Авторка: Silver Raven

Бета: нема

Фандом: Джон Роналд Руел Толкін «Гобіт», «Володар перснів»

Персонажі: Більбо Торбин, Торін Дубощит, Смоґ та інші

Рейтинг: R

Жанри: AU, джен, слеш (яой), фентазі

Попередження: ООС

Дисклеймер: всі права на персонажів/персонажок книг і фільмів належать правовласникам

Розмір: максі

Статус: у роботі

Розміщення на інших ресурсах: питайте, я не кусаюсь. Майже XD

Опис: Більбо Торбин повернувся додому, та не має спокою. Він марить горами і бачить дивні сни, де постать в чорному плащі шукає Аркенстон, що сяє лиховісним червоним світлом.

Увага: Цей текст може містити натяки і/або описання одностатевих стосунків, якщо вони для вас неприйнятні – не читайте його. Також текст може містити сцени фізичного і психологічного насильства, обсцентну лексику й інші неприємні/шокуючі речі. Ви попереджені й розумієте, що робите, читаючи цей фанфік.

Розділ 3

Ліс потроху вбирався в золоті й червоні шати. Більбо простував поруч з Дрейком, вдихав повітря напоєне лісовим духом і відчував, як тремтить у грудях.

Повернувшись додому, він спочатку попав у вихор подій, який поволі згас, залишивши по собі тихий спокій милий серцю будь-якого гобіта. Що ще потрібно для життя? Пригоди. Більбо знудьгувався у своїй нірці. Торба-на-Кручі після всього того, що з ним сталося, здавалася тихою і забутою. Містер Торбин шалено радів гостям, які забрідали до нього з далеких країв, більшість гобітів уникали його. Шепотілися, поглядали з коса, наче в нього виросли копита і хвіст.

Але ж Більбо Торбин звичайний гобіт, який жадає пригод! Без тролів, гоблінів, шалених і небезпечних сходжень, без сидіння в ельфійському палаці, без полювання на дракона, без війни і без чорних постатей, які сичать щось незрозуміле і лиховісне. Ні-ні, тільки без цього. Хай це буде мирна прогулянка до Еребору і назад. А може…

Більбо труснув головою. Поглянув на Дрейка, який стягнув каптур, озираючись. Він привів містера Торбина на велику галявину, непомітну з дороги, що йшла крізь ліс, за розлогими деревами.

– Поблизу нікого. Відійди подалі, я змінюсь.

Торбин позадкував, не відриваючи погляд від дракона. Він не бачив, як Смоґ перетворюється на людину. Жодного разу. Спочатку той полетів залякувати жителів озерного міста, щоб вони покинули свій дім і попрямували до Самотньої гори, та не повернувся. Більбо тоді й не чекав ще одної зустрічі з дивним драконом. Йому здалося, що вони попрощалися навіки. Але на полі бою він одразу впізнав Смоґа, хоча той виглядав як людина.

Та й за всі подорожі-повернення Дрейка, гобіт жодного разу не бачив, як той змінює тіло.

Все сталося швидко, Більбо не встиг і оком моргнути, як замість людини, перед ним стоїть дракон. Смоґ тоді був удвічі більший. Поряд з ним будь-хто здавався піщинкою, якій достатньо подиху, щоб загубитись на просторах світу. Смоґ був золотаво-червоний. Сяючим і яскравим. Тіло Дрейка було меншим, червленого* кольору й тільки крила і голова такі червоні, наче залиті свіжою кров’ю.

– Червонокрилий, – промимрив Більбо, наблизившись до дракона і протягнувши руку, щоб торкнутися його лапи.

Дрейк припав до землі, повільно розкрив крила – гобіт від них не відривав погляд – легенько змахнув і показав зуби. Натякає, що усміхається?

Червлена луска на дотик тепла. Гладенька і тепла. Містер Торбин провів долонею вгору-вниз, дракон ворухнувся, щільніше притиснувся до землі, опустив крила і скосив погляд на Більбо. Той знав, що на спину Дрейку доведеться залізти самотужки. Червонокрилий відмовився нести його в лапах. А ще сказав, що не зможе так вигнутись, аби самому посадити гобіта на спину.

Дракон поворухнув крилом, випростав його, Більбо провів пальцями по червоній лусці, поглянув у жовте око з чорною, вертикальною тріщиною і кивнув. Вдячно. Дрейк продумав це краще, ніж гобіт. Містер Торбин заліз на крило, те повільно підняли так, що Більбо зміг сповзти на спиту дракона.

– Ближче до шиї сядь.

– Так? А я не впаду? – поцікавився гобіт, руками шию він не обхопить.

– Секунду. – Щось невидиме обплело тіло. – Нахилися.

