Міраж

Авторка: Silver Raven

Бета (редактор): нема

Фандом: ориджинал (правило дев’ятки)

Персонажі: Катерина та її особлива гостя

Рейтинг: R

Жанри: містика, фентазі

Попередження: можливо буде нецензурна лексика

Розмір: планується міні

Статус: пишеться

Публікація на сторонніх ресурсах: питайте

Опис: До Катерини приходять друзі та рідні, але вона нікого не хоче бачити, хоча є одна людина, яка її не залишає ні на мить.

Міраж, ориджинал Міраж, Міраж ориджинал

Зображення знайдено на прострах Інтернету. Якщо не помиляюсь ця фотограція зроблена Еленою Каліс (Elena Kalis).

У тексті можуть бути помилки й одруки, потім перечитаю і виправлю.

Розділ 1

Ганна роздивлялась полотно зі ще незакінченим малюнком. Жінка хмурилась і поглядала на свою племінницю, що сиділа насупившись на світлому дивані, схрестивши руки на грудях і відкинувшись на м’яку спинку. На тому самому дивані, який мало помітною плямою виднівся на малюнку, що зовсім-зовсім не подобався Ганні. Вона навіть не знала чому, але їй хотілось спалити його, викинути, зім’яти, порвати врешті-решт.

– Не смій! – Катерина подалась уперед, до Ганни, з усе ще схрещеними руками, наче почула її думки і намагаючись зашкодити діям тітки. – Не смій!

– Катю, ти про що?

– Відійди від неї!

– Від кого? – незрозуміла жінка.

– Від картини! – майже загарчала Катя. – Я не дозволяла дивитись! – дівчина зірвалась на ноги, змахнувши руками, і Ганна відскочила назад, боячись, що племінниця кинеться на неї. – Для чого ти прийшла? Я просила? Я – просила?! – розлютилась художниця. – Чого ти хочеш?!

– Катю, заспокойся. – Попросила Ганна і виставила перед собою руки. – Я ж нічого такого, просто глянула.

– Я. Не. Дозволяла! – відрізала Катя. – Нікому, а тим паче тобі.

– Катю, – втомлено мовила її тітка, наморщивши лоба, – це випадковість. Я не думала…

– Ти взагалі ніколи нічого не думаєш! – засичала дівчина. На мить Ганні здалося, що перед нею знаходиться розлючена кобра, готова плюнути отрутою в противника. – Якби на неї можна було дивитись, тут не висла б ганчірка. Але тобі на все наплювати.

– Катю!

– На все! – підвищила голос художниця. – Ти завжди думаєш тільки про себе! Ай, ні, ще й про своїх коханців!

– Катерино! – гаркнула жінка.

– А хіба це не правда? Хіба не твої парубки довели її… – ляпас обірвав слова Катерини і та, гнівно примружившись, підійшла до полотна з малюнком і накинула на нього білу тканину, що до приходу тітки ховала малюнок від допитливих очей. – Пішла геть.

– Катерино… – грізно почала Ганна.

– Пішла геть, поки я тебе не викинула! – рвучко повернулась дівчина – і тітка відступила.

Ганна вийшла в коридор, одягнула босоніжки, підхопила сумочку і, гримнувши дверима, покинула квартиру своєї племінниці. Катерина полегшено зітхнула й пішла зачини двері на замок. Клацнуло, і дівчина повернулась до вітальні, вперши погляд у білу тканину, що колихнулась від вітру. Якого не могло бути у кімнату, всі вікна зачинені. Художниця страшенно лютувала, хтось намагався поглянути, що зображено на картині. Доки вона не закінчить – ніхто не має бачити! Ніхто.

– І я? – роздалось збоку.

– І ти теж. – Відповіла Катя, і все-таки повернула голову, щоб подивитись.

Вона сиділа на підвіконнику, опустивши одну ногу вниз, торкаючись пальцями підлоги, другу зігнула і поклала на неї лікоть, підпираючи кулаком голову, інша рука лежала попере живота, а спина притиснута до стіни. Русяве волосся стікало по плечам на білий пластик підвіконника. Світлу шкіру прикрашало ластовиння і родимки, вони розсипались по відкритим плечам, рукам і нозі, яку не прикривала довга персикова спідниця з легкої, летючої тканини. Вона усміхалася. Усмішка грала на рожевих губах, у сірих, наче зимнє небо, очах, затінених чорними віями, ховалась у всій її статурі.

– Я думала ти пішла. – Заговорила Катя.

– Варто залишити тебе на хвилину – і застаю мало не бійку. – Дівчина стекла на підлогу одним рухом, на мить завмерши, даючи Катерині роздивитись себе, щоб за секунду стояти за її спиною. – Чого ти так кричала?

– Вона мене довела.

– Та невже? – у голосі заграло єхидство. – Мені так не здалось. Ти в котре зірвалась на своїй тітці без будь-якої причини.

– А це не причина? – Катя вказала на свою картину.

– Не головна. – Русокоса дівчина підійшла до мольберту і провела над білим полотном рукою. – Вона хотіла тобі допомогти.

