Авторка: Silver Raven

Бета (редактор): нема

Фандом: ориджинал (правило дев’ятки)

Персонажі: мандрівники

Рейтинг: не для дітей

Жанри: фентазі, натяки на жах (горор)

Попередження: насильство, смерть персонажів

Розмір: міні

Статус: завершено

Публікація на сторонніх ресурсах: питайте, я не кусаюся

Опис: Коли почуєш, як дитячий голос співає колискову, – тікай. Так швидко, як тільки можеш. Біжи світ за очі!

Вони зупинилися неподалік замку. Можливо, колись той виглядав велично, ба, навіть розкішно, та тепер, у променях сонця, що повільно котилося за обрій, залишки споруди виднілися кістяком якось прадавнього чудовиська. Он де, біля дерев, що відділяли меншу галявину, на якій вони планували влаштуватися на ніч, від більшої, на якій ще виднілися руїни замку, лежить голова. Певно колись то була вежа. У ті часи вона, мабуть, мала високий і тонкий шпиль, на якому майоріли знамена. Можливо, там був зображений якийсь птах або звір. А може, на тому давньому знамену була вишита біла лілія? Хто його зна, від того часу минуло стільки літ, що з пам’яті вже давно стерлися події, які тут колись були.

Вежа, тобто голова, хоча тепер уже череп дивився на них провалом вікна. Як здалося одному з молодиків, недобре дивився. Ніби говорив непрошеним гостям забиратися. Геть звідси! Вам тут не місце! Мерзенні й огидні нікчеми!

Колись вежа була високою, мабуть, найбільшою в усьому замку. Саме її верхівка скидалася на голову, тобто на череп чудовиська. Нижня частина вежі постраждала більше та нагадувала довгу шию, що переходила в тіло. Могутнє колись тіло перетворилося на потрощений кістяк. Он де передня лапа, ото зламані ребра, а отам, подалі від людей, що влаштовувалися на ніч, лежав хвіст.

– Швидше, сонні мухи! – гаркнув ватажок. – Якщо не хочете спати просто неба, ворушіть лапами!

Хлопці поквапилися. У їхнього шановного ватажка клепки вистачить утнути таку дурницю та залишити їх ночувати просто неба, начхавши на те, що на сході збираються темні хмари.

– Дощ буде, – тихо сказав чоловік із довгими сивими вусами.

Почув його тільки молодик, якому здавалося, що замок то чудовисько, а зруйнована верхівка вежі – голова, тобто череп, що недобре поглядає на них пустим оком.

– Справді? – для нього темні хмари над головою не виглядали загрозливими. Хмари, як хмари. Останні промені сонця пофарбували їх в усі відтінки червоного та рожевого.

– Ще питаєш. Кажу тобі, буде дощ. Можливо, навіть злива. – Впевнено кивнув чоловік, напинаючи намет. Молодик допомагав йому. – І принесла нас сюди нечиста, – дуже тихо сказав він, що напарник заледве почув його слова, – казав же, треба їхати іншим шляхом. Та ні, він уперся, як баран. – Вернигора, так звуть чоловіка з довгими сивими вусами, зиркнув на ватажка, запевнився, що той на них не дивиться і сплюнув на землю: – Трясця б його вхопила.   

Молодик подумки погодився з цими словами. Вони вже кілька місяців тинялися туди-сюди. Мізерної здобичі ледь вистачало, щоб підлатати зброю та броню, харчів у них залишилося небагато, розваг ніяких, а їх носить бозна-де.

– Ти обережніше зі словами, Вернигоре, а то Осмар почує.

– А хай і чує, Левко. Хай чує. Дістав уже.

Левко і з цим погодився. Та знову не вголос.

Нарешті вони облаштувалися, приготували їжу та почали розмовляти за вечерею. Точніше, розпитувати Осмара, яка нечиста сила принесла їх сюди та заради чого.

– Бачите замок? – ватажок махнув у бік руїн. – Нам туди.

– Та ти здурів, Осмаре! – крикнув один зі старших чоловіків, мало не перевернувши власну тарілку від обурення. – Туди?! Та там же чортів, як комарів на болоті!

– Ой, та припини, нікого там нема, – відмахнувся від обурення Осмар.

Вернигора, біля котрого сидів Левко, похитав головою:

– Не кажи мені, Осмаре, що ти не чув легенд?

– То дурня, а не легенди. – Ватажок і від цих слів одмахнувся.

– Цей ліс – погане місце, а в руїнах замку зникла не одна людина. – Проте Вернигора так просто не здавався.

– Бо дурні були, – посміхнувся Осмар, – нічого пхатися туди посеред ночі. Вночі будь-який дурень там собі в’язи скрутить. Я там бував. Не один раз, знаю кілька місць, де ще ніхто не ходив, тож завтра у нас буде золото, срібло й коштовності. Почистимо схованки зранку і поїдемо додому.

Чоловіки переглянулися. Осмар відомий паскудним характером. А ще тим, що жодного разу не повернувся без здобичі. Можливо, він правду каже. Може, то і не легенди, а плітки всякі. Необізнаний люд полюбляє всілякі страшні казочки.

Вони ж за Осмаром у Чорну Вежу полізли, а що про те місце тільки не розказували. Їх так нажахали, що вони думали: жоден не повернеться. А ні, повернулися. Вийшли з Чорної Вежі живими та здоровими. І не з пустими руками. Дістали скарб. І який скарб! Чого там тільки не було! Золоті монети, срібні прикраси, дорога зброя, коштовне каміння, навіть декілька посудин зі старим вином знайшли.

О, що то за вино було! Смак словами не описати. Хильнеш трохи – і не п’янієш. Вип’єш багато – увечері весело, а на ранок голова не болить. Вони за те вино мало не побилися. Добре, почубилися трохи та й домовилися.

Може, і тут так буде?

Загалом чоловіки подумали, подумали – і погодилися.

Осмар пішов спати, а інші почали розповідати історії.

– Вернигоре, чого мовчиш? – запитав хтось.

– Твоя черга! – додав інший.

Левко поглянув на похмурого сусіда. Той явно не хотів нічого розповідати, але, подивившись на людей, заговорив:

– Жив собі колись один король…

Було в нього дві доньки. Старша вже така гарна була, що хоч з лиця воду пий. Люди говорили, що подивитися на неї приїздили з інших королівств. Женихів було ціле море. Вибирай яких хочеш.

Молодша дочка була простувата. Їй минуло лише десять літ, але люди говорили, що такої некрасивої дівчинки ще пошукати треба було. Не любили її. У неї ні вроди, ні вдачі легкої. Сам король думав, що то бісова донька. Чортиха якась дитя його підмінила.

Королівство те було багатим. Дуже багатим, але дещо короля гризло. Не було в нього сина, який успадкує всі його багатства. А доньки… Ну, це доньки. На них королівство не залишиш.

Якось завітав до короля мудрець. З вичесаною білою бородою, у розкішних шатах, голос такий дужий, в одній руці книга, в іншій – патериця. Разом з мудрецем прийшов парубок.

Мудрець пообіцяв королю допомогти.

– От зроби те і те, і буде в тебе син.

Король зробив. Змінилися сезони, а син так і не народився.

Всі інші поради мудреця були хорошими, як у руку йшли. А от з народженням сина ніяк не виходило. Король і те робив, і це робив. А ні, ну ніяк. Син не народжувався.

Мало того, що не народився син, так і старша донька раптом почала хворіти. Бліда стала, втратила свою вроду. Біля старшої доньки постійно була молодша і дивилася вона на всіх вовком. Здавалося, що от-от загризе будь-кого, хто підійде ближче.

Король звернувся до мудреця і той сказав, що молодша донька заздрить старшій, та хоче зі світу її зжити.

