Кільце дракона

Авторка: Silver Raven

Бета: нема

Фандом: Джон Роналд Руел Толкін «Гобіт», «Володар перснів»

Персонажі: Більбо Торбин, Торін Дубощит, Смоґ та інші

Рейтинг: R

Жанри: AU, джен, слеш (яой), фентазі

Попередження: ООС

Дисклеймер: всі права на персонажів/персонажок книг і фільмів належать правовласникам

Розмір: максі

Статус: у роботі

Розміщення на інших ресурсах: питайте, я не кусаюсь. Майже XD

Опис: Більбо Торбин повернувся додому, та не має спокою. Він марить горами і бачить дивні сни, де постать в чорному плащі шукає Аркенстон, що сяє лиховісним червоним світлом.

Увага: Цей текст може містити натяки і/або описання одностатевих стосунків, якщо вони для вас неприйнятні – не читайте його. Також текст може містити сцени фізичного і психологічного насильства, обсцентну лексику й інші неприємні/шокуючі речі. Ви попереджені й розумієте, що робите, читаючи цей фанфік.


Розділ 2

Не дарма героя в казках застерігають: не говори справжнього імені дракону. Більбо збирався дотримуватися мудрої поради до самого кінця. Та, на жаль, в жодній казці не говорили як діяти, якщо дракон знає ім’я героя. Ну, може не зовсім героя.

Зараз містеру Торбину не страшно. Він у дома, лежить із заплющеними очима і згадує події, що відбулися кілька років тому назад.

А тоді гобіт ще нічого не знав і стояв на вході до більшої печери, де спав на купах золота дракон. Більбо дуже сподівався, що він з господарем Еребору не зустрінеться. А раптом в ту мить, коли містер Торбин вирішить навідатись, Смоґ полетить на полювання? Мрія в реальність не втілилася. Дракон спав, гобіт дивився на нього і не міг відірвати погляд. Золотаво-червона луска світилася, завдяки чому можна розгледіти скарби гномів. Більбо по тим тільки пробігся поглядом. Не зачепили вони струну в його серці. Золото як золото, коштовне каміння як коштовне каміння. Нічого особливого. А от дракон… Моторошний і прекрасний. Такою може бути смерть. Моторошною і прекрасною водночас. Очей не відвести. Гобіт стояв і дивився. Якби міг, то ще й руками провів би.

Отямився Більбо, коли почув якийсь незрозумілий звук. Чи то впало щось, чи то хтось зітхнув. Озирнувся назад. Прислухався. Тихо. Дракон продовжував спокійно спати. Позаду нікого не було. Гноми не спускалися. Почулося. Гобіт ще раз поглянув на Смоґа, після чого вирішив принести що-небудь. Показати свої уміння.

Містер Торбин обережно і тихо спустився. Запевнився, що дракон не реагує, і крадькома пішов уперед, уважно поглядаючи на скарби. Вибрав кубок наповнений золотом і прикрасами. Хай тільки спробують щось сказати, тоді Більбо Торбин пошле їх до дракона самих.

У ту саму мить, коли гобіт протягнув руки, щоб взяти кубок, за спиною прозвучав голос.

– Більбо Торбин, колись поважний гобіт, а нині волоцюга, який сплутався з гномами.

Серце бідолахи мало не вискочило з грудей. Дракон!

Смоґ помовчав трохи, немов очікуючи, що непроханий гість заговорить. Затим дихнув на гобіта гарячим повітрям, змусивши містера Торбина здригнутися усім тілом. Ой, матінко, підсмажить!

– Нечемно так чинити, пане Більбо. – Знову заговорив дракон. – Прийти в гості, скористатися чарівним перснем і мовчати. Більбо Торбине! – голос володаря Еребора загримів у печері, відбився від стін і стелі, та озвався луною. – Зніми перстень і поглянь на мене.

Руки тремтіли, але гобіт стягнув свій подаруночок і повільно повернувся. Смоґ дивився на нього трохи повернувши голову так, що Більбо зміг розгледіти своє відображення в жовтому оці.

Величний, прекрасний і жахливий.

Містер Торбин зрозумів, що живим звідси не вибереться.

Містер Торбин дуже пошкодував, що сплутався з гномами.

Містер Торбин дуже-дуже хотів опинитися у своїй нірці, випити міцного чаю з пирогом і забути про клятті пригоди, як про страшний сон.

– Отак уже краще. Вітаю тебе, Більбо Торбине, в Ереборі. Я давно на тебе чекаю. Тримай перстень міцніше, а то вислизне і нам доведеться не один рік його шукати.

