Втрачене дитя

Авторка: Silver Raven

Фандом: манґа/аніме «Сейлор Мун»

Персонажі або пейрінг: Жадеїт, принцеса Сереніті, принц Ендіміон, Кунцит та інші

Рейтинг: R, можливо буде NC-17

Жанри: гет, слеш (яой), фемслеш (юрі), романтика, фантастика, фентазі, AU

Попередження: OOC, зміна статі (gender switch)

Дисклеймер: герої манґи/аніме мені не належать, я ними пограюсь і поверну на місце

Розмір: максі

Статус: пишеться

Розміщення на інших ресурсах: пишіть, там розберемося

Опис: Обставини склалися так, що лордом-хранителем принца Ендіміона Жадеїт не став, але він про це не шкодує. Молодик воліє триматись подалі від королівської сім’ї та її вартових, однак це триватиме не довго…

Увага: Даний текст може містити нецензурну лексику, сцени насильства, натяки і/або описання одностатевих зв’язків та інших недитячих стосунків. Ви попередженні й усвідомлюєте, що робите, коли читаєте його.


Розділ 3

Усаґі обожнює історію. А та стояла в списку «Те, що я терпіти не можу серед шкільних предметів» Мамору-Ендіміона під першим номером. Цукіно ж могла годинами розповідати про минуле, та з таким завзятям наче бачила все на власні очі. Вона знала і світову історію, і Японську. А ще дівчина обожнювала міфологію і все, що мало хоч маленький натяк на романтику. Про зайців усіх розмірів і форм краще мовчати. Білявка фанатично обожнювала речі, де були зображені ці звірятка. Побачивши її кімнату він втратив дар мови на декілька годин, чим потішив Усаґі: вона могла спокійно говорити про свою обожнювану історію.

Щиро кажучи, принц недолюблював дівчат. Вони всі такі дурненькі. Думають лише про ганчірки, коштовності та якби стати його подружкою. Авжеж, то така слава, що аж дух захоплює! Подружка принца, а там колись наречена і дружина. Юнака аж пересмикнуло. Однак пощастило, що він нічого не сказав вголос. І промовчав про свою не любов до історії.

Усаґі колись її теж ненавиділа. Вона не розуміла нащо запам’ятовувати ті дати, що потонули в роках. Отримувала огидні оцінки та зі сльозами йшла до батька. Той заспокоював крихітку, а потім, усвідомивши, що на його донці поставили хрест, вирішивши що дівчинка абсолютна невдаха, став навчати малу сам, видирав зі свого розкладу години не тільки для прогулянок з дитиною. Історія була першим предметом, якому вона навчалась у тата. Жадеїт уміє гарно говорити, а вже нудні уроки, що розповідали про минуле всього світу та Японії, у нього стали схожими на казки. Дещо моторошні, сумні, з присмаком болю і крові, та Усаґі добре їх запам’ятала.

Важко було повірити, що колись не існувало Ілюзіону, планета Земля не мала ні короля, ні лордів-хранителів, ні обдарованих, а населення поступово наближувалось до позначки у тридцять мільярдів. Тридцять мільярдів! Усаґі не могла собі такого уявити. А те, що їхні предки жили всього сто років!? Хоча їм і меншого часу вистачало, щоб лиха накоїти. До третього тисячоліття було ще п’ятсот років, а Марс, Місяць і пояс астероїдів не тільки механізми навідували, а й люди. Спочатку потихеньку. Обережно, щоб вивчити кожен сантиметр. За якихось двадцять років від неї відмовились. Почали будувати бази на інших планетах і відселяти зайвих. Населення Землі саме тоді наближалось до позначки в тридцять мільярдів! Прогодувати таку кількість людей було неймовірно складно. Про інше взагалі краще мовчати. Почались епідемії, землетруси, виверження вулканів, цунамі і війни. Згадали про ядерну зброю. Людство наближалось до своєї загибелі. Тоді почали з’являтись перші обдаровані, що спричинило ще більший жах. Бої стали жорстокішими, одні намагались знищити інших. Землю трясло майже століття, коли народився той, хто вирішив, що пора припинити це.