Більбо нахилився, невидимі мотузки натягнулись і повернули його назад.

– Ну, здається, не впаду.

– Тримайся!

Дрейк підстрибнув, змахнув могутніми крилами, кінчики яких торкнулися верхів’я дерев, піднімаючись увись. Зробив коло над лісом, Більбо, розплющив очі, помітив краєм ока червоний диск, що зникав за обрієм, трохи відсунувся від шиї, до якої наче приклеївся і поглянув униз.

Дракон набирав висоту, і там, під ними, все робилося таким маленький, що навіть розгледіти уже не можна дрібних деталей.

Дрейк влетів у хмару. Земля зникла, все навколо затягнуло білим. Містер Торбин смикнувся і відчув, як натягнулись невидимі мотузки.

– Більбо, прошу тебе, сиди на місці. – Прогудів десь голос дракона. Гобіт покрутив головою. Не зрозуміло звідки долинув голос. Йому здалося, наче той прозвучав з усіх боків.

Навколо все біле-біле, нічого не видно. І дихати якось важко.

Стало холодніше. Вони вилетіли з хмари. Дрейк попросив Більбо заплющити очі. Що той і зробив, ще й щокою до теплої луски притиснувся.

Здається, навколо ставало дедалі холодніше, а тіло дракона наливалося таким потрібним теплом. Містер Торбин відчував якусь млосність. Думки зникали. До нього м’яко підкрадався сон.

Невидимі мотузки різко смикнули його назад, Більбо моргнув раз, другий, поглянув униз і зрозумів, що вони падають. Дрейк притиснув крила до тіла. Навколо спалахували іскри. Але на відстані, наче між ними й іскрами знаходилось щось невидиме і захищало їх.

– Не кричи!

– Ми падаємо!

– Це контрольоване падіння!

– Чому ти тоді нервуєш?

– Крик відволікає. Чого очі розплющив?

– Задрімав. Якби не твої невидимі мотузки, упав би.

Дракон, здалося, хотів повернути голову, та передумав.

– Готуйся!

Більбо не встиг спитати до чого готуватися. Іскорки спалахнули сліпучо-білим вогнем – і він усвідомив, що вони знаходяться у великій кулі. Зараз її оплутували блискавки. Ледь чутно тріскотіло, десь гриміло. Гобіт проковтнув переляканий крик. Забурмотів собі під носа про хитрих драконів, які його, бідолашного, намагаються замучити.

Вони потрапили у темну хмару, все навколо наче пірнуло в темряву, сліпучо-білі блискавки відірвались од кулі, залиши за собою яскравий слід на кілька секунд і погасли.

Більбо зажмурився. Гримнуло, але віддалено, наче вони не знаходились у грозовій хмарі, а десь дуже-дуже далеко, куди долітав тільки відгомін непогоди.

Гобіт не бачив, як вони вилетіли з хмари. Як зупинилися, наче кулю з ними підхопила невидима рука. Як дракон змахнув крилами, повільно спускаючись.

Більбо відчув поштовх, коли вони приземлилися. Розплющив очі.

– Земля! – містер Торбин мало не зіскочив зі спини Дрейка, але чари ще діяли і він залишився на місці.

– Почекай хвилину. – Червонокрилий опустився на землю і витягнув крило. Невидимі мотузки зникли.

– Земля! – скотившись униз, скрикнув Більбо. – Я більше ніколи з тобою літати не буду! – гобіт поглянув на дракона. І в цю ж мить по небу пробіглася блискавка, освітивши все навколо. – У тебе кров.

– Ця рана ніяк не заживе, – пояснив Дрейк, перш ніж перетворився.

По його людському обличчю важко сказати чи боляче йому чи ні. Червонокрилий швидко натягнув каптур, той качнувся, коли дракон поглянув на гобіта. Клацнув пальцями і на Більбо з’явився плащ. Якраз вчасно, з неба полило, як з відра.

– Нам туди.

До міста увійшло двоє мандрівників. Один високий, другий низький. Вони швидко пройшли вулицями, дістались до будівлі, де зняли кімнату (господар запевняв, що залишилась тільки одна), перепочили і над вечір покинули Діл.

***

Кілі поглядав на дорогу. Тауріель пішла з ранку, говорила, повернеться ще до того, як сонце сяде. Світило вже сховалось за горизонтом, а ельфині не було. Чи не сталося чогось лихого? Все-таки тут неспокійно. Іноді бачили гоблінів. Хоча, здавалося, їх усіх перебили ще тоді. Але ні, живучі паскуди.

На дорозі з’явилася постать, яку гном упізнавав на будь-якій відстані. Тауріель! Кілі полегшено зітхнув і попрямував до неї.

