Жадеїт говорить з Геліосом щодо хранителів принца.

Насолоджуйтесь =)

За помилки й одруки прошу вибачення, потім перегляну та виправлю.

Втрачене дитя. Пролог, розділи 1-5.

Втрачене дитя. Розділ 6.

Втрачене дитя. Розділ 7.

Втрачене дитя. Розділ 8.

Втрачене дитя. Розділ 9.

Розділ 10

Біля альтанки жерця спокійно, людей нема. Жадеїт зупинився, та не встиг нічого зробити – Геліос сам з’явився.

– Не думав, що ти прийдеш.

– Чого? Я ж казав, що прийду.

– Люди багато що говорять, та й обіцяють немало, а слова дотримуються рідко. Проходь, – жрець махнув рукою, запрошуючи. – Яка справа тебе привела?

– Хочу поговорити про нинішню хранительку принца та її попередника.

– Мені відомо не багато. – Геліос сів напроти Жадеїта. – Більше знають хранителі.

– Потрібна неупереджена думка.

– Неупереджена? – жрець гмикнув. – Гаразд. Хто перший? Берил чи Топаз?

– Топаз. Я ним ніколи не цікавився і мало що знаю. Ким він був?

– Обдарований, ближче до середнього рівня по силі. Ви з ним схожі, хоча Топаз старший на десять років. Входив до свити Алмаза, та коли ти покинув змагання, був вимушений зайняти твоє місце.

– Бо схожий?

– Саме так. Нічого визначного в ньому не було. До лідерства не прагнув – у свиті було всього троє людей. Доволі сильних, але це їм не допомогло.

– Як він загинув?

– Бажаєш знати брудні подробиці? – підняв брови Геліос.

– У мережі зазначено, що він загинув при виконані. І це було саме в той період, коли на закритих територіях зросла кількість чудовиськ. Якщо в нього настільки мала свита, то він не брав участі в місіях. То що сталося?

– На принца напали. Чудово спланована атака. Троє інших хранителів разом зі свитами знаходились у різних куточках Землі. Навіть при використані порталів, вони б не встигли вчасно. Топаз охороняв Ендіміона разом зі своїми людьми. Напали у школі.

– У школі?! – здивувався Жадеїт. Школа до якої ходив принц мала бути добре захищеною – і напад стався там? Без допомоги не обійшлось.

– Так, – Геліос кивнув, – вони добре вивчили розклад принца. Ендіміон приїздив до школи трохи раніше за інших учнів. Так би мовити, ковток свободи перед зустріччю з нескінченим потоком лестощів. Засідку влаштували в кабінеті, де мав бути перший урок. Постраждало кілька людей. Топаз порталом відправив принца до короля, а сам залишився, щоб зупинити почвар.

– Чудовиська у школі, де навчається принц?!

Жадеїт ще міг повірити, що всередину провели людей. Але чудовиськ? Без допомоги точно не обійшлось.

– Еге ж. І не одне, а більше двох десятків дуже сильних почвар.

– Знайшли, хто впустив?

– Ні. Справжнього винуватця, ні.

– Співучасників?

– Двох дрібних злочинців. Нічого не знали, нічого не чули. Їм сказали, що робити, вони свою справу виконали добре.

– Зрозуміло. – Жадеїт трохи помовчав, міркуючи. – А Берил у той час входила до чиєїсь свити?

– Ні.

– Принцом цікавилась?

– Ні, – з хитрою посмішкою, похитав головою Геліос.

– Що тобі відомо? – Жадеїт нахмурився. Упевненість жерця дуже зацікавила обдарованого. Не на пустому ж місці з’явилась.

– До того, як вона стала хранителькою, Берил не цікавив принц. Її більше приваблювала історія й археологія.

– Звідки знаєш?

– Вона часто приходила поговорити. Її дуже цікавив період перед Катастрофою і сама Катастрофа. Історії, викладеній у підручниках, вона не дуже довіряла.

– Що ти їй говорив?

– Очевидно ж, що викручувався, як тільки міг. – Геліос скривився, а затим зітхнув. – Дуже допитлива дівчина… була. Уявляєш, вона страшенно не хотіла потрапити до чиєїсь свити. І не бажала стати хранителькою. Принц для неї тоді був тільки хлопчиком, не вартим уваги. Єдиною її пристрастю була історія. Вона жадала розібратись із таємницями навколо Катастрофи.

– Це точно? – Жадеїт на мить стиснув пальцями скроні. Як таке можливо? Те, що він «прочитав», не сходилось зі словами жерця. Там навіть натяку на таке пристрасне захоплення не було.

– Мені неможливо збрехати.

Істина правда. Особливий дар жерця неймовірний – йому неможливо збрехати. Але можна приховати частину правди.

– Ти дівчину в лоб питав: чи, бува, не зацікавлена вона в принцові? – Геліос усміхнувся. – Серйозно?! Ти справді питав?