Гобіт отямився, стиснув пальці. Дивина яка. Кільце здалося таким легким, немов могло піднятися у повітря від найменшого вітру.

Більбо підняв голову і заверещав, коли побачив як до нього наближається лапа.

– Нам потрібно в кузню, а туди довго брести.

Смоґу було не зручно йти на трьох лапах, але навіть так він рухався швидше, ніж зміг би гобіт. Навіть якби останній біг. Дракон все одно його наздогнав би.

Гноми мало говорили про Еребор. Дуже мало. Про свої подорожі, про Сині гори, про роботу – говорили. А от про Еребор більше мовчали. І те мовчання означало набагато більше, ніж сотні слів.

Гноми тужили за своїм втраченим королівством.

Більбо з усіх тих скупих слів уявляв Еребор світлим і прекрасним. Але навколо темрява. І єдиним джерелом світла був дракон. Смоґ Величний. Той, хто погубив королівство гномів. Наймогутніший ворог Торіна Дубощита.

Коли вони прийшли в кузню, дракон опустив Торбина на підлогу, звелів покласти перстень і відійти. Більбо не хотів, але перстень наче сам вислизнув із руки. Дзенькнув об камінь і завмер. Гобіт навіть нахилитися не встиг, як його легенько відштовхнули хвостом. Легенько у розумінні Смоґа. Містеру Торбину дуже пощастило, що його не розмазало по стіні. А ще більше пощастило, бо він опинився за драконом і, коли той видихнув полум’я, то відчув тільки віддалений жар.

Перстень! Більбо закричав. Його золотце! Його скарб!

Вогонь погас. Гобіта трясло, він не міг звестися на ноги, але дивився туди, де лежало кільце.

Смоґ раптом заревів. У голосі чулася така лють, що, якби Торбин міг, то перемістився би на сотню, а то і на тисячу миль подалі від Еребору.

– Бісів виродок! – гаркнув дракон, бухнувши передніми лапами перед собою. Щось затріщало. – Більбо, іди сюди.

Якась невідома сила змусила гобіта звестися на ноги. Він повільно пошкутильгав до голови Смоґа і закляк на місці, побачивши свій перстень.

Але ж це не можливо!

– Бачиш знаки?

Більбо придивився. Справді, на кільці проступали вогняні знаки.

Голос дракона прозвучав тихо. І моторошно. Слова звучали знайомо, наче ельфійські, та гобіт не міг зрозуміти, що вони означають.

– Темною волею всіх поєднати. Темною, трясця б тебе, Сауроне, вхопила, волею! Завбачливий поганець. Навіть мій вогонь нічого зробити не зміг. Скажи мені, Більбо, ти хочеш, щоб гноми-волоцюги жили? – дракон поглянув на гобіта. – А люди, ті люди, що допомогли вам, хочеш їх врятувати?

– Н-не в-в…

– Не вбивати? А я і не буду. Їм вистачить гоблінів. Але я можу допомогти. Якщо ти мені дещо пообіцяєш…

Пахло чимось смачним. Більбо розплющив очі, сів і поглянув на ліву руку. Дракон підкорить будь-кого, якщо знає справжнє ім’я. Спочатку містер Торбин не міг нічого розповісти гномам, бо тільки розтуляв рота, щоб розказати, як у нього відбирало мову, а потім… потім боявся. Вони його зненавидять, якщо дізнаються правду. Тому він буде мовчати.

У двері постукали.

– Заходь!

До кімнати увійшов Дрейк. З нерівно обрізанами косами.

– Ти що з собою зробив?! – Сплеснув долонями Більбо, зіскочивши з ліжка. Мало не впав, ноги заплуталися в ковдрі. Дракон підхопив, підтримав за руку. – Жах який! Я не дозволю тобі розгулювати у такому вигляді!

– Підрівняєш? Чи може спочатку поснідаєш?

Містер Торбин уважно поглянув на Дрейка, подумав і вирішив, що дракон нікуди не дінеться, а сніданок жоден поважний гобіт, яким старався бути Більбо, не пропустить. До того ж, готував гість рідко, але дуже смачно.

– Сніданок. Але навіть не думай, що я забуду.

Після смаколиків Більбо подобрішав.

– І нащо волосся обрізав? Якщо так обридло, то міг поросити мене, я б допоміг.

– Підрівняєш потім, цим і допоможеш. – Усміхнувся Дрейк, витягнувши з кишені червоний шнурок. – Для персня. Носитимеш на шиї – і більше погані сни тебе не турбуватимуть.

