Авторка: Silver Raven
Бета: нема
Фандом: Джон Роналд Руел Толкін «Гобіт», «Володар перснів»
Персонажі: Більбо Торбин, Торін Дубощит, Смоґ та інші
Рейтинг: R
Жанри: AU, джен, слеш (яой), фентазі
Попередження: ООС
Дисклеймер: всі права на персонажів/персонажок книг і фільмів належать правовласникам
Розмір: максі
Статус: у роботі
Розміщення на інших ресурсах: питайте, я не кусаюсь. Майже XD
Опис: Більбо Торбин повернувся додому, та не має спокою. Він марить горами і бачить дивні сни, де постать в чорному плащі шукає Аркенстон, що сяє лиховісним червоним світлом.
Увага: Цей текст може містити натяки і/або описання одностатевих стосунків, якщо вони для вас неприйнятні – не читайте його. Також текст може містити сцени фізичного і психологічного насильства, обсцентну лексику й інші неприємні/шокуючі речі. Ви попереджені й розумієте, що робите, читаючи цей фанфік.
Міні до фанфіка.
Додано нову частину – розділ 6.
Розділ 1
На сході збирались хмари. Важкі, темні, кучеряві. Повні дощу. Східний вітер дарував приємну прохолоду і віяв вологою. Більбо видихав димні кільця і втомлено мружився на хмари. Якщо вітер не зміниться, то буде гроза.
Злива не завадить, напоїть землю, освіжить повітря. Стане легше дихати. Зелень наповниться соками, річки вберуть в себе воду і понесуть її кудись далеко. Зі зливою буде грім і блискавка. Торбин усміхнувся якійсь своїй думці.
Хмари поволі повзли до Торби-на-кручі, блискало. Гобіт гмикнув, змахнув люлькою, наче вивівши криву лінію – вдалині гримнуло.
– Буде злива, буде грім – гостів буде цілий дім. – Проспівав Більбо і засміявся.
Щодо гостей, то він перебільшував. Гість буде тільки один, але від того радість містера Торбина не ставала меншою. Гобіт на нього чекав уже давно.
Власник Торби-на-кручі поквапився до нори. Потрібно підготуватися. Поставити чайник, вибрати напій, яким вони сьогодні смакуватимуть. Баночок з усякими пахощами у нього багато. З різних країв йому привозять трави, дрібнички, різні історії та солодощі. Більбо перебирав баночки, підносив до носа і вдихав пряні аромати. Треба щось, аби зігрітися. Злива буде холодною. Щось для бадьорості. Гість буде змучений довгою дорогою. А ще потрібна принести тоненькі, хрусткі хлібці та полуничне варення.
Злива набрала силу, коли він розставляв їжу на столі та наповнював заварний чайничок окропом. Кімнату заповнив п’янкий запах трав. За вікном блиснуло, загриміло. Гобіт попрямував до вхідних дверей, з хвилини на хвилину постукають.
Гість, як завжди, проігнорував дзвіночок. Стукнув кілька разів і зачекав, коли Більбо відчинить двері.
– А ось і ти, чай уже готовий, ходімо.
– Хвилинку, – ледь чутно мовив гість, стягуючи мокрий плащ. Поглянув на краплі води, що стікали по ньому і збирались на підлозі в маленькі калюжі, клацнув пальцями – все висохло. – Так краще. – Буркнув він, заправивши довге, червоне пасмо за вухо. – Давно не бачилися, Більбо.
– Та отож, – кивнув гобіт, попрямувавши на кухню. Гість ішов за ним. – Де ти був цього разу?
– На сході, за морем Рун.
– Знайшов щось цікаве?
– Авжеж. У тебе як справи?
– Усе по старому. – Знизав плечима містер Торбин. – З новенького – лист з Еребору.
– Твої друзі-гноми досить часто пишуть. Що в цьому листі особливого?
– Запрошення на весілля.
– Трандуїл нарешті поступився і дав дозвіл?
– Усе ти знаєш. – Зітхнув Більбо, який планував вразити гостя дивовижною новиною.
– Про одруження ельфині з гномом усе Середзем’я гуде.
– Окрім Краю, – з усмішкою мовив гобіт. – Розслабився я тут.