– Хоча це не мій обов’язок, але я мусив знати істину причину її допитливості. – Жрець розвів руками, мов, моєї вини в цьому не має. – Тому я був сильно здивований, що вона раптом вирішила стати хранителькою принца.

– Ти розмовляв з Берил, після того як вона стала леді-хранителькою?

– Жодного разу, – похитав головою Геліос. – Я її навіть у саду не бачив.

– Навіть так, – прошепотів Жадеїт.

– Це все, що я можу розказати. Більше можеш дізнатись од хранителів.

– Поки не треба.

– Король викликав? – Геліос поглядав на обдарованого скоса.

– Те, що я тут, рахується? – Цукіно зиркнув на жерця.

– О, ти здогадався. – Чоловік заплескав у долоні.

– Наче це не очевидно. Без дозволу короля, явного чи не явного, мене б тут не було, навіть якби хранителі землю носами рили. – Жадеїт зітхнув.

– Що таке?

– Я думав, що перевірка Берил це просто привід.

– А тепер?

– Здається, не дарма Цоїзит так нервує. Тільки в мене немає доказів.

– То «прочитай» її.

– Уже. – Геліос здивовано підняв брови. – Так, я її «прочитав». Але справа в тому, що я її справді «прочитав», тільки щось спокою не дає. А що і сам зрозуміти не можу. Наче під шкірою щось застрягло. На перший погляд, все нормально, але болить.

– Надумуєш. У тебе унікальний дар, від нього не можна захиститись.

– Чого це? – Жадеїт похитав головою. – У королеви Сереніті вийшло. Її я не «прочитав».

– О… справді?

– Так.

– Можливо справа в тому, що вона не з Землі?

– Ні, у неї захист. При «читанні» я провалився в пустоту. А якщо є захист…

– То можна й обдурити. – Жрець спохмурнів.

– Саме так. – Цукіно кивнув. – Тому я й до тебе прийшов. Хоча б раз у житті, а до тебе навідується кожен. І під час обряду ти зазвичай ставиш купу запитань.

– А ще в мене добра пам’ять. То… я допоміг тобі?

– Ще й як.

***

Усаґі постукувала пальцями по нозі, дивлячись, як під вечір у будівлях загоряється світло. Таксі неквапливо прямувало до будинку Кунцита довшою дорогою, об’їжджаючи вулиці наповнені людом і автівками. Темнішало.

– О, знову. Тату, глянь, отой хлопець! – Усаґі вказала на пішохода, який чекав зеленого світла. Жадеїт мазнув по ньому поглядом. – Він схожий на Ендіміона.

Дівчина озирнулась на тата. Цукіно кивнув:

– Зовнішність принца популярна.

– Еге. Я думала у нас копій багато. Але тут їх ще більше.

– Що ближче, то густіше.

– Еге, – Усаґі похнюпилась.

– Що таке?

– Та якось дивно… Невже Ендіміона таке не лякає?

– Можливо і лякає, – Жадеїт глянув на водія, той не виглядав зацікавленим їхньою розмовою, підсуваючи якісь групі. – Гадаю, більше нервує. Бачити стільки людей схожих на тебе – не дуже приємно. Мабуть.

– М-м-м… Тату, як думаєш, це пластика чи генетичні модифікації?

– У більшості – пластика. Вона дешевша, ніж модифікації, та й не так сильно дотримується правила «не створювати абсолютних копій».

– Гм… – Усаґі потерла підборіддя, вихопивши з юрби парубка схожого на прица. – Ще один. А копій лордів не так багато. Вони не популярні?

– Та ні, просто дорожчі.

– Ха? А хіба не зовнішність принца має найбільшу ціну?

– У дечому вигідно мати багато копій, – знизав плечима Жадеїт. – Ніхто не може сказати, де справжній принц. Навіть якщо поряд буде хтось з хранителів. Але, гадаю, скоро з’являться деякі зміни в законах, щоб подібного не було.

– Ну, люди, якщо захочуть, то зроблять.

Таксі нарешті добралось до будинку Кунцита. Усаґі, вийшовши з авто, качнулась із носочків на п’ятки. Темно. Отже, капітан лордів-хранителів ще не повернувся. Прикро. Він класний. Дівчина подумала, що варто було зробити кілька фотографій з Кунцитом Айсом. Її однокласники просто здуріють од заздрощів, коли побачать.

– Усаґі, чого завмерла? Ходімо.

– А коли повернеться пан Айс? – школярка підбігла до тата і майже повисла на руці.

– Не знаю.

– Його вже другу добу нема. І зв’язку з ними пропав.

– Ти звідки знаєш?

– Цоїзит сказав.

– Пан Кіцуне, – виправив Жадеїт.

– Він дозволив звертатись на ім’я.

– Завтра я з ним щодо цього поговорю.

– Тату!