Торбин погладив пальцями мотузочку. Гладенька яка.

– Твоє волосся…

– Відросте, – махнув рукою дракон. – А з цим мені не доведеться сторожувати твої сни. Гадаю, твої друзі-гноми дуже б здивувалися, якби ми з тобою ночували вдвох.

– О, справді.

Дрейк прибрав зі столу, вимив посуд і запитав:

– Уже намітив план?

– Є пропозиції?

– Пропоную летіти уночі. Справжній дракон посеред Краю настрою твоїм землякам не додасть. І в тебе проблеми можуть виникнути.

– О так, дивак-Торбин, – промимрив гобіт, – на кого ще вони подумають.

– Буде краще, якщо ми хоч трохи відійдемо, перш ніж зникати. Ті, хто нас побачать, самі додумають, куди ми пішли.

– Хороша ідея. А я підготуюсь. Клянусь своїми срібними ложечками, Геранія нічого не візьме з цього дому.

Дрейк засміявся. Більбо глянув на нього.

– Ходімо, підрівняю  пасма.

– Давай пізніше, всю ніч не спав, замовлянням займався.

– Як з лусочками?

– Не нагадуй, у мене тільки від спогадів лице болить.

Містер Торбин усміхнувся, лусочки потрібні були дрібненькі, щоб гноми не помітили, тому видирав він їх біля пащі дракона. Той шипів, ричав, але терпів. А потім ще замовляв ті чотирнадцять лусочок. І гноми точно почали б шукати Більбо, якби не спали під дією чаклунської сили Смоґа.

Золотаво-червоні лусочки темнішали від кожного слова. Слів гобіт не розумів. Але то було не ельфійська мова. І не та, моторошна, від якої страхом пробирало до кісток. Лусочки робилися коричневими, їх містер Торбин мав притиснути до шкіри гномів.

– Знадобиться, – загадково сказав тоді дракон.

Але першим лусочку отримав Більбо. Притиснув коричневу пластину до лівого зап’ястя. Та наче потонула у шкірі. Стала схожою на родимку. Родимку, яка врятувала йому життя.

– Шнурок теж зможе захищати, як твоя луска?

– Відганятиме навіяні страхіття і так, захищатиме. Але набагато краще. Я своїми косами пожертвував, так що жити будеш довго, навіть якщо Геранія спробує тебе отруїти.

– Швидше втопить.

– Тоді не підходять до неї близько.

 

***

Ніч повільно опускалася на Еребор. Внизу запалював перші вогні Діл, Торін Дубощит кинув туди один погляд і знову продовжив вдивлятися в горизонт, наче міг побачити вершника за сотні-сотні миль. Дивився так, наче від одного його бажання на дорозі з’явиться гобіт на швидкому поні.

Більше семи років минуло з того дня, як вони розпорощалися після Битви П’яти Військ. До Самотньої гори поверталися гноми. Їх вело бажання відродити Еребор, і вони безупинно працювали. Старанно стирали сліди дракона, витравлювали його з пам’яті та раділи поверненню додому.

Люди будували нове місто. Новий Діл.

Ельфи… Ельфи повернулись до свого лісу, з ними пішла і Тауріель, ельфиня, що забрала з собою серце Кілі. І племінник годинами вдивлявся в горизонт, доки Торін Дубощит і Трандуїл намагались розібратися між собою. Хто, що і кому винен.

Гобіт же повернувся до Краю.

Тихого, спокійного, мирного і безтурботного.

Іноді Торін не вірив, що таке місце існує.

Іноді Торіну здавалося, що тут ніколи не було Більбо Торбина.

Іноді в грудях гнома щось стискалося і він до нестями чогось хотів, але і сам не розумів чого.

Зазвучав знайомий сміх. Ельфиня Тауріель. А поряд з нею Кілі.

Торін похитав головою, він досі не вірить, що король ельфів поступився і дав згоду на весілля. Дубощит очікував від Трандуїла будь-чого іншого, та лісовий володар його здивував. Можливо, то заслуга Тауріель. Ельфиня виявилась впертою. Та і Кілі… Кілі теж впертий. Чудова пара вийшла.

Весілля на днях. Торін знову похитав головою. Ельфиня і гном, що за чудасія!

Приїде чи ні? Гобіт не надіслав відповіді, хоча листа містеру Торбину відіслали одному з перших, ще кілька місяців тому.

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.

One thought on “Кільце дракона

  • 24.07.2018 at 18:28
    Permalink

    Дякую. Дуже цікаво!

    Reply

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *