Втрачене дитя

Авторка: Silver Raven

Фандом: манґа/аніме «Сейлор Мун»

Персонажі або пейрінг: Жадеїт, принцеса Сереніті, принц Ендіміон, Кунцит та інші

Рейтинг: R, можливо буде NC-17

Жанри: гет, слеш (яой), фемслеш (юрі), романтика, фантастика, фентазі, AU

Попередження: OOC, зміна статі (gender switch)

Дисклеймер: герої манґи/аніме мені не належать, я ними пограюсь і поверну на місце

Розмір: максі

Статус: пишеться

Розміщення на інших ресурсах: пишіть, там розберемося

Опис: Обставини склалися так, що лордом-хранителем принца Ендіміона Жадеїт не став, але він про це не шкодує. Молодик воліє триматись подалі від королівської сім’ї та її вартових, однак це триватиме не довго…

Увага: Цей текст може містити натяки і/або описання одностатевих стосунків, якщо вони для вас неприйнятні – не читайте його. Також текст може містити сцени фізичного і психологічного насильства, обсцентну лексику й інші неприємні/шокуючі речі. Ви попереджені й розумієте, що робите, читаючи цей фанфік.


Палац, Сейлор Мун, Втрачене дитя, фанфік Втрачене дитя, Жадеїт

Розділ 3

Містечко, що і було метою їхньої подорожі, виявилось таким гарним, наче з картинки. Як з тих цифрових листівок, що надсилаються друзям і знайомим під час подорожі. Не світлини, а саме листівки. З чепурними будиночками, вузенькими або широкими вулицями, без мандрівників. Можливо, на них зображені статуї, храми, фонтани, озера, сади, квітучі галявини. Усі напрочуд гарні. І не дуже правдиві. Бо туристів тут ходило багато. Галас стояв такий, що слова не почуєш, тому їхній гід і вчителька зі своїм напарником спілкувались жестами. Мабуть, ще й за допомогою віодів пересилали одне одному повідомлення.

Школярі чекали, поглядаючи навсібіч. Такого вони не очікували. Либонь, і вчителі про таке не думали. Он як жестикулюють. Нарешті домовились, махнули учням – і поволі рушили в потрібному напрямку. Оминули кілька будівель, пройшлись провулками та вибрались туди, де людей ходило значно менше.

Слова гіда полились, як пісня. Розповідав мало не про кожний камінчик. Усаґі слухала чоловіка краєм вуха, роздивляючись споруди виконані в традиційному японському стилі. Їх тільки в таких от «автентичних» містечках і можна побачити. А ще на листівках. І, авжеж, на старих світлинах.

Містечко їй подобалось, хоча тут чомусь вирішили не будувати портал, добирайтесь електробусами. Не було тут і звичних вітрин, до яких варто тільки підійти і тобі одразу покажуть, якщо не весь, то більшу частину асортименту того чи іншого магазину. Перед очима не з’являлась реклама. По вулицям не бігали божевільні, що вірили в кінець світу, який настане от прямо сьогодні. Тільки почекайте годинку. Над дорожнім полотном не рухались електробуси, над будівлями не ширяли аери, а електромобілі не впадали око яскравими барвами. Їх тут просто не було. Так незвично.

Усаґі покрутила головою. Найбільше її зацікавив храм збудований на пагорбі з не одною сотнею сходинок, якими треба піднятися. Саме через бажання поглянути на споруду і погодилась на цю подорож. Тато був дуже здивований. Запропонував поїхати удвох. Але дівчина відмовилась, вона вже не маленька, а з друзями буде набагато цікавіше.

І вона не помилилась. Усе виявилось набагато смішніше. Для кожної сходинки знайшовся жарт, поки вони піднімалися. Храм їх, захеканим після довгого підйому, не вразив. Та варто було трохи перепочити, як школярі захоплено розглядали споруду і розпитували гіда, який поважно кивав головою, підтверджуючи ті чи інші слова.

Стиснуло скроні. Всього на мить, а перед очима потемніло.

– Усаґі, ти як? – стривожено поглянула на подругу Нару, підхопивши під руку.

– Н-нормально, – хитнула головою Цукіно. Затьмарення пройшло. – Нам туди.

Таке було не раз, але дівчина думала, що в неї є ще три дні в запасі. Зазвичай, їй робилось погано на п’ятий-шостий день відсутності батька. Чому вона не знала, але тато ніколи не затримувався довше чотирьох днів, які б справи у нього не були. Він або намагався закінчити їх якомога швидше, або на день-два повертався додому, а потім знову займався справами. Та іноді не встигав. Усяке бувало.

