Втрачене дитя

Авторка: Silver Raven

Фандом: манґа/аніме «Сейлор Мун»

Персонажі або пейрінг: Жадеїт, принцеса Сереніті, принц Ендіміон, Кунцит та інші

Рейтинг: R, можливо буде NC-17

Жанри: гет, слеш (яой), фемслеш (юрі), романтика, фантастика, фентазі, AU

Попередження: OOC, зміна статі (gender switch)

Дисклеймер: герої манґи/аніме мені не належать, я ними пограюсь і поверну на місце

Розмір: максі

Статус: пишеться

Розміщення на інших ресурсах: пишіть, там розберемося

Опис: Обставини склалися так, що лордом-хранителем принца Ендіміона Жадеїт не став, але він про це не шкодує. Молодик воліє триматись подалі від королівської сім’ї та її вартових, однак це триватиме не довго…

Увага: Даний текст може містити нецензурну лексику, сцени насильства, натяки і/або описання одностатевих зв’язків та інших недитячих стосунків. Ви попередженні й усвідомлюєте, що робите, коли читаєте його.

Жадеїт, Втрачене дитя, фанфік Втрачене дитя, Сейлор Мун

Зображення знайдено в Інернеті

За помилки і одруки приношу вибачення, потім перегляну та виправлю.

Палац, Сейлор Мун, фанфік Втрачене дитя, Жадеїт

Пролог

За вікном авто панувала ніч. Чорне небо рясно всіяне зорями, наче темну і м’яку тканину покривали маленькі іскорки чи то вогню, чи то коштовного каміння, затягнуло хмарами – і Місяць, око, що ніколи не спить, не дивився на Землю. Від цього людям, які вірили в те, що місячні жителі спостерігають за ними день і ніч, стало легше дихати. Жадеїта це мало хвилювало.
Хоча, варто сказати, що чорне небо з цяточками зірок і Місяцем іноді будили в ньому емоції. Серце юнака заходилось шалено стукотіти у грудях, робилось якось млосно і тепло, і здавалося, що от-от виростуть крила. Таке рідко бувало. Часто-густо йому було все одно до того, що відбувається у світі. Навіть якби цунамі накрило королівський палац з усіма гостями. Смерть стількох людей Жадеїта не схвилювала б. Навіть те, що серед гостей ходить його батько, хлопця мало зачепило б. Такій він уже є. Його дар безжальний. Безжальний, як до людей, у чиї душі він зазирає, так і до самого юнака, у якого випалює почуття. Чим глибше Жадеїт занурюється, тим більше дар перетворює його на ляльку. Скоро він стане пустим всередині, як порожня посудина. Порожня оболонка.
Небагато людей для хлопця мали значення. Разом з ними він відчував себе людиною. Здавалося що тільки поруч з ними йому вдавалося нормально дихати. На повні груди. У такі миті обдарований навіть вірив, що життя прекрасне. В окрему категорію можна віднести неньку. Жадеїт рідко зустрічався з матір’ю, вони більше говорили по віоду і в особливо вдалі дні їхні розмови тривали цілу годину. Хоча зазвичай їм давали не більше п’яти хвилин. Але навіть ці декілька хвилин були для нього як ковток свіжого повітря у темному, запліснявілому підвалі. Окрім тих людей, про яких хлопець може сміливо сказати, що він їх любить, була ще одна категорія. Про цю категорію Жадеїт не здогадувався, поки не зустрівся з Кунцитом Айсом. Тепер обдарований може сміливо говорити, що є люди, які доводять його до сказу. Юнак і сам не очікував, що хтось здатний так дратувати. Тим паче його. Майже без емоційного, мало кому вдавалося вивести його з рівноваги. А якщо відверто, то нікому… крім Кунцита Айса.
– Пане?
Жадеїт кліпнув очима, і поглянув на Джулію, свою охороницю. Жінка повернулась до нього, не звернувши ніякої уваги на мимрення Джорджа, який вів автомобіль.
– Як Ви? – запитала вона.
– Не знаю, – знизав плечима юнак.
Він би і хотів сказати, що все добре. Але ні, аж ніяк не добре. Обдарований почувався ображеним. Чому покарали тільки його? Їх там було двоє! А на горіхи отримав лише Жадеїт. А от капітану лордів-хранителів навіть слова не сказали. Клятий Айс! Також хлопець не міг сказати, що все нормально. Його розуміння норми відрізнялось від того, що за норму сприймали інші люди. До того ж, Джулія і Джордж входили до тої групи людей, яких він любив і які добре його знали. А ще добре усвідомлювали хто його батько і встигли зрозуміти чого той бажає. Жадеїт передчував чергову важливу розмову. Щедро всипану незадоволення, гнівом і як апогей всього з мамою зустрічі не буде. Як і короткої розмови по віоду. Вони не розмовляли уже півроку, а це означало, що обдарований уже шість місяців вів себе не так як того бажає батько. Чергова…
Світло.
Жадеїт моргнув. Автомобіль?.. Ні, надто яскраво. Хлопець глянув у бік – стало світло як у день. Дерева більше не були чорними постатями у темряві. По хребту обдарованого забігали мурашки. Це було настільки незвично, що на мить він зосередився на цьому дивному відчутті, а потім закричав:
– Джордже!
Люди стрепенулись. Зачарованість дивним видивом не зникла повністю, але вони вже могли думати. І водій втиснув гальма до самого низу. А Джулія потягнулась до пістолету. О так, Жадеїт лише претендент на місце лорда-хранителя, але знайшлися б якісь божевільні, що спробували б його… подіти кудись.
Авто наче на щось налетіло. Жадеїт відчув як труснуло автівку, наче вони влетіли в бетонну стіну. Його жбурнуло уперед. Пасок вп’явся в тіло, затріщало, скреготнуло – і темрява.
Щось гаряче стікало по щоці. Липке і гаряче. Він потягнувся лівою рукою. І тягнувся, тягнувся, тягнувся. Здалося, що пройшла вічність перш ніж юнак торкнувся лиця. Пальці тремтіли, коли він зміг підняти голову і поглянути на руку. Кров.
Джулія! Джорд! Імена наче спалахнули вогнем у голові. Що з ними? Вони живі?
Він поглянув уперед – і завмер. Світло… гасло? Ні, вона наче стягувалось кудись. Як раз перед автівкою. Наче там хтось стояв…
Чиясь постать.
Біла постать…