– Мирна місцина; зовнішній світ твоїх земляків мало цікавить. На їхнє щастя інші народи з такою ж не цікавістю відносяться до самої Гобітанії. А в тім, повернемося до листа. – Змінив швидко тему червоноволосий. – Ти не захотів їхати в Еребор?
– Запрошення надійшло чотири дні тому. Весілля за два тижні. Я не встигну доїхати. – Знизав плечима Більбо, наче нічого дивного не сталося.
І він не ображений такими діями. Авжеж, ні. Не відчуває, що лист надіслали просто для відмітки, а чи приїде гобіт чи ні, нікого не хвилювало.
– Он як, – задумливо протягнув гість. – Я можу тебе віднести. Якщо ти справді хочеш побувати в Ереборі.
Містер Торбин задумався. Чи хоче? Дуже. Він не навідувався в Еребор з того самого дня, як вони з Ґандальфом вирушили назад, у Гобітанію. Жодного разу, хоча його часто запрошували. Говорили, що нині Еребор наблизився до тої величі, яку колись зруйнував Смоґ. Більбо швидко глянув на гостя. Той хмурився, між брів з’явилася морщинка, мабуть згадав щось неприємне.
– Хочу. – Тихо сказав гобіт. – А ти? Хочеш побачити відновлений Еребор?
Гість мовчав. У нього була своя історія з гномами. Тільки Більбо Торбин сумнівався, що спільне минуле принесло їм радість. Гноми про його гостя згадують тільки з прокляттями, а червонокосий про своє відношення до гірських майстрів мовчить.
– Мабуть… було б добре побачити, як вони відродили своє королівство.
Гостя Більбо звали Дрейк Червонокрилий. Він мандрував так далеко, як тільки міг, але завжди повертався в Торбу-на-кручі раз на три місяці. В теплі місяці з ним приходила гроза чи злива, а в холодні – завірюха. Саме він приносив гобіту з далеких країв різні трави, дрібнички, історії та ласощі.
Дрейк Червонокрилий умів літали, тому долав великі відстані швидше, ніж вершники на найпрудкіших конях.
Більбо, згадавши про чай, поквапився розлити ароматний напій по чашкам і додати трохи гарячої води, підсунув гостю полуничне варення і хлібці.
– Коли летітимемо? – стрепенувся Дрейк, принюхавшись до чаю. Намагається розгадати, які трави використав гобіт.
– За день-два. Цього разу я підготуюсь до пригод краще. Не хочу повернутися, а мої речі продають з молотка.
Червонокрилий усміхнувся. Він став мимовільним свідком галасу, коли Більбо Торбин повернуся додому. Ох, як лютував тоді гобіт!
– Смійся, смійся, – буркнув власник Торби-на-кручі. – Я тобі ще це пригадаю.
– Що подаруєш молодятам?
– Не знаю, – зізнався Більбо. – Що їм можна подарувати? Щоб і доречно, і гарно, і не образити. Щось таке незвичне, навіть ельфами небачене.
Дрейк раптом встав і вийшов в коридор. Повернувся за кілька хвилин з сумкою. Гобіта завжди дивувало вміння Червонокрилого ховати свої речі. Містер Торбин точно пам’ятав, що бачив як гість вішає тільки плащ, але ось він бачить сумку, а як вийде в коридор, то й бойову палицю надибає. Ґандальф так не чинив. Чи то не вмів, чи то не вважав за потрібне.
Дрейк дістав із сумки трави, насіння (як зрадіє садівник містера Торбина), кілька сувоїв і два пакунки. Останні протягнув Більбо.
– Поглянь.
– Що це? – запитав гобіт, діставши з одного пакунка дивну фігурка.
Він таких – тварин? – ще не бачив. Круглі, як колони, ноги. Велике, чимось схоже на бочку, тіло. Хвіст – якщо це хвіст – маленький. Здоровенні вуха, маленькі очі, роги обабіч довгого носа.
– Слон.
– Слон, – повторив Більбо, обережно витягаючи інші фігурки, щоб розставити їх перед собою. Зробили – чи вирізали? – їх з темного матеріалу. Здається, з каменю. Гобіт провів пальцем по поверхні, гладенька. Оздобили фігурки дрібними коштовними камінцями. Хоча містер Торбин в них не розбивався. Можливо, то прості скельця. – Гарні. – Більбо потягнувся до другого пакунку. – О! Це… надзвичайно.
