Авторка: Silver Raven

Бета: нема

Фандом: манґа/аніме «Наруто»

Персонажі: Наруто, дві нові героїні

Рейтинг: G

Жанр: фентазі, AU

Попередження: OOC

Розмір: міні

Статус: завершено

Дисклеймер: герої манґи/аніме мені не належать

Розміщення на інших ресурсах: пишіть, там розберемося

Опис: Сьомому Хокаґе останнім часом сниться дещо дивне, після чого у нього виникає таке відчуття, наче щось не правильно

Навколо туман. Густий і білий-білий. Нічого не видно. Тому не зрозуміло де він. Не видно, що зверху, а що знизу. Невідомо чи він йде кудись. А може пливе? Летить? Чи просто перебирає на місці ногами, того нічого і не змінюється. Окрім туману. Ні, він завжди молочно-білий, охоплює все навколо, так що нічого не видно. Але іноді… Іноді туман робиться важким. Тисне на плечі, перетворюється на стіну, в яку мандрівник впирається, але продовжує рухатися. І туман піддається, знову робиться звичайним для цього місця.

Наруто прокинувся. Розплющив очі. Їхня з Хінатою спальня. Він дома, а не бреде незрозуміло де, незрозуміло куди.

Сьомий Хокаґе сів, потер лице руками і важко зітхнув. Цей сон йому спокою не дає. Уже місяць він щоночі блукає в туманному марені. І кінця-краю не видно. Чоловік встав, поглянув на пігулки, які йому знову не допомогли, звів плечима та вирішив їх сьогодні викинути.

Хіната щось готувала, діти… Наруто завмер на порозі, уважно роздивляючись Боруто і Хімаварі. Так, наче вперше їх побачив. Мабуть сон винен. Після туманного марення завжди таке відчуття, наче він не на своєму місці. Наче все не так, як має бути. Наче є щось загрозливе, чого вони не помічають. Дурниці. Хокаґе похитав головою, наблизився до дружини, поцілував її в щоку, привітно усміхнувся дітям.

Хімаварі зраділа, Боруто щось промимрив. Старший Узумакі поглянув на сина. Їм варто поговорити. Справ у Хокаґе багато, але годину чи дві звільнити можна.

Перехопити малого бешкетника після сніданку не вийшло. Той зразу помчався кудись. Навіть не зупинився, коли батько його покликав. Упертий хлопець. Наруто усміхнувся, попрощався з Хінатою, поцілував у скроню доньку та пішов на роботу. Справ виявилось багато, тому Сьомий Хокаґе створив декілька клонів і послав їх на пошуки Боруто. Розмова результату не принесла. Доведеться почекати трохи, а потім знову поговорити.

До пізнього вечора розбирав папери, щоб нормально відпочити на вихідних і про роботу не думати. Проведе більше часу з родиною.

Щось змінилося. Він не знав точно що, але поквапився. Перейшов на біг – і вилетів на галявину перед домом. Наруто заплющив очі. Після молочного-білого туману, стільки барв одразу виявилось забагато. Почекавши трохи, Узумакі розплющив очі.

Одноповерховий будинок. Білі стіни, дах з червоної черепиці. Під вікнами ростуть квіти, обабіч дому ростуть дерева, між ними заховались дві альтанки. З одної, та що по праву руку Хокаґе, вийшла жінка.

– О, у нас гості, – засміялась володарка дому, попрямувавши до Наруто.

Узумакі поклонився їй, прислухаючись до того, як луною покотилось слово «гості».

Го-ості… Го-ості… О-ості… Ті-і… Ти-и… прий… ов… о-ов…

Коли Сьомий випрямився, то прикипів поглядом до волосся жінки. Те переливалося усіма кольорами червоного. Декілька секунд чоловік бачив перед собою полум’я.

– Вітаю-вітаю! До нас не часто забрідають, – засміялась господиня і протягнула йому руку. Наруто потис її долоню. – Ай, молодець, – підморгнула жінка. – Що привело тебе до нас?

– Я йшов у тумані… – Узумакі замовк.

– У тумані, кажеш, – враз потемніла лицем червонокоса. – Птахо! – покликала вона. – Птахо! Йди сюди!

– Що сталося, Міє? – озвалися десь з будинку. Голос долинув через відчинене вікно.

Наруто поглянув у той бік, але нікого не побачив. Зате знову зашепотіла луна, підхопивши слово «Міє».

Міє… Мі-іє…  Кликала луна. Змі-і-і-іє…

На подвір’я вийшла ще одна жінка. Нижча за першу, тендітніша, з волоссям, що переливалося усіма відтінками жовтого.

