Авторка: Silver Raven
Бета (редактор): нема
Фандом: Засновник темного шляху | Mo Dao Zu Shi
Персонажі: Мо Сюанью, Вей Вусянь
Рейтинг: R
Жанри: фентазі, романтика, драма, яой
Попередження: нема
Дисклеймер: всі права на героїв і героїнь книги належать правовласникам. Я пограюсь і поверну на місце.
Розмір: міді
Статус: в роботі
Розміщення на інших ресурсах: питайте, я кусаю ніжно.
Опис: Мо Сюанью опинився в іншому світі і його негайно відправили до нареченого. Але того чомусь називають демоном? І Мо Сюанью має його вбити?!
Повернись живим тут. | Госпітальєри тут. | Благодійний фонд Сергія Притули тут.
У мене є Patreon, Buymeacoffee і Банка.
Сторінки у Facebook, Телеграм.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥
Розділ 14
На кілька секунд запала повна тиша. Дзян Чен злегка нахмурився, відчуваючи на собі погляд Примарного Генерала. Здавалося, той був готовий кинутися на нього у будь-яку мить.
– Хмм, – Мо Сюанью перервав тишу. Він здивовано підняв брови, а потім опустив погляд на дзвіночок, що занурився перед ним у тонкий шар снігу. – І ця річ має допомогти з перевіркою?
– Як бачиш, це досить ефективно, – Дзян Чен вказав на Вень Ніна, який продовжував притискати постраждалу руку до себе.
– Мхмм, – протягнув Мо Сюанью. Звучало так, ніби це його зовсім не переконало. – Отже, – він нахилився й обхопив пальцями металеву кульку, – як воно працює?
Мо Сюанью випрямився і, стискаючи дзвіночок у руці, подивився прямо в очі Дзян Чену.
– Що ти відчуваєш? – запитав той у відповідь, уважно вивчаючи обличчя того, кого родина Мо називала демоном. Не виглядало так, ніби людина навпроти відчувала біль.
– Ну… – задумливо протягнув Мо Сюанью, – метал дуже холодний? Хоча мені зараз усе здається дуже холодним, – він знизав плечима і підніс дзвіночок до обличчя, вивчаючи. Навіть потер великим пальцем метал. – То?
– Ти не відчуваєш болю? – запитав Дзян Чен, не зводячи пильного погляду з його обличчя.
– То я мав відчути біль, якби виявився не людиною? – Мо Сюанью просунув палець у шнурок і випустив дзвіночок. Однак той не видав жодного звуку. – Він не дзеленчить. Це так і має бути?
Дзян Чен кивнув і простягнув руку. Мо Сюанью секунду чи дві дивився на нього, а потім повернув дзвіночок власнику.
– Ти гарячий, – зауважив глава ордену Юньмен Дзян, коли їхні пальці на коротку мить торкнулися.
– Я завж…!
Вень Нін швидко затулив Мо Сюанью рота. Знову запала тиша. Дзян Чен переводив погляд туди-сюди. Мо Сюанью підняв руку і постукав пальцем по долоні Примарного Генерала.
– Дякую, Вень Нін, – сказав він, коли той прибрав долоню. – Прошу вибачення, у мене вже кілька днів тримається температура й іноді я бовкаю зайве. Вей Вусянь може на це спокійно реагувати, але інші… ну, – Мо Сюанью усміхнувся, – дуже весело бачити, як вони ніяковіють.
– О, – у голові Дзян Чена проскочило кілька запитань. – То він тебе охороняє?
– Вень Нін береже нерви своїх бідолашних родичів. І стежить за тим, щоб я ніде не зомлів, – Мо Сюанью знизав плечима.
– Якщо захворів, то краще залишатися в будинку, – зауважив Дзян Чен.
– Ну, якби я захворів, то ситуація була б більш зрозумілою, еге? – трохи криво посміхнувся Мо Сюанью.
– Що ти маєш на увазі?
– А те, що попри високу температуру, інших ознак хвороби нема. Вень Цін намагається розгадати цю загадку. Але… – Мо Сюанью злегка підтиснув губи, – перейдемо до важливішої справи. Що вони зробили?
– Хто? – це питання було всього лише спробую потягнути час.
– Родина Мо. Ми звичайно можемо вдати, що ти ходиш і завжди чимось кидаєш у людей, але нам усім відомо, що це неправда.
