очікував, що Джірайя буде стрибати до стелі, але голос звучав байдуже, ніби його це взагалі не цікавило. Хоча це, мабуть, очікувана реакція. Всього лише розмова сам на сам. Чи дві? Орочімару задумався над тим, чи можна вважати те, що він відвів Наруто до медичного кабінету за розмову? Мабуть, так.
– Як поводяться викладачі?
– Га? Викладачі? Ну… спокійно. Вони не проявляють до мене особливого інтересу, – сказав Орочімару. – Найбільше зі мною спілкується Какаші, він чомусь думає, що раз я навчаю біології, то розбираюся у ветеринарії.
– О, він, здається, собачник, так?
– Ага, постійно хвалиться своїми улюбленцями.
Орочімару допитливо поглянув на Джірайю. Схоже, головний лиходій серіалу знав набагато більше, ніж пішак. Ну, це було очікувано.
– Тобі цікаво?
Орочімару нахмурився на це запитання. Цікаво? В якому сенсі?
– Цікаво… слухати про собак? – він вирішив уточнити.
– І це теж.
– Ну… так, це досить цікаво.
– Добре, – Джірайя усміхнувся і встав. – Це дуже добре. Я радий, що тобі цікаво.
А вони справді були головним негідником і посіпакою головного негідника? Хіба Орочімару не мав витягнутися по струнці і швидко викласти все, що він дізнався в академії? Хіба він не мав отримати прочуханку за те, що дізнався надто мало?
Чому їхня розмова настільки дивна?
Джірайя підійшов до нього. Ось воно. Орочімару, який сидів на кріслі, підняв голову, зустрічаючись поглядом з людиною, яка мала обличчя його друга дитинства.
Незнайомець. Абсолютний незнайомець. Обличчя знайоме, але Орочімару не знав цього чоловіка. Не розумів. Хто ти в біса такий?
Джірайя опустився перед ним на коліна.
Так, це воно. Той самий момент, який викликав в Орочімару найбільше напруження. Які у них стосунки? Хто вони один для одного?
Руки Джірайї лягли на підлокітники. Орочімару поглянув на пальці, що злегка стиснули тканину, а потім перевів погляд на обличчя чоловіка. Який бос буде дивитися на свого підлеглого так?
Орочімару не розумів емоцій, що були в цьому погляді.
Джірайя був… засмучений? Щасливий? Ображений? Веселий?
Чомусь Орочімару почувався так, ніби у нього щось вкрали. Когось. Когось украли.
– Я радий, що тобі цікаво, – повторив Джірайя і, злегка зігнувшись, поклав голову на коліна Орочімару.
Ось він цей момент. Момент близькості. Близькості, яка не могла бути між звичайними начальником і підлеглим. Та близькість, яку легко сплутати з інтимністю. Інтимністю, що породжена романтичними почуттями.
Але це не про них. Орочімару був упевнений, що вони не мали романтичних стосунків. І не мали сексуальних стосунків. Ця близькість була породжена чимось іншим. І він не розумів чим.
Орочімару підняв руку – і почав гладити біле волосся. У відповідь на це Джірайя потерся щокою об його стегно.
Це була б красива сцена у серіалі. Еротична навіть. Було щось спокусливе в тому, як владний чоловік опускався перед кимось на коліна. Орочімару ніби наяву почув захоплені жіночі вигуки. І не тільки жіночі… Ця сцена точно стала б популярною у фанатів.
Якби щось подібне згадувалося у сценарії, Орочімару навіть задумався б над тим, що, можливо, йому все-таки варто знятися в цьому серіалі. Сам проєкт міг стати величезним провалом, але ця сцена… о, ця сцена могла стати черговим плюсом у його портфоліо. Видатний актор, який навіть у другорядній ролі сяє як справжній діамант.
Орочімару кліпнув очима. Ну, от знову. Він намагався втекти від реальності, бажаючи, що це був серіал. Знімальний майданчик. Бо якби це була правда, то після цієї сцени його друг повернувся б. Весело засміявся б і поплескав Орочімару по плечу.
Його пальці розчісували короткі білі пасма волосся і легенько масажували шкіру голови. Орочімару відчував смуток. Все було б інакше в його світі. Джірайя б уже почав вистрілювати дурними жартиками. Орочімару відповів би.
Тут він не міг цього зробити.
