Авторка: Silver Raven
Бета (редактор): нема
Фандом: ориджинал (правило дев'ятки)
Персонажі: ув’язнена та інші
Рейтинг: G
Жанри: фемслеш (юрі), фантастика
Попередження: смерть основного персонажа
Розмір: драбл
Статус: закінчено
Публікація на сторонніх ресурсах: наче воно комусь треба
Опис: Зачарована красуня століття спала в замку, а для неї у в’язниці мить тягнулась як вічність.
Увага: Цей текст може містити натяки і/або описання одностатевих стосунків, якщо вони для вас неприйнятні – не читайте його. Ви попереджені й розумієте, що робите, читаючи цей фанфік.
Зображення знайдено на просторах Світової Мережі.
Сонце зникло за горизонтом, лише останні промені ще гріли землю і міцні стіни в’язниці. Вона сиділа на ліжку і дивилась у вікно на небо охоплене червоним маревом, що поволі тануло в холодній блакиті. Секунди тягнулись як місяці, дні як роки, а місяці здавались вічністю. Час тут як смола і людина повільно перетворювалась у камінь. Думки і бажання стирались, почуття зникали. Образа і гнів уже давно припинили палати в ній. Тільки небо за вікном змінювалось щодня, а вона заклякла тут, наче зачарована красуня. Але та спить, а ув’язнена чекає мить своє страти.
Червоне марево згасло, простір за вікном зайняла синя ніч з дрібними цятками зірок, а дівчина нічого не відчула. Вона неначе згоріла, неначе вже мертва, просто тіло ще рухається, знає свої потреби і виконує задану програму. Охоронці боялись на неї дивитись. На спокійне лице, мов висічене кимось із мармуру. На скупі рухи, на постать аристократки в якомусь-там-поколінні, хоче це не про дівчину. Та найбільше вони боялись її очей. Таких темних, що здавалося пітьма дивиться на них, заглядає прямо в серце, вивертає душу і відкидає назад, як непотріб. Ідучи повз її камеру, охоронці притихали, ступали обережно, мовчали і відводили погляд, щоб навіть випадково не вихопити краєм ока постать людини, яка завмерла на ліжку.
Вона на них не реагувала. Для чого? Їй уже нічим не допоможуть. А те, що дівчина невинна, треба довести. Ув’язнена посміхнулась краєм рота: це нікому не цікаво. Вирок є. У неї ще ніч. Так багато, так мало.
Вона наче спала і в той же час ні. Щось схоже на медитацію, майже сон, але не те. Зовсім не те. Ніч минула, зайнявся ранок, а за дві години охоронці приведуть гостей. Один, два, три…
До неї не квапились, запізнились аж на півгодини. Які не пунктуальні. Двоє. Жінка і чоловік. Незнайомі. Дівчина навіть погляд од вікна не відвела.
Її ні про що не питали. Навіть дивно.
Змусили звестись на ноги, охоронці підхопили під руки і повели за гостями.
Чоловік щось говорив. Жінка кивала, іноді поглядаючи на трійцю, що йшла за ними, зупиняючись на спокійному обличчі ув’язненої. Камінь, холод і пітьма. Нічого, вона скоро все розкаже. Заспіває навіть.
Вони спускались вниз на ліфті, потім ішли темними коридорами до лабораторії, а потім готувались до спротиву дівчини. Не було нічого. Та не намагалась вирватись, кричати і проклинати їх, спокійно лягла в капсулу і закрила очі, коли кришка повернулась на місце.
Жінка хмурилась. Нервувала, кусала губи, ходила туди-сюди, але сканування могло тривати довго. Люди в білих халатах проходили повз них, шепотілись, коли вивчали результати, кивали один одному.
– У неї нема потрібних вам даних, – проговорив сивочолий пан, поглянувши на пару, що очікувала результат.
– Як нема?! – скрикнула жінка. – Шукайте далі! Глибше!
– Це небезпечно, – похитав головний. – Ви пошкодуєте про це рішення.
– Робіть як я сказала! Негайно! А то у вас більше не буде фінансування.
Сивочолий звів плечима, махнув одному із лаборантів і той натиснув декілька кнопок.
Дівчина в капсулі здригнулась. Шалено заверещали прибори, лікарі кинулись до ув’язненої. Один із них похитав головою і відчинив капсулу, наказавши принести ноші, щоб забрати тіло.
– Що це означає? – обурено запитала жінка.
– Мертва. – Знову звів плечима головний.
Ніхто не бачив, як одна з лаборанток заховала у кишеню маленький інформаційний носій.
«Солодких снів, – подумала вона, провівши поглядом тіло, накрите білим простирадлом. – Солодких снів, кохана. Вони про це ще пошкодують».