Колискова

Авторка: Silver Raven

Бета (редактор): нема

Фандом: ориджинал

Персонажі: мандрівники, які забрели куди не треба

Рейтинг: R

Жанри: фентазі, натяки на жах (горор)

Попередження: насильство, смерть персонажів

Розмір: міні

Статус: завершено

Публікація на сторонніх ресурсах: наче воно комусь треба.

Опис: Якщо почуєш, як дитячий голос співає колискову, – тікай. Так швидко, як тільки можеш. Біжи світ за очі!

Містичний ліс

Зображення знайдено на просторах Інтернету.

У тексті можуть зустрічатись помилки, пізніше перегляну та виправлю.

 

Вони зупинились недалеко від руїн замку. Можливо колись той виглядав велично, ба, навіть розкішно, та тепер, у променях сонця, що поволі сповзало вниз за обрій, залишки споруди виділись кістяком якогось чудовиська. Он де, майже біля самого лісу, на одній з галявин якого вони зібрались улаштуватися на ніч, лежить голова. Певно, то колись була вежа. З високим шпилем, на якому майорі знамена. Може з птахою якою, або звіром. А мо’ тут правив один із послідовників червоних мальв? Хто його зна, вже немало літ минуло, що тут коїлося насправді давно стерлося з пам’яті, але ходили легенди…

Вежа, тобто голова, хоча тепер уже череп дивився на них провалом вікна. Як здалося одному з молодиків, недобре дивився. Наче казав: геть звідси! Вам тут не місце! Мерзенні й огидні нікчеми!

Вежа була високою, певно, найбільшою в усьому замку. Саме її верхівка скидалась на голову, себто череп чудовиська. Інше постраждало більше, та нагадувало довгу шию, що переходило в тіло. Могутнє колись тіло, перетворилось на потрощений кістяк. Он де передня лапа, ото зламані ребра, а там, подалі від людей, які лаштувалися на ніч, лежав хвіст.

– Швидше, соні мухи! – гаркнув ватажок. – Якщо не хочете спати просто неба, швидше!

Хлопці поквапились. У їхнього дурнуватого ватажка мізків вистачить утнути таку дурницю, і начхати йому, що хмариться.

– Дощ буде, – буркнув собі під ніс сусід молодика, якому чудилося, що замок чудовисько, а верхівка вежі його голова, що недобре на них поглядала.

– Гадаєш? – запитав той, напинаючи намет, поглянувши на небо. Хмари, як хмари. Останні промені, що ще не згасли, пофарбували їх у всі відтінки червоного та рожевого.

– Аякже, – впевнено кивнув сусід, подався ближче до свого напарника та шепнув: – І принесла нас сюди нечиста, казав же, треба їхати іншим шляхом. Та ні, уперся, як баран. – Вернидуб сплюнув на землю і, впевнившись, що ватажок на них не дивиться, сказав: – Трясця б його вхопила.

Молодик подумки з цим погодився. Вони вже місяць тинялись туди-сюди. Ні здобичі, ні втіхи. Харчі скоро закінчаться. А їх носить бозна-де.

– Ти обережніше зі словами, Вернидубе, а то Осмар почує.

– А хай і чує, Левко. Хай чує. Дістав вже.

Левко і з цим погодився. Та знову не вголос.

Нарешті, вони облаштувались, приготували їжу, повечеряли і стали говорити. Точніше, розпитувати Осмара, яка нечиста сила їх сюди принесла і заради чого.

– Бачите замок, – махнув ватажок. – Нам туди.

– Чи ти здурів, Осмаре?! – крикнув один зі старших. – Туди?! Та там же чортів, як комарів на болоті!

– Не мели дурниць, нічого там нема, – відмахнувся від чоловіка ватажок.

Вернидуб, біля котрого сидів Левко, похитав головою.

– Не кажи мені, Осмаре, що ти не чув легенди. – Мовив сусід молодика.

– То дурня, а не легенда.

– Там не одна людина зникла, – вперто гнув своє Вернидуб.

– Бо дурні були. Нічого туди пхатись посеред ночі, так дуже просто собі в’язи скрутити. Спокійно, хлопці, завтра у нас буде золото, срібло, коштовності. – Осмар усміхнувся і поворушив бровами. – Знаю я там декілька місць. Швиденько їх почистимо, та поїдемо додому.