Інформації про першого короля Землі дуже мало. Правдивої. Більше легенди, вигадані людьми. Та й якось не до записів тоді було. Планета гинула, все живе повільно зникало у вирі людської ненависті, тому на якось юнака, що вперто намагався врятувати всіх дивились як на божевільного. Але в нього вийшло. Уже близько тисячоліття людство живе мирно. Якби поруч був Жадеїт, то додав би слово «відносно».

Авжеж після всього того все змінилося. Тепер головний – король Землі, йому підкорюються президенти всіх держав. Кордони збереглись, але тепер не потрібна купа паперів, щоб навідатись до іншої країни. Традиції, мову, міфологію – все, що вижило після нищівних років, берегли як зіницю ока. Ой і мучиться Усаґі з каліграфією, та ніколи на неї не жаліється. Ще чого. Та це ж сором японці не вміти написати ієрогліф! Деякі її роботи навіть брали участь у шкільному змаганні.

Тому, не дай небо, Мамору сказав би хоч одне горбате слово про історію, зайчиків тощо, Усаґі без будь-яких вагань дала б йому в носа. На своє щастя хлопець мовчав.

Молодшу Цукіно учили битись. Джулія раніше майже щодня займалась з нею. Спочатку дівчина не розуміла нащо їй це, та, коли вона показала двом розбишакам, які частенько скубли школярку за коси, де раки зимують, усвідомила, як це корисно. Авжеж, потім вона вислухала лекцію від своєї вчительки. Жінка навіть змогла поговорити з Жадеїтом, але той одразу сказав, що хлопці самі винні. Тепер тренувань було менше, та школярка про них не забувала і старанно займалась щонайменше два рази на тиждень. Певно, хтось цьому здивувався б. Для чого це? Усаґі всього чотирнадцять, але її намагались викрасти уже з десяток разів, а спроби нашкодити дівчина припинила рахувати, як тільки їх стало більше ста. О так, вона чудово знає, що за нею тінню ходять двоє охоронців. Але їх можна обдурити, а батько і команда Джі не завжди зможуть встигнути вчасно. Тому і тренується. Та зараз вона перевіряла гостя, відклавши все на потім.

Мамору розумний хлопець, але не вміє навчати. Зовсім. Він гарно говорить англійською, знає тонкощі, та не може їх пояснити. І не хоче. Усаґі з таким ставленням уже стикалася.

Для початку вона дасть йому три дні, якщо він не почне відноситися до неї серйозно, школярка поговорить з батьком. Такий репетитор їй не потрібен.

***

Голова пульсувала. Біль розтікався по тілу лавою від скронь і до пальців ніг. Жадеїт розплющив очі. На мить йому здалося, що він опинився в тих днях, коли мав стати хранителем принца. У кімнаті все було як тоді. Але на руці годинник, що сильно її стиснув, на ньому не костюм претендента, а біля дверей замість старомодного телефону – віод, що миготів купою повідомлень.

Цукіно сповз із ліжка і повільно пішов до ванної.

Прохолодна вода повернула в нього життя і біль втратив свою гостроту. Перевдягнувшись, Жадеїт переглянув повідомлення. Нічого важливого, крім того, що він проспав цілу добу. Чоловік довго дивився на дату і лише похитав головою, бо не знав, що і думати. Написавши декілька рядків для доньки і команди Джі, золотокосий вирішив покинути кімнату.

Двері відчинились у ту саму мить, коли Кунцин збирався постукати. Біловолосий так і завмер з піднятою рукою. Жадеїт розгублено поглянув на це і коротко усміхнувся Айсу.

– Доброго ранку.

– Доброго, – відповів капітан лордів-хранителів, опустивши руку. – Як ти?

– Краще, ніж було декілька хвилин назад.

– Ти захворів?

– Ні, – похитав головою Жадеїт, покинувши кімнату. Двері зачинилися. – Просто сильно втомився і міцно заснув. Дарма ви мене не розбудили.

– Можливо. Але тепер ти не виглядаєш як труп.