Палац, Сейлор Мун, Втрачене дитя, фанфік Втрачене дитя, Жадеїт

Розділ 1

Усаґі забула книгу на підвіконнику. Одну з тих яскравих і стилізованих під видання XXI століття. Роки Жадеїт точно пригадати не може. Мабуть, копіює книги видані ще до війни, яка передувала Катастрофі.

Чоловік глянув на палітурку. Міфи. Тобто, мішанина міфів. Різних народів і часів. Все, що змогли зберегти або знайти та відновити. Потрібно повернути її на місце. А то ж може забути, а потім довго шукатиме.

У кімнаті доньки виділена полиця для паперових книг, вибирає цікаві з тих, що дарують Жадеїту. Його вважають любителем старовини.

Він повернувся до кабінету. Перед очима промайнуло декілька рядків. Чоловік потер скроні, згадавши, що знову забув налаштувати швидкість. Торкнувся сережки в лівому вусі, віддаючи подумки команду. Текст з’явився знову. Повідомлення. Одне зі школи. Попередні результати цього навчального семестру. Він відкрив його, оцінив результати й усміхнувся. Якщо донька підтягне англійську, то зможе дотриматись своєї обіцянки і отримає омріяну річ. Друге з роботи. Нічого важливого. Третє…

Жадеїт моргнув. Космічний театр? Що їм треба? Он як, два квитки. Навіщо? Йому вже вистачило, більше не хоче.

Перед очима знову щось майнуло. Він роздратовано повів плечима, знову торкнувся сережки, щоб віддати команду. А, це від Ікуко.

Віод вивів голограму перед його столом. Невисока, статна жінка років сорока-сорока п’яти на вигляд, з пофарбованим у синє волоссям.

– Жадеїте!

