Втрачене дитя. Розділ 8

Нова частина фанфіка “Втрачене дитя”. Розділ 8. Сім’я Цукіно навідується до королівського палацу.

Насолоджуйтесь =)

За помилки й одруки прошу вибачення, потім перегляну та виправлю.

Жадеїт, Втрачене дитя, фанфік Втрачене дитя, Сейлор Мун
Зображення знайдено в Інтернеті

Втрачене дитя. Пролог, розділи 1-5.

Втрачене дитя. Розділ 6.

Втрачене дитя. Розділ 7.

Палац, Сейлор Мун, Втрачене дитя, фанфік Втрачене дитя, Жадеїт

Скриншот з аніме
“Bishoujo Senshi Sailor Moon Crystal”

Розділ 8

Жадеїт застогнав, з короткого і каламутного, як брудна вода, сну висмикнуло мерехтіння перед очима. Обдарований розплющив очі, але, збагнувши в чому проблема, потягнувся до віода, який не зняв, що вже говорити про зміну режиму, думки про навіть не жевріли.

– Хай йому грець! – прохрипів чоловік, моргнувши. – Якого ж… Кунцит, трясця!.. – лють спалахнула й одразу згасла. – Блістер? – обдарований сонним поглядом обвів кімнату.

Блістер лежав на столі, як і написав Кунцит, Цукіно сповз із ліжка, мимрячи собі під ніс прокляття, бо поспати півгодини та прокинутись таким чином – нестерпно. Стимулятори він не любить, але без них не обійтись. Сьогодні. І завтра. І післязавтра. Жадеїт покрутив блістер, скривившись. П’ять пар різнобарвних таблеток викликали не найкращі спогади.

Ліки, тобто не зовсім ліки, що входять до набору кожного обдарованого, який збирається навідатись на закриті території. Білі пігулки – шість годин бадьорості – й нестерпна спрага по закінченню. Сині – дванадцять – до спраги додається голод. Жовті – доба – і після закінчення вимкне на десять годин. Червоні – сорок вісім годин – не задрімаєш, навіть якщо дуже хочеться. З глузду не з’їдеш, але спогади не найкращі. А ще сон на цілу добу. Чорні… Чорні це три доби без сну. Жадеїт пересмикнув плечима. Незабутні враження. Такий досвід повторювати не хочеться.

Спустившись на кухню, він запив білу пігулку склянкою води. Примружив одне око, затим друге. За хвилину подіє, а поки він млявий, може дозволити собі ледарювати. Нічого не хочеться, тільки спа…

Стимулятор подіяв. Млявість змило, наче краплю чорнила водою. Жадеїт потягнувся, відчуваючи кожен м’яз. Похитав головою. На завтра є ще одна пігулка, а інші він пити не буде. Краще не ризикувати. Стимулятори сильно впливають на мозок. Частий прийом може привести до паскудних наслідків.

Цукіно замислився, що робити. Кунцит поїхав звітувати королю, отже, перепусткою слугувати не може. А Жадеїту дуже потрібно зустрітися з жерцем. Точніше їм з Усаґі потрібно зустрітися з Геліосом. Можна зв’язатися зі Смарагд, вона не відмовить, але обдарований не хотів, щоб стало відомо про його статус. Один зі свити леді-хранительки короля. Виникне купа питань, а це не потрібне. Можна поїхати без запрошень, але вони не зможуть і до палацу підійти; Жадеїта внесли у список небажаних гостей, ґвалт здійметься ще той.

Перед очима замерехтіло. Обдарований спочатку зробив замітку – покопирсатися таки в налаштуваннях віода! – і прийняв виклик. Голограма розгорнулась перед столом, Жадеїт здивовано підняв брову, але вирішив не відволікатись, все-таки з ним зв’язався сам принц.

– Ваша Високосте. – Цукіно схилив голову.

– Містере Цукіно, я запрошую вас і вашу доньку до палацу. – Обдарований на мить відвів погляд, помітивши сонну Усаґі. Дівчина завмерла на порозі, дивлячись на голограму. А-а, так йому не здалося. Голограму бачать всі, а не тільки адресат. Удома Жадеїт обмежив цю функцію. Всі, хто бажає з ним поговорити таким чином, можуть бачити тільки кабінет і його власника, звичайно. – Буду радий зустрічі з вами. – Ендіміон скосив погляд на Усаґі та зник.

– Одну проблему вирішили.

– Проблему? – молодша Цукіно позіхнула і вийшло «проумблеуму».

– Так. Невеличку, дошкульну проблему. Найнезначнішу, можна сказати. – Жадеїт переглянув офіційні запрошення. Махнув рукою, згортаючи голограми, щоб не заважали. – Сніданок?