Незнайома людина зі знайомим обличчям – Джірайя, знову нагадав собі Орочімару, – здавалася далекою, як небо. Між ними ніби лежала бездонна прірва. Холодна і страшна. Орочімару не був упевнений, що хоче перебратися через неї.
***
– Частота збільшилася, – похмуро сказав Наміказе Мінато, звіряючи документи. – Навіть в умовно безпечних зонах почали відкриватися брами. Що каже науково-дослідний відділ?
– Вони прогнозують погіршення ситуації, якщо не вдасться виявити причину частої появи демонів, – відповів Учіха Ітачі, помічник командира спеціальних сил безпеки.
– Наче я без них цього не здатен зрозуміти, – невдоволено буркнув Мінато. – У них є якісь припущення?
– Жодних, на які варто було б звернути увагу, – похитав головою Ітачі.
– Прокляття, за що їм гроші платять… Тц! – Мінато скривився, побачивши чергову пропозицію. – Ці скам’янілості все ніяк не заспокояться.
– Знову пропонують залучити студентів академії? – негайно здогадався про причину Ітачі.
– Так, – зітхнув командир, – але цього разу з усіх курсів. Я розумію, коли мова йде про старших, більшість з них успішно пройшли третій етап розвитку здібностей, але молодші до цього ще навіть не наблизилися! Ми уявлення не маємо, до чого це може призвести…
– Схоже, вони почули, що нам бракує людей, але не хочуть нікого виділити з АНБУ чи Кореня, – Ітачі нахмурився. – Звичайно, виверт їхньої логіки можна зрозуміти. Якщо брати академію Коноха, то там усі повнолітні. Але невже вони ніяк не згадали про третій етап розвитку?
– Можеш сам почитати, – Мінато протягнув помічнику документ.
– Це може перетворитися на проблему, – напружено сказав Ітачі, прочитавши текст. – Якщо вони подадуть це як пропозицію, то їм вдасться набрати голоси для підтримки. Мало хто з не нашого кола розбирається в особливостях магів. Нам потрібно діяти на випередження.
– І брати студентів з молодших курсів?
– Краще це зробимо ми, люди, які розбираються у ситуації, ніж ті, кому важливе лише звання, а не життя підлеглих. – Ітачі з ненавистю поглянув на аркуш паперу в руках: – Виникне купа проблем, але ми принаймні можемо звести кількість жертв до мінімуму. Якщо за це візьметься хтось інший, хто знає скільки жертв буде серед молодих магів і серед цивільних теж.
– Твоя правда… – Мінато застогнав.
Їм катастрофічно не вистачало людей, щоб перехоплювати всіх демонів, які проривалися крізь брами, але тепер вони ще більше мали себе навантажити і наражати на ризик молодь, у більшості з яких міг будь-якої миті статися різкий скачок розвитку здібності. Однак навіть якщо вони зможуть відбитися зараз і не допустити студентів молодших курсів академії на поле бою, то пізніше за це може взятися якийсь «геній», що в усьому розбирається і вміє, – і наслідком стане така кількість жертв, що, можливо, їм навіть не буде кого рятувати.
– Скільки людей ми можемо виділити на це?
– Не більше десятка, – відповів Ітачі. – Нам доведеться залучити професорів-магів академії.
– Ми вже залучили частину.
– Тепер доведеться всіх.
– І професорів цивільних дисциплін? – з похмурою посмішкою запитав Мінато.
– І їх теж. Можливо, не всіх, але вони – знайомі люди, тож студенти почуватимуться трохи спокійніше.
– І ляльку?
Ітачі кілька секунд мовчав.
– Так, і її теж. Вона демонструє досить широкий спектр закладених схем поведінки, – зрештою сказав помічник.
– Це надто ризиковано.
– Студентів молодших курсів теж надто ризиковано посилати на поле бою, але ми можемо обмежити їхні дії умовно безпечними зонами.
– І коли ти пропонуєш поставити в пару до ляльки?
– Хатаке Какаші. Він дуже вправний і часто спілкується з лялькою.
– Отже, Какаші… Гаразд, так і зробимо.
– До речі, про ляльку, – Ітачі підійшов до свого столу і повернувся до начальника з текою в руках. – Ми знайшли дещо. Людина з ім’ям Ніґо Орочімару справді існувала. І лялька майже точна копія цього хлопця.