Викликав король до себе дочок і сказав про слова мудреця. Молодша донька поглянула на нього темними очима і низьким, нелюдським голосом сказала, що якщо він продовжить слухатися мудреця, то сина у нього не буде ніколи, і доньок більше не буде, і королівства теж не буде. Нічого не буде.

Розлютився король. Та як це бісівське поріддя сміє! Та йому! Королю! Таке сказати! Наказав він негайно молодшу доньку взяти та кинути до темниці.

Старша донька кинулася йому в ноги і з плачами благала не робити цього:

– Татоньку, любий, прошу вас, не робіть цього! Лихо буде!

Король усе зрозумів. Бідолашна його старша донечка, проклята бісова донька зачарувала її! Його ж рідна кровиночка нічого не тямить!

Велів король закрити старшу доньку у високій вежі.

Звернувся правитель королівства по допомогу до мудреця. Так і так, підла бісова донька зачарувала мою дитину, що робити?

Мудрець і сказав:

– Тільки смерть розвіє ці страшні чари.

Велів король негайно стратити молодшу доньку.

З того часу в королівському замку почалося робитися щось страшне. Щоночі дитячий голосочок наспівував колискову. І як тільки голос затихав, з’являлося чудовисько.

Гинули слуги, гинула охорона. Загинув навіть мудрець зі своїм помічником. Загинули вони прямо на очах короля. І сам король загинув…

– …бо чудовиськом виявилася його старша донька. – Вернигора уважно дивиться на слухачів. – Мало хто вижив після того, як вона перетворилася, але знайшлися такі щасливчики. Саме вони розповіли, що до руїн краще не наближатися. Бо ходить тут старша принцеса, що перетворилася на чудовисько, шукає вона молодшу сестру, що її зачарувала. Тож, якщо почуєте, як дитячий голос виводить колискову, тікайте. Так швидко, як тільки можете.

Чоловіки посміялися. На заході сонця вони бачили руїни, там не було і сліду ніяких чудовиськ. Чоловіки сказали Вернигорі заспокоїти та розійшлися відпочивати.

Левко прокинувся. Здалося? Він розплющив очі, поглянув на сусіда, що мирно дрімав, і прислухався.

Співає хтось?

Таки співає.

Спи, дівчино, спи, гарненька,

На галявинці маленькій,

Спи тихесенько, рідненька,

На травичці зелененькій.

Левко звівся на ноги, визирнув з намету й ошелешено завмер. Біля вогнища сиділа дівчинка.

Років, мабуть, десяти. Темне волосся розпущене, біла сукня більше нагадувала довгу нічну сорочку. Але не це збентежило Левка.

Вона прозора. Її ніби хтось вивів блідими фарбами на склі.

Хай нас лихо омине,

Десь посуне, десь подме.

В далечінь чужу полине,

Десь далеко хай загине.

Левко моргнув, поворухнувся і прозора дівчинка поглянула на нього. На якусь мить пісенька затихла, однак вона відвела погляд і продовжила співати.

Хай він ходить, хай чатує,

Нас нема, нас не почують.

Ми сховаємось в лісі,

У тихому-тихому місці.

Левко дивився на неї якийсь час, поки не зрозумів, що прозора дівчинка сидить так, ніби вона комусь співає. Придивившись, він зрозумів, що біля вогнища є ще хтось. Прозора дівчинка у відблисках вогню ніби світилася. Виглядала яскравішою, але людина на землі, здавалося, зливалася з темрявою.

Левко підійшов ближче.

Ще одна дівчина. Але ця старша. І не прозора.

А ти спи, моя хороша,

Спи так солодко, як можеш.

Спи, щоб міцно – аж до ранку!

Щоб устати на світанку.

Прозора дівчинка заспівала трохи тихіше. Коротка думка про це спалахнула в голові Левка й одразу ж погасла. Він дивився на красуню, що спала на землі, і не міг на неї надивитися. Він раніше бачив багато вродливих дівчат, але ця ніби його заворожила.