– Знаю я, чого вона хоче!

– Не кричи на мене. – Гостя дряпнула нігтем матерію і повернулась до неї. – Я такого не люблю.

– Буду знати. – Незадоволено мовила Катерина, проходячи повз сірооку до свого робочого місця.

– Ти це і так знаєш. – Відповіла їй русявка від картини, хитро посміхнувшись. – Дуже добре знаєш, чи не так?

Катерина не відповіла. Сперечатись з гостею собі дорожче, особливо коли та завжди залишає останнє слово за собою. Катя увімкнула ноутбук і швидко переглянула обсяг роботи на сьогодні – ще три дні й найскладніше замовлення можна відправляти. На її столі, окрім ноутбука, мишки і колонок, стояла рамка зі світлиною. На ній стояла симпатична білявка. З овального лиця на людей дивились великі сині очі обведені світлими, мало помітними віями, тонкий ніс злегка задертий догори, а на повних вустах грала весела усмішка.

– Наче у дзеркало дивишся. – Сказала русявка позаду Катерини, змусивши останню здригнутись і відвести погляд від фотографії.

– Не треба так підкрадатись! – хрипло вимовила білявка.

– Цікаво дивитись на твою реакцію. – Весело відповіла гостя – і в мить опинилась збоку столу. – Ти так високо підстрибуєш.

– Звичайно! Так злякатись.

– Ти смішна. – Вона зникла. Катя повернулась і побачила її на підвіконнику. – І зовсім не дивуєшся.

– А треба?

Русявка розсміялася, відкинувши голову назад. Катерина раптово потягнулась до паперу, що лежав у верхній шухлядці столу, витягла його, олівець і декількома штрихами нанесла постать гості на аркуш. Та, наче знаючи що її малюють, затрималась в одній позі, а потім повільно опустила голову і весело глянула на Катю.

– Давно малюєш?

– З дитинства. – Відповіла художниця, вправно закінчуючи малюнок. – Хоча вчителі в один голос говорили, що малювати я не вмію.

– Вони вміють ламати крила. – Згодилась русявка. – У тебе гарно виходить, – цього разу Катя навіть не сіпнулась, коли дівчина опинилась за її спиною. – Мені подобається. До тебе прийшли.

Білявка підняла голову, здивовано огляділась і почула дзвінок у двері. Катя на мить завмерла у коридорі: їй здалося, що вона про щось забула. Та пам’ять не квапилась підкидати їй підказку. Нічого. Вона звела плечима і пішла відкривати.

До неї прийшов Артем. Катерина дивилась на нього і не розуміла того дивного почуття чогось неправильного, що виникло в неї. Всього секунду – і вона запрошує його до кімнати.

– Щось трапилося? – тихо запитала Катя, коли вони влаштувалися на дивані.

– Вирішив тебе навідати. Як ти?

– Усе добре.

– Впевнена?

– Я не маленька, Артеме, – дівчина неприязно глянула на нього. – Зі мною нічого не сталося!

– Звичайно, – кивнув той. – У тебе померла старша сестра і ти уже більше двох тижнів сидиш удома – у тебе справді нічого не сталося! – втомлено сказав парубок.

– Це не твоя справа! – вибухнула Катерина. – Ні твоя, ні тітчина, нічия! Ясно?

– Тихо-тихо! – підняв руки він. – Що з тобою, Катю? Я просто хочу допомогти.

– Знаю. – Тихо відповіла вона. – Я… просто… не знаю. – Дівчина похитала головою. – Давай не сьогодні, Артеме, я знаю… вірю, що ти хочеш допомогти, але давай поговоримо іншим разом.

– Точно? – підозріло запитав хлопець, він свою подругу добре знав.

– Точно, – вона кивнула. – Давай поговоримо завтра. Ні, краще через день, добре?

Той кивнув, піднявся і покинув кімнату в супроводі сьогодні доволі не лагідної господарки. Коли Катерина повернулась до вітальні, русявка розляглась на дивані, поклавши ноги на бильце і опустивши одну руку до підлоги.

– Звідки ти взялась? – гнівно запитала господарка квартири, вперши руки в боки.

– Ти це у мене питаєш? – щиро здивувалась сіроока. – Це твоє бажання!

– Моє бажання? Я хочу побути одна! – гримнула білявка.

– Якби ти хотіла залишитись на самоті – мене тут не було! – відрізала русявка, рвучко сівши на дивані. – Я б не тинялась тут цілими днями, чекаючи доки ви, пані, звернете на мене увагу, якби в тебе було таке бажання! А його нема. Ти не хочеш бути одна. – Різко заспокоїлась дівчина і відкинулась на спинку софи.

– Згинь!

Русявка підняла брову, усміхнулась і сказала:

– Ти не зможеш і трьох годин без мене витримати.

І вона зникла. Раз – і все, пусто. Катерина обійшла всю квартиру, навіть під ліжко заглянула, але безіменної гості ніде  не було, і полегшено зітхнувши пішла до свого робочого місця. Сіроока помилилась, вона не витримала і години.

– Де ти?! – закричала Катя. – Покажись!