– Привіт, Ікуко.

– Привіт. – Зітхнула вона. – Вибач, що отак…

Такий вступ означав, що щось сталося. Ікуко Цукіно, молодша сестра його матері, не любила вплутувати племінника у свої проблеми, просила про допомогу лише в разі крайньої потреби. І в більшості випадків це стосувалося її чоловіка.

– Кендзі?

– Можливо ти чув, він отримав премію «Червоне Перо» за підняття в свої статтях гострих і важливих тем. А тепер хоче навідатись до закритих територій. – Сплеснула руками жінка.

– Не найкраща ідея.

– Я говорила йому. Та він і слухати не хоче.

– Там небезпечно.

– Не вірить. Каже, що це брехня. А влада знову приховує від людей свої темні справи.

Жадеїт зітхнув. На закриті території навіть обдаровані по одинці не ходять.

– Я поговорю з ним. Якщо не зможу переконати відмовитись від цієї ідеї, то попрошу леді-хранительку Смарагд, щоб вона приєднала його до групи обдарованих, що обстежують закриті території.

– Дякую.

– Не хвилюйся, все буде добре. – Погляд Жадеїта на мить перейшов на повідомлення з Космічного театру. Тітка давно хотіла туди потрапити. – Ікуко, любиш театр?

– Так, а що?

– У мене є два квитки до Космічного театру на виставу Жовтої богині. На завтра.

Пані Цукіно уважно поглянула на племінника.

– Ти… не хочеш? – запитала вона.

– Ні. Мені того разу вистачило.

– Розумію, – голограма Ікуко стиснула кулак. – Гаразд, давно хотіла там побувати. Може, Кендзі відволічеться трохи від своєї божевільної ідеї. – Вона трохи помовчала. – Наглянеш за Шінґо?

– Із задоволенням. Я давно не бачив бешкетника. – Жадеїт ворухнув пальцями, відправивши лист з квитками Ікуко. – Через портал в Токіо підете?

– Так. – Голограма на кілька хвилин відвела погляд, тітка отримала лист і читала повідомлення. – Завеземо до тебе Шінґо й одразу до порталу. Дякую, за подарунок.

– Насолоджуйся.

– Зустрінемося.

– Бувай.

Голову наче лещатами стиснуло. Жадеїт дочекався, коли зникне голограма, і тільки після цього дозволив собі застогнати. Знову. Це вже шостий раз за місяць. І сороковий за півроку. Що за біда? У скронях гупало так, наче кров жадала прорвати шкіру та вирватись на свободу. А лікарі так нічого і не знайшли.

Біль відступив. Кров припинила шаленіти. Під пальцями, він і незчувся, як обхопив голову руками, відчутний рубець тринадцятилітньої давності. Йому тоді дуже пощастило, що скроню не проломило. Але ж це не може бути причиною таких нестерпних головних болів. Чи може? Що ж, пройде ще одне обстеження. Можливо, цього разу лікарі зрозуміють у чому проблема.

 

***

Повітряний електробус рухався над дорожнім полотном. Усаґі Цукіно, донька Жадеїта Цукіно, власника компанії «Місячне сяйво», сонним поглядом стежила за зміною краєвидів. Більша частина пасажирів дрімала, тільки деякі ще тримались.

Порталом було б швидше, але дітям і підліткам до шістнадцяти не можна ними подорожувати. Батько завжди говорив, що це перебільшення. Обмеження стосувалося мандрів на космічні об’єкти. Поки людина не пройде обряду в храмі Богині, їй не варто покидати Землю. А на теренах планети можна подорожувати у будь-яку точку, де є портали.

Усаґі поглянула на подругу, Нару вивчала голограму з оцінками за допомогою інформаційного браслету.

– Що це? – шепотом запитала дівчина.

– Попередні результати.

– Уже прийшли?

– Еге, кілька хвилин назад. Поглянеш?

Цукіно покрутила рукою з іслетом і похитала головою.

– Чому ні?

– Боюсь.

– Усаґі, чим довше тягнеш, тим страшніше. А коли подивишся, – Нару потрусила рукою з браслетом, – то одразу стане легше.