Чоловіки переглянулись, подумали. Ну, може і не легенди, просто плітки. Необізнаний люд любить усякі страшні казочки. Одного разу полізли вони у Чорну Вежу, хоча їх жахали, що більше звідти жоден не вернеться. Вернулись. Усі. Зі скарбом. Немалим, треба сказати. Чого там тільки не було! Золоті монети, срібні прикраси, дорога зброя, навіть декілька посудин зі старим вином знайшли. Яке то вино було! Смакота. Хильнеш трохи – і не п’янієш. Хильнеш багато – увечері весело, а на ранок голова не болить. Вони за те вино мало не побились. Добре, трохи почубились, а потім дійшли згоди.

Може і тут так буде?

Загалом, чоловіки погодились. Осмар пішов спати, а інші стали розповідати історії.

– Вернигоре, чого мовчиш? – запитав хтось.

– Твоя черга! – додав інший.

Левко поглянув на сусіда, що хмурився, а потім, обвівши зібрання, заговорив:

– Колись давно тут було королівство…

Жили багато і горя собі не знали. Хоча була в короля одна печаль, не мав він синів, а дві доньки не тішили його серце. Старша дівчина мала таку вроду, що поглянути на неї приїздили з інших берегів. Така вона вже була гарненька і характером гожа. Молодша принцеса, яка пережила тільки десять зим, була простувата. Ні вроди чудової, ні вдачі легкої. Сам король уважав, що то бісова донька. Чортиха якась дитя його підмінила.

Усе в королівству було гаразд. Тихо, мирно, а все ж думка, що нема у нього сина, не давала правителю спати.

Одного разу завітав сюди мудрець. Убраний в одне драння, блідий та немічний. Король би його і слухати не став, але той пообіцяв зробити так, що у володаря з’явиться син.

Та спочатку нагодуй мене, напої, а вже потім я тобі все розкажу.

Погодився король. Думав, що мудрець знає як зняти з нього прокляття одної відьми, яку правитель колись сильно образив, а та йому і віддячила таким чином.

Однак, крім доброї гостини, годували і поїли чужинця, як любого друга, зажадав той собі у дружини старшу принцесу. Король задумався, а потім послав до мудреця одного хитрого слугу. Той чоловічок багато чого вмів. А вже як солодко говорив, що той мудрець і незчувся, як усе хитрому слузі розповів. А чоловічок не гаючи часу пішов до свого володаря та і сказав, що гостює в них не мудрець, пройдисвіт, який хоче мати королівство.

Король розлютився, викинув брехуна із замку і велів гнати його списами аж до самого кордону. Одначе, пройдисвіт був не абиким, а темним чаклуном і прокляв доньку правителя.

День нічого страшного не сталося. Місяць пройшов – і знову все добре. Подумав король, що його солдати просто злякалися балакливого чужинця і махнув на те рукою.

А за півроку в замку почали зникати люди. Раз – і навіть сліду нема.

Охорону збільшили, покликали магів, а все одно хтось недобрий викрадав людей.

Слуги почали придивлятись, бо частіше забирали їх, та помітили, що молодша донька короля бліднішає, марніє. Почали за нею стежити. Чули як вона всю ніч співає колискову. Вже подумали, що марна то справа, коли одного разу дівчина не співала, а з її кімнати вибралась якась почвара. Наступного ранку не знайшли служницю, пішли тоді люди всім гуртом до короля і кажуть, що от так і так, молодша принцеса чудовисько страшенне, треба з нею щось робить. Володар, недовго думав, велів дівчину стратити.

Старша донька, як почула, кинулась батьку в ноги і молить:

Татоньку, благаю, не робіть цього, лихо буде!

Король од неї відмахується, а принцеса знову заводить:

Татоньку, милий, прошу Вас, не робіть цього – лихо буде!

Розлютився володар: чи не дурна в нього донька? Сам же їй сказав, що бісова дитина людей вбива. Чи не розуміє, чи зачаклована?

Звелів король старшу принцесу до кімнати відвести і там замкнути. А молодшу того ж дня стратити.

У високій вежі замкнули красуню. А та кричить і плаче:

Люди! Люди! Зупиніться! Лихо буде!

Та ніхто її не слухав.

Молодша донька, почувши вирок, навіть не схлипнула, поглянула на батька, похитала скорботно і покірно пішла за катом. Одтяли їй голову – і нічого не сталося. Ні перетворення у почвару, ні грому, ні блискавки.

Увечері король вирішив навідати старшу доньку. Та, здавалось, заспокоїлась.