На те, що ельфиня йде не одна, він звернув увагу, помітивши, як вона повернула голову. Наче з кимось розмовляла. Поруч з нею ступав хтось невисокий. З такої відстані не зрозуміло хто: гном чи людина-підліток?

Кілі поквапився. А коли зміг розгледіти деталі, побіг на зустріч.

– Більбо! – крикнув гном. – Більбо! Я такий радий тебе бачити! Чому ти не надіслав жодної звістки? Ми б тебе зустріли!

– Вирішив зробити сюрприз, – усміхнувся гобіт і озирнувся. – Дрейку, це Кілі. Кілі, це мій друг, Дрейк.

Гном поглянув на людину, що підійшла ближче, скинула каптур і поглянула на нього. Останні сонячні промені ще не згасли, освітивши бліде лице і червоне волосся. Таких людей Кілі ще не бачив, хоча на своєму віку зустрічався з багатьма. Не вродливий, але щось таке в ньому є. Притягує погляд, змушує дивитися знову і знову, та розуміння не приходить. Можливо, справа у кольорі волосся. Яскраво-червоному, як свіжа кров. І брови, і вії того ж чудернацького кольору. Можливо, в оманливих рисах обличчя, наче м’який, але під ними щось хиже. Можливо справа в очах. Світло-карих настільки, що вони здавалися жовтими. На одну довгу мить – серце гнома мало не вискочило з горла – йому здалося, що з людського обличчя на нього дивляться очі дракона.

– Кілі! – покликав його Більбо.

Кілі струснув головою, отямившись, знову поглянув на людину. Незвичайна зовнішність. А очі. Очі звичайні. Карі. То сонячний промінчик зіграв з ним дурний жарт.

– Вибачте, я – Кілі, до Ваших послуг.

– Дрейк Червонокрилий, до Ваших.

– Червонокрилий? Як на мене, Червоногривий підійшло би більше.

– Кілі! – Більбо аж підскочив. – Що ти таке кажеш?

Дрейк засміявся. Містер Торбин здивовано поглянув на дракона, який раніше, здавалося, з кожним кроком робився дедалі похмурішим.

– Червоногривим мене теж називають. – Заспокоївшись, сказав Дрейк. – Правда, після цього намагаються обскубти на пам’ять. – Він поглянув на гобіта, який мабуть здивувався такій спокійній реакції. Підморгнув. – Сподіваюсь, Ви цього робити не будете, Кілі?

– Ні, ні, – похитав головою гном. Поглянув на Тауріель, та дивилася на людину. Кілі не міг зрозуміти, що вона відчуває. Тривогу? Здивування? – Ходімо. Більбо, дядько буде радий тебе бачити.

– Справді? – тихо поцікавився містер Торбин.

– Авжеж. – Упевнено відповів чорнявий гном. – Усі будуть раді! – раптом Кілі зупинився, наче на стіну на летів. – Ти ж ще не бачив відновлений Еребор? – Спитав, хоча й так знав відповідь, гобіт похитав головою. – О-о, тобі сподобається! Це так… так… Ні, краще ти побачив все на власні очі.

Більбо ніколи не бачив Еребор у дні його величі, знав, що це було прекрасно, але не міг уявити. У голову приходили тільки спогади темних коридорів, розрухи і купи золота. А ще дракон. Величний, страшний і дивний. І цей самий дракон зайшов до Еребору як просто гість, не завойовник і руйнівник, що прийшов забрати у гномів їхні скарби.

Так, Більбо ніколи не бачив Еребор таким. Наповненим життям. Назовні сонце сховалося за обрієм, згасли останні промені, але під горою палали смолоскипи. По коридорам ходили гноми. Іноді можна було побачити постаті людей або ельфів. Усе жило, рухалося. Він поглянув на Дрейка. Той озирався навколо примруживши очі. Здається, дракон радів, що в Ереборі знову вирувало життя. На погляд містера Торбина він знизав плечима, підштовхнув гобіта в спину, щоб не відставав від Кілі й Тауріель.

Ельфиня іноді поглядала на Дрейка, наче хотіла щось спитати, але чомусь не могла.

Гном вів їх до кабінету дядька, де часто збирався їхній гурт, не вистачало лише гобіта. Кілі розчинив двері, не постукавши, і голосно сказав:

– Угадайте, хто прийшов!

Хтось замимрив собі під ніс.

– Ні! Прийшов Більбо! – зі щасливим сміхом сказав племінник короля.

Бідолашний гобіт устиг лише переступити поріг, як опинився у міцних обіймав Торіна Дубощита.

– – – – – – – – – – – –

Червлений* – темно-червоний (СУМ).