Дзян Чен почепив дзвіночок на пояс, а потім поглянув на Мо Сюанью. Чомусь він не хотів говорити про те, що дізнався. Але мав. Йому потрібно побачити реакцію.
– Вони втопили тебе у крижаній воді. Твій двоюрідний брат постарався. А потім ти ожив.
– Втопили? – пробурмотів Мо Сюанью. Він нахмурився. – А потім ожив? Де це сталося?
– У тій калюжі, що родина Мо називає ставком, – відповів Дзян Чен. Мо Сюанью не виглядав здивованим. Чи приголомшеним. Він здавався збентеженим.
– З твоїх слів можна зробити висновок, що те місце неглибоке.
Тут уже нахмурився Дзянь Чен.
– Якби Мо Дзиюань не утримував тебе у воді, то втопитися ти там міг лише добряче напившись.
– Здається, йому ніде не уникнути кривого шляху злочинця, – пробурмотів Мо Сюанью. – Але принаймні я зрозумів, чому нічого не пам’ятаю. Купання у крижаній воді без наслідків не проходить.
– Ти нічого не пам’ятаєш про родину Мо? – запитав Дзян Чен.
– Я не пам’ятаю, що конкретно сталося перед моїм прибуттям в орден Ланьлін Дзінь. Про родину Мо я добре пам’ятаю. Про свою родину Мо. Хоча з того, що я почув, ця не так вже відрізняється.
– Я розумію твої слова, але не розумію, що ти кажеш.
– Хмм, – Мо Сюанью кліпнув на слова Дзян Чена, – щось я зайвого сказав. Ну, Вей Вусянь тобі про це все одно розкаже, вважай, що ці слова були попередженням. До речі, про нього. Гадаю, тобі краще заговорити про те, що ти дізнався, першим, поки він не розлютився.
– Що… – Дзян Чен раптом усвідомив, що Мо Сюанью дивився кудись за його спину. Він повернувся. До них наближався Вей Вусянь. Похмурий Вей Вусянь. А за ним дріботів хлопчик. Той самий, який мав стояти поряд з ними. Чорт, він настільки зосередився на Примарному Генералові і Мо Сюанью, що навіть не помітив, коли хлопчина чкурнув геть. – У родині Мо його вважають демоном, – сказав Дзян Чен Вей Вусяню, який наближався широкими кроками.
Той злегка підняв брову і кинув погляд на Мо Сюанью.
– В якому місці він схожий на демона? – набагато нижчим, ніж зазвичай голосом, поцікавився Вей Вусянь, ставши поряд з Дзян Ченом.
– Глибоких знань від них очікувати не варто, – знизав лідер ордену Юньмен Дзян. – Я досі серйозно думаю, що вони його десь украли.
Вей Вусянь здивовано поглянув на нього.
– Ти просто з його так званими родичами не зустрічався, – Дзян Чен знизив плечима. – Якби ти з ними трохи поспілкувався, то думав би так само.
– Мушу засмутити, але ми з ними справді родичі, – пирхнувши від сміху сказав Мо Сюанью.
– Тоді ти вдався в кровну лінію своєї бабусі по материній лінії! – Дзян Чен ткнув у його бік пальцем. – Іншого пояснення твоєї нормально я просто не бачу.
– О! Що це? Комплімент?! Як…
– Вень Нін, – кивнув на Мо Сюанью Вей Вусянь.
Примарний Генерал негайно закрив тому рота, тож Дзян Чен не почув більше нічого.
– У нього висока температура, тож він іноді бовкає зайвого, – з лагідною усмішкою сказав Вей Вусянь, дивлячись на Мо Сюанью. Потім він відвів погляд: – А-Юань, я залишаю його на тебе і Вень Ніна.
– Так, дядьку Вей! – хлопчик, який до цього моменту широко розплющеними очима дивився на дорослих, радісно кивнув. – Ми про нього подбаємо!
Вей Вусянь кивнув у відповідь.
– Ходімо, – сказав він Дзян Чену, – поговоримо в іншому місці.
– Ти впевнений, що це нормально? Сам же сказав, що у нього висока температура.
– Не схоже, що це наслідок хвороби. Хоча я б з радістю прив’язав його до ліжка…
– Я не хочу чути про твої любовні ігрища!