Її чорне волосся ніби виплетене з темряви, шкіра така біла, як молоко. Левко хотів побачити, які в неї очі. Він протягнув руку – і раптом зрозумів, що навколо тихо. Дуже-дуже тихо. Він чує потріскування вогню. Чиєсь хропіння з намету. Але чогось не вистачає… Чого?

Дівчинка! Воно більше не співає.

Левко завмер. Дівчинка зникла. Він роззирнувся, ніби міг побачити її. І побачив.

Вона стояла біля дерев. Біля тих дерев, що ніби відділяли їхню галявину від руїн замку.

Вона махнула рукою. Точніше, ні, це був дивний жест, дівчинка ніби кликала когось? Кого? Левка?

Шурхіт. Левко перевів погляд на дівчину біля вогнища. Вона піднімалася із заплющеними очима. Якось дивно піднімалася. Ніби не сама зводилася на ноги, а її хтось піднімав.

Нарешті дівчина розплющила очі. Вони горіли червоним. Левко позадкував. Що це таке? Магія якась?! По красивому обличчю дівчини ніби пройшла хвиля, а за хвилею з’явилася чорна шерсть. Обличчя змінилося вовчою мордою. Тільки більшою, набагато більшою, ніж у звичайного вовка. По тілу дівчини теж пройшла хвиля, воно ніби роздулося, збільшившись у кілька разів. Голова як у вовка, тіло як ведмедя, але задні лапи більші та довші, а передні… передні нагадують руки, нігті на яких перетворилися на гострі кігті-ножі.

Левко зробив ще один крок назад, зачепився за щось і впав на землю. Шум привернув увагу чудернацького створіння. Воно ошкірилося і – мах! – Левко відчув, що летить.

Чудовисько заревло, і люди, що до цього спали, різко прокинулися. Однак це їм не допомогло. Почвара не стала чекати, коли вони схопляться за зброю, а негайно потрощила намети і накинулася на людей.

Левко повільно приходив до тями. Він чув рев, чув налякані крики товаришів. Але пройшов якийсь час перш ніж перед очима розвиднилося.

Вогнище майже згасло, проте світло вистачало, щоб побачити чорну тінь, яка нещадно розправлялася з людьми. Почвара рухалася швидко. Один – і полетіла чиясь голова. Два – гострі кігті розпорюються живіт, випустивши нутрощі. Три – величезна паща впивається в чужу шию і видирає шматок плоті.

Левко знав, потрібно тікати. Потрібно бігти, що є духу. Але не міг поворухнутися. Його тіло таке важке, наче витесане з каміння.

Йому ще ніколи не було так страшно.

Спи, дівчино, спи, маленька…

Знову. Левко сіпнувся. Голос дівчинки звучав прямо над ним.

Він підняв голову, відчайдушно сподіваючись на диво.

Ні, дівчинка стояла біля нього. У темряві прозору постать майже не було видно. Якби не пісенька, він би і не подумав, що хтось поряд.

Левко почув вурчання. Затим – важкі кроки. Він повільно повернув голову. Почвара йшла до них. Ця бісова дівчинка смерті його бажає!

Монстр наближався. Левко тремтів усім тілом. Зараз! От зараз йому прийде кінець! Його життя закінчиться.

«Будь ласка, – подумки благав він, – будь ласка, хто-небудь допоможіть. Допоможіть мені! Я все віддам! Зроблю, що забажаєте!.. Будь ласка…»

Дівчинка почала співати голосніше? Левко розплющив очі. Коли він побачив почвару так близько біля себе, то пожалкував, що вирішив подивитися.

Темна кошлата постать нависала над дівчинкою. Ніби чорна гора і маленьке вогнище. Левко моргнув. Дівчинка світилася. Не яскраво, ні, але тепер її можна чітко побачити. Дівчинка зустрілася з ним очима і повела головою, ніби показуючи напрямок.

Він поглянув туди. Ліс? Що вона хоче?