– Спати хочеться. – Усаґі зівнула, склала руки на столі та вмостила на них голову.

– Розумію. – Погляд Жадеїта пробігся по кімнаті. Чисто. І пусто. Цікаво, робітники тут є? Чи тут хазяйнує штучний інтелект? Все-таки хранитель принца, у них багато обме… обов’язків. – Поспиш пізніше. – Обдарований торкнувся сережки. Усміхнувся. Отже, скинув усі обов’язки на розумний дім. – Сніданок приїде за п’ятнадцять хвилин.

– Приїде? – Усаґі підняла голову й витріщилась на тата. Той усміхнувся. – А тут нічого?

– Тільки продукти, що можна довго зберігати. Але їх не багато. Є кава. Хочеш?

– З молоком і цукром. – Буркнула дівчина, знову поклавши голову на руки.

– Молока нема.

– Тоді не хочу.

Жадеїт гмикнув і зайнявся нарешті налаштуваннями віода. Пройшло кілька хвилин, перш ніж обдарований зашипів під ніс прокляття, але тихо, щоб Усаґі, яка дрімала за столом, не прокинулась. Потрібен новий віод, цей ще протягне місяць-два, а потім вріже дуба. Перекладач протримається довше.

– Трясця б їх вхопила, – засичав Цукіно.

Обдаровані, які часто навідуються на закриті території знають, як швидко ламається техніка. Віоди, що мають стабільно працювати десять-п’ятнадцять років, витримують три-чотири, це без поганих сюрпризів з боку почвар. Закриті території, наче невідворотна смерть для будь-якої техніки. Точна причина поломок невідома. Можливо вся сіль у закритих територіях, бо коли почвари вириваються за її межі техніка не ламається з незрозумілих причин.

Жадеїт зітхнув, про перевірку віода і перекладача раз на півроку забув. Він на закриті території навідується рідше, ніж інші обдаровані, та це не означає, що для техніки ситуація проходить безслідно.

Сніданок привезли як раз за хвилину після замовлення нових віода і перекладача.

Коли вони приїхали до палацу, їх зустрічали. Не з килимовими доріжками, хлібом, сіллю і вишитими рушниками, але принц чекав у супроводі Нефрита і Цоїзита. Хранителі підморгнули другу. Ендіміон усміхнувся кутиками губ, побачивши їх, але в наступну мить зробився незворушним, увічливо, але дещо холодно привітався і повів гостей на екскурсію.

Жадеїт ніколи не думав, що повернеться сюди. Пройде по коридорам, зазирне до знайомих кімнат. Він ніколи не думав, що сумуватиме за цим місцем. Королівський палац асоціювався зі сталевою волею Рюноске Куро, а не з чимось приємним. Та у грудях щеміло. Ледь відчутно, як тиха мелодія. Божевілля якесь…

– Ендіміоне! Ендіміоне!

Принц, здалося, закам’янів ще дужче. Цукіно поглянув на друзів. Нефрит спокійно дивився у той бік, звідки долинув голос. Цоїзит же… Кіцуне до цієї миті всміхався і жартував, але це змінилось незадоволенням, яке успішно сховалось під холодною ввічливістю.

Ну от і зустрілись. Берил Форест має чудовий вигляд. Без найменшого сумніву красуня. Світлошкіра, чорнокоса. Зваблива, і знає про це.

– Мій принце, королева бажає вас бачити.

– У мене справи. – Ендіміон навіть не глянув на хранительку. – Зайду пізніше.

– Королева сказала, що це дуже важливо. – Форест зиркнула на незнайомих людей і стишила голос: – Мова йде про міс Дюпон.

Губи принца на мить перетворились у тоненьку смужку, він повернувся до Жадеїта й Усаґі:

– Прошу вибачення, вимушений вас покинути.

– Нам зачекати?

– Не варто. Продовжуйте прогулянку без мене. Цоїзите, Нефрите, ходімо.

Принц і хранителі пішли. Берил залишилась, сумно дивлячись у слід трійці, та за секунду обдарована ніяково посміхнулась їм:

– Перепрошую, містере?..

– Цукіно.

– Перепрошую, містере Цукіно, принц не хотів вас образити.

Жадеїт кивнув, задумавшись. Хранителька не входить до списку довірених людей принца. Ендіміон усіляко це показує. Цоїзиту вона не подобається. Нефрит… Ну, по всьому виходить, що у них з леді напружені стосунки, хоч він цього не показує.

– А ви – Берил Форест? – Жадеїт приязно всміхнувся, йому потрібно торкнутись Форест, щоб «прочитати», тому бажано не викликати негативних емоцій. Він протягнув руку.