– Але Мо Сюанью не може довго бути без діла, – сказав Вей Вусянь, проігнорувавши крик Дзян Чена. – Так що за справа з демоном?
Глава Юньмен Дзян зітхнув і почав розповідати. Коли він закінчив, то подивився в обличчя Вей Вусяня. Той не виглядав здивованим. Чи приголомшеним. Ніби очікував чогось подібного.
– Ти знав? – запитав Дзян Чен.
– Здогадався, – Вей Вусянь хитнув головою. – Мо Сюанью сказав, що не пам’ятає, як опинився в цьому світі.
– …Що? – він подумав, що неправильно почув.
– Ну, якщо коротко, то в тілі Мо Сюанью нашого світу опинилася душа Мо Сюанью з іншого світу.
– Ти здурів? – з легкою надією запитав Дзян Чен.
Вей Вусянь широко усміхнувся:
– Маю тебе засмутити, але ні.
– Ти… серйозно?
– Я б залишив тебе на пару годин з ним, але ти не зможеш витримати спілкування з Мо Сюанью зараз. Через температуру він слів не добирає.
– Але ти залишив його з дитиною, – зауважив Дзян Чен.
– Ну, по-перше, до дітей він ставиться прихильно. А, по-друге, максимум, що чекає на А-Юаня, це якась довга-довга розповідь про чиїсь пригоди, – Вей Вусянь знизав плечима. – У твоєму ж випадку… ну, теж може бути довга-довга розповідь.
– І про що ж він буде мені розповідати?
– Колись дізнаєшся, – криво посміхнувся Вей Вусянь.
***
– Повтори, – Дзінь Ґваншань нахмурився.
Заклинатель повторив, і морщинка між брів голови ордена Ланьлін Дзінь стала ще глибшою. Невже… це правда? Лань Вандзі живий і здоровий? Ну, пам’ять втратив, але то незначна дрібниця.
– Ти його бачив?
Заклинатель кивнув.
– Це справді Другий Нефрит.
– Яка реакція ордену Ґусу Лань?
– Вони поки що ніяк не зреагували.
– Хмм. Ха! – Дзінь Ґваншань підняв невелику чашечку з товстими стінками й одним махом випив вино. – Ха-ха-ха! Неймовірно… просто неймовірно. Яка…
Він широко усміхнувся. Яка удача. Це був шанс. Шанс!
Орден Ґусу Лань останнім часом мав досить прохолодні стосунки з орденом Ланьлін Дзінь. Здавалося, між Лань Січенем і Дзінь Ґван’яо – названими братами – пробігла кішка. Ніхто не знав, що насправді сталося, але говорили, що однією з причин став третій названий брат, Нє Міндзюе. Точніше, ті події, що примусили його передати позицію лідера ордену молодшому брату.
Дзінь Ґваншань погоджувався з припущеннями. Бо саме після цього Лань Січень став відмовлятися від зустрічей з Дзінь Ґван’яо, ба більше, забрав у нього нефритовий жетон, який дозволяв без перешкод відвідувати орден Ґусу Лань.
Чесно кажучи, коли це сталося Дзінь Ґваншань відчув зловтіху. Але це тривало недовго. Лань Січень не просто припинив спілкуватися з названим братом, весь орден Ґусу Лань відсторонився від ордену Ланьлін Дзінь. І це було неприємно. Дуже неприємно. Щоб там не було, орден Ґусу Лань мав чудову репутацію. Коли ж всі його представники починали холодно ставитися до когось, в інших виникали питання. Зароджувалися чутки.
Як би Дзінь Ґваншань не старався, його орден мав гіршу репутацію, ніж Ґусу Лань. Хоча перемога – і плоди цієї перемоги – допомогла ордену Ланьлін Дзінь видертися на вершину, але цього не вистачило надовго. В якийсь момент люди почали сумніватися, що саме він, Дзінь Ґваншань, має стояти на вершині світу заклинателів. В якийсь момент, повага до членів ордену Ланьлін Дзінь, як до переможців, почала зникати.
В якийсь момент Дзінь Ґваншань подумав, що якщо не може в очах людей мати таку ж ідеальну репутацію, як орден Ґусу Лань, то може створити у свідомості широких мас ворога, який буде рівним Вень Жвоханю або навіть ще огиднішим.
Створити спільного ворога набагато простіше, ніж загальне благо.
Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.
У мене є Patreon, Buymeacoffee і Банка. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.
Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