– Я не… – Цукіно зупинився, прикусивши язика.

– Ми давно не бачились, Жадеїте, – заговорив Кунцит, – але навіть твоя зовнішність венеріана  не приховувала хворобливого вигляду.

Колишній претендент на місце хранителя не відмахнувся, не буркнув, що за дурниці, тільки нахмурився. Це дуже погано!

– Ходімо поснідаємо. – Змінив тему капітан. – Ти займеш місце Берил, поки не знайдеться іншого претендента чи претендентки.

– Гаразд, – відповів бізнесмен. Вони йшли коридорами до їдальні, що розташувалась на першому поверсі. – Що з нею буде?

– Залежить од того, що вона скаже.

– Металія вміє дурити.

– Так, – погодився Кунцит, подивившись на Цукіно. – Так, вміє. А Берил вміє думати. Вона мала відмовитись. У першу чергу вона леді-хранителька…

– Це не її бажання.

– Що?

– Кажу, що вона не хотіла буди леді-хранителькою. У неї зовсім інше бажання і Металія знала його.

– Виправдовуєш її?

– Ні, коли дивишся так важко відсторонитися. – Пояснив Жадеїт.

– Це завжди так?

– Буває ще гірше.

До їдальні вони увійшли мовчки, поснідали, не перекинувшись і словом. Цукіно думав про Берил, Кунцит теж, але, на відміну від першого, у нього не було і краплі співчуття. Бізнесмен і тимчасовий лорд-хранитель знав, що може очікувати дівчину. Та не міг нічого вдіяти.

– Жадеїте, – проспівала його ім’я Смарагд, сівши поруч із золотокосим. – Давно не бачились, хлопче.

– Як ся маєте, пані? – поцікавився Цукіно. Леді-хранителці короля уже за триста, тому від неї він міг спокійно сприйняти навіть «малюка».

– Поганець, – погрозила йому пальцем жінка. – Треба поговорити. – Стала серйозною зеленоволоса. – У тебе справи, Кунците.

Той здивовано роздивлявся колоритну парочку: нептунка і венеріанин, не справжніх, та дуже вже схожі.

– Ти мене відсилаєш, Смарагде?

– Що ти, – махнула рукою хранителька, – нагадую.

Айс хитнув головою, але залишив їх одних. У нього, справді, дуже багато справ.

– Скільки б я не намагалась поглянути на твою дитину, Жадеїте, то нічого не могла побачити, поки ти поруч з нею. Давно став бачити майбутнє?

– Це важливо? – зеленокоса кивнула. – Третій рік уже.

Обличчя Смарагда на мить завмерло, а потім кутики її губ опустились і вона сумно на нього поглянула.

– Вони прибудуть за тиждень, відведи зайчика до Геліоса.

– Як? Я не можу… – почав Жадеїт, але леді-хранителька короля не дала йому договорити.

– Я можу і поговорю з ним, у тебе є сім днів, поки вони ще не прибули.

– Що ти бачила?

– Небагато. Я ніколи не бачила того, що буде з нею. Тебе не бачила, коли вона навідувалась. Заглянути в майбутнє твоє доньки важко, а коли ви разом, то неможливо. Все, що мені відомо, її треба відвести до храму. А ще, що нашому володарю не вдасться тебе залишити тут.

– Мені вибачитись?

– Ні, король зможе витримати це випробування. Я за тебе хвилююсь. – Жінка глянула на нього якось втомлено. – Уперше з таким стикаюсь. Ще жодного разу хист бачити майбутнє так сильно не заважав мені дізнатися, що чекає людину далі. Я вириваю шматки з цілої картини і вони тривожать.

– Усе погано? – Жадеїт поглянув на свою тарілку. Він з’їв усе. Навіть дивно. Підняв очі на Смарагд.

– Ні, – хитнула вона головою, – радше складно, важко, але не погано.

– Тоді добре.

Хранителька подалась до нього, уважно поглянувши в очі. Цукіно декілька раз моргнув і відвів погляд.

– Хотіла б я знати, що ти бачив, але ти мені не скажеш.