Усаґі добре запам’ятала як це починається. Темніє перед очима, нудить, тисне на скроні. Голова паморочиться. Усередині все скручується.

Інформаційний браслет спалахнув червоним. Дівчина стиснула долонею руку над ним і поглянула на подругу. Та спантеличено розглядала іслет.

– Клич вчительку, – попросила Усаґі, ноги чомусь ослабли.

На землю вона не гепнулась тільки тому, що її тримала Нару й Уміно, який підбіг до подруг, коли помітив, що з Цукіно не все гаразд.

***

Жадеїт гостей не чекав. Усі заплановані візити відбулися. Шінґо радів зустрічі з братом, трохи засмутився, що не побачив племінницю. Ікуко виглядала чудово, навіть коли повернулася з театру з блискучими очима. Не виплакала. Не відпустила. Не може. Як і він. Кендзі був приголомшений. Спочатку Цукіно не зрозумів у чому справа. Чоловік тітки поглядав на нього так, наче вперше побачив. Навіть, коли обдарований вирішив поговорити про грандіозну ідею журналіста. Авжеж, переконати Кендзі не вдалося, зате Жадеїт зміг домовитися, що той не сунеться на закриті території сам.

Стукіт у двері став сюрпризом. Ікуко з сім’єю повідомили б, якби вирішили повернутись. Інших гостей не заплановано. А якщо вони непрохані, то нічого доброго не варто очікувати. Тим паче, коли гості пройшли непомітними повз охорону.

Знову? Жадеїт напружився. Він обдарований, а непрохані гості дуже пошкодують, якщо спробують напасти.

Чоловік наблизився до дверей, подумки віддав наказ віоду, той одразу розгорнув голограму, – і розгублено підняв брови. Цукіно очікував побачити будь-кого, але точно не цю трійцю.

– Привіт! Давно не бачились. – Цоїзит як завжди швидкий, нахабний і веселий. Жадеїт навіть  не встиг усвідомити, що робить, а вже відступив, пропускаючи гостей. – А в тебе гарно, зручно, тихенько…

– Цоїзите. – Нефрит спокійніший. Привітно всміхається, пропустивши перед себе чорнявого хлопця, про якого господар дому намагається не думати.

– А що? – рудий лорд-хранитель аж підскочив, крутнувся на місці та зиркнув на шатена. – Я привітався. Зробив кілька компліментів…

– Помовчи трохи.

– Мовчання не входить в перелік моїх талантів.

Жадеїт мимохіть усміхнувся, згадавши чому йому сподобався Цоїзит Кіцуне. Говіркий, хитрий, нахабний. За це його і любили, і дуже хотіли відлупцювати.

– Це, звичайно, цікаво. – Жадеїт зачинив двері. – Але що ви тут робите?

Нефрит і Цоїзит переглянулись. Чорнявий хлопець уважно розглядав будинок, іноді скоса зиркаючи на власника. Не в гості ж вирішили навідатись.

– Нам потрібна твоя допомога. – Слова взяв Кіцуне, в мить ставши дуже серйозним. – Є одна делікатна справа. – Він швидко глянув на хлопця. – Можливо, ти знаєш Берил.

– Чув про неї.

Леді-хранителька принца. Її обрали три роки назад. Жадеїт бачив дівчину, коли випадково натрапив на новини з королівського палацу. Розумна, гарна і, якщо вірити пліткам, сильна обдарована. Невже з нею виникли якісь проблеми?

– Ну, – Нефрит заговорив з принцом. Той зосередився на ньому, поки Цоїзит, наблизившись до старого друга, шепотів: – Її не перевіряли.

– Чому? – тихо поцікавився Жадеїт.

Після переможного маршу Галаксії по Молочному Шляху, тільки деякі системи вціліли. І, щоб їх не спіткала сумна доля, їхні жителі доклали немало зусиль для свого захисту. Звичайно, жителі галактики обрали різні способи. Сонячна система, наприклад, зникла. Ні, вона існує, але ні Галаксія, ні її посіпаки не можуть знайти Срібне Тисячоліття й Ілюзіон. Королева Сереніті зробила їх невидимими. Але це не означає, що завойовниця не встигла заслати своїх шпигунів. У двох системах прихильники Галаксії наблизились до правителів і спокійно зняли захист. Не залишилось нічого живого. Тому дивно, що хранительку принца не перевірили.