– Хто це? – запитала Птаха, наблизившись до них, погляд її вперся в Наруто, наче бажав відштовхнути. Викинути.

– Гість, – відповіла Мія, витягнувши прямо з повітря мундштук з тоненькою цигаркою. – Він крізь туман ішов.

– Ох, хлопче, дай я на тебе гляну ближче, – заговорила Птаха, протягнувши до нього руки. Наруто хотів уже обуритися – який він у біса хлопчик? – але хмуре лице Мії, що курила і видихала в бік дим, та стривожене лице жовтокосої, змусили його підкоритися. – Він живий. Поки що.

Узумакі розплющив очі. Ну, що за дивний сон? Хоча добре, що він тепер не тиняється в тумані. Але ці жінки… Хто вони? І що означають слова Птахи? Йому загрожує якась небезпека?

Наруто потряс головою. Дурниці. Уже стільки років минуло. Все спокійно. Великих сутичок не було, так що… Мабуть він просто тривожиться.

Сьомий Хокаґе поглянув на годинник і здивовано підняв брови. Уже десята? І будильник не дзвенів. Ніхто його не будив. Чому?.. Точно, сьогодні субота. Вихідні. Які він хотів провести з рідними.

Але в домі нікого не було. Хіната залишила чоловікові записку,  де пояснила, що у неї зустріч з подругами, Хімаварі йде з нею, а Боруто подався кудись з самого ранку. Побажала йому добре відпочити, і пообіцяла повернутись увечері. Блондин зітхнув і похитав головою.

Ай, справді, він же їм нічого не сказав. Хотів зробити сюрприз. Забув, що у них могли бути плани. Треба було вчора попередити.

Наруто поснідав, помив посуд, після чого вирішив пошукати сина і поговорити з ним. Знову. Можливо цього разу вони порозуміються.

Не вдалося. Сина Хокаґе знайшов, з допомогою Курами, що останнім часом якийсь млявий. А от розмова перейшла в сварку з першого ж слова.

 

Мія курила. Підносила мундштук до рота,  видихала дим, стежила, як той щезає в повітрі.

– Ми не будемо втручатися, – заговорила Птаха. – Це не наша справа.

– Хіба ти не говорила, що тут стало нудно?

– Спокійно, а не нудно. Не перекручуй мої слова.

– Я одним оком, Птахо.

– Ні.

– Мені його шкода.

– Ні.

– Сама піду. – Після довгого мовчання сказала Мія, піднявшись. – Не можу не глянути, що відбувається, якщо хлопець забрів аж сюди.

Мундштук зник разом з цигаркою, вбрання червоногривої змінилося на зручне для подорожі.

– Міє! – закричала Птаха, коли та піймала тоненьку ниточку, що залишив по собі гість, та вийшла за ворота. – Міє. – Жовтокоса похитала головою. – А вперта ж яка.

Жінка вирішила почекати. Коли подруга дійте, то сама її покличе.

 

Туману не було. Не було й гарного будинку з квітами і деревами. Зате були ті жінки. Вони стояли посеред пустки. Ніяких рослин, ніяких звірів. Крім них, жодної людини.

Сіро. Моторошно.

Першою на нього звернула увагу Мія. Поглянула, кивнула і знову повернулась до вивчення чогось, що знаходилось попереду. Птаха виявилась більш емоційною. Дивилась на нього з таким смутком, наче Узумакі був її виплеканою дитиною і от-от збирався зникнути назавжди.

– Я думала, що більше їх не побачу, – похмуро сказала червонокоса. – Стільки часу витратили, усе не раз перевіряли, а на тобі!

– Паросток могли й не помітити, – зітхнула Птаха.

– З цим згодна, – кивнула Мія. – Але щоб пропустити таке, потрібно осліпнути! І нічого не відчувати. І… Ай, чорт з ними. Що ми будемо з цим робити? – жінка вказала на щось рукою.

Наруто стало цікаво, що ж там. І яке ж було його здивування, коли він побачив Дерево-Джубі.

– Але це не можливо. – Прошепотів білявий. – Ми ж від нього позбулися!

– Не так вже легко знищити це дерево, – похитала головою Птаха. – Для цього не одне могутнє створіння потрібно. Нас мало. Не впораємося. Потрібно покликати інших.

– Часу нема. Воно скоро проросте далі.

– Тоді ми даремно прийшли. Світ загине. З цим нічого не зробити.

– Ну чому ж? Є варіант. І для зовсім необов’язково знищувати Дерево.

– Ні!