– Не сьогодні. Треба йти.

Смарагд поглянула на Цоїзита і Нефрита, що привернули увагу Жадеїта.

– Точно, мені ще треба навідатись до Геліоса.

– Я дуже тобі вдячний.

– Рада допомогти, хлопче. – Звівшись на ноги, підморгнула золотокосому жінка. Той усміхнувся.

***

Усаґі зачинила двері кабінету та повернулась до столу, де лежав фотоальбом. Такі речі вона бачила нечасто. Тобто, зовсім не бачила. Чула, читала, та ніколи не думала, що зможе надибати таку річ в реальності. У неї всі світлини зберігалися на спеціальному накопичувачі, деякі вона роздрукувала, щоб почепити на стіну, інші змінювали одна одну в рамці. Фотоальбом, що лежав на столі, це як поклик минулого. Артефакт давніх часів до якого треба відноситись з повагою і обережністю.

Дівчина зробила декілька кроків, сіла і пальцем торкнулась твердої палітурки. Гладка поверхня темно-зеленого кольору з мало помітним чорним візерунком. Цукіно відкрила альбом і розгублено дивилась на першу світлину. Це вона така мала на руках батька, а поруч з ним Нефрит Браун і Цоїзит Кіцуне. Школярка стиснула край столу. Золотокосий хлопець на фотокартці виглядав змученим і ніяково посміхався. А ще був дуже молодим.

Коли люди живуть більше п’яти сотень років, діти зазвичай з’являються після тридцяти-сорока, та аж ніяк не у вісімнадцять. Тобто сімнадцять. Вона народилася, коли йому було сімнадцять. На другій, третій і четвертій сторінці Усаґі фотографували саму або з Джорджем і Джулією. На п’ятій вона знову була з батьком. На шостій усього одна фотографія, та від неї перехопило дух. Білявка не могла дихати. Просто дивилась.

Ось вона, та що дала їй життя. Стоїть поруч з Жадеїтом Цукіно і тримає маленьку Усаґі на руках, і дівчинка злякано дивиться в об’єктив, наче зажадавши вирватись із її обіймів. Вони з батьком майже одного зросту. Можливо у неї взуття з високими підборами, довга біла сукня торкалась підлоги. У жінки спокійний вираз обличчя. Ні теплої усмішки, ні розгубленості – нічого. Вона впевнена в собі. Це видно по гарному лиці. Овальної форми, з тонкими губами, акуратним носом, наче хтось довго і вперто виточував його з мармуру, брови і вії світлі, тому на тлі блідої шкіри їх майже не видно. Очі, школярка нахилилась ближче, обережно видихнувши в бік, наче повітря може нашкодити фотографії, дивовижного кольору, наче розтоплене срібло. Білосніжні коси зав’язані у два оданґо з хвостиками.

Це обличчя вона сотню раз бачила по віоду, коли заходила у світову мережу. І жодного разу Усаґі не подумала, що вони схожі. Це ж королева Срібного Тисячоліття і володарка Місяцю! А школярка – донька Жадеїта Цукіно, якому її народження принесло купу проблем. Але він ніколи і словом їй не дорікав.

Білявка провела пальцем по світлині, після чого додивилась альбом до кінця. Тут лише одна фотографія з королевою Сереніті, та і цього вистачило. Дівчина підійшла до віоду і вибрала айді батька, той відповів за три хвилини.

– Привіт, Усаґі.

– Я подивилась.

Жадеїт декілька секунд мовчав, а молодша Цукіно роздивлялась його лице. Жодних змін у міміці, отже, це змодельована штучним інтелектом зовнішність абонента до якого зателефонували на мобільний віод. Ті, хоч і передавали картинку зі стаціонарного у відповідну частину мозку людини, ще не могли, без додаткової техніки, пересилати у відповідь разом з розмовою ще і зображення співрозмовника, тому її моделювали, але не наділяли мімікою, щоб не виникало проблем із розрізненням.

– Я буду за півгодини.