З іншого пакунку він дістав фігурки щедро всипані коштовним камінням. Незвичайні, яскраві – вони притягували погляд.
– Де ти їх знайшов?
– На сході, але дещо південніше. – З легкою усмішкою відповів Червонокрилий. – Завітав в одне місто, погуляв, побачив фігурки слонів і купив. Вибирав різні, як бачиш. Одні яскраві, а інші темніші, оздоблені менше, але теж гарно. Там вірять, що фігурки слонів приносять щастя і довголіття. Цікавий подарунок вийде.
– О ще й який, – кивнув Більбо. – Дрейку? – покликав гобіт, коли нарешті відвів погляд від фігурок і не побачив Червонокрилого за столом.
– Удосконалюєш художні навички? – поцікавився той, роздивляючись щось на невеличкій тумбі біля вікна.
Не щось, Торбин згадав, він там залишив свої малюнки. Там два чи три зображення Рівенделла, точніше не самого Рівенделла, а кімнат, які гобіт пам’ятав нечітко, але спробував перенести на папір, щоб потім додати їх в книгу. А ще там була Самотня гора. Багато малюнків Самотньої гори.
Більбо зітхнув:
– Сниться щоночі. Наче я знову з гномами, і ми бредемо до такої далекої, але жаданої мети. І ось нарешті вона на горизонті – Самотня гора. А потім мить – коридори, тунелі, спустошений та знищений Еребор. Вогонь і невтішний плач дракона.
Губи Дрейка смикнулись, стиснулись, перетворившись в тонку, бліду смугу. Він знайшов малюнок. Вогняна стіна. Страшна навіть на малюнку. Як же себе почував Більбо, коли бачив сни? Відклав аркуш у бік, і спохмурнів ще більше. На наступному малюнку добре видно перстень під вогнем. Прокляте кільце, якому навіть полум’я дракона не нашкодило.
– Давно таке сниться?
– Я… я не знаю, – похитав головою Більбо. – Не звернув уваги, подумав, що це через мою тугу. Я мрію про гори. Знову їх побачити. Добратися до Самотньої гори. Побачити Діл, Еребор і… Я сумую за ними. – Тихо сказав гобіт.
– Твої друзі-гноми теж за тобою сумують. – Червонокрилий перебирав малюнки. Не подобалась йому їхня яскравість і чіткість. – Вони зрадіють. – Пальці завмерли на останньому малюнку. – Він тобі знову сниться.
– Так. – Похитав головою Торбин. – Але в снах ми зустрічаємося не на полі бою, він блукає коридорами Еребора, шукає Аркенстон. Діамант в мене. Але зовсім інший.
– Як він виглядає? – поцікавився Дрейк, постать на малюнку не мала обличчя, тільки суцільну темряву, приховану чорним плащем.
– Наче його напоїли кров’ю. Сяє червоним. Лихим червоним.
Червонокрилий склав малюнки в стос, повернувся до Більбо й уважно на нього поглянув.
– Тобі потрібно поспати.
– Будеш охороняти мій сон?
– Так. Іди, я приберу.
Гобіт почалапав до спальні.
Який жах з’явився би на обличчях гномів, ельфів і людей, коли б вони дізналися, що Смоґ Величний живий. Он він на кухні, прибирає гармидер, миє і розставляє посуд, мугикає собі щось під ніс. Вони б сміялися йому в лице, якби Більбо сказав, що дракон піклується про нього.
Дрейк прийшов, коли гобіт вмостився в ліжку.
Червонокрилий повів на ним рукою, наче відганяючи нічні страхіття. Постояв трохи, обвів кімнату поглядом. Побачив крісло, в якому зміг би нормально сидіти, переніс його ближче до ліжка. Задумався, і за мить пішов до кабінету Більбо. Знайшов ножиці та повернувся до спальні.
Сів у крісло, поглянув на гобіта – той спав міцно – і почав обрізати довгі червоні коси. Пасмо за пасмом.
Дивні сни не тривожили Більбо Торбина. Він бачив зорі, ширяв під ними і ніщо не турбувало його аж до самого ранку.