Почвара раптом опустилася на землю, ніби збиралася спати. Левко обережно відповз назад. Дівчинка закінчила співати, поглянула на Левка – і він дуже чітко побачив, як її губи формують слова: забирайся звідси. Він не почув ні звуку, але ці слова ніби вкарбувалися в його голову.

Дівчинка знову почала співати. Здається, вона знову поблякла.

Левко повільно піднявся, остерігаючись монстра, тихо, як мишка, обійшов чорну масу на землі та кинувся до лісу, саме в тому напрямку, куди показувала прозора дівчинка. Кинувся, звичайно, надто голосне слово. Левко не наважився бігти і навіть швидко йти. Він не може ризикувати, поки монстр близько.

Голос дівчинки віддалявся. Левко побіг, коли майже не чув пісеньки.

Якийсь час все було добре, однак бігти в лісі у безмісячну ніч це не найкраща ідея. Він чіплявся за гілки, налітав на кущі й дерева, під ногами щось хрупало і ламалося. Кололо в боку, боліли ноги і руки. В мить, коли Левко вирішив зупинитися і перепочити, десь за спиною заревів монстр.

Тепер уже було байдуже на гілки, що били по обличчю і тілу. Начхати, що ламається і хрупає під ногами. До біса, що болить усе тіло.

Левко біг. Мчав, як навіжений, налітаючи на щось, збиваючись і знову повертаючись на потрібний шлях, ніби його вела невидима нитка.

Рев почвари, що все швидше наближалася до нього, підхльостував, як батіг.

У голові засіла одна думка: потрібно вибігти з лісу!

Левко пропустив момент, коли дерева поріділи. Почвара була дуже близько, йому здавалося, що вона ревіла вже прямо за його спиною, тому він рвався з усіх сил уперед. Вибігти з лісу! Вибігти з лісу! Вибігти – удар!

Щось дуже сильно штовхнуло Левка у спину. Він тільки устиг зрозуміти, що його щось ударило, а потім світ закружляв.

Небо змінилося землею, а потім земля змінилася небом, але це відбувалося дуже швидко. Небо-земля-небо-земля. Бух! Тільки коли він упав на землю, то усвідомив, що летів у повітрі.

Звідкілясь долинув рев.

Левко не розумів, що відбувається. Йому здавалося, що всі кісточки в тілі зламані. Він був здивований, що ще може дихати.

Почвара знову ревнула.

Левкові вже було байдуже, навіть якщо вона підійде і пошматує його, він не поворухнеться. У нього не було сил. Він не міг пальцем поворухнути, що вже говорити про біг.

Але… почвара не рухалася. І більше не ревла.

Левко повернув голову. Співає. Ця проклята дівчинка знову співає!

Він її не побачив. Не побачив прозорої дівчинки. Почвара зупинилася біля дерева і далі не рухалася. Тільки побачивши небо Левко усвідомив, що вже світає. Але темні хмари і довгі тіні не дозволяли роздивитися монстра.

Він вижив.

– А-а, дякую, – ворухнув Левко, – дякую.

Почався дощ.

Левко більше не чув пісеньки маленької принцеси. Вони були глибоко в лісі. Прозора дівчинка перебирала пальчиками густу чорну шерсть і наспівувала колискову. Її голос дужчав, а лихе чаклунство, наче боячись, слабшало. От зникла остання шерстинка, проступили людські риси, красуня знову стала собою.

Тепер маленька принцеса зможе тримати її під контролем довше. Частіше б таке траплялося.

Спи, дівчино, спи, гарненька,

На галявинці маленькій,

Спи тихесенько, рідненька,

На травичці зелененькій…

~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~

Помилки й хиби десь є, потім гляну та виправлю або вказуйте мені на них.

У мене є Patreon і Buymeacoffee. Можете підтримати копійчиною і отримати за це добрячки: замовити якийсь твір (написати або перекласти) або прискорити написання вже опублікованих, але ще не закінчених творів.

Погуляйте кілька хвилин по сайту. Вам неважко, мені приємно, і це теж буде підтримкою ♥