Школярка моргнула – віод майорів повідомленням, що дзвінок завершено. Вона тицьнула в нього пальцем і те щезло. По поверхні пробігла тінь, а потім з’явились логотипи виробника й Усаґі відійшла. Це ж скільки вона так простояла, що віод перейшов у режим очікування?

Як це за півгодини?

***

– І що це ти задумав?

Жадеїт поглянув на Нефрита, що увійшов до його кімнати і побачив, як той дистанційно вмикає через свій віод автопілот на аері та дає йому команду повернутись додому.

– Збираюсь навідатись в Японію і повернутись сюди зі супроводом.

– Нам полетіти з тобою?

– Ні, не треба, – білявий похитав головою. – До слова, туди я не маю наміру летіти.

– Як же ти будеш добиратись?

– Порталом.

– Не дадуть, особливо після того, що ми з Цоїзитом зробили. Навіть Кунцит і Смарагд не вмовлять короля дати тобі одноразовий портал, про більше краще мовчати.

– А мені не треба, сам впораюсь. – І Жадеїт, підморгнувши другу, зник.

Браун вражено дивився на те місце, де ще секунду назад стояв Цукіно. Здається, вони дуже давно не бачились у реальності та дечого не знають про спільного друга.

***

Чорнява жінка кинула погляд на кішку, що сиділа поруч з її кріслом і не реагувала на гамір, який стояв у залі. Люди говорили. Хто голосніше, хто тихіше, але тема одна: чому? Бар’єр, що Сереніті поставила між Сонячною системою і космічними човнами Галаксії, відомої завойовниці, не зник з її смертю. Це не могло не втішати, та жителі Срібного Тисячоліття, а це майже всі люди системи, крім планети Земля (у них Ілюзіон і своя влада, яка палки в колеса ставити не буде), не знали причини цього.

Нехеленія здогадувалась, вона бачила більше, ніж інші. Жінка свою сестру добре знала, опустивши на мить те, що декілька років назад намагалась захопити владу на Місяці, а вони з Сереніті стали майже ворогами. Майже тут головне слово. Вона помилилась і королева Срібного Тисячоліття показала їй правду, довела, що той вибір неправильний. Покарала, ясна річ, але б Нехеленія не змогла себе пробачити, якби її лише по плечу поплескали і сказали: буває, кожен помиляється.

О так, кожен. Чорнявка згодна з цим. Але її помилка коштувала б людству дуже дорого і стала б фатальною.

Принцеса Срібного Тисячоліття зітхнула і знову поглянула на кішку. Луна, жриця Селени. Тільки в храмі Нехеленія бачила її в людському виді, а по Місяцеві вона гуляє оттак. Чорна кішка, на лобі якої видно жовтий серпень місяцю, велично поглянула на сестру своєї нині мертвої володарки.

– Ти впевнена?

– Іншого варіанту нема. Лице спадкоємиця Сереніті може підтримувати захист і володіти срібним кристалом.

– Гадаєш, вона існує? – Нехеленія у цю мить могла б поклястися, що почула в голосі Луни глузування.

– Я можу лише здогадуватись, а от ти знаєш точно.

Кішка примружилась.

– Про що це ти?

– Не бреши мені, жрице Селени, у моєї сестри є донька і ти це чудово знаєш, бо допомагала її ховати. – Тихо мовила принцеса. – І вона на Землі, у надійних руках, тому що не будь дитина під захистом – її давно б знайшли. – Нехеленія обвела поглядом залу, люди продовжували галасувати та їх ніхто не чув.

Луна відвернулась, мовивши:

– Мені мало що відомо.

– Я візьму срібний кристал, щоб знайти доньку Сереніті.

– Твоя воля, – холодно буркнула жриця.

– Вони ще не знають.

– Що?

– Я їм сказала, що нам треба навідати Землю, та не пояснила причини. – Погляд Нехеленії зупинився на захисниках її сестри та їхньому супроводі. – Ми не можемо чекати, як тільки бар’єр зникне – нам кінець.

– Знаю. Роби, що треба, у тебе є моя підтримка.

– Дякую, Луно.

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.

Добавить комментарий