Мінато взяв протягнуту теку.
– Зник безвісти? – запитав він, побачивши першу сторінку.
– П’ять років тому, коли стався той прорив демонів у Білому місті.
– Тобто, він, швидше за все, мертвий. – Мінато взяв фотографію хлопця: – Скільки йому тут років?
– Дев’ятнадцять, фотографію зробили за два місяці до трагедії.
– Хмм… Отже, ляльці змінили вік, але, – Мінато покопирсався в документах і витягнув іншу теку, звідки взяв ще одну фотографію, – вони не надто відрізняються.
– Джірайя підібрав талановитого майстра.
– Це точно.
Дев’ятнадцятилітній Орочімару на фотографії усміхався. Звичайний, хлопець. Хоча, ні, не зовсім звичайний. Хлопчина був досить привабливим. Тепер стало ясно, що для красивої зовнішності ляльки були причини.
– Отже, Джірайя був знайомий з його матір’ю… – Мінато поглянув на фотографії жінки. Приваблива білявка, здавалося, не мала жодних спільних рис зі своїм сином. – Ніґо Цунаде… Хм… Хлопець більше схожий на батька?
– Невідомо. Ми знаємо лише те, що Ніґо Цунаде була одружена. Про неї дуже мало інформація, як і про Джірайю.
– А інформація про хлопця почищена, чи не так? – Мінато дочитав до кінця. – Хоча є згадки про бійки і сварки з однокласниками, але…
– Інформація неповна, – кивнув Ітачі. – Схоже, Джірайя очікував, що ми почнемо копати.
– І підсунув нам приманку.
– Саме так. Звичайно, ми продовжуємо пошуки, але…
Мінато поглянув на помічника.
– Але?
– Причину його дій так і не вдалося з’ясувати.
– Тому ти хочеш використати ляльку, – кивнув Мінато. – Щоб побачити якою буде реакція.
– Так, – не став приховувати Ітачі.
– Що ж, гаразд, зробимо по-твоєму.
Кілька секунд Мінато грався з текою, потім відклав її і поглянув на помічника.
– Скажи, Ітачі, в академії щось сталося?
– Чому питаєш?
– Наруто якось дивно поводиться.
Мінато, звичайно, більше проводив часу на роботі, ніж вдома, але він не був сліпим і глухим. Наруто останніми днями не усміхається. Зовсім.
– Повідомлень не було. – Ітачі нахмурився і тихо сказав: – Але днями я їхав з ними до академії. Наруто не говорив першим. Ба більше, він зірвався на Саске і Сакуру.
– Він зірвався на Сакуру?
Мінато було добре відомо про ніжну закоханість Наруто. Про це, на жаль, знав не лише він, а ще добра купа людей. Його син був особливим. Дуже особливим. У Наруто від самого народження запечатали могутнього демона, тому відповідні органи час від часу проводили перевірки. Тож деякі секрети ставали добре відомими, як, наприклад, із закоханістю.
Звичайно, Мінато подібне не подобалося. Кому взагалі могло подобатися, коли хтось дізнався таємниці твоєї дитини і, у кращому випадку, ділився ними з іншими? Висміювання було гіршим, але не найпаскуднішим варіантом.
– Вони посварилися? – Мінато спробував пригадати хоча б один випадок, коли Наруто зривався на Сакуру. У голову нічого не приходило. – Можливо, це вплив… демона?
– Не думаю, – похитав головою Ітачі. – Я питав у Саске, але він запевнив, що вони не сварилися. Сакура сказала, що нічого особливого не відбувалося. Ну, крім того, що Наруто чомусь вирішив повернутися до академії і не їхати з ними.
– І що ти думаєш?
– Я думаю, що вони таки посварилися. Однак, – Ітачі на мить замовк, – я не впевнений, чи це була сварка між Наруто і Саске чи між Наруто і Сакурою.
– Наруто посварився з Сакурою? – Мінато похитав головою. Його син настільки був зачарованою Сакурою, що не був здатен бачити поганих вчинків, навіть коли вона їх робила. З Саске ж, навпаки, Наруто сварився часто, але Мінато ніколи не бачив, щоб син поводився так. – Можливо, це був хтось інший.
– Я перевірю.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
У мене є Patreon, Buymeacoffee і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