– Та можна, можна. Тільки тримайся подалі, коли він пропонуватиме пожартувати. Ціліше будеш.

– Все так погано? – Усаґі зазирнула в обличчя тата.

– Жарти в нього травм… специфічні. Тому не погоджуйся, якщо запропонує. – Жадеїт відчинив двері, пропустив доньку вперед, озирнувшись. Ні душі.

– Ой, щось холодно. Ми забули вимкнути кондиціонер? – школярка обхопила себе руками, пританцьовуючи на місці.

– Що за?.. – справді, у будинку холодно. Холодніше, ніж має бути при теплій погоді й періодичній роботі кондиціонера. Цукіно торкнувся віода, але по всьому виходило, що кондиціонер не працював жодної зайвої хвилини. Тоді звідки такий холод? – Усаґі, підійди до мене. Ближче. – Жадеїт притиснув доньку до себе, на випадок, якщо доведеться негайно забиратись з будинку, і подумки віддав наказ штучному інтелекту ввімкнути світло. – Кунците! Щоб тебе трясця вхопила! Налякав…

Цукіно трохи розслабився, уважно глянувши на Айса. На перший погляд, усе добре. Та оця його незворушність… Стоїть підпираючи стінку плечем і вухом на гостей не веде.

– О, ви повернулись! – Усаґі радісно підстрибнула й уже хотіла підійти до капітана хранителів ближче, але Жадеїт притримав її.

– Іди до спальні.

– Що? – школярка розгублено глянула на тата.

– Іди до спальні, – з притиском повторив Жадеїт, наближаючись до Кунцита. Повітря поряд з ним таке холодне, що аж подих перехоплює. – Пану Айсу недобре.

– О, зрозуміло. Я тоді буду… нагорі. Так, нагорі. У себе в кімнаті.

Усаґі мишкою пробігла поряд з ними, добралась до сходів, озирнулась. Жадеїт суворо глянув на неї. Дівчина швиденько побігла нагору.

– Кунците?

Айс залишився незворушним. Цукіно вдихнув глибше і різко видихнув, коли торкнувся плеча капітана лордів-хранителів. До біса холодний! Аж пече. Це ж скільки він абсолютним щитом користувався, що нагадує крижану статую? Жадеїт потер плече, наче намагаючись зігріти. Зітхнув. Ну, йому все одно скоро потрібно буде забрати надлишок сил в Усаґі, та й не можна, щоб Кунцит загнувся від наслідків свого дару.

Цукіно зручно влаштував обидві долоні на плечах Айса, глибоко вдихнув і почав потроху ділитись силою. Крапля за краплею, обережно, без поспіху, а то нашкодить. Ліпше, звичайно, торкатись до шкіри, та, враховуючи стан лорда-хранителя, сили потрібно багато, можливо навіть дар доведеться випустити на волю, прибравши щит.

– Жадеїте?..

Тихий шепіт привернув увагу обдарованого.

– О, ти вже не нагадуєш крижану скульптуру! Це добре. Як почуваєшся?

– Могло бути й краще. – Кунцит обачно, щоб не збити концентрацію Цукіно, зсунувши руку, роззирнувся. – Я вдома?

– Так. Не пам’ятаєш?

– Ні. Дідько! Мені потрібно до палацу. – Айс повів очима, наче щось читав.

– Зараз?

– Так, чекають.

– Стій на місці, – буркнув Жадеїт, стиснувши плечі Кунцита, – ти без сил.

– У мене є портал до палацу.

– А повертатись як будеш?

– Там переночую.

– А вийде? Стимулятор ще діє.

Капітан лордів-хранителів стиснув зуби. Так, поспати не вийде, але він і не збирався сидіти без діла… Трясця! Без сили обдарований допомогти зможе, звичайно, та раптом щось несподіване, то від нього жодної користі не буде.

Кунцит обхопив зап’ястки Жадеїта пальцями. Цукіно виразно підняв брову, наче питав: ти впевнений? Айс кивнув.

– Що таке? Кваплять?

– Наполягають, щоб я якомога швидше прибув до палацу.

Жадеїт цикнув, кілька секунд дивився в очі Кунциту, а потім хапнув його за комір, змушуючи нахилитись:

– Як же дратує, що ти вищий.

– До чого це…

Що ближчий контакт, то краще. Та обніматись посеред коридору Цукіно видалося зайвим, тому він Кунцита поцілував.

Сила переходила від одного до іншого не по краплі, а сильним, гірським потоком. Доволі пекучий поцілунок вийшов.

Щит, під яким сховався особливий дар Жадеїта, зник. Обдарований смикнувся, але зреагував пізно. Кунцит надто близько. Тримає за руки. Та ще й поцілунок.

Дар уперше за стільки років діяв без жодних обмежень. Чужі думки, емоції, відчуття, спогади – все змішалось і притиснуло Цукіно, наче велетенським каменем.