– Так, це я. – Берил потисла долоню. – А ваше ім’я, містере Цукіно, випадково не Жадеїт? – обдарований лише кивнув. – О, це так приємно, зустрітися з власником «Місячного сяйва»! Я в захваті від вашої продукції.

– Приємно чути.

– А ця юна міс? – хранителька глянула на Усаґі.

– Моя донька. – Форест уважно дивилась на дівчину, затим перевела погляд на Жадеїта. – Ні, ми не з Венери.

– Ой! Не в перше питають?

– Самі бачите.

– Так. Але хтось із вашої рідні не землянин, еге ж?

– Чому ж не генетичні модифікації?

– Тоді ви б з донькою не були так схожі.

– Ви розумна жінка.

– Ой! Перепрошую, це не моя справа. – Берил замахала руками. – Може вас кудись провести?

– Так, у королівський сад.

– О, чудовий вибір. Вам сподобається.

***

– Що це означає, Сереніті?! – Нехеленія увірвалась до кімнати. – Ти!

Високий чоловік, що схилив голову перед королевою, зиркнув на неї. Вродливий, статний. Довгі жовті пасма стікали по плечам аж до середини спини. Тонкі губи розтягнулись у холодній посмішці, сині очі прижмурились.

– Давно не бачилися, принцесо.

– І ще стільки б не бачились, Амуре. – Нехеленія терпіти не може цього чоловіка. Він не сподобався їй з тої миті, як став захисником Сереніті. – То це тобі я маю завдячувати змінами у моєму почті?

– Твої… воїтельки сильні, але не підходять для такої важливої справи, принцесо. Ти й сама маєш це розуміти. Моя королева, – Амур ніжно торкнувся пальцями руки володарки Срібного Тисячоліття, – дозволила мені дещо змінити.

– І ти замінив моїх людей дітьми!

– Принцесо, вони впораються.

– Ти!

– Нехеленіє!

– Сестро. Я розумію твоє бажання показати силу, – принцеса взяла себе в руки, наскільки змогла. Вона все ще бажала вчепитись у горлянку Амура. – Та я думаю, чоловіка королеви Венери вистачило б для цього. Діти не мають спускатися на Землю. Це може їм нашкодити.

Кутики губ Амура смикнулися, наче він хоче ошкіритися і загарчати.

– Перепрошую, але про яких дітей ти говориш?

– Про принцесу Венери, наприклад. Чи ти прикидаєшся? Їй тільки шістнадцять!

– Цілком доросла.

– Амуре.

– Моя королево.

Кілька хвилин вони дивилися одне одному в очі, Нехеленія стиснула кулаки, подумки благаючи сестру отямитися і зупинити чоловіка Маргарити, королеви Венери.

– Амуре, наглядай за ними.

– Сереніті!

– Я все сказала.

***

Берил попрощалась з ними біля входу, й одразу зникла.

Усаґі очікував більшого від королівського саду. Чогось дивовижного. Прекрасного. Але ні, звичайний сад. Доглянутий, ясна річ, з кам’яними доріжками, барвистими клумбами і альтанками. Жадеїт вів доньку за собою так, щоб відвідувачі їх не помічали. Людей потроху ставало менше, аж поки вони не вийшли поряд з альтанкою, оплутаною в’юнкими рослинами згори донизу. Жодна жива душа, здавалося, сюди не забрідала. Школярка уважно вивчала все навколо, та так захопилась, що підскочила, коли хтось заговорив.

– О, вибачте-вибачте. Не хотів налякати.

– Та нічого… О! – Усаґі замовкла. З альтанки вийшов парубок, на перший погляд, років двадцяти, до того білявий, що очі сліпило, наче вона дивилася на сніг у сонячний день. Золотаві очі, а на чолі камінь, наче вріс у шкіру. – А-а…

– Давно не бачилися, Геліосе. – Жадеїт усміхнуся.

– Так-так, юний бешкетник і крихітка. – Жрець обійшов їх, плеснувши кілька разів у долоні. –  Скільки років минуло?

– Тринадцять.

– О, як швидко плине час. Їй чотирнадцять? – запитав у Жадеїта, й одразу, не чекаючи відповіді, звернувся до дівчини: – Тобі чотирнадцять?

– Та-ак. – Усаґі збентежено глянула на тата, той кивнув.

– Ох, маленька, така маленька. – Геліос зупинився, притиснувши палець до губ. – Нічого не вдієш. Ні, не вдієш. Хоча… – Золотаві очі глянули на обдарованого. – Так-так, справді, я зовсім забув. Що ж, ходімо!  

Далі буде…

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.