– Ну, добре, – зітхнула світловолоса, торкнувшись іслета, щоб розгорнути голограму. Тицьнула пальцем у повідомлення та одразу заплющила очі. – Я не дивлюсь.

– Усаґі… О!

– Що там? Нару? Нару?!

– Знаєш, якщо ти продовжиш у такому дусі, то станеш відмінницею.

– Жартуєш? – Цукіно розплющила очі та поглянула на голограму. – Знову англійська.

– Це, либонь, останній тест. Я теж його не дуже гарно написала. Але поглянь, результат хороший. До кінця цього семестру ще є час, щоб покращити оцінки. Вчителька англійської, гадаю, піде тобі назустріч. Напишеш пару тестів гарно – і отримаєш набір.

– Якщо їх не розкупили.

– Як песимістично, подруго. Ти вибрала дуже дорогий набір прикрас, не кожна людина зможе його собі дозволити.

– Тато може, – знизала плечима Усаґі.

– Так, – погодилась Нару. – Але ж пам’ятаєш…

– Знаю, знаю, я дала обіцянку, що по всім предметам наберу вісімдесят балів. – Зітхнула Цукіно. – Англійська… І чому ми не можемо одразу користуватись універсальними перекладачами? Чому маємо чекати?

– Знання іноземних мов значно підвищує шанс отримати його.

– Уміно! – в один голос сказали дівчата.

Вчителька глянула на них і школярки опустили голови.

– Уміно, трясця б тебе вхопила! – тихо буркнула Усаґі. – Ти звідки взявся? Сидів же в іншому кінці.

– Пересів.

Подруги переглянулись. Зітхнули.

– Так от, – хлопець поправив окуляри, – хороші результати і знання іноземної мови підвищують шанси отримати новенький універсальний перекладач, а в особливих випадках навіть до вісімнадцяти.

– Еге, тільки результати… – Цукіно поглянула на голограму, хитнула головою і швидко згорнула її. – Крім того, потрібно знати як мінімум дві іноземні мови.

– Тобі не варто хвилюватися, – Уміно хитро посміхнувся. – Твій батько може його просто купити.

– Але навіть пан Цукіно не може змінити деякі правила. – Втрутилась Нару. – Гадаєш, моя мама не планувала купити універсальний перекладач? Вона навіть модель підібрала, але отримаю я його тільки у шістнадцять років. Бо раніше не можна. Тепер за нами пильно стежать. Щомісяця уточнюють чи не змінилась ситуація. І якщо в мене з’явиться перекладач раніше шістнадцяти, штрафи будуть страшенні.

– Сумно. – Зітхнув Уміно.

– Це тому що їх виготовляють у Срібному Тисячолітті. – Сказала Усаґі. – Тому такі дорогі. І стільки обмежень. Можна отримати їх раніше вісімнадцяти, але якщо ти не молодше шістнадцяти. Хоча є шанс користуватись нашими.

– Та ну, – протягнув однокласник, – земні універсальні перекладачі не можуть тягатися з космічними. Не той рівень.

– Наші теж непогані роблять. – Зауважила Нару. – Прикро, що і на них діють правила.

– Тестовими можна користуватись. – Втрутилась Цукіно. – Мені тато дав. – Пояснила. – У нього пораду питали.

– І що? Як відчуття? – жадібно запитав Уміно.

– Незвичайно. І дуже круто. Я такого ще не зустрічала. Батько сказав, що українські розробниці змогли досягти  успіху. Їхній прототип поки що найкращий серед земних універсальних перекладачів. І він уже ближче до рівня тих, що виготовляють у Срібному Тисячолітті.

– О, гарна новина. Цікаво, скільки знадобиться часу, щоб запустити їх серійно? – допитливо глянув на однокласницю школяр.

– Не знаю.

– Шкода.

– Уміно, ти іноді таким набридливим буваєш, – зітхнула Нару, помітивши, як Усаґі жмуриться. Знову голова болить? Здається, це вже в друге за день.

А в цей час Жадеїт Цукіно знову страждав від нестерпного головного болю.

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.

Залишити відповідь