Одімкнув двері, а дівчина бліда та квола прихилилась до ліжка і мутним поглядом на нього погляда.

От, доню, все скінчилось, скоро тобі стане краще.

Та криво посміхнулась.

Авжеж стане, от прямо зараз.

І засміялась. Король сахнувся, донька ошкірила великі ікла, в очах її спалахнув вогонь, а за мить перед ним стояло чудовисько. Не встиг він нічого зробити, почвара розідрала його на шматки, та прийнялась за інших…

– …У ту ніч багато загинуло людей, лише декілька встигло втекти та розповісти, що принцеса старша – чудовисько. Піднялися жителі найближчих міст, прийшли до замку і спробували знищити почвару разом з ним. Та, кажуть, принцеси тут уже не було. Тому люди розтрощили споруду, щоб ніхто лихий тут не ховався. Розійшовся гурт, хоча декілька залишилось, захотіли вони знайти скарбницю короля, дочекались ночі. Йдуть собі, коли чують, хтось співа. Голосок гарненький, дитячий. Колискову тягне. Раптом спів затих, а перед ними з’явилось чудовисько. Один щасливчик устиг дременути геть, поки те роздирало на шматки його товаришів. З тих пір повелося обходити руїни стороною, бо блукає тут принцеса, шукає свою молодшу сестру, чортову доньку, що її зачарувала. Тому, якщо почуєте, як дитячий голос виводить колискову, тікайте. Так швидко, як тільки можете. І подалі.

Чоловіки посміялись, сказали Вернигорі заспокоїтись та розійшлись одпочивати.

Левко прокинувся. Розплющив очі, глянув на сусіда та прислухався.

Співає хтось?

Здалося.

А ні, таки співає.

Колискова?      

Спи, дівчино,

Спи, гарненька,

На галявині маленькій.

 

Там струмочок дзюркотить,

Там лисичка шурхотить,

Там і зайчик десь сидить.

 

Спи, дівчино,

Спи, гарненька,

На галявині маленькій.

 

Хай нас лихо обійде,

Десь посуне,

Десь подме.

Молодик звівся на ноги, визирнув з намету та завмер, ошелешений.

Біля вогнища сиділа дівчинка. Років, певно, десяти, мо’ трохи старша. Русяве волосся розпущене, біла суконька здавалась схожою на довгу нічну сорочку. Та не це збентежило Левка. Дівчинка прозора. Наче її хтось блідими фарбами на склі вивів.

Спи, дівчино,

Спи, гарненька,

На галявині маленькій.

 

Хай він ходить,

Хай чатує,

Нас нема, нас не почують.

 

А ти спи, моя хороша,

Спи так солодко, як можеш.

Спи, щоб міцно –

Аж до ранку!

Щоб устати на світанку.

Левко моргнув, поворухнувся і прозора дитина поглянула на нього. Замовкла на мить, а потім знову почала співати колискову. Парубок обережно наблизився до неї – а раптом кинеться?! – та чудернацьке створіння не звертало на нього уваги, нахилившись до когось. Молодику стало цікаво, багаття вже майже згасло, добре було видно лише співачку, тому він підійшов ще та завмер, коли побачив, кому дитина співала.

Гарна. І не прозора. Левко ще такої вродливої дівчини не бачив. Та спала, примостивши голову на ногах прозорої дитини, яка, здавалось, от-от зникне. Її голос стихав, та парубок не звертав на це уваги, милувався незнайомкою.

Світлошкіра, темнокоса. Гарненьке лице чудувало його. Він протягнув руку, щоб торкнутись ніжної шкіри, коли запала тиша – і молодик завмер, чомусь стурбований цим. Озирнувся. Інші сплять. Поглянув на незнайомку, дівчина спала на землі. Левко випрямився і помітив дитину, та стояла на краю галявини і дивилась на нього. Хмурилась, стискала губи, хитала головою. Її постать стала чіткішою, наче хтось згадав, що треба додати фарби. На втомленому лиці проступили темні тіні, на руках з’явились синці, по білій сукні, що аж сяяла в темряві, поповзло щось.

Запахло чимось знайомим. Гостро, як у м’ясній крамниці, куди щойно привезли свіжину. Кров. Кров і сире м’ясо.

І чомусь саме у цю мить Левко згадав розповідь Вернигори. Але ж вони не в замку! До нього ще йти та йти!