– Ти сама сказала – світ загине. Так що на мої дії спокійно закриють очі.

– Останнього разу коли ти це говорила, тебе мало не вбили!

– Але ж не вбили.

– Але намагалися!

– Та всього кілька разів.

– Кілька сотень, – виправила Птаха.

– То не цифра. – Відмахнулась Мія.

– Ні, ну ти чув?

 На риторичне питання Наруто не відреагував. Він дивився на місяць. Вічне Цукуйомі*. Виходить, вони всі в ілюзії? І він ніколи не був Хокаґе? А Хіната? Боруто? Хімаварі? Саске? Сакура? Його друзі? Знайомі? Як же так? Він точно пам’ятає, як вони перемогли Кагую.

– Ілюзія. – Наче у відповідь на його думки мовила Мія.

Наруто розплющив очі. Заморгав. На мить йому здалося, що він бачить пустку. І налитий червоним Місяць. Вічне Цукуйомі. Білявий чоловік похитав головою, сів у ліжку та завмер, коли побачив годинник. Десята? Він підскочив, скотився вниз, щоб зазирнути на кухню. На столі записка. Над якою Узумакі завмер. От точно таку він читав учора.

Наруто зазирнув у календар. Субота?!

Перед очима попливло. Світ затремтів. Засмикався, почав розповзатися клаптиками, наче хтось роздирав картину.

– Привіт, хлопче. – Мовив десь над ним знайомий голос. Чого так темно? – Очі розплющити можеш?

Очі? Повіки затремтіли.

– Бачиш мене?

Він хотів відповісти, та з горла вирвалися лише хрипи.

– Мовчи. Я зрозуміла. Птахо!

– Шанс мізерний. Навіть якщо його витягнемо, іншим не зможемо.

– Тоді мій варіант.

– Гаразд. Тільки потім ти виповниш моє бажання.

– По рукам.

Нарешті він розгледів її лице. Овальної форми, рясно всипане ластовинням з ледь помітним шрамом на підборідді. Волосся Мії наче палало. Переливалось вогнем. Жінка поцілувала його в чоло.

– Ще побачимося, Наруто Узумакі.

Світ спалахнув, перед очима замайоріли малюнки. Битва з Мадарою. З Обіто. Люди біжать. Битва. Ще одна. І ще. Малюнки закружляли перед очима, змазались, перетворились на купу яскравих кривих ліній. Ті потемніли.

І все зникло.

 

***

– І де ми в біса? – поцікавилася Птаха, підскочивши до Мії, що ледь трималася на ногах. Червоне волосся тої посіріло, наче щедро посипане попелом. Жовтокоса притримала подругу, озираючись.

Вони опинилися в якомусь поселенні. Прямо посеред вулиці. І на них дивилася купа людей, серед яких переважали червонокосі.

– Твої родичі? – тихо уточнила Птаха.

– Ні, – ошелешено відповіла Мія, провівши поглядом вагітну жінку, біля якої вони з’явилися, та швидко заховалась між людей. – Це родичі хлопця.

– А сам він де?

– Ще не народився.

– Міє, ти ж пам’ятаєш про обмеження, що лягають на тих, хто повернув час назад.

– Авжеж. І вони стосуються тільки мене.

– Я тебе одну тут не залишу.

Юрба заворушилася. Хтось закричав.

– Дякую, а тепер ходімо, треба допомогти одній дівчинці побачити цей світ.

Та сама жінка, яка від них втекла, міцно стискала руку чоловіка, що панічно озирався навколо. Декілька дітлахів кудись побігли. Може покликати на допомогу досвідчену повитуху, але часу обмаль, не встигнуть.

– Дозвольте, – протиснулась між людьми Птаха і кинулась до вагітної.

Мія зробила декілька дивних для інших жестів, сил у неї небагато залишилось, але вистачить, щоб відвести погляди.

Жовтокоса чаклувала над вагітною. Діяла швидко і вправно, тому її подруга не здивувалася, коли почула крик дитини. Магія від цього розвіялася. І хоча люди потроху розходилися, свідків залишилося багато

– З нею все добре. З обома. – Заспокоювала чоловіка Птаха. Мія ж наблизилась до жінки, що притискала до себе дитину. Стягнула з себе куртку, очистила закляттям і допомогла закутати немовля.

– Правда, гарненька? – запитала породілля.

– Так.

– Кушина. – Ніжно усміхнулась молода мама, назвавши ім’я дитини.

У тексті можуть бути помилки та одруки. Потім перегляну та виправлю.

* – назва взята з Вікіпедії, всі претензії до Вікіпедії