– Її батько друг короля, – Цоїзит хитнув головою. – Тоді назріла чергова зустріч з представниками Срібного Тисячоліття, з’явитися без повної вісімки… Радники просто криком заходились, що ми покажемо свою слабкість. Володар вирішив, що ліпше швидше знайти останнього хранителя для принца, ніж вислуховувати скиглення. Сам знаєш, як вони можуть дістати. Ендіміону обдаровані не сподобалися. Усіх відкинув. Король вибрав сам. Але часу на перевірку не залишилось.

– І? – підштовхнув Жадеїт.

– Вона сильна обдарована. Розумна. Але… – Кіцуне розвів руками. – Останнім часом мені щось мариться. Це не чітко, та відчуття таке, що з Берил щось не так. Знаю, звучить, як маячня…

– Хочеш, щоб я її «прочитав». – Цукіно не питав, стверджував.

– Так. Це нахабство з мого боку, але ти єдиний, хто може одразу розвіяти мої підозри.

– Або підтвердити.

Цоїзит глянув на друга.

– Намагаюся про це не думати.

Жадеїт хитнув головою. Не хочеться лізти в королівські справи, можуть і не відпустити. З леді-хранителькою Смарагд у нього домовленість, він допомагає, але його ніколи не викликали до палацу. І завдання йому давали коротенькі. На два-три дні максимум, хоча вони завжди розтягувались на довше.

Якщо Цукіно вирішить допомогти друзям, які не кинули його в біді, то доведеться навідатися в королівську резиденцію. Зустрітися з тими, кого він бачити не хоче. Але… погляд Жадеїта зупинився на чорнявому хлопці.

Портал відрився поруч з принцом. Нефрит одразу став перед ним, Цоїзит напружився, готовий ударити, а власник дому гмикнув. Якщо пришли ці двоє та ще разом з Ендіміоном, то варто очікувати третього лорда-хранителя.

І він не помилися. З порталу вийшов Кунцит Айс.

– Нефрите, що за жарти? – холодно поцікавився біловолосий капітан, швидко окинувши поглядом приміщення.

– Жодних жартів, Кунците. – Заговорив Цоїзит, привернувши увагу Айса до себе. – Потрібно владнати одну справу.

– Попередити мене не могли, що ви зібралися навідати Жадеїта К…

– Цукіно, – не дав договорити власник дому. Не хотів чути те прізвище. – Давно не бачилися, Кунците. Як твої справи?

Він і сам здивувався тому, як щиро прозвучали його слова. Ні гніву, ні роздратування. Тільки спокій і крапля допитливості. Айс уважно поглянув на нього. Мабуть, теж здивувався. Останній раз, коли вони бачились, Жадеїт дещо лютував. Мало не побився з радниками короля. Точніше, мало їх не вбив. Його тоді ледь відтягли. І то тільки завдяки Смарагд і Геліосу.

– Нормально, коли ці двоє не тікають і не тягнуть за собою принца. – Кунцит указав пальцем на Нефрита Брауна і Цоїзита Кіцуне.

– Вони мене нікуди не тягли. Я сам прийшов. – Серйозно зауважив Ендіміон.

Просто копія короля. Жадеїт усміхнувся.

Перед очима загорівся червоний напис. Цукіно майже засичав – ще ж два дні було! Що за біда? То з ним щось не зрозуміле робиться, то донька страждає.

– Повернуся за кілька хвилин.

– Жадеїте? – спантеличено поглянув на друга Цоїзит.

– Потім.

І він щез.

– Портал? – здивувався принц.

Портативні портали коштували дорого, і до них мали доступ не всі. Тільки наближені короля.

– Я не бачив артефакту, – промимрив Кіцуне.

***

Усаґі скрутилася на вузькому ліжку в медпункті. Перед очима танцювали різнокольорові кола. Живіт замерз, наче вона наковталась кубиків льоду. Терпли пальці, тиснуло в грудях. Слух підводив.

Слова вчительки і медсестри то віддавались луною, то стихали так, наче вони кудись відійшли. Далеко-далеко.

– …зв’язатися?..

–…уявляєш?

Щось зашурхотіло. Хтось скрикнув.

– …Богине!

– …пане Цукіно!

Тато вже тут? Приїхав! Усаґі спробувала піднятися, але навіть не змогла поворухнутися. Сили її покинули.

Щось прохолодне торкнулося чола. Вона застогнала від полегшення.

– Потерпи трохи, зайчику. Зараз повернемося додому.

– Пане Цукіно, як це забрати?! – вчителька.

– Дівчині потрібна допомога! – медсестра.

– Я знаю, – відповідає Жадеїт, обережно підхопивши доньку на руки. – І знаю, що потрібно робити.