Унизу хтось захрипів. Парубок опустив погляд і спав з лиця. Гарненьке лице дівчини заворушилось, наче глина, яку от-от мають перетворити у щось дивовижне, затріщало – бух! – і його вже нема. Як і тендітної постаті красуні. Молодик одступив, почвара повільно звелася на ноги. Тобто на чотири лапи, а потім стала на дві. Товсті, як стовбури могутніх дерев, що не один рік росли вгору та вшир. З гострими кігтями, що більше змахували на криві ножі. Чудовисько чимось змахувало на ведмедя і на вовка водночас. Тілом і лапами на першого, хоча воно втричі більше, а от писок більше походив на вовчу морду. Дуже велику вовчу морду. З червоними палаючими очима, з гострими зубами, які навіть опущена губа не приховувала, а вже коли потвора ошкірилася, Левко відчув як волосся стає дибки, перехопило подих, його погляд метнувся до дитини, але тої вже не було.

Він закричав. Устиг лише виштовхнути з горла декілька звуків, коли передня лапа бухнула його попід ребрами з правого боку і він, ураз утративши голос і повітря, полетів кудись. Його відкинули так легко, наче парубок був мішком з пір’ям, а не живою людиною з плоті та крові. Чудовисько заревіло, чоловіки, які до цього ще дрімали, подумавши, що якийсь дурень так розважається, підскочили і покинули палатки.

Почвара, під владою злого розуму, не збиралась давати їм час. Один – і полетіла чиясь голова. Два – і кігті розідрали живіт, випустивши нутрощі. Три – гострі зуби вп’ялися в чужу шию, видираючи шматок плоті. Чудовисько дуже швидко розправилося з непроханими гостями та пішло шукати інших бідолах, які посміли ночувати в цьому лісі.

Левко відчув пекучий біль у тілі. Він ще живий чи вже на тому світі? Щось біле тремтіло перед його очима. Парубок моргнув декілька разів, погляд прояснився і він побачив її – бісова донька! Та стояла перед ним, схиливши голову, наче думала про щось сумне, потім, наче відчула, що молодик отямився і дивиться на неї, підняла на нього очі.

Левко втиснувся в дерево, до якого його жбурнуло чудовисько. Те десь ревіло, щось тріщало, але моторошно йому стало від цього погляду. Холодного, як вода зимою. І темного, як сама ніч. Прозора дівчина підняла руку, ткнула в парубка пальцем, а потім махнула рукою направо від нього. Він поглянув туди. Ліс. Тут навколо ліс. Але володарка чудовиська знову повторила свою дію, мов бажала сказати: ти – туди!

Щось затріщало. Зовсім близько. З іншого боку, куди не вказувала прозора дівчинка. Левко не думав, що він робить. Як тільки почув рев, одразу кинувся праворуч, без вагань. У боку кололо, кожен рух давався з болем. Але розлючений рев у мить позбавив його бажання зупинитись, перепочити і з’ясовувати, як сильно він постраждав.

Воно йшло за ним. Повільно, ревіло, наче підганяючи його. Левко біг, так швидко, як міг, але біль ставав дедалі нестерпнішим і він був уже ладним зупинись і хай почвара робить з ним все, що хоче, коли дерева зникли. Молодик вискочив на поле і пробіг ще кроків сто, а потім упав без сил. Потвора гнівно заревіла, та чомусь не наблизилась. Наче не змогла переступити невидиму межу. Левко лежав на землі, дивився, як чудовисько розвертається та йде назад у ліс. На мить йому здалося, що воно от-от посуне до нього, але ні, пішло геть.

Спи, дівчино, – долинуло до парубка. Він смикнувся, застогнав і потряс головою.

Невже знову? Зараз чудовисько повернеться і йому кінець. Та пройшла хвилина, друга. І нічого.

– Дякую, – прошепотів він. – О, дякую, – палко видихнув Левко.

На землю впали перші краплі дощу.

Спи, дівчино,

Спи, гарненька,

На галявині маленькій.

Співала маленька принцеса, перебираючи пальчиками густу чорну шерсть старшої сестри. Її голос дужчав, а лихе чаклунство, наче боячись, слабшало. От зникла остання шерстина, проступили людські риси, красуня знову стало собою, а голос прозорої дитини лунав понад усім лісом. От тепер вона зможе тримати її під контролем довше. Частіше б таке траплялося.

Если вы найдете ошибку выделите ее и нажмите Shift + Enter или Кликните сюда чтобы отправить нам уведомление.

Добавить комментарий