– Я, до твого відому, людина добра і з’являюсь тільки після чарівних слів. – Тихо прошелестіло позаду.

– І що за слова? – запитала білявка, різко повернувшись, але нікого не побачила. – Агов!

– Чого тебе в школі навчали? – пирхнула невидима гостя.

– До чого тут це? – обурилась Катя.

Голос розсміявся.

– Ти смішна. Чарівні слова «будь ласка» тобі невідомі?

– І все? – Зітхнула білявка і вимовила: – Будь ласка, покажись.

– Людям не вистачає ввічливості. На вас соромно дивитись коли ви чубитись, наче півні. – Сказала русявка, знову з’явившись на дивані. – До твого відому, агресія не найкращий вихід із ситуації.

– Але найпростіший.

– Люди наскільки геніальне творіння, настільки ж і бездарне! – закотила очі під лоба гостя. – Вам дали розум і мову, але сила для вас єдине, що має значення. Найбездарніші творіння! Вам легше убити, чим щось пояснити.

– Чому це?

– А то ти не знаєш? – хитро запитала дівчина і Катерина відчула себе дурепою. – І нічого так хмуритись, я кажу гірку правду життя.

– Припини.

– Як скажеш, – знизала плечима гостя.

– Ти так і будеш мовчати? – після декількох довгих хвилин тиші не витримала Катя.

– А ти хочеш, щоб я говорила? – поцікавилась дівчина. – Не злися. Може підемо гуляти?

– Не хочу.

– Чому? За вікном літо.

– Просто не хочу.

– Яка ти вперта. – З усмішкою мовила русявка. – Знаєш, їй би це не сподобалося.

– Я не вона! – підскочивши на ноги, закричала Катя. – Не вона, ясно?! – вона підбігла до дивану, але безіменної гості там уже не було.

– Я тут, – помахала з підвіконника їй русявка. – Не треба так гніватись, я чудово знаю, що ти не вона, просто натякаю, що не варто постійно сидіти у квартирі.

– Я не хочу гуляти. – Після довгої паузи відповіла Катя.

Гостя подивилась на неї та відчинила вікно, тобто воно розчинилось саме, вітер, що увірвався до кімнати, підхопив довге волосся, яке спалахнуло золотом у промінцях згасаючого сонця, і кинув уперед, заховавши лице сіроокої. Катерина завмерла, роздивляючись її, закарбувавши цю мить у пам’яті для чогось. Русявка обережно відкинула гриву назад і тепло усміхнулась блондинці.

– Гадаю, прогулянка тобі не завадить. Ти ж мені не відмовиш? – і сірі очі спалахнули вогнем.

Не відмовить. Катерина їй взагалі не могла відмовити. Ніяк. Тому пішла перевдягатись, після чого захопила ключі та гроші, й відправилась гуляти.

Вона не злилась з юрбою. Катерина йшла у потоці людей і не відчувала себе його частиною. Дівчина роздивлялась місто, обличчя інших її не цікавили – вони здавались…

– Суцільна сіра маса. – Катерина здригнулась, зупинилась і подивилась на безіменну гостю. Русявка усміхнулась їй і махнула рукою на людей, що обходили їх по бокам, наче ріка обтікає камінь. – Сіра безлика маса.

– Вони тебе бачать? – тихо запитала Катя.

– Ні, –  похитала головою сіроока. – Мене, крім тебе, ніхто не бачить. Але відчувають. – І вона зробила декілька кроків уперед: люди подались у боки. Русявка криво посміхнулась. – Страх велика річ. Ходімо?

Катерина пішла за нею. Вона здивовано відмітила, що за її спиною потік людей знову змикався і повільно тік у своїх справах по вулицям міста. Безіменна гостя здавалась нереальною.

– Тобі тут не місце, – тихо мовила Катя.

– Ні, не місце. – Погодилась та, не повертаючи голову. – Як і тобі.

– Ти про що?

– Ще не час. – Тихо відповіла сіроока.

– І коли він настане? – запитала Катя.

– Ти дізнаєшся перша, коли захочеш. Але ти не хочеш. Зовсім-зовсім не хочеш, – сумно сказала русявка.

– Чого я не хочу?

– А ти подумай. Добре подумай.

– Про що? – вирішила хоч щось дізнатись Катерина.

– Про це місто, – повернулась до неї сіроока, йдучи спиною вперед. – Про людей. Про Артема, від виду якого в тебе неприємно тьохнуло серце, про тітку, на яку ти постійно зриваєшся. Подумай про це все.

– А просто сказати ти не можеш?

– Не маю права. – Потисла плечима русявка. – Якщо я скажу тобі таке прямо, ти не повіриш. Я можу давати підказки, нагадувати щось, але прямо говорити, поки ти не зрозумієш, не можу.

Катерина похитала головою і все-таки сказала:

– Тобто мені треба зрозуміти все самій.

– Еге. Так що думай! – і вона повернулась до білявки спиною.

– Я хоч ім’я твоє можу дізнатись?

– Міраж. – Русявка глянула на Катю через плече. – Можеш називати мене «Міраж».

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.

Залишити відповідь